Любов до Батькiвщини у творчостi Стуса

Твiр на прикладi добутку За лiтописом Очевидця. Любити рiдний край не
означає лише захоплюватися його красою, оспiвувати ïï.
Теперiшня любов полягає в тiм, щоб бачити також i темнi сторони в
життi народу, навiть його грiхи, намагатися, щоб Батькiвщина ставала
чистiше, краще. Найбiльшi поети, теперiшнi сини Украïни Т. Шевченко
, И. Франко, П. Кулиш, А. Олесь, Е. Плужник, В. Соссюра,
В. Симоненко не минули похмурих сторiнок нашоï iсторiï. Т.
Шевченко показує, як в Украïнi украïнцi кайданами
мiняються, правдою торгують, людей запрягають у важкi ярма. А у вiршi За
байраком байрак розповiдає про козакiв, яких И земля не
приймає, тому що Як продав гетьман у ярмо християн, нас послав
поганяти, а вони По своïй по землi свою кров розлили й зарiзали
брата. Так, справдi, були випадки, коли гетьмани, старшини продавали в
неволю украïнцiв. До цього приводили звади, мiжусобицi, боротьба за
владу. И. Франко в пролозi до поеми Мойсей також гнiвно докоряє
своєму народу, що мовчачи терпить те, що йому на таблицях залiзних
записано в сусiдiв бути гноєм, тяглом у поïздах ïх
бистроездних. I обурюється:

• Невже повiк долею буде твоïм
• Укрита злiсть, покiрнiсть
• Усякому, хто зрадою й розбоєм
• Тебе скував i заприсяг на вiрнiсть?

В. Стус також осмислював чорнi сторiнки нашоï iсторiï й у вiршi За лiтописом Очевидця, де зображує жахливi часи мiжусобиць в Украïнi, коли брати проливали рiдну кров, продавали близьких, пiднiмали руку навiть на матiр. Уже з перших рядкiв окреслюється страшна апокалiпсична картина братовбивчоï боротьби, що жахаються не тiльки люди, а й природа , сонце, i сам Бог. Украдене сонце дивиться оком, начебто кiнь божевiльний, котрий чує пiд серцем нiж. За хмарою, за димом пожеж — високо видне пустище. Сонце — символ життя, свiтла, радостi — i украдене, воно перелякано тим, як дiють люди. Жах вiд побаченого на землi передається чисто стусовским порiвнянням: начебто кiнь божевiльний, еоторий чує пiд серцем нiж. Варто помiтити, що до образа коня, улюбленого й звичайного в народнопесенном творчостi , В. Стус звертається в момент найвищоï емоцiйноï напруги добутку, втiлюючи в ньому, як у пiснi або в думi, добрi початки вiрностi й пiднiмає його до категорiï моральностi. Тут варто згадати епiзод з колядуванням в Зачарованiй Деснi А. Довженко, коли маленький Сашко обiцяє собi нiколи, нi за якi грошi не продавати коня, що рятував йому життя, вiрно служив, дiлив з ним i небезпеки, i радiсть, i горi. У поемi За лiтописом Очевидця В. Стус почуття жаху перед руïною, що переживає украïнська земля, увиразнює пронизливим порiвнянням — сонце дивиться на землю, начебто кiнь, що чує пiд серцем нiж
У цiєï ззовнi такий нiбито простий, чи ледве не побутовiй
картинi чується потрясiння моральних пiдвалин народу. Коня не
можна продавати! — повторює народна пiсня . Не випадково ж
вiдразу за ним — крiзь хмари й дим пожарищ, на зруйновану землю,
на пустище дивиться Бог. Оборотний увага, що Бога В. Стус у добутках
згадує досить часто, як символ совiстi людськоï, вiри в добро
й справедливiсть. Можна згадати вiршi Весь простiр мiй — чотири на
чотири. Тюремних вечорiв смертельний алкоголь, Там, за бескраем, там, за
горою, Господи, гнiву пречистого, Сосна з ночi випливала, як щогла,
Наблизь мене, Бог, i в смерть загорни, Дивлюся на тебе — i не
довiдаюся i багато iнших. Поет звертається до Бога в часи, коли
йому нестерпно важко, коли вiн шукає в ньому заспокоєння,
дивиться на своє життя крiзь призму заповiдей любовi до людини, до
рiдноï землi. Iнодi Бог виступає як символ кари за вчинене
зло. У вiршi Немає Добродiï на цiй землi В. Стус пише про
нелюдськi несправедливостi, яких i Бог не витримав i Пан^-Бог умер, а
залишився потворний бог — володар i владика злостi. Те, що бачить
на землi Бог, настiльки жахливо, що вразило й самого Бога. Скаженi
— розлютованi вiд жадiбностi влади й багатства, вiд ненавистi сини
Украïни, як з гiркою iронiєю називає ïхнiй поет,
роблять страшний грiх, призиваючи собi рятуйте! боротьбi проти братiв,
чужоземцiв: той з ордами ходить, накликає Москву… Мати
саме святе слово в нашому словнику. I скаженi сини зневажили всiм, що
є найбiльш дорогим, святим — i от мати не встане, розкинула
руки в ровi. Адже вони зробили непрощенний, страшний злочин. Поет
передає той вир страшних подiй за допомогою нагнiтання ряду
дiєслiв: знайшли, налетiли, зам'яли, спалилиМати-Жiнка й Мати^-
Украïна проклинають невiрних синiв. Але й крiзь страшнi прокльони
проривається гiрка материнська любов, як пролiсок з-пiд холодного
льоду: Нехай ви пропалили, синочки, були б ви здоровi. Мати
проклинає синiв, якi принесли стiльки горя Украïнi,
своïм таки людям… але й проклинаючи, мимоволi вона
називає ïхнiм ласкавим словом синочки й звикла, бажає
ïм — були б ви здоровi. Так передає поет безодню
материнського горя, у якому ненависть до синiв зливається з
любов'ю, молитва — iз прокльоном. Картини страшноï руïни
В. Стус подає в народнопесенном ключi, часом образи його
перегукуються iз Шевченкiвськими:

• И Буг почорнiлий загачений тiлом людським…
• Мати пророчить невiрним синам важкi покарання
• И головне, що мучить — А де ж Украïна ?
• Усе далi, усе далi, усе далi.
• Наш дуб предковечний одягся сухою потертю

И образ сонця, i коня, що чує пiд серцем нiж, i ураженого Бога, i материнськi прокльони, випалений земля, загаченi трупами людським рiки, i рiднi люди, проданi в неволю,- все це волає до тебе, кричить: Отямитеся! Прийдiть у себе! Що ви робите, люди? Забудьте зло й ненависть, Ви ж брати! Зовсiм iншi часи, iншi подiï, iншi героï, але хiба ж не такий осуд братовбивства, невмiння братiв знайти, загальна мова звучить у новелi Подвiйне коло з роману Вершники Ю. Яновского? Хiба ж сьогоднi не ворожнеча мiж братами, народами приносить стiльки нещастя людям? Так, дивлячись на далеке iсторичне минуле Украïни, на одну з ïï самих чорних, самих трагичних сторiнок, В. Стус через роки звертається до сучасникiв, учить вiдкинути ворожнечу, брататися, знайти загальну мову — на добро, на радiсть Украïнi. Тому що iнакше нам загрожують тi страшнi апокалiпсичнi картини, якi вже переживала Украïна в сiмнадцятому сторiччi, та й у роки громадянськоï вiйни, а також у часи сталiнськоï тиранiï
Щоб учнi глибше усвiдомили загальнолюдський змiст вiрша За лiтописом
Очевидця, учителевi варто знайти можливiсть познайомити ïх iз
циклом Трени Н. Г. Чернишевського. Цикл цей близький до вивченого на
уроцi поезiï. Зробити це можна по-рiзному. Можна, аналiзуючи
ïх, провести паралелi з вiршами циклу Трени Н. Г. Чернишевського. У
цьому циклi начебто паралельно звучать голосу двох художникiв —
самого В. Стуса й Н. Чернишевського, яких з'єднували й трагiчна
доля, i погляди на жорстоку й несправедливу рiдну землю, i бiль за
народ, що допустили можливiсть страшного нарузi над собою. Обоє
художника ставляться до своïх народiв найвищою мiрою вимогливiстю,
уважаючи, що в страшних беззаконнях: i роках росiйського самодержавства,
i сталiнського деспотизму винний i сам народ. Народ мiй, коли тобi
услишится крик передсмертний i важка сльоза розстрiляних, замучених,
забитих по соловкам, сибирям, магаданам. Як i в поезiï За лiтописом
Очевидця, у циклi показанi народнi страждання, обвинувачуються тi, хто
винний вних.
Поет пiднiмає проблему совiстi. Держава напiвсонця,
напiвтемряви, допустивши злочину насильства над невинними людьми, саме
не знаходить собi спокою, його неспокутний трясе грiх i докори совiстi
дух потворять. Тут же мова йде й про iдею моральноï окари: Та
сльоза тебе спопелить, i злий зойк полетить зi стогоном полями й лугами.
I ти осягнеш всенищiвнiсть роду. Володаревi своєï смертi,
доля що всепам'ятає, що всечує, всевидюча — нiчого не
забуде, не простить. Через внутрiшнi роздуми, звертання, через картини
пiвнiчноï скупоï природи й спогаду про Украïну
розкривається трагедiя рiдного краю, а разом пiднiмаються тi, хто
виступав за правду, за любов, не корився несправедливостi, вiрив у
перемогу: Бачиш — розцвiтає заграва, нехай i на смерть, а
вперед.