Грiх — як шлях смертi й небуття

Свобода особи в християнствi є воля вибору, як воля йти багатьма шляхами в пошуках тоï єдиноï дороги, що веде до iстини, але й вона широка, а врата, ведучi рай, вузькi, попереджає Господь. Iз цього стає ясно, що насправдi, без мудрування лукавого, є тiльки два шляхи: шлях життя (тотожно: свiтла, мудростi, цiлiсностi, вiчностi, творчостi ) i смертi, тобто грiха
Як розпiзнати грiх? Який вiн є? Що є властиво грiх не як приватнi прояви, а як сутнiсть?
Отже, грiх — є шлях смертi, небуття. Це природно треба з подвiйностi шляху. Якщо один шлях Iстина, джерело всякого буття, тобто Iстина — є всi, а поза Iстиною — нiчого нi, те не Iстина — не буття. “Бог — Життя й Винуватець життя, тобто творчостi. Значить Неправда є Смерть i джерело смертi, тобто знищення. Бог є Лад i Лад; а Неправда — Безладдя й Анархiя. Бог є Святiсть; а Неправда — Грiховнiсть. Але знову, як може бути грiховнiсть? Адже Бог — є Сущий, Ягве, i, виходить, Сатана, Грiх — зовсiм iнше, — тобто…-
Мимоволi пiдказується вiдповiдь, що грiховнiсть хоча i є, але є не-суща. “Неплодствовавший мiй розум, плодоносний Боже покажи менi”, волає душу, що усвiдомила свою безплiднiсть вiд грiховноï скверни. Безплiднiсть, безсилля, нездатнiсть народжувати життя — от природний плiд грiха. Грiх не здатний творити, але — тiльки руйнувати. Грiх не здатний народжувати, тому що всяке чадородие — не iнакше як вiд сущого батька, але — тiльки умерщвлять. Грiх марний, тому що вiн — не життя, а смерть.”
Яка ж “життя” Смертi, Небуття, як саме здiйснення Грiха
Якщо Грiх щось не iснуюча, якась порожнеча, нездатна до творчостi, те природно, що ïï (порожнечi) прояву є пародiя, властиво пародiя життя, “жалюгiдна мавпа Бога: “Те що, що є в Смертi — це лише споганена нею життя ж. Навiть на “Чорнiй Месi”, у самому гнiздi чортiвнi, Диавол з усiма своïми шанувальниками не могли придумати нiчого iншого, як кощунственно пародiювати таємницi лiтургiï, дiлячи всi навпаки. Яка порожнеча! Яке жебрання! Якi плоскi “глибини”!”
Отже, якщо з одного боку, Грiх це пародiя життя, то з iншого боку — це здiйснення Життя навпаки, перекручення основних життєвих проявiв з метою ïх руйнування
Грiх — беззаконня, як протиставлення Закону, того порядку, що встановлений Господом для кожноï тварини й для Миру в цiлому, на якому Все ґрунтується, яким Все живе й знаходить вищу Премудрiсть, Змiст свого iснування. Розбещення — раз-врат протилежнiсть цело-мудрия — раз-вороченность душi: “Цiлина особистостi розкидана, внутрiшнi шари життя, яким слiд бути таємними навiть для самого Я, вони вивернутi назовнi, а те, що повинне бути вiдкритим, — вiдкритiсть душi, тобто щирiсть, безпосереднiсть, безпосереднiсть, мотиви вчинкiв -, це-те й заховується усередину, роблячи особистiсть потайливоï. Розбещена людина — як би вивернутий навиворiт людина,- людина, кажущий виворiт душi й прячущий особа ïï.” Грiх — знищення, а звiдси й самознищення як протиставлення творчостi. Грiх нездатний до творчостi, нездатний до творення, значить самовираження Грiха — є руйнування. “Руйнуючи, як i всяке паразитичне iснування, свого кормителя, Грiх пiдриває разом i себе самого. Вiн направляється на себе, себе ïсть, тому що все, що не хоче приниження, пiддається знищенню. Бог, нiкому не бажаючого зла, нiколи нiкого не знищував; але завжди самi себе злi губили.” Звiдси поняття Розтлiнностi душi. “Тло значить “дно, исподь, пiдстава як площина, “до тла” — значить до чиста, дощенту; дiєслова “жеврiти” i “жеврiти” вiдносять до процесiв гниття, звiдси рас-тлiння позначає: або доконане тлiння, тобто знищення душi до кiнця, до тла, або ж руйнування закiнченого порядку
Грiх — подiл, дроблення, “царство, що роздiлилося на себе”, як протиставлення цiлiсностi. “Грiх — сам у собi не стiйкий. Єднiсть нечистоти — мнимо, i примарнiсть цього лже-єдностi виявляється, як тiльки воно винуждается стати вiч-на-вiч iз Добром. Погань єдина — поки немає Чистого, вiд одного тiльки наближення Чистого скидається з ïï личина єдностi. Це розпадання поганi й цей саморозклад “нудноï сили” наочно змальовано в оповiданнi про зцiлення гадаринского бiснуватого, одержавшегося поганню. Варто звернути увагу, як раптово мiняється однина нечистоï сили на число множинне, як тiльки Господь Iсус вопросил у неï про iм'я ïï, тобто про таємну ïï сутнiсть.(Мф. 5, 1-13)” … ” Iсус Христос розмовляє не iз самим бiснуватим, а з тим, що в ньому, — з нечистою силою. Ця нечиста сила — один нечистий дух, що i є одним i говорить про себе, як про одному. Але як тiльки Господь вопросил про iм'я, як тiльки захотiв, щоб ця погань вiдкрила справжню свою суть, як вона розсипалася на невизначене безлiчi нечистих парфумiв же, тому що “легiон” тексту означає саме “нескiнченно багато”, “незлiчимо багато”, “невиразно багато”. — Це раптове розкладання поганi вiдзначене раптовою змiною однини ïï у вiршi дев'ятому на число множинне, тодi як до вопрошения iм'я послiдовно вживалося число єдине, а пiсля вопрошения настiльки ж послiдовно проходить скрiзь число множинне.”
Це веде до розумiння рас-путства, як переходу зi шляхи на шлях, хитання по рiзних шляхах; або ще це — блукання, блужение, блуд, втрата свого теперiшнього шляху й “ходiння шляхами своïми”, що закономiрно в результатi втрати, руйнування цiлiсностi, що виявляє Бог (цiлiснiсть Пресвятий Трiйцi).
Природно заперечуючи Бога, Грiх творить собi новий кумир, стаючи кумиром самому собi
Грiх — самототожнiсть, саме-завзятiсть, ” саме- идольство”, як протиставлення свого “Я” властиво Боговi, самообожнювання, i це є корiнь всiх грiхiв. Всi приватнi грiхи стають зрозумiлi, якщо є розумiння даного явища, тому що є лише його видозмiнами, властиво проявами Самости. “Грiх є та сила охорони себе, як себе, що робить особистiсть ” саме- бовдуром”, iдолом себе, “пояснює” Я через Я ж, а не через Бога, обґрунтовує Я на Я ж, а не на Богу. Грiх є те корiнне прагнення Я, яким Я затверджується у своïй особливостi, у своєму вiдокремленнi, i робить iз себе єдину крапку реальностi. Грiх є те, що закриває вiд Я всю реальнiсть, тому що бачити реальнiсть саме й значить вийти iз себе й перенести своє Я в не-я, в iнше, зриме, — тобто полюбити. Звiдси, грiх є те средостение, що Я ставить мiж собою й реальнiстю, — обкладання серця корою. Грiх є непрозоре, — морок, — iмла, — тьма, чому й говориться: “Тьма заслiпила йому очi”.”
Починаючи зi смертi й небуття й простеживши весь шлях Грiха, а вiрнiше буде сказати, його шляхи, ми знову ж приходимо до небуття й смертi, а саме до Мрiю як розгубленостi. Грiховна душа — “загублена душа”, загублена не тiльки для iнших, але й для себе самоï, загублена значить не iснуюча, що не живе в цей момент, як загублена рiч не використовується по призначенню ïï власником, а значить i не живе насправдi, а лише iснує, як якийсь феномен
У висновку звернемося до того, що ми iз самого початку визначили як Шлях Життя, щоб остаточно стала зрозумiла сутнiсть Смертi, тому що в життi Грiх, маскуючись Iстиною й Життям, часто приводить до духовноï розгубленостi. “По плодах ïх довiдаєтеся ïх.”
По-перше, Життя, як духовна цнотливiсть, несе душi цiлiснiсть, зосередженiсть, мудрiсть духовний i щиросердечну, спокiй, що в життi є “блаженство”. “Блаженство, як вiдпочинок вiд невпинно жадiбного й нiколи не вдоволеного бажання, як саме- заключенность i сам-зiбранiсть душi для вiчного життя в Богу, — одним словом, як повно-владне й тому вiчно здiйснене велiння собi самому: ” Ма-Хар — не ïли себе” — така завдання аскетики. Тiльки побудувавши себе в земному життi, тiльки пресуществив помисли у вище споглядання, тiльки соделав дольнее символам горняго можна одержати блаженство.” Прагнення до блаженства, до наживання Духа Святаго — є вища радiсть i нагорода земного життя
По-друге — Життя як подолання Смертi й знаходження безсмертя. Перемога Христова над смертю, дарування життя розглядається як подолання мирськоï пристрастi, як прохлаждение внутрiшнього горiння грiшноï душi, як посвiтлiння тьми грiховноï, як мир у Богу, як вiдпочинок вiд грiховного поневiряння. “Добродiï, душу раба Твiй упокiй” — от тема вiдспiвування, а також “Пом'янь мене, Господи, коли приидешь у Царствi Твоєму!”. Бути згаданим Господом — це бути в Раï, тобто продовжувати жити пiсля фiзичноï смертi