Великий письменник росiйськоï землi Лев Миколайович Толстой
Живучи в давньому батькiвському маєтку, Толстой ще в дитинствiпочув сiмейнi легенди й перекази про вiйну 1812 р. i не таке далеке
повстання декабристiв. Уже в дитячi й пiдлiтковi роки в Толстого
зародилася глибока зацiкавленiсть вiтчизняною iсторiєю. Без
своєï Ясноï Галявини, — зiзнавався вiн згодом,
— я ледь можу собi уявити Росiю й своє вiдношення до
неï. У Яснiй Галявинi Толстоï поблизу бачив, як живе звичайний
народ, що став його самою ранньою любов'ю. Тут ще до того часу, як вiн
познайомився з вiршами Пушкiна, Толстой почув чимало народних казок,
пiсень, билин. Коли Толстому було дев'ять рокiв, батько вперше повiз
його в Москву, враження вiд зустрiчi з якоï були незабутнiми
Перший перiод московського життя юного Толстого тривав менше чотирьох
рокiв. Вiн рано осиротiв, втративши спочатку матiр, а згодом i батька.
Разом iз сестрою й трьома братами Толстоï переïхав у Казань.
Там жила одна з батькiвських сестер, що i взяла опiку над дiтьми
Живучи в Казанi, Толстой два з половиною року готувався до вступу в
унiверситет, де вчився з 1844 р. спочатку на схiдному, а згодом на
юридичному факультетах. Вiдомий тюрколог професор Казембек, що готовив
його до iспитiв, був здивований лiнгвiстичними здатностями юного
Толстого. У дозрiлих лiтах Толстоï вiльно спiлкувався на
англiйськiй, французькiй i сербськiй мовах. Знав грецькi, латинськi,
украïнськi, татарськi, церковнослов'янськi мови; вивчав
давньоєгипетський, турецький, голландський, болгарський i iншi. Не
вважаючи себе полiглотом, Толстой, всупереч тому, мав можливiсть
знайомитися з добутками багатьох закордонних письменникiв воригинале.
Толстому йшов дев'ятнадцятий рiк, коли вiн почав вести щоденник, що
продовжував до самоï смертi (у Повнiм зiбраннi творiв щоденник
займає 13 томiв).
Заняття за державними програмами й пiдручниками обтяжували Товстого-
Студента. Вiн прийшов у замилування самостiйною роботою з
iсторичноï теми й, покинувши унiверситет, поïхав з Казана в
Ясну Галявину, що одержав пiсля розподiлу спадщини батька. Потiм вiн
вiдправився в Москву, де наприкiнцi 1850 р. почалася його письменницька
дiяльнiсть: незакiнчена повiсть iз циганського побуту (рукопис не
зберiгся) i опис одного прожитого дня (Iсторiя вчорашнього дня). Тодi ж
вiн почав повiсть Дитинство (Дитинство). Незабаром Толстоï вирiшив
поïхати на Кавказ, де його старший брат Микола, офiцер-артилерист,
служив у дiючiй армiï. Молодому Толстому вдалося побачити вiйну
своïми очами й перевiрити власну вiдвагу. Вступивши в армiю
юнкером, вiн потiм захистив iспит на молодший офiцерський чин. Епiзоди
Кавказькоï вiйни Толстой описав в оповiданнях Наскок (1853),
Рубання лiсу (1855), Розжалуваний (1856), у повiстi Козаки (1852-1863).
На Кавказi письменник закiнчив повiсть Дитинство, в 1852 р. опублiковане
в журналi Сучасник.
З початком Кримськоï вiйни Толстой перевiвся з Кавказу в Дунайську
армiю, що воювала проти туркiв, а потiм у Севастополь, обложений
об'єднаними силами Англiï, Францiï й Туреччинi.
Командуючи батареєю на бастiонi, Толстой виявив неабияку вiдвагу й
був нагороджений орденом Ганни й медалями. Восени 1856 р. Толстой вийшов
у вiдставку й незабаром вiдправився в пiврiчну закордонну подорож,
вiдвiдавши Францiю, Швейцарiю, Iталiю й Нiмеччину. В 1859 р. Толстой
вiдкрив у Яснiй Галявинi школу для селянських дiтей, а потiм допомiг
вiдкрити понад 20 шкiл у навколишнiх селах. Письменник видавав
педагогiчний журнал Ясна Галявина (1862). Уже першi твори Толстого
— повести Дитинство, Отроцтво (Отроцтво) i Юнiсть (Юнiсть),
кавказькi й севастопольськi вiйськовi оповiдання, Ранок помiщика —
свiдчили, що в росiйську лiтературу прийшов новий видатний художник. За
задумом автора, Дитинство, Отроцтво i Юнiсть, а також повiсть Молодiсть,
що, проте, не була написана, повиннi минулого скласти роман Чотири епохи
розвитку. Зображуючи становлення характеру Миколи Иртеньева, Толстой
копiтко дослiджує, як впливала на його героя середовище —
спочатку вузький родинний мир, а потiм усе ширше коло його нових
знайомих, ровесникiв, друзiв, суперникiв. Уже в першому закiнченому
добутку, присвяченому ранньоï й, як повторював Толстой, найкращiй,
самiй поетичнiй порi людського життя — дитинству, вiн iз глибоким
сумом пише про те, що мiж людьми спорудженi жорстокi перешкоди, якi
роз'єднують ïх на безлiч груп, розрядiв i класiв. Особливо
важким для Иртеньева виявилося отроцтво. Зображуючи цю епоху у життi
героя, письменник вирiшив показати поганий вплив на Иртеньева
суєтностi вихователiв i зiткнення iнтересiв сiм'ï. У сценах
унiверситетського життя iз симпатiєю зображенi його новi знайомi й
друзi — студенти-рiзночинцi, пiдкреслюється ïх розумова
й моральна перевага над героєм-аристократом, що дотримується
кодексу comme il faut (свiтськоï людини).
На самому початку письменницького шляху Толстого в його творчiстьвходить тема роз'єднання людей. У трилогiï Дитинство,
Отроцтво, Юнiсть чiтко проявляється етична неможливiсть iдеалiв
свiтськоï людини, аристократа у спадщину. Кавказькi вiйськовi
оповiдання письменника й оповiдання про Севастопольську оборону вражали
не тiльки суворою правдою про вiйну, а й правдою про офiцерiв-
аристократiв, якi прийшли в дiючу армiю за чинами, рублями й нагородами.
В Ранку помiщика трагедiя росiйського дореформеного села приводила до
думки про аморальнiсть крiпосництва
Повiсть Козаки, що завершує перше десятилiття лiтературноï
дiяльностi Толстого, привернула до себе увага свiжiстю i яскравiстю
фарб, особливою перевагою й звучнiстю тону
Картини життя ïï героïв, ïхнi цiльнi характери
письменник зв'язав з особливостями iсторiï гребенского козацтва, що
не випробувало халеп крiпосного порядку. У цьому добутку письменник
спробував з'єднати романну форму з епопеєю, помiстивши
типового толстовського героя, рефлектирующего, незадоволеного собою
молодого дворянина Оленина, у народне середовище
Восени 1862 р. 34-лiтнiй граф Толстоï одружився з дочкою лiкаря
придворного вiдомства 18-лiтньою Софiєю Андрiïвною Бере.
Перша сiмейна радiсть створила в Толстого вiдчуття знайденого миру й
великого щастя. Захопившись господарством, вiн примножив своï
маєтки, купив землю в Самарской губернiï. Разом з тим
дозвiлля Толстоï вiддавав лiтературi й, насамперед, роману Вiйна й
мир, що вiн писав з хворобливою впертiстю й хвилюванням протягом семи
рокiв.
На сторiнках Вiйни й миру (Вiйна й мир, 1863-1869)
поєднується величезний i строкатий матерiал. Тут
з'єднуються, утворюючи органiчну єднiсть, картини
iсторичноï й родинно-побутового, загальнонародного й приватного
життя. Перед очами читача проходять, не заважаючи один одному, понад
шiстсот персонажiв. Дiя роману триває бiльше п'ятнадцяти рокiв.
Для успiшноï роботи над добутком, пiдкреслював Толстой, необхiдно,
щоб художник любив у ньому головну думку. В Вiйнi й свiтi, як зiзнавався
письменник, вiн любив думку народну. Думка народна покладена Толстим в
основу характеристики й оцiнки героïв добутку, iсторичних подiй i
iсторичних дiячiв. Заперечуючи трактуванню Вiтчизняноï вiйни 1812
р. як вiйни Наполеона Й i Олександра Й, Толстой указував, що, крiм
ураженоï гордостi двох iмператорiв, були мiльйони мiльйонiв iнших
причин. Мiж них були бiльшi й дрiбнi, загальнi й частки, державнi й
особистi. I лише по невiдомим людям законом збiгу причин вiдбуваються
бiльшi подiï, зв'язанi з усiм ходом iсторiï.
В одному з листiв, датованих часом закiнчення Вiйни й миру, Толстой
говорить про головних героïв роману: Я б хотiв, щоб ви полюбили
моïх цих дiтей. Там є гарнi люди. Я ïх дуже люблю. Проте
по-отечески люблячи Андрiя Болконского, Пьера Безухова, Наташу Ростову,
письменник ïх не iдеалiзував. Досить нагадати про становi забобони
князя Андрiя, яких вiн так i не змiг перебороти до кiнця. Героï
толстовського роману привабливi, насамперед, тим, що прагнуть до
дiяльноï участi в загальному життi, вiдважно йдуть назустрiч важким
випробуванням, намагаються ставити й вирiшувати питання, що
стосується не тiльки ïхнього особистого життя, а й усього
людства
И полковий командир Андрiй Болконский, i капiтани Тушин i Тимохiн, i
фельдмаршал Кутузов дивляться на вiйну як на страшну необхiднiсть. Вони
приймають у нiй участь, усвiдомлюючи, що вiд ïï результату
залежить питання життя й смертi вiтчизни. перейшовши до постановки
проблем загальнолюдського значення, головнi героï Вiйни й миру
залишаються людьми у свiй час, своєму середовищу, шукають i
знаходять конкретнi шляхи служiння дiючому добру. У цьому ïхню
корiнну вiдмiннiсть вiд попереднiх героïв росiйськоï
лiтератури, т.зв. зайвих людей. На вiдмiну вiд героïнь А. Пушкiна,
И. Тургенєва, якi вибрали шлях самозречення (Тетяна Ларiна, Лiза
Калитина), Наташа Ростова живе дiяльному й щасливому життям. Т. поставив
цю героïню в центр найважливiших сюжетно-фабульних вузлiв роману
На сторiнках Вiйни й миру живуть, вступаючи мiж собою в складнi
вiдносини, особи повно вигаданi, як ïх називав сам Толстой, а також
особи iсторичнi. I кожну з них автор перевiряє епохою 1812 p.,
з'ясовуючи ïхнє вiдношення до загальнонародноï,
загальнонацiональноï справи порятунку вiтчизни вiд iноземних
загарбникiв. Крiм цього — головного критерiю оцiнки персонажiв,
тут проступає складна шкала моральних цiнностей, вiдповiдно до
якоï Наполеон викликає до себе негативне вiдношення. Лише в
Кутузовi як представниковi народноï вiйни, представниковi
росiйського народу Толстой убачає сьогодення велич
Навеснi 1873 р. Толстой почав i через чотири роки закiнчив роботу над
бiльшим романом про сучаснiсть, назвавши його за iм'ям головноï
героïнi — Ганна Каренина. У цьому добутку, як згадувала
дружина письменника, вiн любив думку сiмейну. Драматичного сiмейного
життя Анни Карениной протипоставлено в романi подружнє щастя
Костянтина Левина. Проте, iсторiя щасливоï сiм'ï Левина не
iдилiчна: вiдчуття тривоги за майбутнє не залишає героя,
якого не раз охоплює розпач. Левин несе в собi риси типового
толстовського правдошукача, щаслив, чесного, котрий не боïться
ставити самi гострi питання часу. Вiн болiсно шукає вихiд з
тупика, у який зайшла росiйська пiсляреформене життя. Толстовський герой
ратує за безкровну революцiю, що, на його думку, вiдбудеться
спочатку в нього в маєтку, потiм у його повiтi, потiм — у
губернiï й, зрештою, у всiй Росiï й далеко за ïï
межами. Ця революцiя, переконаний Левин, не скривдить нi холопа, нi
пана. Але селяни до проектiв героя про загальний з ними володiння
землею, про артiльне господарствi ставляться з неподоланною недовiрою.
Бачачи, що його iнтереси помiщика не тiльки чужi й фатально протилежнi
ïх самим справедливим iнтересам, Левин разом з тим визнає
простоту, чистоту й законнiсть цього життя людей роботи
Вiн уважає, що знайде втiху для себе й виправдання провини
дворянства перед народом через багате столичне життя, якщо буде жити, як
старий селянин Фоканич, про яке говорять, що вiн для душi живе, Бога
пам'ятає. Такий фiнал пошукiв свiдчив про глибоку кризу у
свiдомостi не тiльки романного героя, а й самого письменника. Левин
— один з найближчих йому героïв
Левин щиро спiвчуває Ганнi Карениной, бачачи в нiй глибоко
ображену й страждаючу душу, що зважилася знехтувати правилами свiтського
етикету, якi замiняли в ïï середовищi загальнолюдськi норми
моралi. Якщо вiдносини Левина з його оточенням складаються iнодi
драматично, то для Анни Карениной вони — трагiчнi. Шлюб Ганни з
Карениним улаштований ïï тiткою й був шлюбом з розрахунку.
Ганна стала дружиною чоловiка, що все життя свою… прожив i
проробив у сферах службових, що мають справу з вiдображеннями життя.
Вирiшальна риса характеру Каренина полягала в тiм, що щораз, коли вiн
зiштовхувався iз самим життям, воно вiдсторонявся вiд ïï.
Далекий вiд iнтересiв теперiшнього життя й Вронский з його штучним
зводом правил свiтськоï людини. Недарма Левин турбується за
Ганну, побоюючись, що Вронский не зовсiм розумiє ïï. I
вже першi зустрiчi Ганни й Вронского сповненi передчуття неминучоï
для них лиха. Сприйнятлива до будь-якоï фальшi Долли називає
сiм'ю Ганни й Вронского неправильноï, оскiльки за це вона заплачена
руïнами каренинской сiм'ï. Постраждав не тiльки Каренин, але й
син Сергiй, про сирiтство якого не може забути Ганна. Вона любить обох,
але з'єднати ïх в одну сiм'ю не може — це вище
ïï сил. I в цьому — головна причина ïï
страждань
Не тiльки ретроградна, а й радикальна критика 70-х рр. не разгляделаа
глибоких зв'язкiв нового роману Толстого iз сучаснiстю. Це спонукувало
Ф. Достоєвського присвятити Ганнi Карениной цикл статей в
Щоденнику письменника. Ганна Каренина, — писав вiн, —
є досконалiстю як художнiй утвiр, до якого нiщо подiбне з
європейських лiтератур не може дорiвнятися… Заперечуючи
домислам критикiв про несвоєчаснiсть змiсту Ганни Карениной,
Достоєвський затверджував, що роман Толстого вiдповiдає
найгострiшiй злостi дня i близько пiдiйшов до тоï характеристики
типу толстовського роману, що через багато рокiв пролунала в передмовi
Томаса Манна до американського видання Ганни Карениной: Я не коливаючись
назвав Ганну Каренину найбiльшим соцiальним романом у всiй свiтовiй
лiтературi.
Пiсля закiнчення двох найбiльш значних добуткiв у творчостi Толстого
настала певна криза, викликаний пошуками вiдповiдi на вiчнi питання: у
чому сенс життя? що є людина? для чого живе? куди
направляється у своєму незнаннi? Сумнiваючись i вiруючи,
Толстой писав у своïх щоденниках: Вiд душi говорю: допоможи,
Господи!., нiчого не хочу для себе. Готовий на страждання й зневагу,
тiльки б знати пр самому себе, що роблю те, що потрiбно! Духовний
перелом вiдбувся на границi 80-х рр. Вистраждавши свiй новий свiтогляд,
письменник знайшов у ньому опору для життя й подальшоï творчостi.
На свiй погляд переосмисливши навчання Христа, Толстой зробив
несподiване для себе вiдкриття: Трапилося iз мною те, що
трапляється з людиною, що вийшов у справi й зненацька зрозумiла,
що справа це зовсiм не потрiбно, i вернувся додому. Я так само, як
розбiйник, повiрив навчанню Христа й урятувався. Вiдтодi почалося
духовне переродження Толстого й, по визначенню И. Бунiна, його
звiльнення.
В 80-х рр. з'явилися повести Толстого Смерть Iвана Iллiча i Холстомер.
Iсторiя коня. Вони вразили читачiв об'єднанням глибокого
психологiзму з викривальним пафосом. В Смертi Iвана Iллiча письменник
розповiв про внутрiшнiй свiт нiчим не примiтного чиновника, що
вважає, що вiн улаштував своє життя приємно й
пристойно, що вона схвалювана суспiльством i начальством. Невилiковна
хвороба й страх близькоï смертi змушують його прозрiти й зрозумiти,
що пристойне, веселе, приємне життя, яким вiн жив, жахлива
своєю порожнечею, фальшивiстю, цiлковитою бездуховнiстю. В
Холстомере i Смертi Iвана Iллiча Толстой використовував художнiй прийом
своєрiдноï ретроспекцiï: спочатку в них мова йде про
фiнал життєвоï долi головних героïв, а вже згодом, у
свiтлi кiнця, описивается все ïхнє попереднє життя. Цей
прийом письменник використовував i в повiстi Крейцерова соната (1887-
1889). У нiй, а також в оповiданнi Диявол ( 1889-1890) i повести Батько
Сергiй( 1890-1898) гостро поставленi проблеми любовi й шлюбу, чистоти
сiмейних вiдносин
На основi соцiального й психологiчного контрастiв побудована повiсть
Толстого Хазяïн i працiвник (1895) стилiстично пов'язана iз циклом
його народних оповiдань, написаних в 80-х рр. Всi остропроблемние
добутку 90-х рр., а також статтi й трактати пiзнього Толстого,
присвяченi самим злободенним питанням сучасностi, об'єднанi думкою
про неминучiсть розв'язки соцiальних розбiжностей. Який буде розв'язка,
не знаю, — писав Толстой в 1892 р., — але що мова йде до
неï й що так тривати, у таких формах, життя не може, — я
впевнений. Цiєю iдеєю проникнуть роман пiзнього Толстого
Воскресiння ( 1889-1899).
Тривалий час, працюючи над архiтектурою Воскресiння, письменник створив
панорамну композицiю, що дала йому можливiсть показати всi поверхи
пiсляреформеного росiйського суспiльства, увести свого спостережливого
героя — князя Дмитра Iвановича Нехлюдова — у рiзнi сфери
бюрократичноï держави. Зустрiчаючись iз високопоставленими людьми
iз чиновницьких, вiйськових, церковних, полiцейськоï каст, Нехлюдов
доходить до висновку, що вони є єдиною корпорацiєю
людожерiв, повно глухих, байдужих до нещасть i потреб людей з народу.
Такими є всi хазяï життя, починаючи вiд царських сановникiв,
обер-прокурора Синоду, сенаторiв, мiнiстрiв, губернаторiв i закiнчуючи
тюремними начальниками
Толстой не iдеалiзує свого героя. Понад десять рокiв тому якась
страшна завiса заховала вiд свiдомостi Нехлюдова й злочиннiсть учиненого
ïм обману Катюшi Масловой, i злочиннiсть усього його способу життя.
Пройде чимало часу, перш нiж вiн, усе бiльше переконуючись в
аморальностi свого способу життя, зважиться на розрив вiдносин з людьми,
яких уважав близькими. Розповiдаючи iсторiю життя головноï
героïнi роману, письменник говорить, що це була сама звичайна
iсторiя . Долю Катюшi визначили два пережитi нею духовних перевороту:
один був викликаний пiдлим учинком Нехлюдова, що вiдкинув неï,
кинувши саме на дно життя, а другий вiдбудеться з нею тодi, коли по
дорозi на каторгу вона зустрiне людей, яким повiрить i якi допоможуть
ïй духовно вiдродитися
На початку 900-х рр. у життi Толстого вiдбулася подiя, про яке писала
преса всього миру: святейший Синод вiдлучив його вiд православноï
церкви, додавши прiзвище письменника до перелiку єретикiв,
вiровiдступникiв, слуг диявола. Проте вiдлучення вiд церкви не зробило
на Толстого особливого враження: коли петербурзький митрополит Антонiй
намагався знайти шлях для примирення письменника з офiцiйною церквою,
Толстой вiдповiв: Про примирення мовлення бути не може. В останнє
десятилiття письменник займався, як i завжди, напруженою творчою
роботою. З винятковим захопленням вiн працював над повiстю Хаджi-Мурат
(1896-1904), у якiй намагався зрiвняти два полюси владного абсолютизму
— європейським, втiлюваним Миколою Й, i азiатський, що
персонiфiкується Шамiлем. Товстоï називає двома
головними ворогами тоï епохи не народи — росiян i горцiв, а
Шамiля й Миколу. Вiд вiйни страждали й горцi, i простiй, миролюбний
солдат Петро Авдєєв. У те самий час Толстоï створив
одну з найкращих своïх п'єс — Живий труп.
Уважаючи обтяжений помiщицький пристрiй життя в Яснiй Галявинi, Толстой
кiлька разiв планував, i тривалий час не вирiшувався його покинути.
Проте, жити за принципом разом-порiзно уже не мiг, i в нiч на 28 жовтня
1910 р. таємно покинув Ясну Галявину. По дорозi вiн занедужав
запаленням легенiв i змушений був зупинитися на невеликiй станцiï
Астапово (тепер — Лев Толстоï), де й провiв своï останнi
кiлька днiв. 10 грудня 1910 р. Толстого поховали в Яснiй Галявинi, у
лiсi, на краю байраку, де в дитинствi вiн разом iз братом шукав зелену
паличку, що ховала таємницю, як зробити всiх людей щасливими
Величезний вплив Толстого на свiтовий лiтературний процес є
загальновизнаним i беззастережним
Толстой зiграв значну роль в iсторiï украïнсько-росiйських
культурних зв'язкiв. Вiн цiкавився життям украïнського народу, його
культурою, не раз бував в Украïнi — у мiстечку Летичеве
(Хмельниччина), в 1879 р. — у Києвi, де вiдвiдав Києво-
Печерська лавру, Софiйський i Михайлiвський собори, духовну академiю,
ознайомився з археологiчним музеєм. Киïвськi враження
вiдображенi в роботi Дослiдження догматичного богослов'я. В 1884 р.
Толстой приïхав у Чернiгiв, гостював у художника М. Ге на хуторi
Iванiвському (тепер с.Шевченко). У листах до Олександра III i Миколи II
i публiцистичних добутках з обуренням писав про жорстокi репресiï
проти учасникiв селянських хвилювань у Харкiвськiй i Полтавськiй
губернiях. Товстоï знав поезiю Т. Шевченко , особливо високо
цiнував його Наймичку. Йому було близько навчання украïнського
фiлософа Г. Сковороди, якого вiн називав мудрецем. Письменник був
особисто знайомий i листувався з Марком Вовчком, Д. Яворницким,
зустрiчався з Г. Заньковецкой, Г. Кропивницьким. Образи украïнцiв
виведенi в оповiданнях Рубання лiсу, Севастополь у серпнi 1855р., Два
дiди i iн. На основi украïнськоï легенди Святий i чорт
написане його народне оповiдання Старий у церквi.
Про Толстого як про великого майстра слова писали Леся Украïнка, В.
Стефаник , О. Кобилянска. И. Франко був одним з активних популяризаторiв
i дослiдникiв творчостi Толстого, сприяв виданню його добуткiв у
Захiднiй Украïнi, опублiкував статтi Л. Толстой, Толстоï й
земство i др.
В XIX ст. переклади творiв Толстого украïнською мовою виходили
переважно в Захiднiй Украïнi. В XX ст. всi його значнi добутки
перевели В. Щурат, Г. Хоткевич, О. Кундзич, О. Хуторян, Е. Дробязко й
iн., а в 1960 р. вийшло друком 12-млосне зiбрання творiв Толстого
украïнською мовою. Комедiя Толстого Плоди утворення, драми Влада
тьми, Живий труп широко представленi в украïнських театрах, а на
опернiй сценi — опера Вiйна й мир Сергiя Прокоф'єва
