Аналiз новочасного гуманiзму в поемi Святий Валентiй

У 80-х роках Франко створює ряд поем (Ex nihilo, 1885, Святий
Валентiй, 1885), у яких проблематика духовного характеру виступає
на перший план. Фiлософський монолог Ex nihilo (Монолог атеïста)
задумувався письменником як твiр iз виразним суспiльним
(антиклерикальним) змiстом. У ньому поетично викладалися фiлософсько-
етичнi засади атеïстичного свiтогляду, що набував, однак,
гностичного забарвлення. Пафос твору вiдбивав позитивiстську критику
Бога згiдно з iдеями незнищенностi матерiï й рацiоналiзмом
людського духу (пiзнання). Через знання, сумнiв i критику геройнiгiлiст
доходить висновку про принципову активнiсть духовних потенцiй людства.
Таке трактування атеïстичного свiтогляду не тотожне нiгiлiзмовi, як
стверджувала тодiшня клерикальна критика. Заповненi трудом воля i
простiр суб'єктивного дiяння полягають для героя-позитивiста в
сумнiвi, критицi i дослiдi правди, а не в нiгiлiстичному запреченнi
Бога. Франко розгортає монолог, вiдтворюючи ритмiку живого
мовлення з його iнерцiєю, повторами, логiчними силогiзмами, що
передають безпосереднiй процес народнження думки. Враження розмовного
стилю засвiдчують, зокрема, постiйнi ритмiчнi переноси.
Аналiз новочасного гуманiзму в зв'язку з християнським його трактуванням
i гностицизмом Франко здiйснює в поемi Святий Валентiй. Тема
жертовностi й егоïзму, спiввiдношення любовi до ближнiх i свободи
iндивiдуальноï волi накресленi в поемi на пiдставi легенди про
житiє святого Валентiя. Поему, як зазначав Франко в листi до
Драгоманова, задумано як твiр, що критикує антигуманнi й
антикультурнi елементи християнства i має ярко освiтити
антигуманнi i антикультурнi погляди християнськоï аскези.
Маючи намiр стати професором Львiвського унiверситету, Франко в 1892 р.
складає докторат у Вiднi у вiдомого славiста В. Ягича, попередньо
прослухавши цикл лекцiй i поповнивши своï знання зi славiстики.
Докторська дисертацiя Франка базувалася на дослiдженнi
давньохристиянського роману Варлаам i Йоасаф та його лiтературноï
iсторiï. Ранiше Франко пропонував у Львiвському унiверситетi для
здобуття докторського ступеня своï дослiдження про полiтичну лiрику
Шевченка й творчiсть I. Вишенського, але обидвi теми було вiдхилено.
Перебування у Вiднi пiдготувало грунт для нового етапу творчостi Франка.
Вивчення стародрукiв, апокрифiв, зацiкавлення пам'ятками схiдноï
мiфологiï, перекладацька дiяльнiсть поєднувалися у сферi
художнiй iз освоєнням новiтнiх форм, тем i способiв письма. Серед
нових його творiв 90-х рокiв повiсть Для домашнього огнища (1892), поема
Цар i аскет (1892), Зiв'яле листя (1896), збiрка морально-
повчальноï лiрики Мiй Iзмарагд (1898), низка оригiнальних поем.
Важливими складниками художнiх пошукiв Франка були театр i драматургiя.
Починаючи з раннiх драматичних спроб, iнтерес його до театру був
постiйний. А на початку 90-х рокiв вiн замислюється над тим, щоб
кинутися головою на поле драматичне. Значну увагу театровi придiляв
Франко i як критик. З огляду на особливу культурно-просвiтницьку мiсiю
украïнського театру вiн розглядає його iсторiю й еволюцiю,
типи конфлiктiв, якi особливо популярнi в украïнських драматургiв,
намагається обгрунтувати суспiльно активну природу сучасного йому
театру. Перу письменника належить низка театрознавчих рецензiй, статей,
дослiджень. Серед них Руський театр (1893), Русько-украïнський
театр (Iсторичнi обриси) (1894), статтi, присвяченi творчостi С. Гулака-
Артемовського, М. Кропивницького, М. Старицького, Я. Кухаренка, К.
Писанецького. Осмислюючи шляхи розвитку театру в Галичинi й
Надднiстрянськiй Украïнi в широких зiставленнях iз
європейським театром i драматургiєю, Франко формулює
такi визначальнi, на його думку, принципи нацiонального театру, як
пiдiйми поступу i просвiти. Новий демократичний театр i нова драматургiя
мали давати картину украïнськоï громадськостi загалом, а не в
окремих ïï верствах, представляти реальнiсть у взаємних
впливах рiзних суспiльних груп, бути документом часу й пробуджувати в
глядачiв критичне ставлення до дiйсностi.
У своïй творчостi Франко звертає основну увагу на
психологiчну та iсторичну правду замiсть декорацiйного блиску. Уже раннi
переклади Антiгони й Електри Софокла, Iлiади й Одiссеï, шкiльнi
драматичнi розробки Франка (Югурта, Славой i Хрудош, Три князi на один
престол) свiдчили про освоєння поетики класичного типу, iнтерес до
старого й нового, романтичного й натуралiстичного театру. В перших
драматичних творах Франка виявилися прикметнi ознаки його мислення
протиставлення рiзних, переважно контрастних моральних настанов,
конфлiкти, заснованi на боротьбi за владу, мотиви зради, дiалогiзм як
спосiб розгортання думки, iдея народу як могутньоï сили в
iсторiï й носiя гуманiстичних iдеалiв.
Пiзнiше теми з сучасного життя стали об'єктом драматичних творiв
Рябина (1886; 1893), Майстер Чирняк (1894), Учитель (1896), Украдене
щастя (1893), Будка, ч. 27 (1896). Iсторичнiй тематицi присвячено драми
Сон князя Святослава (1895) та Кам'яна душа (1895).
На середину й кiнець 90-х рокiв припадають вершиннi здобутки
Франковоï поетичноï музи створення лiричноï драми Зiв'яле
листя (1896), поем Похорон (1898), Iван Вишенський (1900), збiрки Мiй
Iзмарагд (1898).