Антиутопiя в добутках Маканина
Художник iз загостреним почуттям втрати, Маканин не мiг не прийти до
пошуку особливих шляхiв попередження про небезпецi. I в цьому пошуку
письменник безпомилково вийшов до жанру антиутопiï, що расцвели в
росiйськiй лiтературi на рубежi й на початку 1990-х рокiв, до
кафкианским мотивiв, у цей же самий час ставшим дуже популярними.
“Лаз”, “Стiл, покритий сукном i iз графином
посередине”, “Довгий наш шлях” — цi повiстi,
римуючись iз епохою, викликали живейший вiдгук у пресi й незмiнний
iнтерес читача (”Стiл, покритий сукном…” зробив автора
Букеровским лауреатом).
Один iз кращих антиутопiчних досвiдiв Маканина — “Довгий наш
шлях” (1991) — присвячений темi “з”. Герой
повести вiдрядиться на комбiнат по синтезi харчового бiлка (пiзнiше
з'ясовується, що герой-оповiдач придумує сюжет з
майбутнього), але попадає на ретельно маскируемую бойню.
Виявляється, тварин продовжують убивати, переконуючи людей у
зворотному. I з'ясовується, що в нього, що раскрили жахливий обман
людства, немає шляхи назад (традицiйна за формою ситуацiя для
антиутопiчного хронотопа). У вуста iншого персонажа, Iллi Iвановича,
душевнохвороï людини — не стiльки в медичному, скiльки у
високому, духовному змiстi — автор вкладає сумне пророцтво.
Неважливо, що Iлля Iванович говорить не про реальний свiт: вражає
суть його висновку про людину: “- А ти не думав про те, що вони
його тепер, мабуть, вiдтiля не випустять? Немає — не тi, хто
на комбiнатi. А саме тi, хто живе в зовнiшньому свiтi (i хто про бойнi
як би зовсiм нiчого не знає). Вони його до себе не пустять. Вони
за ним нiкого не надiшлють. Саме вони. Навiщо пускати в мир ще
однiєï людини, що узнали про зло?”
“Iсторiя про майбутнє ” у маканинском розумiннi
— iсторiя смутна. Однак найбiльш пронизливим став все-таки
реалiстичний роман про жорстокий “сьогоднi” —
“Андеграунд, або Герой нашого часу” (1998). Роман цей
лiтературний i злободенний одночасно. Не можна, читаючи його, не
згадувати постiйно, скажемо, лермонтовский роман, а ще бiльше —
“Злочин i покарання”. Не можна не зiставити маканинского
героя з його попередниками — самими рiзними “маленькими
людьми”. Рефлексiя героя часто спрямована саме в область
великоï росiйськоï лiтератури. Але не можна й абстрагуватися
вiд сьогоднiшньоï невпорядкованостi, бруду й убогостi, вiд
всепродаваемости, вiд застрашливого зникнення культури; все це у
великому просторi роману показано докладно, диференцiйовано.
Реальний — цiлком щасливий, успiшний — Маканин написав книгу
про невдаху. Головний герой — “не вийшов з
андеграунда” письменник, якого бiльшiсть персонажiв по-свойски
називають Петровичем. Петрович — виконувач духiвницi. До нього
тягнуться мешканцi величезного гуртожитку (Маканин уводить очевидну
метафору “гуртожиток як краïна”), щоб вилити душу. Ця
домiнанта роману вступає в протирiччя зi звичними вже
песимiстичними мiркуваннями про суспiльну роль письменника в нашi днi
(тобто, по сутi, про ïï вiдсутнiсть). Дiйсно, суспiльну роль
набагато легше визначити для новоявленого старкуватого купця “пана
Дулова” i йому подiбних, нiж для що не друкується (не
бажаючого друкуватися!) Петровича. Антитеза Петрович — пан Дулов
— одна iз самих яскравих у романi. В “вимираюче лiтературне
поколiння” записує себе й сам Петрович. Але, може бути, роль
письменника в цю “епоху нечитачiв” i повинна зводитися до
такому — кухонному — спiлкуванню з
“реципiєнтом”?
Кухня, кiмната в гуртожитку, уже знайомий по ранньому Маканину коридор
— от мiсце дiï роману. Втiм, коридор в
“Андеграунде…” на особливому рахунку. Мотив коридору,
що йде (уводящего?) пiд землю, iде з “Втрати”. Петровича
коридор теж привiв у буквальному значеннi “пiд землю”: в
андеграунд. “Ми — пiдсвiдомiсть Росiï, — говорить
Петрович. — Нас отут прописали. При будь-якому тут розкладi (при
пiдлому або навiть найяснiшому) нас будуть гнати стусанами, а ми будемо
тикати iз дверей у дверi й захоплюватися довжиною коридору! Будемо
тинятися з нашими дешевими пластмасовими машинками в надiï, що й
нам вiдшукається комнатка в нескiнченному коридорi
гiгантськоï росiйськоï общаги”.
Петрович-Маканин прав у головному: культура й благополуччя в Росiï
чомусь не уживаются. Чи застане Маканин (уже не Петрович, а лауреат
Госпремии 1999 р. по лiтературi) iнший час? Чи напише про нього?
Хотiлося б сподiватися. Хотiлося б прочитатися
