Переказ оповiдання Бунiна Антоновськi яблука — Глава третя

Колись такi садиби, як садиба Ганни Герасимiвни, були не рiдкiсть.
Минулого й що руйнуються, але усе що ще жили на широку ногу садиби з
величезним маєтком, iз садом у двадцять десятин. Правда,
збереглися деякi з таких садиб ще й дотепер, але в них уже немає
життя… Немає трiйок, немає верхiвкових
киргизiв, немає гончих i борзих собак, немає двiрнi й
немає самого власника всього цього — помiщика-мисливця,
начебто мого покiйного шурина Арсенiя Семенича.
З кiнця вересня нашi сади й гумна порожнiли, погода, як звичайно, круто
мiнялася. Вiтер цiлими днями рвав i трiпав дерева, дощi поливали ïх
з ранку до ночi. Iнодi до вечора мiж хмурими низькими хмарами пробивався
на заходi трiпотливе золотаве свiтло низького сонця; повiтря робилося
чисте i ясний, а сонячне свiтло слiпуче блискало мiж листвою, мiж
галузями, якi живою сеткою рухалися й хвилювалися вiд вiтру. Холодно i
яскраво сiяло на пiвночi над важкими свинцевими хмарами рiдке блакитне
небо, а через цi хмари повiльно випливали хребти снiгових гiр-хмар.
Коштуєш у вiкна й думаєш: Либонь, бог дасть,
распогодится. Але вiтер не вгамовував. Вiн хвильова сад, рвав
людськоï струмiнь, що безупинно бiжить iз труби, диму й знову
наганяючи лиховiснi патли попелястих хмар. Вони бiгли низько й швидко
— i незабаром, точно дим, затуманювали сонце. Погасав його блиск,
закривалося вiконечко в блакитне небо, а в саду ставало безлюдно й
нудно, i знову починав сiяти дощ… спершу тихо, обережно, потiм всi
густiше й, нарештi, перетворювався в зливу з бурою й темнотою. Наступала
довга, тривожна нiч…
З такого трiпання сад виходив майже зовсiм оголеними, засипаними мокрими
листами i якимось притихлим, що упокорився. Але зате як гарний вiн був,
коли знову наступала ясна погода, прозорi й холоднi днi початку жовтня,
прощальне свято осiни! Збережене листя тепер буде висiти на деревах уже
до перших зазимков. Чорний сад буде протягати на холодному бiрюзовому
небi й покiрно чекати зими, пригрiваючись у сонячному блиску. А поля вже
рiзко чорнiють рiллями i яскраво зеленiють що запустилися озимями…
Пора на полювання!
И от я бачу себе в садибi Арсенiя Семенича, у великому будинку, у залi,
повноï сонця й диму вiд трубок i цигарок. Народу багато — всi
люди засмаглi, з обвiтреними особами, у поддевках н довгих чоботах.
Тiльки що дуже ситно пообiдали, розчервонiлися й порушенi шумними
розмовами про майбутнє полювання, по не забувають допивати горiлку
й пiсля обiду. А надворi сурмить рiг i завивають на рiзнi голоси собаки.
Чорний хортицi, улюбленець Арсенiя Семенича, злазить па стiл i
починає пожирати iз блюда залишки зайця пiд соусом. Але раптом вiн
випускає страшний вереск i, перекидаючи тарiлки й чарки,
зривається зi стола: Арсенiï Семенич, що вийшов з кабiнету з
гарапником i револьвером, раптово оглушає залу пострiлом. Залу ще
бiльше наповнюється димом, а Арсенiй Семенич коштує й
смiється
- Шкода, що промахнувся! — говорить вiн, граючи очами
Вiн високий на зрiст, сухорлявий, але широкоплечий i стрункий, а особою
— красень циган. Ока в пего блищать дико, вiн дуже спритний, у
шовковiй малиновiй сорочцi, оксамитових шароварах i довгих чоботах.
Налякавши й собаку й гостей пострiлом, вiн важливо декламує
баритоном:
Пора, настав час сiдлати моторного дiнця
И дзвiнкий рiг за плечi перекинути! — i голосно говорить:
- Ну, однак, нема чого втрачати золотий час!
Я зараз ще почуваю, як жадiбно i ємко дихали молодi груди холодом
ясного й сирого дня надвечiр, коли, бувало, ïдеш iз шумною ватагою
Арсенiя Семенича, збуджений музичним гамором собак, кинутих у
чорнолiсся, у який-небудь Червоний Бугор або Гремячий Острiв, уже
однiєю своєю назвою хвилюючого мисливця. Ïдеш на злому,
сильному й приосадкуватому киргизi, мiцно стримуючи його
поводьями, i почуваєш себе злитим з ним майже воєдино. Вiн
фиркає, проситься на рись, галасливо шарудить копитами по глибоких
i легких килимах чорного листя, що обсипалося, у кожний звук гулко
лунає в порожньому, сирому й свiжому лiсi. Дзявкнув десь удалечинi
собака, ïй жагуче й жалiбно вiдповiла iнша, третя — i раптом
весь лiс загримiв, точно вiн весь скляний, вiд бурхливого гавкоту й
лементу. Мiцно гримнув серед цього гамору пострiл — i всi
заварилося i покотилося кудись удалину.
- Береги-и! — заволав хтось розпачливим голосом на весь лiс
А, бережи! — мигне в головi оп'яняюча думка. Гикнеш на коня
й, що як зiрвався з ланцюга, помчишся по лiсi, уже нiчого не
розбираючи по шляху. Тiльки дерева миготять перед очами так лiпить в
особу брудом з-пiд копит коня. Вискочиш iз лiсу, побачиш на зеленях
строкату, що розтяглася по землi стаю собак i ще сильнiше наддаси
киргиза наперерiз звiровi, — по зеленям, взметам i
жнивьям, поки, нарештi, не перевалишся в iнший острiв i не зникне з
очей зграя разом зi своïм скаженим гавкотом i стогоном. Тодi,
весь мокрий i тремтячий вiд напруги, осадиш спiнену, що хрипить коня
й жадiбно ковтаєш крижану вогкiсть лiсовоï долини. Удалинi
завмирають лементи мисливцiв i гавкiт собак, а навколо тебе —
мертва тиша. Напiврозкритий стройовий лiс коштує нерухомо, i
здається, що ти потрапив у якiсь заповiднi чертоги. Мiцно пахне
вiд ярiв грибною вогкiстю, що перегнили листами й мокроï
деревноï корою. I вогкiсть iз ярiв стає всi ощутительнее,
у лiсi холоднеет i темнiє… Пора на ночiвлю. Але зiбрати
собак пiсля полювання важко. Довго й тужливо дзенькають рога в лiсi,
довго чуються лемент, лайка й вереск собак… Нарештi, уже зовсiм
у темрявi, ввалюється ватага мисливцiв у садибу якого-небудь
майже незнайомого холостяка-помiщика й наповнює шумом весь двiр
садиби, що опромiнюється лiхтарями, свiчами й лампами,
винесеними назустрiч гостям з будинку…
Траплялося, що в такого гостинного сусiда полювання жило по нескольку
днiв. На раннiй ранковiй зорi, по крижаному вiтрi й першому мокрому
зазимку, ïхали в лiси й у поле, а до сутiнкiв знову верталися, усе
в брудi, з раскрасневшимися особами, пропахнувши кiнським потом, вовною
зацькованого звiра, — i починалася пиятика. У свiтлому й людному
будинку дуже тепло пiсля цiлого дня на холодi в поле. Усi ходять iз
кiмнати в кiмнату в розстебнутих поддевках, безладно п'ють i ïдять,
галасливо передаючи один одному своï враження над убитим запеклим
вовком, що, ощирившись, закотивши ока, лежить iз вiдкинутим на сторону
пухнатим хвостом серед зали й офарблює своєю блiдоï й
уже холодною кров'ю пiл. Пiсля горiлки i ïжi почуваєш таку
солодку утому, таку млiсть молодого сну, що як через воду чуєш
говiр. Обвiтрена особа горить, а закриєш очi — вся земля так
i попливе пiд ногами, А коли ляжеш у постiль, у м'яку перину, де-небудь
у кутовiй стародавнiй кiмнатi з образничкой i лампадою, замигтять перед
очами примари огнисто-строкатих собак, у всiм тiлi заниє вiдчуття
перегони, i не помiтиш, як потонеш разом з усiма цими образами й
вiдчуттями в солодкому й здоровому снi, забувши навiть, що ця кiмната
була колись молельной старого, iм'я якого оточено похмурими крiпосними
легендами, i що вiн умер у цiєï молельной, iмовiрно, на цьому
ж лiжку
Коли траплялося проспати полювання, вiдпочинок був особливо
приємний
Прокинешся й довго лежиш у постелi. У всьому будинку — тиша.
Чутно, як обережно ходить по кiмнатах садiвник, розтоплюючи печi, i як
дрова трiскотять i стрiляють. Спереду — цiлий день спокою в
безмовноï вже зимовий^-зимовому-по-зимовому садибi. Не поспiшаючи
одягнешся, побродиш по саду, знайдеш у мокрому листi випадково забуте
холодне й мокре яблуко, i чомусь воно здасться незвичайно смачним,
зовсiм не таким, як iнших. Потiм приймешся за книги, — дiдiвськi
книги в товстих шкiряних плетiннях, iз золотими зiрочками на сафьянних
корiнцях. Славно пахнуть цi, схожi на церковнi требники книги своïм
пожовтiлим, товстим шорстким папером! Якоюсь приємною кислуватою
цвiллю, стародавнiми парфумами… Гарнi й замiтки на ïхнiх
полях, крупно й iз круглими м'якими розчерками зробленi гусячим пером.
Розгорнеш книгу й читаєш: Думка, гiдна древнiх i нових
фiлософiв, кольори розуму й почуття серцевого… I мимоволi
захопишся й самою книгою