Кам'яний хрест як художнiй символ трагiзму життя бiдняка

Життя взагалi складна рiч, а особливо життя селянина-бiдняка. Тягне
вiн ïï, начебто коня на гору, спотикаючись i ледь дихаючи. I
все-таки таки живе й хоче жити на рiднiй землi — там, де
народився, де пройшли найкращi роки, де зiгрiвають спогаду. Важко йому
розставатися з рiдною домiвкою, навiть iз обридлоï, але таким
дорогим пагорбом, не хоче вiн шукати щастя в iншiм мiсцi, хоча життя й
дiти вимагають цього. Саме про цьому й пише у своïй новелi Кам'яний
хрест В. Стефаник . Земля для селянина - наймилiше слово, хоча вона не
м'яка й не дарує багатi врожаï. Проте, вiн любить i
поважає ïï, адже вона його годувальниця. Була й в Iвана
Дидуха така годувальниця, що складалася з високого пагорба, найвищого й
саме гiршого на все село . Але що ж робити, якщо така спадщина залишили
батьки. Спасибi ïм i на тiм! Важко працював на цьому пагорбi Iван
Дидух, так працював, що навiчно залишився зiгнутим, начебто навпiл
переламаним. Так i прозвали його Переламаним. Був у нього тiльки один
кiнь i маленький вiзок. Тяг нагору той вiзок так, що й жили вiд напруги
виступали. Доля не посмiхалася йому. Говорить вiн сам про себе: Я
— цiле тiло мозоль, кiстки старезнi, що коли ïх зведеш разом,
те десять разiв ойкнеш. Таке ж життя чекає i його дiтей. Тому вони
й намагаються виïхати з Украïни, хочуть знайти якесь краще
мiсце, де б ïм легше жилося. Але Iван Дидух не вiрить у те, що
є десь такий обiцяний рай. Звиклий важко працювати, вiн, проте не
хоче кинути свiй пагорб найвищ i найгiрший, тому що вiддав йому,
здається, вся свою життя. Тiльки угоди синiв i дружини змушують
його ïхати в Канаду. Ïдучи, Iван Дидух залишає на
пiщаному своєму пагорбi кам'яний хрест, начебто пам'ять про себе.
Вiн уважає, що, ïдучи в далекий край, залишає
своє серце, свою частину роду на цiй землi. Все життя працювали на
нiй його дiди-прадiди, працювали й полягли з надiєю, що ïхнi
нащадки будуть продовжувати ïхнiй життєвий шлях. Але…
два роки нiчого в будинку не говорилося, лише Канада та й Канада.
Невiдомо, що чекає Дидуха в Канадi. Ясно одне, що легкого хлiба
там не буде. Тому з таким болем залишає рiдну землю ця людина.
Стiльки горя в його словах, стiльки розпачу в його дiях! Здається,
що вiн сам перетворився на кам'яний хрест, тому що стояв так, що слова
не мiг сказати. Дивно, що навiть той пагорб, що забрал в Iвана Дидуха
всi сили й здоров'я, i все життя здаються йому втраченим щастям,
єдиним зв'язком мiж минулим i майбутнiм. А кам'яний хрест
виступає як символ трагiзму селянського життя, безвихiдного
положення, коли людин не чекає щастя на рiднiй землi й не вiрить,
що знайде його на чужинi. Рвуться зв'язки мiж селянами, якi прожили все
життя на одному мiсцi, саджаючи й вирощуючи хлiб. Хтось iз них
залишається, щоб продовжувати це робити, а хтось стає
пiдневiльним вигнанцем. Iван Дидух, ïдучи в далекий шлях,
починає танцювати, щоб заглушити щиросердечний бiль. Але,
здається, що й сам танець — згусток болю й розпачi разом зi
слiзьми: Здавалося, що горi людське дунайську загату розiрвало б —
такий був плач. Коштує на найвищому пагорбi кам'яний хрест. Вiн не
просто коштує; вiн розмовляє з нами своïм тихим
голосом. Вiн розповiдає про те, що вiдбувалося багато рокiв тому.
Вiн — це начебто пам'ятка про страшнi роки страждань бiдного
селянина. Вiн — символ трагiзму життя украïнського селянина-
бiдняка. Давно вже немає цiєï людини, що встановив
його, а вiн все коштує, як спогад про бiль, розпач i сумом за
рiдною землею