Р. Г. Ськринников. Давньоруська держава Частина восьма

Навала половецьких орд являло однакову загрозу й для Русi й для
Вiзантiï. Пiддавшись нападу половцiв у Європi й турок-
сельджукiв у Малiй Азiï, iмперiя звернулася до Заходу, що поклало
початок епосi хрестових походiв у Європi. В 1095 р. тато Урбан II
призвав Європу звiльнити Святу землю вiд невiрних. Хрестоносцi
вiдвоювали в мусульман Єрусалим. Вiзантiя втратила Сирiю, але
ïï воєнний стан покращився.
Владимир Мономах намагався використовувати утруднення iмперiï, щоб
здiйснити давню мрiю киïвських государiв. Вiн видав дочку замiж за
вiзантiйського царевича Лева Диогена. Пiсля загибелi зятя Мономах
направив посадникiв у дунайськi мiста, що належали царевичевi, i
оголосив про приєднання ïх до Києва. Слiдом за
посадниками на Дунай вiдправився на князювання син Мономаха В'ячеслав.
Однак спроба Русi затвердитися на Дунаï не вдалася. Князевi
В'ячеславовi довелося покинути своï дунайськi володiння.
Здiйсненню планiв Києва заважали внутрiшнi усобици, що пiдривали
мiць держави. Чернiгiвськi князi, поглиненi боротьбою з киïвськими
князями, не змогли удержати пiд своєю владою землi на Чорному
морi. На початку XII в. Тмутаракань була завойована византийцами.
Домагаючись допомоги Заходу iмператор Олексiй II Комнин запропонував
обговорити питання про подолання догматичних розбiжностей мiж захiдною й
схiдною церквою. Iдея унiï породила вiдому вiротерпимiсть. Однак
грецьке духiвництво, особливо на периферiï православного миру,
насторожено поставилося до закликiв iмператора. Киïвськi
митрополити продовжували викривати вiровiдступництво латинян, але
зупинити проникнення на Русь латинства не могли. Не спокушенi в
тонкостях догматичних суперечок, князi не приховували симпатiй до
латинських обрядiв. На словах вони засуджували латинян, на дiлi
використовували будь-яку можливiсть, щоб порiднитися з латинськими
королiвськими й князiвськими будинками. Владимир Мономах, посватавши
дочку угорському королевi, звернувся до глави церкви з питанням, како
отвержени биша латина вiд святия соборния й правовiрнi церкви?
Роз'яснення митрополита не перешкодили висновку шлюбу. Синовi
Мстиславовi Мономах обрав у дружин шведську принцесу. З дочок Мстислава
одна була замужем за iмператором Андроником Комнином, двi дочки й два
сини порiднилися з латинськими можновладними родинами Ськандинавiï,
Угорщини, Чехiï й Хорватiï. Греки мали пiдстави дорiкати
нащадкiв Ярослава за поступки латинянам.
В епоху князiвських з'ïздiв князi усталили своï права на
отчини. Неминучим наслiдком такого порядку був роздiл Русi. Однак
династiï Мономаха вдалося на час призупинити розпад держави,
здiйснивши на практицi iдею старейшинства киïвського князя.
Опираючись на свою вiйськову перевагу, князь Володимир гасив усобици,
упокорював непокiрливих братiв i племiнникiв, розпоряджався отчинами
пiдручних князiв.
Син грецькоï царiвни Володимир Мономах був по мiрках свого часу
добре утворений i проявляв схильнiсть до лiтературноï працi. У
своєму Повчаннi дiтям Мономах з'являється, як
християнський письменник i князь, що i худаго смерда й убогие вдовицi
не дав есмь силним обидети. Даючи синам ради, як вести вiйну i як
тримати будинок, як благотворить убогим, сиротам i вдовицям, Володимир
додержувався своïх подань про iдеального правителя. У життi Мономах
не завжди йшов прямим шляхом, порушував клятви, не чурался вiроломства,
був нещадний до ворогiв. Його полiтика вiдзначена рисами
вiзантiйськоï витонченостi, лукавства, за яке росiйськi
лiтописи настiльки часто дорiкали грекiв.
Пiсля смертi Володимира киïвський престол успадковував його син
Мстислав ( 1125-1132). Йому вдалося нарештi пiдкорити своєï
влади Полоцкое князiвство. Останнi полоцкие князi були вiдправленi у
вигнання в Константинополь.
Пiсля Мстислава киïвський престол дiстався його братам. Розбрат мiж
ними привiв до тому. Що в боротьбу за Киïв вступили дiти Олега
— онуки Святослава Ярославовича, що сидiли в Чернiговi. Русь
остаточно втратила державну єднiсть.
Дослiдження суспiльного лада Древньоï Русi сполучено з бiльшими
труднощами. Давньоруськi архiви загинули. Серед збережених джерел
найбiльш значним є раннiй звiд росiйських законiв. Вiдповiдно до
переказу, записаному новгородським лiтописцем, князь Ярослав дав Правду
новгородцам з таким напуттям: По цiй грамотi ходите, яко ж спиах вам,
такоже тримаєте.
Правда Ярослава являла собою запис звичаєвого права. У язичеськiй
Русi норми звичаєвого права мали силу неписаного закону. Хрещення
Русi й введення у вживання слов'янськоï писемностi створили
ґрунт для запису й упорядкування законiв. Перша стаття Правди
Ярослава говорила: Убиет чоловiк чоловiка, то мстити братовi брата,
любо синови батька, а любо отцю сина, любо братовi чада, любо сестрине
синови, аще не буде хто мстячи, тих 40 гривень за голову. Звичай
кревноï помсти лежав в основi закону росiйського
(норманнського), на який посилалися конунги Олег i Iгор при висновку
договорiв iз греками. У договорi Iгоря було записано: Аще вб'є
хрестеянин русина або русин хрестеянина, так тримаємо буде
створивий убийсство (убивця) вiд ближнiх убьенаго, так уб'ють i
(його). Отже, у випадку вбивства византийца (хрестьянина) або
норамнна (русина) ближнi загиблого (ступiнь спорiднення не уточнювалася)
мали право вмертвити злочинця або забрати майно вбивцi, що втiк. При
родовому ладi кревна помста була дiючим регулятором громадського
порядку. Розпад родоплеменних вiдносин супроводжувався формуванням нових
регуляторiв. Кревна ворожнеча могла не стихати протягом життя декiлькох
поколiнь. Правда Ярослава серйозно обмежила сферу дiï
звичаєвого права. Окресливши коло родичiв, що мають право мстити.
Вiдтепер помста обмежувалася двома поколiннями. Онуки, дядьки й
двоюрiднi брати вбитого виключалися iз числа месникiв. Кревну помсту
повинна була замiнити система штрафiв. По Росiйськiй правдi вбивця, що
уник помсти платив строго певну суму в 40 гривень (2 кг срiбла). Ту ж
суму штрафу — 40 марок — зустрiчаємо на
ськандинавськiй пiвночi. Ранiше всього вона була уведена королiвськими
законами в Данiï (XI в.), пiзнiше в — Норвегiï й
Швецiï.
Договори iз греками захищали життя осiб вiд роду руського
(норманнов). Росiйська правда мала на увазi дружину киïвського
князя. Закон обгороджував насамперед честь воïна —
чоловiка. За викрадення коня або зброï в дружинника кривдник
платив 3 гривнi, за ляпас, удар чашею або рогом для вина на бенкетi, за
спробу оттаськать чоловiка за вуси або бороду — 12 гривень.
Непомiрнi штрафи повиннi були припинити сварки усерединi
князiвськоï дружини, що загрожували послабити ïï
боєздатнiсть. Штраф в 12 марок був спочатку вищою пенею у всiх
ськандинавських краïнах.
Князi доповнили текст Росiйськоï правди новими статтями й
роз'ясненнями. Доповнення до статтi про кревну помсту говорило: Аще
чи буде русин, або гридень, любо купцi, або ябетник, або мечьник, аще чи
iзгой буде, любо словенин, тих 40 гривень поклади за нь. Перед нами
саме древнє (у законодавчому пам'ятнику) опис
iєрархiчноï градацiï, що зложилася в росiйському
суспiльствi. На верхньому його щаблi коштує русин, у якому
неважко вгадати русина з договору Iгоря. Iз середовища русов ще
не видiлилися бояри, але поруч iз русином, старшим дружинником, з'явився
гридин — молодший дружинник. У договорi Iгоря русин (вiд
роду руського) — без сумнiву, норманн. У Правдi Ярослава
етнiчне фарбування термiна змiнилося. Русинами називали, видимо, i
нащадкiв русов, i навмисних чоловiкiв — знати слов'янського
походження, що стали приймати на князiвську службу з давнiх часiв.
Згодом русинами стали називати жителiв властиво Русi, тобто Києва,
Чернiгова й Переяславля. Штраф в 40 гривень мав через перевага верхи
южнорусського суспiльства, майбутнє боярство. Щаблем нижче
дружинникiв стояли купцi, ще нижче — ябедники й мечники, тобто
нижчi судовi виконавцi, збирачi данини, стражники. Згадування про
iзгоïв указує на те, що катастрофа старих суспiльних пiдвалин
торкнулася людей рiзного соцiального стану. Сучасники вiдзначили
найпоширенiшi випадки изгойства: iзгоï троï: попiв сини
грамотi не вмiє, холоп (раб.- Р. С.) з холопства викупиться,
купець позичає, а рє четверте изгойство: … аще князь
осиротiє. Iзгоï становили як би промiжний шар
суспiльства, у який могли вибитися холопи або опуститися священики,
купцi й князi.
Лiтописна звiстка про те, що Ярослав дав Правду новгородцам, очевидно,
має реальну основу. Присутнiсть князя з вiйськом у Пiвденнiй Русi
саме по собi гарантувало безпеку гридней, ябедникiв i мечников. У
Новгородi ситуацiя була iншою. Новгородський посадник i його люди,
присланi з Києва повиннi були забезпечити збiр данини на користь
Києва. При будь-якому зручному випадку новгородци намагалися
порвати залежнiсть i припинити сплату данини. Ярослав багато рокiв
княжив у Новгородi й сам вiдмовився платити данина батьковi —
киïвському князевi. Даючи Правду Новгороду, Ярослав ставив пiд
захист нового закону своïх людей у Новгородi й одночасно намагався
вселити новгородцам, що перед особою закону всi рiвнi. У спиську осiб,
що пiдпадали пiд дiю статтi про 40 гривнi штрафу, слiдом за iзгоями
записанi словене. Пiд словенами законодавцi мали на увазi
iльменських словен — жителiв новгородськоï землi. Закон
захищав не все новгородське населення. За смердiв — сiльських
словен покладався невеликий штраф. У той же час Правда
навмисних чоловiкiв, воïнiв з новгородськоï тисячi та
iн. дорiвнювала до русинiв з Пiвденноï Русi.
Вiд примiтивного полюдья киïвськi князi перейшли до XI-XII вв. до
бiльше ськладноï й стiйкоï системи збору данини. У головних
центрах — Києвi й Новгородi — порiвняно рано став
формуватися князiвський домен. Не пiзнiше 1086 р. князь Ярополк
Изяславич, онук Ярослава Мудрого, подарував киïвському Печерському
монастирю все життя свою Небольськую волость i Деревьськую й
Лучьськую й бiля Києва. Ярополк одержував доходи у виглядi
данин з iнших надходжень iз усiєю територiï князiвства, але
цi засоби пiддавалися надалi багаторазовому роздiлу: частина йшла в
Киïв до великого князя, частина — дружинi, десятину
одержувала церкву та iн. Обiг трьох волостей (Небольськой i iн.) у домен
дозволило Ярополку ськонцентрувати всi волостние доходи у своïх
руках. Зрозумiло, чому князь уважав цi волостi своïм статком
— всiм своïм життям. (В XII в. люди вживали те ж
поняття життя стосовно до боярського селам або вотчинам.
Князь Изяслав, вигнаний з Києва говорив дружинi: Ви есте по
менi з Руськия землi вийшли, своïх сiл i своïх життiв
лишився).
У Новгородi сидiли пiдручнi князi киïвського государя, i вони стали
улаштовуватися на землi трохи пiзнiше, нiж князi Пiвденноï
Русi. Розходження полягало в тiм, що на пiвночi нащадки Володимира
Мономаха встигли освоïти (окняжить) в XII в. селянськi
волостi значно бiльшi, чим на пiвднi Русi. Новгородськi писцовие книги
XV в. дозволили В. Л. Янiну виявити релiктовий шар древнього
князiвського землеволодiння. Ядро князiвського домена, що утворилося в
новгородськiй землi XII в., включало велику територiю мiж Селигером i
Ловатью. До ськладу передбачуваного домена входили найбiльшi селянськi
волостi (Морева, Велила, Стерж, Лопастици, Буец, цвинтарi Холмський,
Молвятцкий, Жабенський, Ляховичи).
Виникнення домена значно уськладнило структуру й функцiï
князiвського двору. Iз середовища старших дружинникiв видiлилися
огнищане. Згодом огнищанин перетворився у дворецького боярина в
думi князя. Не менш високе положення займав старий (старший)
конюх князя, що одержав згодом чина конюшого боярина. (У Францiï
титул маршала вiдбувся вiд титулу королiвського конюшого). Вiд
дiяльностi конюшого залежала боєздатнiсть князiвського кiнного
вiйська. Тим часом власних кiнних заводiв, якi могли б виростити бойових
конi, на Русi не було. Ïх треба було завести.
При Ярославичах загибель старшого конюшого на кiнських пасовищах Волинi
викликала крайню тривогу в Києвi. Князь Изяслав Ярославович визнав
за необхiдне переглянути статтi Древньоï Правди й подвоïти
штраф за вбивство високопоставленого агента. Його рiшення дало основу
новому узаконенню: А конюх у череди старий 80 гривень, яко уставив
Изяслав у своме конюсе, його ж убиле дорогобудьци.
Вирiшальне значення при ськладаннi середньовiчних законiв мали
прецеденти. Судовий прецедент iз конюшим поклав початок ськладанню нових
законiв.
Троє братiв Ярославичей — Изяслав, Святослав i Всеволод
— зiбралися на з'ïзд разом з тисяцкими воєводами вiд
головних мiст Пiвденноï Русi й, не ськасовуючи стару Правду,
доповнили ïï текст новими постановами. Новий кодекс одержав
заголовок: Правда встановлена Руськой землi, егда ся сполучив
Изяслав, Всеволод, Святослав, Косячко, Премлостей, Микифор Киянин, Чюдин
Микула. Ярославичи почали з того, що ввели пiдвищений штраф за
вбивство управителя домена- огнищанина. Закон передбачив три випадки:
убивство огнищанина у сварцi, у розбоï, при грабежi комор,
стаєнь i хлiва. У першому випадку з убивцi стягувалося 80 гривень,
в останньому винного вбивали без зволiкання у пса мiсце. Якщо
населення не могло вiдшукати й видати князевi вбивцю, штраф
(виру) повинна була платити вся волость, на територiï
якоï було зроблене злочин. Ярославичи пiдтвердили Урок
Ярославль, вiдповiдно до якого вирник, посланий у волость для
розшуку, судна й розправи, стягував з населення 60 гривень, а також
годувався у волостi протягом тижня.
Ярославичи розробили целую систему покарань за замах на князiвську
власнiсть i на життя тих, хто вiдав цiєю власнiстю. Приблизно
половина статей Правди визначала розмiри штрафу за покражу хлiба,
худоби, птаха, собак, сiна, дров, за вторгнення в князiвськi мисливськi
вгiддя, руйнування пасiки, крадiжку лодьи та iн.
Древня Правда в основному зафiксувала норми звичаєвого права.
Правда Ярославичей регламентувала новi явища життя, пов'язанi з появою
князiвського домена. Центральне мiсце в кодексi займав закон про
порушення межi: А иже межоу переореть або перетес, то за образу 12
гривень. По Правдi Ярослава штраф в 12 гривень обгороджував честь
князiвського дружинника. Ярославичи дорiвняли порушення межi до образи
честi й насильству над огнищанином i тiуном.
Селяни на Русi жили громадами, що визначало порядок землеволодiння в
сiльськiй мiсцевостi. Населення краïни було нечисленно, фонд
вiльних земель величезний. Орне землеробство сполучалося з подсечним, що
припуськало перiодичне перемiщення селянського населення. За таких умов
окремi селянськi господарства не мали потребу в межi. Межовi знаки
розмежовували звичайно цiлi мири або волостi. Князi формували
свiй домен за рахунок окняжения великих селянських волостей. У цьому
випадку волостная межа перетворювалася в межу князiвського домена
(майбутньоï вотчини). Закон про межу гарантував охорону
священноï й недоторканноï приватноï власностi на землю.
Вiдповiдно до Правди Ярослава примучивание смердiв без княжачи
слова тягло штраф в 3 гривнi. Князь надсилав у села своïх
старостiв сiльських. Разом з ратиними (ратай — орач) старостами
вони наглядали за порядком у селi. За вбивство старости стягували штраф
в 12 гривень, за смерда й холопа — 5 гривень.
До нижчих шарiв росiйського суспiльства належала челядь, згадування про
яку є в договорах iз греками й у Правдi. Чоловiки володiли
рабами — челяддю — поряд iз прочим майном. Закон
установлював порядок повернення швидких челядинов i ïхнього
покарання.
Пiсля заколоту в Києвi Володимир Мономах ськлав Устав. Разом з
Уставом у Росiйську Правду були внесенi додатковi статтi. Новий звiд
— Велика правда — став керiвництвом для росiйських суддiв на
тривалий час. Укладачi великоï правди по-своєму
прокоментували законодавчу дiяльнiсть Ярославичей. По ïхньому
твердженню, сини Ярослава зiбралися на з'ïзд, щоб ськасувати кревну
помсту. У дiйсностi старий порядок не був вiдмiнний одним законодавчим
актом. Суспiльство поступово зжило звичай кревноï помсти пiд
впливом релiгiï й церковних законiв. Замiна мести системою штрафiв
вiдповiдала iнтересам князiвськоï ськарбницi. За договором 944 р.
майно вбивцi вiдходило в рахунок штрафу ближнiм убитого. Штрафи
Росiйськоï Правди йшли, за загальним правилом, у князiвську
ськарбницю.
Великий вплив на формування державного й суспiльного лада Русi зробило
християнство. Патрiарх заснував у Києвi церковну iєрархiю по
вiзантiйському зразку. Очолювали киïвську церкву грецькi
iєрархи. Першим митрополитом з росiян був священик Илларион,
поставлений на киïвську кафедру вiд благочестивих
єписькоп у Софiйськiм соборi в 1051 р. Не цiлком ясно, якi
саме єписькопи, крiм Луки Новгородського, брали участь у
поставляннi Иллариона. Розвиток церковноï органiзацiï цiлком
визначалося тим, що, по-перше, християнство проникало в товщу
язичеського населення на превелику силу й, по-друге, церква перебувала в
повнiй залежностi вiд свiтськоï влади. Князь розпоряджався
церковними посадами за своïм розсудом. Але при призначеннi на вищi
пости вiн не мiг обiйтися без санкцiï трьох єписькопiв. Одна
з найстарших єписькопських кафедр розташовувалася в
Бєлгородi поруч самого Києва. Значення Бєлгорода
визначалося тим, що там розташовувався князiвський палац. По переказi,
князь Володимир тримав там своïх наложниць. Iнша єписькопська
кафедра була заснована в невеликому прикордонному мiстечку Юр'євi
приблизно в 70 км до пiвдня вiд Києва й Бєлгорода. Коли
половцi спалили Юр'єв в 1095 р., киïвський князь Святополк
оселив єписькопа разом з iншими жителями Юр'єва в
новоспоруджене мiстечко, що у своє iм'я нарекло Святополчь
мiсто. Це князiвське мiстечко розташовувалося в 50 км вiд
Києва. Наявнiсть трьох еписькопств у межах Киïвського
князiвства дозволяло митрополитовi приймати рiшення незалежно вiд
церковноï влади iнших князiвств.
Пiсля роздiлу Русi мiж синами Ярослава князь Святослав домiгся установи
єписькопства в Чернiговi, а Всеволод — у Переяславле. Не
цiлком ясно, як була подiлена мiж Ярославичами велика Ростовська земля.
На Белоозере данина збирали воєводи Святослава, тодi як Ростов,
очевидно, перебував у володiннi Всеволода i його сина Володимира. До
початку 1070 р. у Ростовi з'явилася єписькопська кафедра.
Iнiцiаторами хрещення Києва були русявi. Не дивно, що ранiше
всього християнство затвердилося у властиво Русi, на територiï
Києва, Чернiгова й Переяславля. Численне християнське населення
жило в Тмутараканськом князiвствi, де єписькопська кафедра була
утворена не пiзнiше 1080-х рр. Пiзнiше єписькопства були вiдкритi
у Володимирi Волинському й Полоцьку.
На далеких пiвнiчно-схiдних окраïнах авторитет православних
мiсiонерiв заперечували язичеськi волхви. В 1071 р. князь Святослав
послав у Ростовську землю воєводу Яна Вишатича для збору данини.
Ростовську землю вразив сильний голод i воєводi важко було
виконати доручення князя. Неподалiк вiд Белоозера Ян наткнувся на юрбу
голодних людей, що направлялася з Ярославля на пiвнiч i по шляху
грабувала кращих дружин. На чолi юрби йшли волхви. Вони вбили
священика, що супроводжує Яна, а потiм, будучи наведенi до
воєводи, затiяли з ним суперечка про вiру. За наказом
воєводи чарiвники були повiшенi на деревi. У Новгородi при князi
Глiбi народ ледь не вбив мiсцевого єписькопа по наущению волхва.
Положення врятували князь i його дружина, тi, що зiбралися на
єписькопському дворi. Дебати про вiру закiнчилися точно так само,
як i в Ростовськiй землi. Волхв був убитий князем.
Навiть пiсля хрещення росiйське населення ще дуже довгий час залишався в
масi язичеським або ж дотримувалося двовiрства. Свiтськi влади вживали
засобу насильства проти язичеськоï стихiï. Згодом церква
пустила глибокi корiння на росiйському ґрунту. Християнська
проповiдь сприяла змiцненню авторитету князiвськоï влади.
Завдяки церквi росiяни познайомилися з вiзантiйськими установами й
законами. Церковне життя регламентували Кормчая книга, звiд церковних
законiв у Болгарському перекладi. Церква зберегла деякi язичеськi свята,
щоб примирити слов'ян з новим вiровченням. Але вона наполегливо
викорiнювала ритуальнi жертвоприносини, звичай багатоженства,
засуджувала работоргiвлю, благоволила вбогим i жебраком.
Прийняття християнства включило Русь у сферу вiзантiйського культурного
впливу. Пiсля розгрому Захiдноï Римськоï iмперiï
варварами Вiзантiя залишалася головним хоронителем християнськоï
культури й писемностi. У Вiзантiï народилися й одержали утворення
брати Кирило й Методiй, вiдправленi iмператором для мiсiонерськоï
дiяльностi в Моравiю. У серединi IX в. брати створили слов'янську
писемнiсть i зробили першi переклади богослужбових книг на слов'янську
мову. Уважають, що писемнiсть проникнула на Русь уже при Олегу, тому що
його договiр iз греками був написаний по-гречеськи й по-славянськи. Але
Олег i члени його дружини були норманнами, i слов'янський текст договору
був би для них також незрозумiлий, як грецький. Слов'янський переклад
договору був зроблений багато пiзнiше. Русь засвоïла писемнiсть вiд
вiзантiйських i болгарських мiсiонерiв пiсля хрещення. В XI в. при
митрополичьем будинку й монастирях утворилися першi росiйськi
бiблiотеки. З 130 збережених рукописних книг XI-XII вв. майже половина
були богослужбовими. Пiд впливом болгарськоï писемностi виникла
власна росiйська лiтература . Найбiльш значними творами XI в. були
Слово про закон i благодать Иллариона, Житiє iгумена
Феодосiя i Житiє Бориса й Глiба, написанi ченцем
Нестором, Ходiння в Палестинську землю iгумена Данила. Прийняття
християнства спричинило переворот у мистецтвi. У князiвських столицях за
допомогою грецьких майстрiв були спорудженi величезнi кам'янi собори,
прикрашенi фреськами й мозаïкою.
Просвiтительська дiяльнiсть церкви не зводилася до книжкового навчання.
Монастирi давали практичний приклад життя, що затверджував нове
вiровчення. Монастирi були центрами культури, з них вийшли знаменитi
письменники й проповiдники Древньоï Русi.
Серед монастирiв самим впливовим був Києво-Печерський монастир.
Вiн перебував у вiданнi митрополичьего будинку до початку XII в., коли
Святополк зробив його княжимо монастирем. У стiнах обителi чернець
Нестiр ськлав при князi Святополку Повiсть минулих лiт.
Особливiсть цього лiтописного зводу полягала в тiм, що його укладачi,
завдяки заступництву князя вперше одержали доступ до державних
документiв, що хранились у князiвському архiвi (ськарбницi).
Нестiр переробив i багаторазово розширив лiтопис, отриманий ïм вiд
попередникiв. Вiн розглядав iсторiю слов'ян i Русi в контекстi
всесвiтньоï iсторiï, увiв у лiтопис тексти договорiв iз
греками X в. Головна тема твору Нестора одержала вiдбиття в заголовку
його Повести: Звiдки ïсти пiшла Росiйська земля й хто в
Києвi пача первее княжити. Початок Русi в очах Нестора,
збiглося iз твердженням у Києвi князiвськоï династiï
Кия. Новгородськi лiтописцi висунули свою версiю походження Русi, що
одержала вiдбиття в заголовку Временника: …лiтописання
князiв i землi Руськия, i како избра Бог краïну нашу… i гради
почаша бивати по мiсцем, колись Новгородчкая волость i потiм
Киевськая… Новгородська версiя опиралася на переказ про Рюрике
як засновника князiвськоï династiï Русi.
Легенда про Кие одержала на сторiнках Повести тимчасового рокiв
свою остаточну форму. Попередники Нестора пам'ятали про те, що Киïв
виник на Днiпру в переправи: Кий сидiв на горi, де нинi увоз
Боричiв. Переказ не мiстив нiяких вказiвок на князiвське
достоïнство Кия, i Нестору довелося вступити в суперечку iз
сучасниками, яким легенда була добре вiдома. Автор зводу писав: Ини
ж, не знаючий, рекоша, яко Кий ïсти перевиник був, у Києва бо
бяше перевiз тодi з оноя сторони Днiпра, тим глаголаху: на перевiз на
Киïв. Щоб спростувати толки про Кие-Перевiзника, лiтописець
послався на мниму подорож полянського князя до iмператора у Вiзантiю.
Iм'я iмператора чернець не знав, але хитромудро обiйшов утруднення за
допомогою фрази: …ськазают,, яко велику честь (Кий) приял вiд
царя, при якому приходив царi (Кий прийняв честь вiд того царя, при
якому приходив). Наявнiсть городища Киевец на Дунаï дало
лiтописцевi додатковий аргумент на користь концепцiï
Киïвського князiвства. Пiд час подорожi до невiдомого
iмператора Кий нiбито заснував Киïв i побажав сiсти в цьому
мiстечку на князювання з родом своïм, але близь
живучi йому не даша. Мiфiчна iсторiя Кия як двi краплi води
нагадувала реальну iсторiю князя Святослава.
Нестiр включив в Повiсть минулих лiт ряд подробиць про життя
князя Володимира Святославича й про його язичеськi шлюби. Християнська
дружина князя Ганна i ïï грецьке оточення багато зробили для
освiти язичеськоï Русi. Але киïвський престол зайняли не
нащадки Ганни, а нащадки язичницi Рогнеди, i придворний лiтописець не
придiлив уваги нi першоï православноï царицi з дiтьми,
що нi оточували ïï просвiтителям. Епiтафiя на смерть Ганни
вiдрiзнялася рiдким лаконiзмом i байдужiстю: У лiто 6519 (1011).
Преставися цариця Володимеря Ганна.
Одержавши доступ до архiвiв, Нестiр включив в Повiсть минулих лiт
договори iз греками язичеських князiв Олега, Iгоря й Святослава.
Вирiшальну роль при хрещеннi Русi зiграв договiр iз греками першого
християнського князя Русi Володимира. Але цей договiр визначив права але
престол грецькоï царiвни Ганни, а тому вiн не був ськопiйований
укладачами Повести тимчасового рокiв i загинув разом з iншими
документами iз князiвськоï ськарбницi. Християнськi договори
кiнця X-XI вв. мали значно бiльше шансiв зберегтися до початку XII в.,
чим договори першоï половини X в. Вони представляли незмiрно бiльшу
цiннiсть в очах християнського лiтописця, чим договори князiв-язичникiв.
Нестiр розумiв значення документiв, що потрапили в його руки. Є
пiдстави думати, що вiн спробував зберегти фрагменти цих договорiв.
Пiсля роздiлу Русi Ярославичами особливу актуальнiсть придбав питання
про зовнiшнi зносини трьох головних столиць — Києва,
Чернiгова й Переяславля. Статтi, що визначали порядок прийому послiв вiд
названих столиць, включенi в договiр Iгоря 944 р. Послам ставилося в
обов'язок пiсля прибуття в Царьград вручити вiрчi грамоти, пiсля чого
вони могли оселитися бiля монастиря св. Мами й одержати мiсячне
своє — съли (посли) слебное, а гостi мiсячне: перше вiд
мiста Києва, паки ис Чернiгова й ис Переяславля. Давно
вiдзначено, що приведений уривок робить враження вставки, датируемой
часом нiяк не ранiше IX в. При Iгоревi посли вiд росiйських мiст нiяк не
могли пред'явити грекам князiвськi грамоти за вiдсутнiстю писемностi, а
посли вiд Переяславля взагалi не мали можливостi подорожувати абикуди,
тому що Переяславль ще не iснував. Костянтин Багрянородний старанно
перелiчив головнi росiйськi мiста, що iснували при князi Iгоревi.
Переяславля серед цих мiст немає. Археологiчнi данi пiдтверджують
зроблене спостереження. Давньоруськi змiцнення все без винятку мали
невелику площу. На городище пiд Новгородом укрiплена частина поселення
становила не набагато бiльше 1 га, у Києвi — 11, у Чернiговi
— близько 8, тодi як у Переяславле — близько 80. Всi цi данi
пiдтверджують повiдомлення лiтопису про те, що Переяславль був
заснований князем Володимиром в 992 р. Найменування Переяславль
не могло з'явитися ранiше походу Святослава на Балкани, коли князь
перенiс свою столицю в болгарський Преслав (Переяславль). Владимир
вiдмовився вiд думки завоювання Преслава, але заснував свiй Переяславль
на Днiпру. Стаття, що визначала порядок прийому послiв вiд Києва,
Чернiгова й Переяславля, повторно використана лiтописцем у розповiдi про
похiд Олега на Царьград в 907 р. Цього разу цитата з договору
перероблена в мову грецьких царiв i бояр, звернену до Олега.
Посли й гостi, значилося в мовi, нехай возмуть мiсячне своє
— перше вiд мiста Києва, а паки ис Чернiгова й ис
Переаславля, i прочии гради. З лiтопису випливало, начебто
Переяславль iснував уже на початку X в. У текстi 944 р. ситуацiя з
послами й гiстьми змальована просто i ясно: русявi спочатку входять, а
потiм виходять iз мiста (сли i купцi входять у мiсто
творять купiвля,, яко ж ïм надобидвi й паки так виходять).
При переробцi статтi договору в царську мову лiтописець вiдкинув
останнi слова, замiнивши ïх: не платече мита нi в чому!. Так
виник мiф про те, що Олег домiгся виняткового привiлею безмитноï
торгiвлi на ринках Константинополя. Це твердження вiдповiдало уявленню
лiтописця про грандiозну перемогу Олега, але не вiдповiдало iстинi.
Не слiд думати, начебто Нестiр сам ськлав посольськi статтi
договору 944 р. Вiдсутнiсть лiтературних штампiв указує на те, що
вiн списав уривок зi справжнiх документiв — текстiв перших
договорiв християнськоï Русi iз греками.
Киïвський князь Святополк вiдкрив перед печерськими старцями дверей
державного архiву. Росiйськi лiтописи перетворилися в серйозну iсторичну
працю. Але ïхнi укладачi виявилися в положеннi придворних
iсторiографiв. Це фатальним образом позначилося на долях печерського
лiтописання. Пiсля смертi Святополка князь Володимир Мономах i його
спадкоємцi, розумiючи значення лiтописання, поспiшили вилучити
Повiсть минулих лiт з Печерського монастиря й передали
ïï в Михайлiвський Видубецкий монастир, сiмейну обитель
Всеволодовичей. Ченцi переробили текст Повести, сообразуясь iз
волею нового князя.