Римська поезiя I в. до н. э
Останнє столiття Республiки вiдзначене не тiльки розквiтом
латинськоï прози, але й видатними успiхами в областi поетичноï
творчостi . Версифiкацiï вчили в школах, i вмiння складати, вiршi
було ознакою гарного тону. У римськiй поезiï того часу боролися два
плини: одне з них прагнуло знайти пiшло поетичнi форми, використати
рiзноманiтнi поетичнi прийоми, якi культивувалися еллiнiстичними,
особливо олександрiйськими, поетами; iнше вiдстоювало традицiйну форму
вiршування, яка йшла вiд Энния. Прихильником цiєï форми
вважав себе Цицерон; до цього ж плину примикав i Тит Лукреций Кар, автор
знаменитоï фiлософськоï поеми Про природу речей.
Про життя Лукреция нам мало вiдомо. Свою поему вiн присвячує
преторовi Меммию, звертаючись до нього, як до рiвного. Можливо тому, що
вiн належав до вищого кола , хоча деякi схильнi вважати його людиною
демократичного походження. Християнський письменник IV-V вв. н. е.
Iєронiм говорить, що вiд уживання любовного напою Лукреций втратив
розум, що писав вiн свою поему лише в тi моменти, коли опритомнював, i
життя скiнчило самогубством. Однак у поемi немає нiяких слiдiв
хворобливостi свiдомостi; версiя ця ставиться, видимо, до наступного
перiоду й складена супротивниками фiлософiï Лукреция.
Поема Про природу речей — фiлософський добуток. Автор використав
ритмiчне мовлення й рiзноманiтнi форми поетичного викладу, щоб зробити
предмет свого твору доступним читачевi. Викладаючи своє навчання у
звучних i солодких вiршах, вiн надходить, за його словами, як лiкар,
який обмазує медом краю чашi, коли дає дiтям гiркий цiлющий
напiй.
Лукреций — переконаний прихильник i жагучий проповiдник навчання
Эпикура, що, на його думку, повинне позбавити людей вiд марновiрства й
дати имсчастье.
Поема починається з гiмну всеблагiй Венерi, уособленню
єдиноï й вiчно живоï природи. У першiй книзi
формулюється закон вiчностi матерiï як основа навчання про
всiм сущому: з нiчого нiчого не вiдбувається, а все
народжується й виростає вiд дрiбних первинних тiл , з яких
складаються всi тiла. Розвитку цiєï думки присвячена й значна
частина наступноï книги
У книзi третьоï трактується питання про життя й смерть.
Лукреций заперечує безсмертя душi. Дух i душа людини народяться й
умирають разом з тiлом. Тому смерть — неминучий кiнець iснування.
У книзi четвертоï встановлюється, що нашi почуття є
основним джерелом пiзнання речей. У книзi п'ятоï розгорнута велична
картина свiтобудови. Мир виник внаслiдок рiзноманiтних зчеплень окремих
тел. Мир не коснеет у своєму положеннi, усе минущо, природа вiчно
змiнюється. Лукреций викладає iсторiю утворення землi й
появи на нiй живих iстот. Вiн дає начерк розвитку первiсного
суспiльства. Першi люди походили бiльше на тварин, у них не було законiв
i правил гуртожитку, серед них панувало насильство. Але поступово люди
пiдкоряли собi сили природи, вони навчилися робити вогонь, сталi
користуватися шкiрами звiрiв, з'явилася сiм'я, у результатi договору
виникло й суспiльство. У книзi шостоï пояснюються рiзнi явища
природи: грози, землетрусу, коливання температури, епiдемiчнi хвороби
Поема розкриває цiлiсне, в основi своєï
матерiалiстичний i механiстичний свiтогляд. Автор ïï —
не тiльки рацiоналiст-мислитель, але й поет, вiн не тiльки вивчає
природу, але й схиляється перед нею
Деякi описи (грози, хмарностi) говорять про силу поетичного сприйняття
автором явищ природи. Одне з основних завдань Лукреция — звiльнити
людей вiд страху смертi й вiд марновiрств. Природна картина миру не
залишає мiсця для божественного втручання. Згiдно з Эпикуром
Лукреций говорить про те, що боги ведуть безтурботне життя й не
стосуються людських справ. Безсилля людини перед природою, його
безпораднiсть у поясненнi ïï явищ були причинами релiгiйних
оман, якi можуть бути джерелом усяких зол
Iдеал Лукреция — мудрець, що пiзнав закони життя й природи, що
звiльнився вiд марновiрства, що вийшов вiд хвилювань i
насолоджується своïм щиросердечним спокоєм.
Епiкурейська етика в основi своєï аполiтична. Вона
виправдує iндивiдуалiзм, вiдсторонення людини вiд громадського
життя Життя, повноï метушливих турбот, вилученоï вiд природи й
обтяженою боротьбою, вiн вiддає перевагу життю первiсного
суспiльства. Однак Лукрецию далекий песимiзм. Преклонiння перед
природою, вiра в ïï невичерпнi сили з'єднуються в нього
з апологiєю людського розуму, що проникає в найглибшi
таємницi свiтобудови i являющегося джерелом щироï мудростi. У
цьому сила оптимiзму Лукреция.
Поема Про природу речей-найбiльший добуток свiтовоï лiтератури,
воно продовжує вражати глибиною думки, i не раз було джерелом
творчого натхнення. Навчання, в iстотi своєму находящееся в
протирiччi з багатьма явищами римського суспiльного укладу, наповненого
обрядовiстю й марновiрством, Лукреций надiляв у традицiйну латинську
поетичну форму. Вiн випливав не олександрiйським зразкам, а римському
поетовi Эннию, до якого вiн ставився з бiльшою повагою
Зроблена Лукрецием реформа вiрша Энния мала значення для наступних
поетiв, особливо для Вергiлiя. Ще близько 100 р. до н. е. з'являються
латинськi вiршi, написанi пiд впливом александринизма. Напрямок це
виникло при дворi Птолемеев, i для нього характернi наступнi риси: 1)
пiдкреслена ерудицiя автора (особливо в питаннях мiфологiï); 2)
добiрнiсть i вишуканiсть форми; 3) виняткова увага до особистих
переживань, особливо любовним. Наприкiнцi першоï половини I в.
александринизм входить у моду й у Римi. Вiн знаходить чимало
прихильникiв, головним чином серед аристократичноï молодi. Люди
консервативного напрямку стояли за старий энниев стих, i Цицерон
зневажливо називав нових поетiв неотериками (юнака, нововводители).
Перше мiсце серед нових поетiв належить, безсумнiвно, Катуллу. Гай
Валерiй Катулл (близько 87-54 р. до н. е.) народився в транспаданском
мiстi Веронi. Оселившись у Римi, вiн зблизився iз представниками
аристократичноï молодi, серед якоï було чимало талановитих
людей
Катуллу була добре вiдома грецька й еллiнiстична поезiя. Ряд його вiршiв
написаний у чисто олександрiйському дусi (Весiлля Фетиди й Пелея, двi
шлюбнi пiснi -эпиталамии й iн.). Катулл вiддав данину тiєï
пiдкресленоï вченостi, що була потрiбна вiд поета
олександрiйськоï школи, але разом з тим вiн дав вiрного, повнi
реалiзму характеристики людських почуттiв i страстей. Особливе значення
придбали у свiтовiй лiтературi лiричнi вiршi Катулла, головнi з яких вiн
присвятив своïй коханiй Лесбии.
Пiд цим вигаданим iм'ям ховалася, як це встановили ще в стародавностi,
аристократка Клодия, сестра вiдомого трибуна 58 р., не раз, що
згадує в добутках Цицерона. Вiрша Катулла знайомлять нас iз
перипетiями всього роману: Катулл говорить про свою пристрасть, що
приводить його до боязкостi. За першим захопленням i радiстю успiху
пiшло розчарування: у Катулла з'являються пiдозри, що викликають ревнощi
й незабаром пiдтверджуються. Катулл переживає протилежнi почуття,
з особливою силою вiдбитi ïм у двустишии, що починається
словами: Хоч ненавиджу, люблю.
Зрештою, Катулл пориває iз Клодией, i розрив цей викликає в
нього як би зацiпенiння. Вiн молить богiв позбавити його вiд
любовноï хвороби; вiн розчарований у любовi й згодом не побажав
повернутися до своєï колишньоï коханоï
Любов до Клодии — не єдиний мотив лiричних добуткiв Катулла.
Вiн пише вiршi про смертi любого брата й численнi й рiзноманiтнi вiршi,
присвяченi друзям. Чудовi вiршi Катулла про природу. Вiрш, звернений до
рiдного пiвострова Сирмию, написано поетом пiсля повернення з Вифинии;
рiднi краï дорожче Катуллу всiх iнших пiвостровiв i островiв,
тинийских i вифинских полiв.
Таким чином, лiрика Катулла вiдбиває складну гаму особистих
переживань поета. На нього впливали не тiльки александрийци — вiн
перебував пiд впливом раннiх грецьких лiрикiв (особливо Сафо й
Архiлоха). Катуллу вдалося знайти винятковi по силi й принадностi слова
для вираження складних людських переживань, i його можна з повною
пiдставою вважати першим великим римським лiричним поетом. У лiричних
добутках Катулла найбiльше яскраво вiдбитий розвиток iндивiдуалiзму в
римському суспiльствi
Катуллу не далекi були й полiтичнi мотиви. Батько його вважався другом i
гостем Цезаря, сам же Катулл бував у колi антицезарианской молодi; йому
належить кiлька рiзких епiграм за адресою Цезаря й особливо за адресою
улюбленця останнього, Мамурри. Правда, в одному з вiршiв Катулл
захоплюється успiхами Цезаря Вбритании.
Наприкiнцi розглянутого перiоду почали свою дiяльнiсть видатнi поети
початку Iмперiï — Вергiлiй i Гораций, але добутку ïх,
виданi ними в роки останнiх громадянських вiйн, невiддiльнi вiд усього
ïхньоï творчостi , що тiсно пов'язане з полiтичними й
соцiальними вiдносинами часiв принципату Серпня
