Художнє вiдображення волелюбностi трудового народу в оповiданнi М. Коцюбинського Дорогою цiною

В оповiданнi М. Коцюбинського Дорогою цiною письменник опоетизував волелюбний дух трудящих Украïни. Та його оповiдання вражає читача трагiчнiстю долi головних героïв. Остап Мандрика був вихований на оповiданнях дiда, який ходив у Сiч, а потiм рiзав панiв в Уманi. Тi розповiдi розбуркували в дитячiй головi химернi мрiï, вояцький запал. Остап не хотiв миритися з тим, що вiн, Соломiя , дiд — не бiльше, нiж худоба у пана. Остап любив кожну стежечку, кожний горбочок рiдноï землi, але з рiдним краєм, з коханою його розлучає панщина. Вiн, молодий, смiливий, одарований життєвою силою: Стрункий, мiцний, з чорними очима, темним молодим вусом i жити в неволi для нього — гiрше смертi, лiпше загинути в багнi, нiж жити в неволi. Цiєю вiдчайдушнiстю у своєму прагненнi до волi вiн нагадує козака Голоту, Миколу Джерю, героïв Шевченка.
Та справжнiм вiдкриттям в лiтературi було створення письменником образу жiнки, не тiльки покривдженоï, страждаючоï, а й сильноï, смiливоï, здатноï до боротьби за свою долю. Ваша Соломiя — то джерело пiд час спеки… то завдаток типу жiнок, що умiють боронити себе, — так визначала цей образ вiдома громадська дiячка того часу Н. Кобринська. Рiшуча i любляча, Соломiя зiбрала всю свою енергiю, всю силу волi, всю мiць тiла i йшла вперто i завзято з вiрою, що зламає всi перешкоди. Щоб бути справжнiм товаришем Остаповi, вона жертвує своєю красою, чудовими косами: Дивнi косми чорних кiс, мов мертвi гадюки, тихо зсунулись по плечах додолу i лягли по землi дивними покосами. Засмученi очi Соломiï не покидають з того часу нашу уяву. Бачаться вони, коли з жахом слiдкує Соломiя за високими вогняними горами палаючих плавнiв, в останньому вiдчаï кличе тяжко пораненого Остапа, на човнi разом з Iваном готує напад на турецьких козакiв, щоб звiльнити свого коханого. Прощаються цi очi з надiєю на волю, з небом, з радiстю, з життям, коли чорна безодня дунайськоï води заковує тiло. Остапе!, — з розпукою кличе ïï душа.
Соломiє! — доноситься до неï крик його серця. Дорогою, найвищою цiною заплатила Соломiя за бажання бути вiльною, гiрку цiну дав за волю Остап: все життя списане на спинi, а половина душi навiки залишилася в Дунаï. Такий трагiчний кiнець оповiдання ще раз пiдкреслює нескоренiсть, волелюбнiсть украïнського народу.