Ськазання про Мамаевом побоïще
Коли князь великий був на мiсцi, називаному Березуй, за двадцять три
поприща вiд Дону настав уже п'ятий день мiсяця вересня — день
пам'ятi святого пророка Захарiю (у той же день i вбивство предка Дмитра
— князя Глiба Володимировича)… Князь же великий став
радитися iз братом своïм i зi знову обретенною братьею, з
литовськими князями: чиТут i далi залишимося або Дон перейдемо? Ськазали
йому Ольгердовичи: Якщо хочеш твердого вiйська, то накажи за Дон
перейти, щоб не було нi в однiєï думки про вiдступ; про
велику ж силу ворога не роздумуй, тому що не в силi бог, але в правдi:
Ярослав, перейшовши рiку, Святополка перемiг, прадiд твiй, князь великий
Олександр, Неву-Рiку перейшовши, короля перемiг, i тобi, призиваючи бога
треба те ж зробити. I якщо розiб'ємо ворога, те все
врятуємося, якщо ж загинемо, то всi загальну смерть приймемо
— вiд князiв i до простих людей….
I князь великий наказав вiйську всьому через Дон переправлятися.
Багато з людей з обох вiйськ засмучуються, передбачаючи свою смерть.
почав князь великий Дмитро Iванович iз братом своïм, князем
Володимиром Андрiйовичем, i з литовськими князями Андрiєм i
Дмитром Ольгердовичами аж до шостоï години полицi розставляти.
Якийсь воєвода прийшов з литовськими князями, iм'ям Дмитро Боброк,
родом з Волинськоï землi, що знатним був полководцем, добре вiн
розставив полки…
Князь же великий, побачивши своï полки гiдно влаштованими, зiйшов з
коня свого й упав на колiна своï прямо перед великого полку чорним
прапором, на якому вишитий образ владики добродiï нашого Iсуса
Христа, i вiд душi став волати громогласно: ПРО, владика-
вседержитель!…На милiсть твою сподiваючись, дерзаємо волати
й славити святе й прекрасне iм'я твоє, i батька й сина й святий
дух, нинi й прiсно й повiк! Амiнь!
Закiнчивши молитву й сiвба на коня свого, став вiн по полицях
ïздити iз князями й воєводами й кожним полком говорив: Брати
моï милi, сини росiяни, усе вiд мала й до великого! Уже, брати, нiч
наступила, i день грiзний наблизився — у цю нiч бдите й молитеся,
мужайтеся й крiпитеся, господь iз нами, сильний у битвах. Тут
залишайтеся, брати, на мiсцях своïх, без сум'яття. Кожний з вас
нехай тепер виготується, ранком адже вже неможливо буде
приготуватися: тому що гостi нашi вже наближаються, стоять на рiцi на
Непрядве, у поля Куликова виготувалися до бою, i ранком нам з ними пити
загальну чашу, один одному передану, ïï адже, друзi моï,
ще на Русi ми зажадали. Нинi, брати, уповайте на бога живого, мир вам
нехай буде iз Христом, тому що ранком не сповiльнять на нас пiти поганi
сироядци.
Тому що вже нiч наступила светоносного свята Рiздва святоï
богородицi. Осiнь тодi затяглася й днями свiтлими ще радувала, була й у
ту нiч теплiнь бiльша й дуже тихо, i тумани вiд роси встали. I ськазав
Дмитро Волинец великому князевi: Хочу, государ, у нiч цю прикмету свою
перевiрити — а вже зоря померкла. Коли наступила глибока нiч,
Дмитро Волинец, взявши iз собою великого князя тiльки, виïхав на
поле Куликово й, ставши мiж двома вiйськами й поворотясь на татарську
сторону, почув стукiт голосний, i кличi, i крик, начебто торговища
сходяться, начебто мiсто будується, начебто грiм великий
гримить…I повернувся вiн до вiйська росiяниновi — i була
тиша велика. Запитав тодi Волинец: чиБачиш що-небудь, княже? — той
же вiдповiв: Бачу: багато вогненних зiр пiднiмається… I
ськазав Волинец: Радуйся, государ, добрi це знамення, тiльки бога
призивай i не убожiй верою! У ту ж нiч якийсь чоловiк, iм'ям Фома
Кацибей, розбiйник, поставлений був в охорону великим князем на рiцi
Чурове за мужнiсть його для вiрноï охорони вiд поганих. Його
виправляючи, бог удостоïв його в нiч цю бачити видовище чудове. На
високому мiсцi коштуючи, побачив вiн хмара, зi сходу що йде, велике
досить, начебто якого вiйська до заходу прямують. З пiвденноï ж
сторони прийшли двоє юнакiв, одягненi у свiтлi багряницi, обличчя
ïх сiяли, начебто сонця, в обох руках гострi мечi, i ськазали
проводирям вiйська: Хто вам велiв винищити батькiвщину наше, котре нам
господь даровал? I почали ïх рубати й усiх порубали, жоден з них не
врятувався. Той же Фома, з тих пор цнотливий i розсудливий, увiрував у
бога, а про тiм баченнi розповiв ранком великому князевi одному. Князь
же великий ськазав йому: Не говори того, друже, нiкому,- i, здiйнявши
руки до неба, став плакати, говорячи: Владико господи людинолюбець!
Молитов заради святих мученикiв Бориса й Глiба допоможи менi, як Мойсею
на амаликетян, i як старому Ярославовi на Святополка, i прадiдовi
моєму великому князевi Олександровi на похвалявшегося короля
римського, що побажав розорити батькiвщина його. Не по грiхах же
моïм вiддай менi, але вилий на нас милiсть свою, простягни на нас
милосердя своє, не дай нас в осмiяння ворогам нашим, щоб не
знущалися з нас вороги нашi, не говорили краïни невiрних: Де ж бог,
на який вони так сподiвалися. Але допоможи, господи, християнам, ними
адже славляться iм'я твоє святе!
I вiдiслав князь великого брата свого, князя Володимира Андрiйовича,
нагору по Дону в дiброву, щоб там затаïвся полк його, давши йому
кращих знавцiв зi своєï звитi, вiдважних витязiв, твердих
воïнiв. А ще з ним вiдправив знаменитого свого воєводу Дмитра
Волинського й iнших багатьох.
Коли ж настав, мiсяця вересня у восьмий день, велике свято Рiздва
святоï богородицi, на свiтанку в п'ятницю, коли сходило сонце й
мрячний ранок було, почали християнськi прапори розвiватися й труби
бойовi в безлiчi звучати. I от уже росiйськi конi пiдбадьорилися вiд
звуку трубного, i кожний воïн iде пiд своïм прапором. I
радiсно було бачити полки, вибудуванi за порадою твердого воєводи
Дмитра Боброка Волинца.
Коли ж князь великий пересiв на кращого коня, поïхав по полицях i
говорив у великому сумi серця свого, то сльози потоками текли з очей
його: Батьки й брати моï, добродiï заради борiться й святих
заради церков i вiри заради християнськоï, тому що ця смерть нам
нинi не смерть, але життя вiчна; i нi про що, брати, земному не
помишляйте, не вiдступимо адже, i тодi вiнцями переможними увiнчає
нас Христос-Бог i рятiвник душ наших.
Змiцнивши полки, знову повернувся пiд свiй прапор чорне, i зiйшов з
коня, i на iншого коня сiл, i ськинув iз себе одяг царську, i в iншу
одягся. Колишнього ж коня свого вiддав Михайлу Андрiйовичу Бренку й той
одяг на нього здiйняв, тому що любив його надмiру, i прапор своє
чорне повелiв зброєносцевi своєму над Бренком тримати. Пiд
тим прапором i вбитий був замiсть великого князя.
У цей же час прийшов до нього посланий iз грамотами вiд преподобного
старця iгумена Сергия, а грамотах написано: Великому князевi, i всiм
росiянином князям, i всьому православному вiйську — мир i
благословення! Князь же великий, прослухавши писання преподобного старця
й розцiлувавши посланця з любов'ю, тим листом змiцнився, точно якими-
небудь твердими бронями. А ще дав посланий старець вiд iгумена Сергия
хлiбець пречистоï богородицi, князь же великий прийняв хлiбець
святоï й простяг руки своï, закричавши громогласно: Об велике
iм'я всi святоï трiйцi, про пресвята панi богородиця, допоможи нам
молитвами тоï обителi й преподобного iгумена Сергия; Христi боже,
помилуй i врятуй душi нашi!
I сiл на кращого свого коня, i, взявши спис своє й палицю залiзну,
виïхав з рядiв, хотiв ранiше всiх сам поборотися з поганими вiд
великого суму душi своєï, за свою велику образу, за святi
церкви й вiру християнську. Багато хто ж росiйськi богатирi, удержавши
його, перешкодили йому зробити це, говорячи: Не треба тобi, великому
князевi, ранiше всiх самому в боï битися, тобi треба осторонь
стояти й на нас дивитися, а нам потрiбно битися й мужнiсть своє й
хоробрiсть перед тобою показати: якщо тебе господь урятує милiстю
своею, те ти будеш знати, кого чим нагородити. Ми ж готовi все в цей
день голови своï покласти за тебе, государ, i за святi церкви, i за
православне християнство….
Уже близько друг до друга пiдходять сильнi полки, i тодi виïхав
злий печенiг з великого вiйська татарського, перед усiма доблестю
похваляючись, видом подiбний до древньому Голиафу: п'яти саджена висота
його й трьох саджена ширина його. I побачив його Олександр Пересвiтло,
чернець, що був у полицю Володимира Всеволодовича, i, виступивши з
рядiв, ськазала: Ця людина шукає подiбного собi, я хочу з ним
переведаться! I був на головi його шолом, як в архангела, збройний же
вiн схимою по велiнню iгумена Сергия…. И вдарилися мiцно списами,
тiльки-но земля не проломилася пiд ними, i звалилися обоє з коней
на землю й померли.
Побачивши, що настав третiй перша година дня, князь великий вимовив: От
уже гостi нашi наблизилися й передають один Одному кругову чашу, що
першi вже випили ïï, i возвеселились, i заснули, тому що вже
час прийшла й година настав хоробрiсть свою кожному показати. I стьобнув
кожний воïн свого коня, i викликнули все единогласно: З нами Бог!
— i ще: Боже християнський, допоможи нам!,- а поганi татари
своïх богiв стали призивати.
I зiйшлися грiзно обидвi сили великi, твердо борючись, жорстоко один
одного знищуючи, не тiльки вiд зброï, але й вiд жахливоï
тiсноти пiд кiнськими копитами випуськали дух, тому що неможливо було
вмiститися всiм на тiм полi Куликовi: було поле те тiсне мiж Доном i
Мечею… Коли ж настав сьомий перша година дня, по божому потуранню
й за нашi грiхи почали поганi долати. От уже зi знатних чоловiкiв багато
хто перебитi, богатирi ж росiяни, i воєводи, i вiдважнi люди,
начебто дерева дiбровнi, хиляться до землi пiд кiнськi копита: багато
синiв росiяни розтрощенi. I самого великого князя ранили сильно, i з
коня його ськинули, вiн iз працею вибрався з поля, тому що не мiг уже
битися, i вкрився в хащi й божьею силою збережений був…
Поганi ж стали долати, а християнськi полки зрiдiли — уже мало
християн, а всi поганi. Побачивши ж таку погибель росiйських синiв,
князь Володимир Андрiйович не змiг стриматися й ськазав Дмитру Волинцу:
Так яка ж користь у стояннi нашiм? який успiх у нас буде? кому нам
пiдсобляти? Уже нашi князi й бояри, всi росiяни сини, жорстоко гинуть
вiд поганих, начебто трава хилиться! I вiдповiв Дмитро: Лихо, княже,
велика, але ще не прийшла наша година: початкiвець завчасно шкода собi
принесе…
I от наступив восьмий перша година дня, коли вiтер пiвденний потягнув
через спину нам, i викликнув Волинец голосом голосним: Княже Володимир,
наш час настало й годину зручний прийшов.
Соратники ж друзi виськочили з дiброви зеленоï, немов соколи
випробуванi зiрвалися iз золотих колодок, кинулися на безкрайнi череди
вiдгодованi, на ту велику силу татарську… Поганi ж половцi
побачили свою погибель, закричали на своïй мовi, говорячи: На жаль,
нам, Русь знову перехитрила; молодшi з нами билися, а кращi все
збереглися! I повернули поганi, i показали спини, i побiгли. Сини ж
росiяни, силою святого духу й допомогою святих мученикiв Бориса й Глiба,
розганяючи посiкли ïх, точно лiс вирубували — начебто трава
пiд косою лягає за росiйськими синами пiд кiнськi копита…
Безбожний же цар Мамай, побачивши свою погибель, став призивати богiв
своïх: Перуна й Салавата, i Раклия й Хорса й великого свого
пособника Магомета. I не було йому допомоги вiд них, тому що сила
святого духу, точно вогонь, ожигает ïх.
I Мамай, побачивши нових воïнiв, що, начебто лютi звiрi, ськакали й
розривали ворогiв, як овеча череда, ськазав своïм: Бiжимо, тому що
нiчого доброго нам не дочекатися, так хоча б голови своï вiднесемо!
I негайно побiг поганий Мамай iз чотирма чоловiками в закрут моря,
ськрегочучи зубами своïми, плачучи гiрко, говорячи: Уже нам, брати,
у землi своєï не бувати, а дружин своïх не пестити, а
дiтей своïх не видать, пестити нам сиру землю, цiлувати нам зелену
мураву, i iз дружиною своєï вже нам не бачитися, нi iз
князями, нi з боярами! I багато хто погналися за ними й не наздогнали,
тому що конi ïх стомилися, а в Мамая свiжi конi його, i пiшов вiн
вiд погонi…
Князь же Володимир Андрiйович став на поле бою пiд чорним прапором.
Страшно, брати, зрiти тодi, i жалiсно бачити й гiрко глянути на людське
кровопролиття: як морський простiр, а трупiв людських — як сiннi
стоги: швидкий кiнь не може ськакати, i в кровi по колiно брели, а рiки
три днi кров'ю текли. Князь же Володимир Андрiйович не знайшов брата
свого, великого князя, на поле, але тiльки литовських князiв
Ольгердовичей, i наказав сурмити в збiрнi труби…
Два ж якихось воïни вiдхилилися на праву сторону в дiброву, одним
iм'ям Федiр Сабур, а iнший Григорiй Холопищев, обоє родом
костромичи. Ледве вiдiйшли вiд мiсця битви — i набрели на великого
князя, побитого й пораненого всього й стомленого, лежав вiн у тiнi
зрубаного дерева березового. I побачили його й, злiзши з коней,
поклонилися йому. Сабур же негайно повернувся повiдати про тiм князевi
Володимировi й ськазав: Князь великий Дмитро Iванович живий i
царює вовеки!
Всi князi й воєводи, почувши про цьому, швидко кинулися й упали в
ноги йому, говорячи: Радуйся, князь наш, подiбний до колишнього
Ярослава, новий Олександр, переможець ворогiв: перемоги цiєï
честь тобi належить! Князь же великий ледь проговорив: Що там, —
повiдайте менi. I ськазав князь Володимир: Милiстю божоï й
пречистоï його матерi, допомогою й молитвами сродников наших святих
мученикiв Бориса й Глiба, i молитвами росiйського святителя Петра , i
пособника нашого й натхненника iгумена Сергия,- тих всiх молитвами
вороги нашi переможенi, ми ж урятувалися…
I поïхав iз братом своïм i iз князями, що залишилися, i
воєводами по мiсцю битви, викликуючи вiд болю серця свого й
слiзьми обливаючись, i так ськазали: Брати, росiйськi сини, князi, i
бояри, i воєводи, i слуги боярськi! Судив вам господь бог такою
смертю вмерти. Поклали ви голови своï за святi церкви й за
православне християнство.
Стояв князь великий за Доном на поле бою вiсiм днiв, поки не вiдокремили
християн вiд нечестивих. Тiла християн у землю погребли, нечестивi тiла
кинутi були звiрам i птахам на розтерзання.
I ськазав князь великий Дмитро Iванович: Порахуйте, брати, ськiлькох
воєвод нi, ськiлькох служивих людей. Говорить боярин моськовський,
iм'ям Михайло Олександрович, а був вiн у полицю в Микули у Васильовича,
лiчильник був гораздий: Немає в нас, государ, сорока бояр
моськовських, так дванадцяти князiв Бєлозерських так тринадцяти
бояр — посадникiв новгородських, так п'ятдесятьох бояр Новгорода
Нижнього, так сорока бояр серпуховських, так двадцяти бояр
переяславських, так двадцяти п'яти бояр костромських, так тридцяти п'яти
бояр володимирських, так п'ятдесятьох бояр суздальських, так сорока бояр
муромських, так тридцяти трьох бояр ростовських, так двадцяти бояр
дмитровських, так сiмдесятьох бояр Можайських, так шiстдесятьох бояр
звенигородських, так п'ятнадцяти бояр угличських, так двадцяти бояр
галицьких, а молодшим дружинникам i рахунку немає; але тiльки
знаємо: загинуло в нас дружини всiєï двiстi п'ятдесят
тисяч i три тисячi, а залишилося в нас дружини п'ятдесят тисяч…
I ськазав князь великий: Слава тобi, вищий творець, цар небесний,
милостивий Спас, що помилував нас, грiшних, не вiддав у руки ворогiв
наших, поганих сироядцев. А вам, брати, князi, i бояри, i воєводи,
i молодша дружина, росiйськi сини, призначено мiсце мiж Доном i
Непрядвой, на поле Куликовi, на рiчцi Непрядве. Поклали ви голови
своï за землю Росiянку, за вiру християнську. Простите мене, брати,
i благословите в цьому життi й у майбутньоï! I плакав довгий час, i
ськазав князям i воєводам своïм: Поïдемо, брати, у свою
землю Залесськую, до славного граду Моськвi, повернемося у своï
вотчини й дедини: честi ми собi добули й славного iм'я!
Поганий же Мамай тодi побiг з побоïща, i досяг мiста Кафи, i,
приховавши своє iм'я, повернувся у свою землю, не бажаючи
стерпеть, бачачи себе переможеним… I, зiбравши сили, що
залишилися, своï, знову хотiв изгоном iти на Росiйську землю. I
коли вiн так замислив, раптово прийшла до нього звiстка, що цар по iм'ю
Тохтамиш зi сходу, iз самоï Синьоï Орди, iде на нього. I
Мамай, що виготовив вiйсько для походу на Росiйську землю, з тим
вiйськом пiшов проти Тохтамиша. I зустрiлися на Калке, i був мiж ними
бiй великоï. I цар Тохтамиш, перемiгши пануючи Мамая, прогнав його.
Мамаеви же князi, i союзники, i осавули, i бояри били чолом Тохтамишу, i
прийняв той ïх, i захопив Орду, i сiл на царствi. Мамай же втiк
знову в Кафу один… i пiзнаний був якимось купцем i отут убитий вiн
був фрягами; i так зло втратив життя свою. Про це ж ськiнчимо тут…
(З Ськазання про Мамаевом побоïще)
