Iспанська лiтература в ХIХ столiттi

Прокласти собi вiльний шлях у цi важкi часи вдалося тiльки одному
письменниковi, що має дуже багато загального з нашим дотепним
Скрибом. Те був Бретон де-лос Эррерос, що народився в 1801 роцi. Ще
юнакiв вiн виступив зi своïми першими комедiями й почав уводити на
сцену новий чарiвний репертуар, повний грайливостi, грацiï й тонкiй
спостережливостi, по його добутках можна крок за кроком простежити всi
перипетiï вдач iспанського суспiльства в цей перiод шумування й
рiзких переходiв
Набагато менш пощастило iншому письменниковi того ж часу, — Хилю-и-
Сарате, його трагедiï Бланка Бурбонская й Родриго так i не
пробилися на сцену: благочестивий цензор знайшов, що не можна виставляти
перед публiкою нецнотливих монархiв (tan aficionados a las muchachas, як
вiн виражався).
Однак, при своєму ворожому вiдношеннi до всякого роду
нововведенням, батько Карильо чомусь був менш строгий до перекладiв
французьких трагедiй, a це вже було бiльшим щастям, особливо, коли
iспанська сцена разом збагатилася двома великими артистичними талантами,
— Латорре й Концепцион-Родригес, шедших слiдами великаго Майкеза й
трагедiï, що повернула, ïï втрачений блиск. У продовження
всього цього перiоду мадридська публiка переповняла театральнi зали .При
кожному поданнi Андромахи, Ифигении, Митридата, Марiï Стюарт, Дiтей
Едуарда й проч. Потрiбно помiтити, що всi цi п'єси переводилися
кращими лiтературними силами, тому що, внаслiдок гонiння на оригiнальну
творчiсть, iспанськi письменники, у тому числi Сарате й Бретон —
волею-неволею повиннi були присвячувати себе перекладам. Таким чином,
якщо y публiки були вiднятi Корнель i Вольтер, те замiсть вона придбала
Расина, Казимира Делавиня й iнших, що давали здорову ïжу
ïï розуму й серцю. До того ж не даремно було ознайомитися з
багатьма дiйсними красами нашого класичного репертуару в той час, коли у
Францiï романтизм, що народився, уже вступав у запеклу боротьбу iз
класицизмом. Стежачи з повним розумiнням за цiєю боротьбою,
iспанська iнтелiгенцiя могла свiдомо вибрати для себе те або iнше
напрямок
До кiнця цього перiоду, саме в 1830 роцi, драматичному мистецтву знову
довелося вiдступити перед напливом жагучого захоплення iталiйською
оперою. Знаменита спiвачка Тосси, що прибула в той час у Мадрид, збудила
такий фiлармонiчний ентузiазм, що Талiя з усiма ïï
талановитими служителями разом була покинута й забута публiкою. Всi
тiльки й говорили, що o новому оперному Фенiксi так o чудових створеннях
Россiнi. Головний impresario Гримальди, — чоловiк акторки
Концепцион Родригес, -сама вона, Латорре й iнший чудовий актор Капрара
марне намагалися протистояти цьому шаленому захопленню мадридського
суспiльства, вони змушенi були вийти в Севiлью й там вичiкувати бiльше
сприятливих часiв. За ними пiшов i Бретон де-лос Эррерос, попередньо
написавши злу сатиру на мадридське населення, повну гiрких докорiв за
його мiнливiсть i жалюгiдну зраду своєму нацiональному театру. У
поривi обурення, вiн не змiркував, що таке захоплення не могло бути
тривалим уже внаслiдок своєï крайньоï напруженостi, що
до того ж воно було цiлком природним i свiдчило лише про успiх
сучасноï цивiлiзацiï в розвитку эстетического почуття
Лiрична поезiя також не залишалася без своïх гарячих адептiв. У той
час, як Квинтана, у глухоманi Эстрамадури, створював той вiршований
збiрник, що й понинi ще служить необхiдною приналежнiстю всякоï
бiблiотеки, молодi поети групувалися навколо бившаго директори
колегiï Сан-Матео, закритоï, як ми вже говорили, в 1823 роцi,
у силу полiтичних обставин, що змiнилися. Змушений залишити викладацьку
дiяльнiсть у заснованiй ïм колегiï, Альберто Аркуша радо
вiдкрив дверi свого будинку для тих з учнiв, у яких зауважував особливе
дарування й похилiсть до щирого поетичного натхнення. Пiд його
керiвництвом i при його спiвчутливому сприяннi Хосе де Эспронседа,
Вентура де-ля Вега, Патрицио де-ля Эскозура, ще в шкiльному вiцi,
заснували мiж собою в 1824 роцi академiю красного письменства за назвою
El Mirto. Де вони не тiльки обговорювали найважливiшi питання
лiтературноï критики, але й повiдомляли один одному свого першого
добутку Немає сумнiву, що щирий ентузiазм цього юного трiумвiрату
благотворно вiдбився б на його подальшiй дiяльностi, якби отут не
втрутилася занадто прозорлива й не по розуму усердствующая полiцiя, до
несчастию, вона доглянула в пiдставi лiтературноï асоцiацiï
злоблива полiтичнi цiлi, внаслiдок чого академiя El Mirto розпалася, i
названi нами поети пiшли рiзними шляхами. Вентура де-ля Вега, по
своïх уроджених похилостях бiльше тяготевший до вищоï сфери
суспiльства, став виробляти iз себе поета джентльмена, i це вдалося йому
в такiй досконалостi, що незабаром вiн визнав можливим опоетизувати
навiть самого Фердинанда VII, a потiм, в 1828 роцi, вiн вихваляв уже в
гарних, витончених вiршах утихомирення Каталонiï пiсля вiйни
Агравиадосов.
Патрицио де-ля Эскозура не стiльки мрiяв o придбаннi лiтературноï
слави, скiльки o можливостi грати у своïй батькiвщинi яку не будь
видатну полiтичну роль, але вiн не встиг, як його побратим Вентура де-ля
Вега, заручитися заступництвом всесильних людей, a тому, при розпаданнi
Нумантини, змушений був покинути краïну й на якийсь час
приєднатися до iспанських емiгрантiв у Парижi. Завдяки своïй
юностi, що не вселяла серйозних побоювань уряду, вiн незабаром одержав
дозвiл повернуться на батькiвщину, де, надiйшовши на службу в
артилерiйський полк, зовсiм покинув свою музу заради вивчення
вiйськового мистецтва
Нарештi, останнiй iз цього трiумвiрату й, може бути, єдиний,
дiйсно гiдний назви поета, — дон Хосе Эспронседа, пiддався
найбiльшому гонiнню, ще не оправившись вiд недавньоï хвороби, вiн
спочатку був змушений укритися в монастирi, a потiм, коли сили
вiдновилися, бiгти закордон. Переслiдування полiцiï, при
недостатностi матерiальних засобiв, змушують його звiстки бродяче життя
те в Парижi, то в Лисабоне, те в Лондонi, перебиваючись день у день,
терплячи всiлякi нестатки, i як рiзко повинне було дисгармонiювати це
тяжке становище з його гарною, витонченою зовнiшнiстю, вiдзначеноï
природною величчю, з його блискучим талантом! Подiбно Байроновi й
Альфредовi де Мюсcэ, Эспронседа являетея яскравим представником того
поколiння, у якому антирелiгiйний скептицизм не виключав гуманних
почуттiв i самих пiднесених лицарських iдей. Байрон всiєю душею
вiддається боротьбi за волю Грецiï, Эспронседа бореться в
Парижi на липневих барикадах 1830 р., вступає волонтером у ряди
захисникiв Польщi, ризикує життям у боротьбi проти Священного
Сполучника. У той час вiн був вiдомий тiльки деяким аматорам, але
хвалебнi вiдкликання Аркушi незабаром прославили його iм'я
Взагалi, у лiтературному талантi є якась заразлива властивiсть: те
саме суспiльство молодих письменникiв, що доти подавало однi тiльки
надiй, незабаром уже могло пишатися появою у своєму середовищi
великого сатирика — Хосе-Мариано де Дарра, цiлком гiдного
спадкоємця Квеведо. Вентура де-ля Вега перший прозрiв у ньому
задатки блискучоï майбутностi й з гарячнiстю, винятково властивiй
молодостi й таланту, створив йому славу навiть ранiше, нiж вона була
заслужена. Так, щаслива доля випала молодi 1830-х рокiв! Як у
Францiï, так i в Iспанiï, вона була перейнята прагненням до
iдеалу, гаряче захоплювалася поезiєю й з побожним уважевием
ставилася до таланта. A тепер, чи не замiнилися все це низинною
пристрастю до почуттєвих насолод так спрагою придбання
матерiальних багатств?
Iз всiх лiтературних дiячiв Iспанiï, Эспронседа й Ларра найбiльше
яскраво вiдбивають у собi ïï прагнення звiльнитися нарештi вiд
пелюшок, змiцнiти морально, змужнiти, але ïхня творчiсть не
належить до даного перiоду 1823—1830, — воно тiльки
народжується й отже не може впливати на плин громадського життя,
повний розвиток його сили ще спереду, i якщо ми згадуємо тепер про
цих письменникiв, те лише тому, що вважаємо за необхiдне
вiдзначити тi умови, при яких вони з'явилися
A умови цi були такi, що гонiння, що перетерплює театром вiд
цензурноï строгостi, повинне здаватися милiстю порiвняно з тим, що
виносила журналiстика. Буквально не можна було написати нi одного рядка
полiтичного змiсту без особливого урядового дозволу, печатка вся
перебувала пiд владою клерикалiв i служила винятково iнтересам церкви
Ми не говоримо o бiльше серйознiй, науковiй лiтературi, тому що Мадрид
взагалi нiколи не вiдрiзнявся похилiстю до глибокого фiлософського
мислення. Вiн не любить занадто великовагових або вiдвернених добуткiв,
— от чому, у той час, як, при енергiйному сприяннi Аркушi, там
ростуть i розвиваються белетристичнi таланти, -i мислителi й фiлософи
все-таки вiдсутнi. Можна подумати, що сухий, ядушливий, мiнливий клiмат
iспанськоï столицi не благоприятствует правильному розвитку
мозкових функцiй