Короткий переказ повести А. М. Горького Дитинство. Продовження

Дiд зненацька продав будинок i купив iншоï, на Канатнiй вулицi,
тихою, чистою, зарослою травою. Новий будинок був менше, уютней, милiше
колишнього. Особливо залучав Алешу сад, невеликий, але приємно
заплутаний, начебто створений для гри в прятки. I цей будинок був
набитий людьми: у переднiй половинi жив татарин-вiйськовий з маленькою
веселою дружиною, у прибудовi над льохом i стайнею — двоє
вiзникiв: маленький сивий дядько Петро i його нiмий племiнник Степу
Але особливо зацiкавив Алешу нахлiбник (у цьому випадку: людина, що
одержує за плату харчування й житло в чужiй сiм'ï) Гарна
Справа, що знiмала кiмнату поруч iз кухнею. Це була сухорлява сутула
людина з бiлою особою, мовчазний, непомiтний. Коли його запрошували до
стола, вiн незмiнно вiдповiдав: Гарну справу. Бубушка так i стала
кликати його. Кiмната нахлiбника була заставлена, завалена якимись
ящиками, товстими книгами, усюди стояли пляшки з рiзнобарвними рiдинами,
валялися шматки мiдi й залiза, прути свинцю. З ранку до вечора вiн щось
плавив, паяв, зважував на маленьких вагах, розглядав креслення. А iнодi
раптом зупинявся й довго стояв, закривши ока. Алеша спостерiгав за ним,
сидячи на даху сараю, не вирiшуючись не окликнути його, не ввiйти в
кiмнату. Гарну Справу не викликав страху. Вiн був погано одягнений,
бiдний, а бедние не страшнi, у цьому хлопчика непомiтно переконало
жалiсне вiдношення до них бабусi й презирливе — з боку дiда
Нiхто в будинку не любив Гарноï Справи, усi говорили про нього
глумливо, називали аптекарем, чаклуном, чорнокнижником, фармазоном. Один
раз Алеша набрався смiливостi й запитав, що вiн робить. Замiсть
вiдповiдi Гарну Справу зробив жест, що запрошує, показавши на
розкрите вiкно: Улазь. Запрошення було прийнято. Довiдавшись, хто такий
Алеша, Гарну Справу пообiцяв йому зробити налиток на битку й попросив не
ходити до нього бiльше. Хлопчик образився й вiдповiв: Я и так не прийду
нiколи. Дiд покликав Алешу в сад пiдстригати малину, а на питання онука:
Гарна Справа чого будує? — вiдповiв: Свiтлицю псує.
Пiдлога пропалила, шпалери попачкал, обдер. От скажу йому —
з'ïжджав би. Так i треба,- погодився Алеша. Але вiн поспiшив
Дощовими вечорами, якщо дiд iшов з будинку, бабуся влаштовувала в
кухнi найцiкавiшi збори, запрошуючи пити чай всiх жителiв, i завжди в
кутi, бiля печi, мовчачи стояла Гарна Справа. Дядько Петро приносив
краюху бiлого хлiба й банку з варенням, щедро пригощав усiх. Iншi
мешканцi ставили на стiл наливку, горiхи, цукерки i починався бенкет
горою. В один з таких вечорiв, коли сипався невсипущий осiннiй дощ, а в
кухнi було тепло, затишно, i люди особливо розташованi друг до друга,
бабуся розповiдала казки , одна iншоï краще. Серед них була iсторiя
про Iвана -воïна й Пустельник^-пустельника-мирон-пустельника, що
особливо схвилювала Гарну Справу. Коли бабуся замовчала, вiн пiдхопився:
Знаєте, це дивно, це треба записати, неодмiнно! Це страшно вiрне,
наше… Ока його були повнi слiз, а вiн говорив щось довго, люто,
повторюючи тi самi слова: Не можна жити чужою совiстю, так, так! На
iнший день Гарна Справа вибачалася перед бабусею: Учора я шумiв…
Чи бачите, я страшно один, немає в мене нiкого! Мовчиш, мовчиш, i
раптом скипить у душi, прорве… Готовий каменю говорити,
дереву…
Бабуся не зрозумiла його пориву, насупилася, а Алешу ще бiльше
потягнуло до цiєï незрозумiлоï людини. Хлопчик пiшов у
сад i там, у ямi, побачив його: вiн незручно сидiв на кiнцi
обгорiлоï колоди, дивлячись кудись мимо, а помiтивши Алешу, сказав:
Ну, полезай сюди! Довго сидiли мовчачи. Вечiр був тихий, лагiдний. Вiн
народжував особливо чистi, легенi думки, якi обпалюють душу сумом i
зникають швидко, какпадающие зiрки. Алеше запам'яталися слова
нахлiбника: …Записуй, що бабуся розповiдає. Це, брат, дуже
годиться.

• Вони подружилися. Iз цього дня Алеша приходив до Гарноï Справи, коли хотiв, i стежив, як вiн плавить свинець, грiє мiдь… працює рашпiлем, напилками, наждаком i тонкоï, як нитка, пилою.

Нахлiбник нiчого не пояснював хлопчиковi, не вiдповiдав на його питання, говорив скупо, але завжди якимись потрiбними словами
Ця людина стала необхiдна Алеше i в днi гiрких образ, i в годинники
радостей. Гарна Справа начебто бачила все, що робилося в серце й у
головi його, бачив всi зайвi, невiрнi слова, перш нiж Алеша встигав
вимовити ïх, i вiдтинав цi слова двома точними ласкавими ударами:
Брешеш, брат! Один раз Алеша, вiдправившись iз бабусею на Сiнну площу
за водою, побачив, як п'ятеро мiщан жорстоко били одного. Бабуся
втрутилася, заступилися й ще якiсь люди. Мiщани втекли, але хлопчик не
мiг забути побаченого
Вражений, вiн вбiг до нахлiбника. Той, вислухавши хлопчика, сказав: Ти,
брат, на цих випадках не зупиняйся,- це недобре запам'ятовувати! А в
будинку Гарна Справа усе бiльше не любили. Навiть бабуся побоювалася
його впливу на онука, а дiд жорстоко бив Алешу за кожне вiдвiдування
нахлiбника
Нарештi його вижили, сказавши, що кiмната потрiбна для Алешиной матерi.
Обоє, i Гарна Справа, i його юний друг, знали, що це неправда. В
Алеши нестерпно болiло серце

• За що вони так не люблять тебе? — запитав вiн. Гарну Справу обiйняв його, пригорнув до себе: Чужий — розумiєш? От за це саме. Не такий…
• Увечерi, ласкаво попрощавшись iз усiма, вiн виïхав
• Так скiнчилася дружба Алеши з першою людиною з нескiнченного ряду чужих людей у рiднiй своïй краïнi,- кращих людей ïï…

IX
У дитинствi Алеша представляв себе вуликом, куди рiзнi простi сiрi
люди зносили, як бджоли, мед своïх знань i дум про життя, щедро
збагачуючи його душу, хто чим мiг. Часто мед цей бував брудний i гiркий,
але всяке знання — все-таки мед. Пiсля вiд'ïзду Гарноï
Справи з Алешей подружився дядько Петро. Зовнi вiн був схожий на дiда.
Говорив ласкаво, але немов посмiюючись. Розповiдав, як бариня-графиня
Татьян Лексевна повiдомляла його те ковалем, то садiвником, то посилала
рибу ловити, а потiм вiдправила у вiзники, на оброк. Так i залишився вiн
вiзником. Дядько Петро був грамотний, начитаний у Писаннi, i вони часто
сперечалися з дiдом про святi. Алешу розважала його боротьба зi старим
паном — сусiдом, котрий^-стрiляв у перехожих дробом. Iнодi по
святах приходили в гостi брати — Сашко Михаилов i Сашко Яковов.
Один раз, подорожуючи разом з Алешей по дахах, вони побачили у дворi
пана, що грав iз щенятами. Його маленька лиса голова була нiчим не
покрита. Хтось iз братiв запропонував украсти одного щеняти. Склали й
план крадiжки: брати вийдуть на вулицю, а Алеша плюне зверху на лису
голову пана. Коли той злякається й утече, брати схоплять щеня.
Трапився великий шум i скандал
Алеша чесно виконав свою частину плану. Тому що брати в цей момент
чинно гуляли по вулицi, дiд висiк одного його. Коли хлопчик, побитий,
лежав на полатях, прийшов дядько Петро, весело хвалив його. Алеше було
нестерпно соромно, вiн зненавидiв братiв, а разом з ними й Петра , став
уникати його. Незабаром пiсля цiєï iсторiï трапилася ще
одна. Алешу давно вже займав тихий сусiдський будинок полковника
Овсянникова. Хлопчиковi здавалося, що там тече таємниче життя
казок. Строгий i мовчазний будинок вселяв дiдовi повага. Цей будинок
точно вiдсунувся з вулицi, намагаючись жити непомiтно.
Iнодi по дворi ходив, кульгаючи, високий старий, голений, з бiлими
вусами. Iнший старий приводив зi стайнi сiрого коня. Кульгавий шльопав
ïï долонею, зiтхав, i кiнь знову ховали в темну стайню. Майже
щодня пiсля полудня у дворi грали троє хлопчикiв, однаково
одягненi, круглолицi, сiроокi, настiльки схожi один на одного, що
розрiзняв ïх Алеша лише по росту. Вiн спостерiгав за дiтьми в
щiлинi забору, вони не зауважували його, а хотiлося, щоб помiтили. Йому
подобалося, як дружно вони грають у незнайомi iгри, подобалася гарна
дбайливiсть друг про друга, особливо про молодший, смiшному й бойок
коротишке. Багато разiв Алеша сидiв на деревi пiд забором, очiкуючи, що
хлопчики покличуть його Грати, але вони не кликали, i вiн, сконфужений,
спускався на землю.