Художнє вiдображення волелюбностi трудового народу в оповiданнi М. Коцюбинського Дорогою цiною
В оповiданнi М. Коцюбинського Дорогою цiною письменник опоетизував
волелюбний дух трудящих Украïни. Та його оповiдання вражає
читача трагiчнiстю долi головних героïв. Остап Мандрика був
вихований на оповiданнях дiда, який ходив у Сiч, а потiм рiзав панiв в
Уманi. Тi розповiдi розбуркували в дитячiй головi химернi мрiï,
вояцький запал. Остап не хотiв миритися з тим, що вiн, Соломiя , дiд
— не бiльше, нiж худоба у пана. Остап любив кожну стежечку, кожний
горбочок рiдноï землi, але з рiдним краєм, з коханою його
розлучає панщина. Вiн, молодий, смiливий, одарований
життєвою силою: Стрункий, мiцний, з чорними очима, темним молодим
вусом i жити в неволi для нього — гiрше смертi, лiпше загинути в
багнi, нiж жити в неволi. Цiєю вiдчайдушнiстю у своєму
прагненнi до волi вiн нагадує козака Голоту, Миколу Джерю,
героïв Шевченка.
Та справжнiм вiдкриттям в лiтературi було створення письменником образу
жiнки, не тiльки покривдженоï, страждаючоï, а й сильноï,
смiливоï, здатноï до боротьби за свою долю. Ваша Соломiя
— то джерело пiд час спеки… то завдаток типу жiнок, що
умiють боронити себе, — так визначала цей образ вiдома громадська
дiячка того часу Н. Кобринська. Рiшуча i любляча, Соломiя зiбрала всю
свою енергiю, всю силу волi, всю мiць тiла i йшла вперто i завзято з
вiрою, що зламає всi перешкоди. Щоб бути справжнiм товаришем
Остаповi, вона жертвує своєю красою, чудовими косами: Дивнi
косми чорних кiс, мов мертвi гадюки, тихо зсунулись по плечах додолу i
лягли по землi дивними покосами. Засмученi очi Соломiï не покидають
з того часу нашу уяву. Бачаться вони, коли з жахом слiдкує Соломiя
за високими вогняними горами палаючих плавнiв, в останньому вiдчаï
кличе тяжко пораненого Остапа, на човнi разом з Iваном готує напад
на турецьких козакiв, щоб звiльнити свого коханого. Прощаються цi очi з
надiєю на волю, з небом, з радiстю, з життям, коли чорна безодня
дунайськоï води заковує тiло. Остапе!, — з розпукою
кличе ïï душа.
Соломiє! — доноситься до неï крик його серця. Дорогою,
найвищою цiною заплатила Соломiя за бажання бути вiльною, гiрку цiну дав
за волю Остап: все життя списане на спинi, а половина душi навiки
залишилася в Дунаï. Такий трагiчний кiнець оповiдання ще раз
пiдкреслює нескоренiсть, волелюбнiсть украïнського народу.
