Неперевершена вершина жiночоï лiрики в Росiï Марина Цветаева й Ганна Ахматова

Обертатися на цю вершину нам, а може бути, i нашим онукам, прийде не
назад, а вперед. I, що iстотно, обертатися не тiльки продовжувачкам
жiночоï лiрики кожному теперiшньому поетовi. Еволюцiйний розвиток
лiрики Ахматовiй i Цветаевой: вiд лiрики любовноï до лiрики
високого звучання Поет здалеку починає розмову Поета далеко
починає розмову… Свого роду пiдсумком, пройденим
Ахматовою до революцiï варто вважати вiрш, написаний в 1917 роцi:
Менi голос був
Вiн кликав утешно,
Вiн говорив:
Iди сюди,
Залиш свiй край глухоï й грiшний,
Залиш Росiю назавжди
Тут Ахматова виступала як жагучий цивiльний поет яскравого патрiотичного
напрямку. Стругаючи, пiднята, бiблiйна форма вiрша, що змушує
згадати пророкiв-проповiдникiв — усе в цьому випадку вiдповiдно до
своïй величнiй i суворiй епосi. Тут немає нi розумiння
революцiï, нi ïï прийняття, але в ньому жагуче пролунав
голос тiєï iнтелiгенцiï, що зробила головний вибiр:
залишилася разом зi своïм народом. Отут зiграли роль i нацiональна
прихильнiсть до своєï землi, i внутрiшня культурно-
демократична основа, властивоï росiйськоï iнтелiгенцiï.
Шлях, пройдений на той час i Ахматовiй i Цветаевой — це шлях
поступового, але послiдовноï вiдмови вiд замкнутостi щиросердечного
миру. Глибина й багатство духовного життя, серйознiсть i висота
моральних вимог неухильно виводили ïх на дорогу iнтересiв бiльше
широких, чим любовна й камерна лiрика
Варiацiï тим Реквiєму знаходимо в ïï
поезiï з кiнця 30-х рокiв. Через два десятилiття пiсля завершення
роботи поемi був поданий епiграф, у якому позицiя Ахматовоï в життi
й у поезiï одержала строгу й лаконiчну характеристику:
Нi, i не пiд далеким небозводом,
И не пiд захистом далеких крив,
Я була тодi з моïм народом
Там, де мiй народ, до нещастя, був
Двiчi повторюване слово далекий двiчi пiдкреслюється
словами мiй народ: мiцнiсть злиття доль народу i його поета
перевiряється загальним для них нещастям. Подробицi що
вiдбувається вiдтворюються зi звичайноï для Ахматовоï
вiрогiднiстю. Правда життя у вiршах нiде не порушується нi у
великому, нi в малому. У поемi проривається лемент болю, але
перевага вiддається слову, сказаному неголосно, сказаному пошепки
— так, як говорили в тiй страшнiй черзi. Реквiєм
звучить як заключне обвинувачення в справi про страшнi злодiяння
Але обвинувачує не поет, а час. От чому так величаво, зовнi
спокiйно, стримано звучать заключнi рядки поеми, де потiк часу виносить
до пам'ятника всiм безвинно загиблим, але ще й тим, у чиïх життях
горестно вiдбилася ïхня загибель: И голуб тюремний нехай гуде
вдалинi, Лiрика Цветаевой у роки революцiï й громадянськоï
вiйни, коли вона вся була поглинена очiкуванням вести вiд чоловiка, що
був у рядах бiлоï армiï, перейнята сумом i надiєю. Вона
пише книгу вiршiв Лебединий стан, де прославляє бiлу армiю
Але, щоправда, прославляє ïï винятково пiсень
найглибшоï скорботи й жалоби, де перегукуються багато мотивiв
жiночоï поезiï XIX столiття. В 1922 роцi Маринi було дозволено
виïхати за кордон до чоловiка. Емiграцiя остаточно заплутала й без
того складнi вiдносини поета з миром, згодом. Вона й емiграцiï не
вписувалася в загальноприйнятi рамки. Марина любила, як втiшливе
заклинання, повторювати: Усякий поет, по сутi, емiгрант…
Емiгрант iз Безсмертя пiд Час, невозвращенец у свiй час! У статтi
Поет i час Цветаева писала:
Є така краïна — Бог
Росiя граничить iз нею, — так сказав Рильке, сам, що тужив по
Росiï все життя. Тужачи на чужинi по батькiвщинi й навiть
намагаючись знущатися iз цiєï туги, Цветаева прохрипить
якпоранена тварина, кимсь поранене в живiт:
Туга за батькiвщиною!
Давно Викрита морока!
Менi зовсiм однаково
Де зовсiм самотньо.
Вона навiть iз ричанням ощириться на свою рiдну мову, що так обожнювала,
що так умiла нiжно й люто жати своïми робочими руками, руками
гончаря слово: Не зваблюся й мовою Рiдним, його закликом молочним. Менi
байдуже — на якому розумi Не бути зустрiчним!
Далiдомоненавистнические слова:
Всяк будинок менi далекий, всяк храм менi порожнiй…
Потiм треба ще бiльш вiдчужене, гордовите:
И все — дорiвнює, i все — єдино…
И раптом спроба знущання над тугою за батькiвщиною безпомiчно
обривається, закiнчуючись генiальним по своïй глибинi
видихом, що перевертає весь змiст вiрша в несамовиту трагедiю
любовi до батькiвщини:
Але якщо по дорозi — кущ
Встає, особливо — горобина…
И все. Тiльки три крапки. Але в цих крапках — потужне, що
нескiнченно триває в часi, нiме визнання в такiй сильнiй любовi,
на яку нездатнi тисячi разом узятих вiршотворцiв, що пишуть не цими
великими крапками, кожна з яких як крапля кровi. У своïх листах
Цветаева пише:Усяке життя в просторi — самому просторому!
— i в часi — самому вiльному! — тiсна… У життi
нiчого не можна… Тому мистецтво (у снi все возможно). Iз
цього — мистецтво — моє життя… Iнших шляхiв
немає. Дiйсно, iнших шляхiв, крiм вiдходу у власний мир, у
Цветаевой не було в емiграцiï. У цей перiод для ïï лiрики
характерним стало занурення вмифотворчество.