Українська проза (збiрка II)
страница №3
... вотму? Любезная мати, разумhете ли, откуду родится радуга?
П и ш е к. А скажи, пожалуй, откуду? Я не знаю.
Е р о д i й. Когда смотрит на себе в зарцалh пречистых облачных вод
солнце, тогда его лице, являемое во облаках, есть радуга. Сердце
человhческое, взирая на свою самую ипостась, воистину раждает предhл
обуреванiй, иже есть радостная оная дуга Ноева:
Пройшли облака,
Радостна дуга сiяет.
Пройшла вся тоска,
Свiт наш блистает.
Веселiє сердечное есть чистый свhт ведра, когда миновал мрак и шум
мырскаго вhтра.
Дуга, прекрасна сiянiем своим, како ты нынh отемнhла? Деннице
пресвhтлая, како нынh с небесе спала еси? Ау! Низвергла тебе гордость,
дщерь безчувственныя неблагодарности, предпочетшая хобот паче главы, сhнh
преходящу паче мамврiйскаго дуба. Еже бо кто обожает, в то себе
преображает. Удивительно, како сердце из вhчнаго и свhтлаго преображается
в темное и сокрушенное, утвердившися на сокрушенiи плоти тhла своего.
Таков, аще себh зол, кому добр будет? "Разумивый же праведник себh друг
будет и стези своя посредh себе упокоит". Сiє есть истинное, блаженное
самолюбiе - ймhть дома, внутрь себе, все свое некрадомое добро, не
надhяться же на пустыя руги и на наружныя околицы плоти своея, от самаго
сердца, аки тhнь от своего дуба, и аки вhтвы от корене, и аки одежда от
носящаго ее, зависящая. Вот тогда-то уже раждается нам из благодарности
матерh подобная дщерь, еллински именуемая autarceia (автаркhя), сирhчь
самодовольность, быть самым собою и в себh довольным, похваляемая и
превозносимая, яко слад-чайшiй истиннаго блаженства плод, в первом
Павловом письмh к Тимофею, в стихh 6-м так: "Есть снисканiе велiе -
благочестiе с доволством". Вот вам два голубиная крила? Вот вам двh
денницы! Двh дщери благодарности - благочестность и самодоволность. "И
полещу и почiю". Да запечатлhется же сiя бесiда славою отца моего сею:
главизна_ воспитанiя_ есть:_ 1) благо родить; 2) сохранить птенцеви младое
здравiе; З) научить благодарности.
П и ш е к. Ба! На что ж ты поднял крила?
Е р о д i й. Прощайте, мати. Полечу от вас. Сердце мое мнh зазирает,
что не лечу за дhлом.
П и ш е к. По крайней мhрh привитайся з дочерьми моими.
Е р о д i й. Здhлайте милость! Избавте мене от вашего типика.
П и ш е к. Мартушка моя поиграет тебh на лютнh. Вертушка запоет или
потанчит. Они чрез верх благородно воспитаны и в модh у господ. А Кузя и
Кузурка любимы за красоту. Знаешь ли, что они пhсеньки слагают? И вhришь
ли, что они в модh при дворh у Марокскаго владhлца? Там сынок мой пажем.
Недавно к своей роднh прилетhл оттуда здешнiй попугай и сказал, что
государь жаловал золотую табакирку...
Е р о д i й. На что ему табакирка?
Пише к. Ха-ха-ха! На что? Наша видь честь зависит, что никто удачнhе не
сообразуется людям, как наш род. Носи и имhй, хоть не нюхай. Знаешь ли,
как ему имя?
Е р од i й. Не знаю.
П и ш е к. Имя ему Пhшок. Весьма любезное чадо.
Е р о д i и. Бога ради, отпущайте мене!
Пише к. Куда забавен скакун! Как живое сребро, всhми составами мает.
Принц любит его, цhлые часы проводт с ним,забавляясь.
Е р о д i й. О сем его ни ублажаю, ни завижу. Прощайте!
П и ш е к. Постой, друг мой, постой! А о благом рожденiи не сказал ты
мнh ни слова? Так ли? О-о, полетhл! Слушай, Вертушка! Что-то он,
поднимаясь, кажется, скачал...
В е р т у ш к а. Он сказал, матушка сударыня, вот что: о благом
рожденiи принесу вам карту.
П и ш е к. А когда же то будет?
Еродiи не лгут. Он в слhдующем мhсяцh маh паки посhтил сiю госпожу.
Принес о благом рожденiи свиток, но не мог ничем се утhшить: толь лютая
терзала ее печаль. Никогда жесточае не свирhпhет печаль, как в то время,
когда сердце наше, основав надhжду свою на лживом морh мыра сего и на
лжекамнях его, узрит, наконец, опроверженное гнhзно свое и разоряющiйся
град ложнаго блаженства. Господин Пhшок, прескакивая из окна на окно, упал
на двор из горних чертогов, сокрушил ноги и отставлен от двора. Сверх
того, старшiя дщери начали безчинствовать и хамским досаждепiем досаждать
матерh. Вскоре она умре, дом же стал пуст. Тогда, аки желhзо на водh,
восплыла на верх правда,_ яко силнhе всего есть страх божiй и яко
благочестивая и самодовольная благодарность превосходит небо и землю.
Еродiй, отлhтая, повhсил на цвhтущем фнникh лист сей:
СВИТОК
о благом рожденiи чад ради благочестивых,
сострастных и здравых родителей.
Сhй в перву и втору луну, сирhчь в квадру,
Сhй, изшед из пиров и бесhд священных.
Зрhв мертвеца или страшен позор не сhй
Заченшей сверх не сhй Не в мhру пян не сhй.
Заченша да носит в мыслях и в позорах святых,
И в бесhдах святых, чужда страстных бурей,
В тихом безстрастiи во зрhнiи свягых.
Тогда собудется: "И пройде дух хлада тонка и тамо бог" (Книга Царств).
По сем гайстер вознесся выспрь, воспhвал малороссiйску пiсенhку сiю:
Соловеєчку, сватку, сватку!
Че бывал же ты в садку, в садку?
Че видал же ты, как сhют мак?
Вот так, так! Сhют мак.
А ты, шпачку, дурак...
Сiю пhсенку мальчики, составив лик, сирhчь хор, или коровод, домашнiй
его пhвчiй во увеселенiе спhвали святому блаженому єпископу Iосафу
Горленку.
А м_ и н _h_. _
[1] [Quadra] - чверть (лаг.).
[2] xcitqe есть поздравленiе еллинское - радуйся! Салам - турское.
Славянски - мир да будет тебh! Прим._ Ск.
[3] Бонжур - французское - добрый день! Кали имера - грецкое слово - то
же. Прим. Ск_
[4] Gehorsamer Diener - нhмецкое - покорный слуга. Прим. Ск. _
[5] Salve (салуе) - римское - благоденствуй! Спасайся! Прим. Ск. _
[6] [Urina] -сеча (лат.)._
[7] Радiсть (грецьке).
АФОРИЗМИ
Хто думає про науку, той любить її, а хто її любить, той нiколи не
перестае вчитися, хоча б зовнi вiн i здавався бездiяльним.
Нi про що не турбуватись, нi за чим не турбуватись - значить, не жити,
а бути мертвим, адже турбота - рух душi, а життя - се рух.
Що може бути солодше за те, коли любить i прагне до тебе добра душа?
Надмiр породжує пересит, пересит - нудьгу, нудьга ж - душевну тугу, а
хто хворiє на се, того не назвеш здоровим.
Любов виникає з любовi; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю.
Хiба розумно чинить той, хто, починаючи довгий шлях, в ходi не дотримує
мiри?
Як купцi вживають застережних заходiв, аби у виглядi добрих товарiв не
придбати поганих i зiпсутих, так i нам слiд якнайретельнiше пильнувати,
щоб, обираючи друзiв, цю найлiпшу окрасу життя, бiльше того - неоцiненний
скарб, через недбальство не натрапити на щось пiдроблене.
Не все те отрута, що неприємне на смак.
Добрий розум, робить легким будь-який спосiб життя.
Бери вершину i матимеш середину.
З усiх утрат втрата часу найтяжча.
Коли ти не озброїшся проти нудьги, то стережись, аби ця тварюка не
спихнула тебе не з мосту, як то кажуть, а з чесноти в моральне зло.
То навiть добре, що Дiоген був приречений на заслання: там вiн узявся
до фiлософiї.
Так само як боязкi люди, захворiвши пiд час плавання на морську
хворобу, гадають, що вони почуватимуть себе краще, коли з великого судна
пересядуть до невеличкого човна, а вiдти знову переберуться у
тривесельник, але нiчого сим не досягають, бо разом з собою переносять
жовч i страх, - так i життєвi змiни не усувають з душi того, що завдає
прикростi i непокоїть.
Безумцевi властиво жалкувати за втраченим i не радiти з того, що
лишилось.
Ти не можеш вiднайти жодного друга, не нашукавши разом з ним i
двох-трьох ворогiв.
Бiльше думай i тодi вирiшуй.
Скiльки зла таїться всерединi за гарною подобою: гадюка ховається в
травi.
Хто добре запалився, той добре почав, а добре почати - це наполовину
завершити.
О, коли б змога писати так само багато, як i мислити!
Майбутнiм ми маримо, а сучасним гордуємо: ми прагнемо до того, чого
немає, i нехтуємо тим, що є, так нiби минуле зможе вернутись назад, або
напевно мусить здiйснитися сподiване.
У тих, хто душею низький, найкраще з написаного i сказаного стає
найгiршим.
Уподiбнюйся пальмi: чим мiцнiше її стискає скеля, тим швидше i
прекраснiше здiймається вона догори.
О, коли б ми в ганебних справах були такi ж соромливi i боязкi, як це
часто ми буваємо боязкi i хибно соромливi у порядних вчинках!
Визначай смак не по шкаралупi, а по ядру.
Розум завжди любить до чогось братися, i коли вiн не матиме доброго,
тодi звертатиметься до поганого.
Одне менi тiльки близьке, вигукну я: о школо, о книги!
З видимого пiзнавай невидиме.
Щасливий, хто мав змогу знайти щасливе життя. Але щасливiший той, хто
вмiє ним користуватись..
Не досить, щоб сяяло свiтло денного сонця, коли свiтло голови твоєї
затьмарене.
Звiрившись на море, ти перестаєш належати сам собi.
Похибки друзiв ми повиннi вмiти виправляти або зносити, коли вони
несерйознi.
Немає нiчого небезпечнiшого за пiдступного ворога, але немає нiчого
отруйнiшого вiд удаваного друга.
Мудрець мусить i з гною вибирати золото.
Коли велика справа - панувати над тiлами, то ще бiльша - керувати
душами.
Збери всерединi себе свої думки i в собi самому шукай справжнiх благ.
Копай всерединi себе криницю для тої води, яка зросить i твою оселю, i
сусiдську.
Для шляхетної людини нiщо не є таке важке, як пишний бенкет, особливо
коли першi мiсця на ньому займають пустомудрi.
Хiба не любов усе єднає, будує, творить, подiбно до того, як ворожiсть
руйнує?
Природа прекрасного така, що чим бiльше на шляху до нього трапляється
перешкод, тим бiльше воно вабить, на зразок того найшляхетнiшого i
найтвердiшого металу, який чим бiльше треться, тим прекраснiше виблискує.
Неправда гнобить i протидiє, але тим дужче бажання боротися з нею.
Чи знаєш ти, яких лiкiв вживають ужаленi скорпiоном? Тим же скорпiоном
натирають рану.
Слiпi очi, коли затуленi зiницi.
Як лiки не завжди приємнi, так i iстина буває сувора.
Все минає, але любов пiсля всього зостається.
Кому душа болить, тому весь свiт плаче.
Тодi лише пiзнається цiннiсть часу, коли вiн втрачений.
Ти робиш найкращу i для тебе рятiвну справу, коли твердо ступаєш по
шляху доброго глузду.
Як нерозумно випрошувати те, чого можеш сам досягти!
Коли ти твердо йдеш шляхом, яким почав iти, то, на мою думку, ти
щасливий.
Коли не зможу нiчим любiй вiтчизнi прислужитись, в усякому разi з усiєї
сили намагатимуся нiколи нi в чому не шкодити.
Всяка їжа i пиття смачнi й кориснi, але треба знати час, мiсце i мiру.
Лiд на те й родиться, аби танути.
Демон проти демона не свiдчить, вовк вовчого м'яса не їсть.
Без ядра горiх нiщо, так само як i людина без серця.
Краще голий та правдивий, нiж багатий та беззаконний.
Облиш забобони, обмий совiсть, а потiм одежу, залиш усi свої хиби i
пiдiймайся!
Коли риба спiймана, вона вже не потребує принади.
Наступний, весело освiтлений день - плiд учорашнього, так само як добра
старiсть - нагорода гарної юностi.
Солодке пiзнає пiзнiше той, хто може проковтнути неприємне.
Не любить серце, не бачачи краси.
Що вподобав, на те й перетворився.
Не за обличчя судiть, а за серце.
Кожен є той, чиє серце в нiм: вовче серце - справдешнiй вовк, хоч
обличчя людське; серце боброве - бобер, хоча вигляд вовчий; серце вепрове
- вепр, хоч подоба бобра.
Чи може людина, слiпа у себе вдома, стати зрячою на базарi?
Пiзнаєш iстину - ввiйде тодi у кров твою сонце.
Хiба може говорити про бiле той, котрому невiдоме, що таке чорне?
Свiтло вiдкриває нам те, про що ми у темрявi лише здогадувалися.
Не може не блудити нога твоя, коли блудить серце.
Нiхто не може вбити в собi зло, коли не втямить спершу, що таке те зло,
а що добро. А не взнавши сього у себе, як можна взнати i вигнати його в
iнших.
На новий путiвець шукай новi ноги.
Що з того, коли листок зовнi зелений, та корiнь позбавлений життєвого
соку?
Чи не дивина, що один у багатствi бiдний, а iнший у бiдностi багатий?
Не називай солодким те, що породжує гiркоту.
Вiрю, що бiльше єлею має в своїх гладеньких словах улесник, анiж
батько, коли карає, i що фальшива позолота блищить краще вiд самого
золота... Але згадай приказку: "Вихвалявся гриб гарною шапкою, та що з
того, коли пiд нею голови нема".
Вода без риби, повiтря без пташок, час без людей бути не можуть.
Не все те недiйсне, що недосяжне дитячому розумовi.
Тiнь яблунi не заважає.
Iстина спалює i нищить усi стихiї, показуючи, що вони лише тiнь її.
Шукаємо щастя по країнах, столiттях, а воно скрiзь i завжди з нами; як
риба в водi, так i ми в ньому, i воно бiля нас шукає нас самих. Нема його
нiде вiд того, що воно скрiзь. Воно схоже до сонячного сяйва - вiдхили
лише вхiд у душу свою.
Математика, медицина, фiзика, механiка, музика зi своїми сестрами - чим
глибше їх пiзнаємо, тим сильнiше палять серце наше голод i спрага.
Невже ти не чув, що сини вiку мудрiшi вiд синiв дня?
Не дивина дорогу вiднайти, але нiхто не хоче шукати, кожен своїм шляхом
бреде та iншого веде - в цьому i важкiсть.
Не розум вiд книг, а книги вiд розуму створились.
РОЗМОВА, ЗВАНА АЛФАВIТ, ЧИ БУКВАР СВIТУ
ДРУЖНЯ РОЗМОВА ПРО ДУШЕВНИЙ СВIТ
...Моя розмова стосується лише людинолюбних душ, чесних станiв i
благословенних видiв промислу, якi не суперечать божому i людському
законовi, а складають плодоносний церкви, яснiше кажучи, суспiльства, сад,
як окремi частини складають годинниковий механiзм.
Мова моя тодi спокiйнiша, коли кожна людина не лише добра, але i
спорiднену собi всiма сторонами знаходить роботу. Се i є бути щасливим,
пiзнати себе чи свою природу, взятися за своє спорiднене дiло i бути з ним
у злагодi з загальною потребою. Така потреба - се благодiйство i послуга.
Не дивно, що в стародавнiх римлян як потреба, так i благодiйство
означалося словом officium, тобто моральний обов'язок.
Найдобрiша людина тим неспокiйнiша i нещаснiша, чим бiльшу посаду вона
займає, але до неї не народжена. Та й як їй не бути нещасною, коли
загубила той скарб, що дорожчий за все на свiтi: "Веселощi серця - життя
для людини, i радiсть людська - є довгоденнiсть" (Сiрах).
Як же не згубити, коли замiсть добрих послуг лише ображає друзiв i
родичiв, близьких i далеких, спiввiтчизникiв i чужоземцiв? Як не ображати,
коли вона суспiльству приносить шкоду? Як не зашкодити, коли погано
виконувати обов'язки? Як не буде погано, коли немає завзятостi i невтомної
працi? Звiдки ж з'явиться працелюбнiсть, коли немає бажання i старанностi?
Де ж вiзьмеш бажання без природи? Природа - всьому початкова причина i
рушiйна сила. Вона i є матiр'ю бажання. Бажання ж - започаткування,
схильнiсть i рух. Бажання, за приказкою, сильнiше неволi. Воно прагне до
працi i радiє з неї, як зi свого сина. Праця - живий i невсипущий рух
усiєї машини, доки не довершиться справа, що сплiтає творцевi своєму
вiнець радостi. Коротко кажучи, природа наснажує до дiла i змiцнює до
працi, роблячи її солодкою...
Скажу тобi: коли бажаєш, щоб син твiй охоче й безпомилково виконував
свої обов'язки, мусиш сприяти йому пiд час вибору звання, вiдповiдно до
його якостей. Сто спорiдненостей - сто звань, а всi почеснi, як законнi.
Хiба не знаєш, що маєтнiсть - вiд чесно виконаних обов'язкiв, а не
обов'язки вiд маєтностi залежать? Чи не бачиш, що низьке звання часто
вiднаходить маєтнiсть, а високе - губить?
Не дивись, хто вище i хто нижче, хто виднiше i незнатнiше, багатше й
убогiше, але дивись на те, що з тобою спорiднене. Вже ми казали, що без
спорiдненостi все нiщо...
Коли володар маєткiв живе щасливо, не тому вiн щасливий, що володiє
ними: щастя до маєткiв не прив'язане.
Коли казати про володiння за спорiдненiстю, слiд розумiти i види всiх
зовнiшностей. Зовнiшнє те, що лежить поза людиною: грунт, рiд, чин тощо.
Шукай, що хочеш, але не загуби свiту. Шляхетний список лежить поза тобою,
а ти поза ним цiлком можеш бути щасливий. Вiн без свiту нiщо, а свiт без
нього - щось, без чого не можна бути щасливим i в едемськiм раю.
ЖАБИ
Коли висохло озеро, жаби пострибали шукати собi нове житло. Нарештi усi
загукали:
- Ох, яке величезне озеро! Буде воно нам довiчним житлом!
I стрибнули разом у нього.
- А я,- сказала одна з них,- вирiшила жити в одному iз джерел, що
наповнюють ваше озеро. Онде бачу зарослий лiсом горб, який посилає сюди
багато струмкiв, сподiваюся знайти там для себе джерело.
- А навiщо, тiтонько? - спитала молоденька жаба.
- А тому, голубонько моя, що струмочки можуть потекти в iнший бiк, а
ваше озеро може так само висохнути. Джерело ж для мене завжди надiйнiше од
калюжi.
Сила:
Всяка розкiш може зубожiти i висохнути, як озеро, лише чесне ремесло
забезпечить непишне, але спокiйне iснування... Скiльки багатiїв щодня
стають жебраками. В цьому єдиним спасiнням є ремесло.
...Найбiднiшi раби нерiдко походять вiд предкiв, що жили в калюжi
великих прибуткiв.
ОРЕЛ I СОРОКА_
Сорока Орловi казала:
- Скажи менi, чи тобi не набридло невпинно вихором шугати у безкраїх
небесних просторах - то вгору, то вниз, наче по гвинтових сходах?..
- Я б нiзащо на землю не спустився,- вiдповiв Орел,- коли б тiлесна
потреба не приневолювала мене до того.
- А я б нiзащо не залишала мiста, коли б була орлом,- сказала Сорока.
- Я б теж так робив,- мовив Орел,- коли б був лише Сорокою.
Сила:
Хто народжений до того, щоб бавитися вiчнiстю, тому приємнiше жити в
полях, гаях i садах, анiж у мiстах.
БДЖОЛА ТА ШЕРШЕНЬ
- Скажи менi, Бджоло, чого ти така дурна? Чи знаєш ти, що плоди твоєї
працi не стiльки тобi самiй, як людям кориснi, а тобi часто i шкодять,
приносячи замiсть нагороди смерть; одначе не перестаєш через дурiсть свою
збирати мед. Багато у вас голiв, але всi безмозкi. Видно, що ви без пуття
закоханi в мед.
- Ти поважний дурень, пане раднику,- вiдповiла Бджола.- Мед любить їсти
й ведмiдь, а Шершень теж не проти того. I ми могли б по-злодiйському
добувати, як часом наша братiя й робить, коли б ми лише їсти любили. Але
нам незрiвнянно бiльша радiсть збирати мед, анiж його споживати. До сього
ми народженi i будемо такi, доки не помремо. А без сього жити, навiть
купаючись у меду, для нас найлютiша мука.
Сила:
Шершень - се образ людей, котрi живуть крадiжкою чужого i народженi на
те тiльки, щоб їсти, пити i таке iнше. А бджола - се символ мудрої людини,
яка у природженому дiлi трудиться. Багато шершнiв без пуття кажуть: нащо
сей, до прикладу, студент учився, а нiчого не має? Нащо, мовляв, учитися,
коли не матимете достатку?.. Кажуть се незважаючи на слова Сiраха:
"Веселiсть серця - життя для людини" - i не тямлять, що природжене дiло є
для неї найсолодша втiха. Погляньте на життя блаженної натури i навчiтеся.
Спитайте вашого хорта, коли вiн веселiший? - Тодi,- вiдповiсть вам,- коли
полюю зайця.- Коли заєць смачнiший? - Тодi,вiдповiсть мисливець,-коли
добре за ним полюю.
Погляньте на кота, що сидить перед вами, коли вiн куражнiший? Тодi,
коли всю нiч бродить або сидить бiля нори, хоча, зловивши, й не їсть мишi.
Замкни в достатку бджолу, чи не помре з туги, в той час, коли можна їй
лiтати по квiтоносних лугах? Що гiрше, нiж купатися в достатку i
смертельно каратися без природженого дiла? Немає гiршої муки, як хворiти
думками, а хворiють думки, позбавляючись природженого дiла. I немає
бiльшої радостi, анiж жити за покликанням. Солодка тут праця тiлесна,
терпiння тiла i сама смерть його тодi, бо душа, володарка людини,
втiшається природженим дiлом. Або так жити, або мусиш умерти. Старий Катон
чим мудрий i щасливий? Не достатком, не чином тим, що йде за натурою, як
видно з Цiцеронової книжечки "Про старiсть"...
Але ж розкусити треба, що то значить-жити за натурою. Про се сказав
древнiй Епiкур таке: "Подяка блаженнiй натурi за те, що потрiбне зробила
неважким, а важке непотрiбним".
ЗОЗУЛЯ ТА ДРIЗД
Зозуля прилетiла до чорного Дрозда.
- Чи тобi не нудно? - питає його.Що ти робиш?
- Спiваю,вiдказує Дрозд.Хiба не чуєш?
- Я спiваю частiше вiд тебе, проте однаково нудно...
- Так ти ж, панi, тiльки те й робиш, що, пiдкинувши в чуже гнiздо свої
яйця, з мiсця на мiсце перелiтаєш, спiваєш, п'єш та їси. А я сам годую,
бережу i вчу своїх дiтей, а працю свою полегшую спiвом.
Сила:
Багато хто, занедбавши спорiднену їм роботу, лише спiвають, п'ють та
їдять. У сiм гультяйствi вони терплять їдучiшу нудьгу, нiж тi, хто працює
без ослабу. Спiвати, пити та їсти - не робота, а лише крихiтний хвостик з
головного, призначеного нам дiла. А хто для того їсть, п'є та спiває, щоб
охочiше пiсля вiдпочинку взятися до роботи, як до покликання свого, тому
нiколи нудьгувати: щодня вiн i працює, i вiдпочиває, i се про нього
приказка: "Добрiй людинi щодня свято". Робота наша - джерело радостi. А
коли кого своя робота не звеселяє, той, звичайно, їй не родич i не її
вiрний приятель, але щось бiля неї любить, i як не спокiйний, так i не
щасливий. Але немає нiчого солодшого, як спiльна для нас усiх робота. Вона
є голова, свiтло i сiль будь-якого окремого заняття... Щасливий той, хто
поєднав любе собi заняття iз загальним. Воно є справжнє життя. I тепер
можна зрозумiти таке Сократове слово: "Дехто живе для того, щоб їсти й
пити, а я п'ю й їм для того, щоб жити".
DE LIBERTATE
Що є свобода? Добро в нiй якеє?
Кажуть, неначе воно золотеє?
Нi ж бо, не злотне: зрiвнявши все злото,
Проти свободи воно лиш болото.
О, якби в дурнi менi не пошитись,
Щоб без свободи не мiг я лишитись.
Слава навiки буде з тобою,
Вольностi отче, Богдане-герою!
[1] Про свободу (лат.).
Всякому мiсту - звичай i права,
Всяка тримає свiй ум голова;
Всякому серцю - любов i тепло,
Всякеє горло свiй смак вiднайшло.
Я ж у полонi нав'язливих дум:
Лише одне непокоїть мiй ум.
Панськi Петро для чинiв тре кутки,
Федiр-купець обдурити прудкий,
Той зводить дiм свiй на модний манiр,
Iнший гендлює, вiзьми перевiр!
Я ж у полонi нав'язливих дум:
Лише одне непокоїть мiй ум.
Той безперервно стягає поля,
Сей iноземних заводить телят.
Тi на ловецтво готують собак,
В сих дiм, як вулик, гуде вiд гуляк.
Я ж у полонi нав'язливих дум:
Лише одне непокоїть мiй ум.
Ладить юриста на смак свiй права,
З диспутiв учню трiщить голова,
Тих непокоїть Венерин амур *,
Всяхому голову крутить свiй дур.
В мене ж турботи тiльки однi,
Як з ясним розумом вмерти менi.
Знаю, що смерть - як коса замашна,
Навiть царя не обiйде вона.
Байдуже смертi, мужик то чи цар,-
Все пожере, як солому пожар.
Хто ж бо зневажить страшну її сталь?
Той, в кого совiсть, як чистий кришталь...
Всякому городу нрав и права;
Всяка имеет свой ум голова;
Всякому сердцу своя есть любовь,
Всякому горлу свой есть вкус каков,
А мне одна только в свете дума,
А мне одно только не идет с ума.
Петр для чинов углы панскiи трет,
Федька-купец при аршине, все лжет.
Тот строит дом свой на новый манер,
Тот все в процентах, пожалуй, поверь!
А мне одна только в свете дума,
А мне одно только не идет с ума.
Тот непрестанно стягает грунта,
Сей иностранны заводит скота.
Те формируют на ловлю собак,
Сих шумит дом от гостей, как кабак,-
А мне. одна только в свете дума,
А мне одно только не идет с ума.
Строит на свой тон юриста права,
С диспут студенту трещит голова.
Тех безпокоит Венерин амур,
Всякому голову мучит свой дур,-
А мне. одна только в свете дума,
Как бы умерти мне не без ума.
Смерте страшна, замашная косо!
Ты не щадиш и царских волосов,
Ты не глядиш, где мужик, а где царь,-
Все жереш так, как солому пожар.
Кто ж на ея плюет острую сталь?
Тот, чiя совесть, как чистый хрусталь...
Гей, поля, поля зеленi,
Зелом-квiтом оздобленi!
Гей, долини, i балки,
I могили, й пагорки!
Гей ви, вод потоки чистi!
Береги рiчок травистi!
Гей же, кучерi якi у дiбров сих i гайкiв!
Жайворонок над полями,
Соловейко над садами,-
Той пiд хмарами дзвенить, сей же на гiллi лящить.
А коли зiйшла денниця,
То прокинулася птиця.
Музика звучить навкруг, у повiтрi шум i рух!
Тiльки сонце визирає -
Вiвчар вiвцi виганяє,
На сопiлочку свою котить трелi по гаю.
Пропадайте, думи труднi
I мiста багатолюднi!
Я й на хлiбовi сухiм житиму в раю такiм.
Ах поля, поля зелены,
Поля, цветами распещренны!
Ах долины, яры,
Круглы могилы, бугры!
Ах вы, вод потоки чисты!
Ах вы, берега трависты!
Ах ваши волоса, вы, кудрявые леса!
Жайворонок меж полями,
Соловейко меж садами;
Тот, выспрь летя, сверчит, а сей на ветвах свистит.
А когда взойшла денница,
Свищет в той час всяка птица,
Музыкою воздух растворенный шумит вкруг.
Только солнце выникает,
Пастух овцы выганяет.
И на свою свирель выдает дрожливый трель.
Пропадайте, думы трудны,
Города премноголюдны!
А я с хлеба куском умру на месте таком.
Чистий можеш буть собою,
То нащо тобi броня
I шолом над головою?
Не потрiбна i вiйна.
Непорочнiсть - ось тобi броня,
А невиннiсть - крем'яна стiна.
Щит, меч i шолом - буде тобi бог.
Свiте, свiте безпорадний,
Вся надiя - угорi,
Маєш сумнiв - то нещадний
Вихор розмете на прi.
Непорочнiсть - се Сiгор, повiр,
А невиннiсть - ось небесний двiр.
Там побувай i там почий.
Бомб се мiсто не боїться,
Нi пiдступностi, нi стрiл.
Хитрих мiн не застрашиться,
Нi пожежi, анi стрiльб.
Непорочнiсть - ось де дiамант,
А невиннiсть - ось священний град.
Там побувай i там почий.
Ворога в сiм градi люблять,
Їм вiддружують тепло,
Силу для чужого гублять,-
I не вiдають про зло.
Де ж такий чудовий, пишний град?
Сам ти град, коли в душi є сад,
Святому духу храм i град.
Кто сердцем чист и душею,
Не нужна тому броня,
Не нужен и шлем на шею,
Не нужна ему война.
Непорочность - то его броня,
И невинность - алмазна стена,
Щит, меч и шлем ему сам бог.
О мiре! Мiр безсоветный!
Надежда твоя в царях!
Мниш, что сей брег безнаветный!
Вихрь развеет сей прах.
Непорочность - се тебе Сигор,
И невинность - вот небесный двор!
Там полещи и там почiй!
Сей свят град бомб не боится,
Ни клеветничiих стрел,
И хитрых мин не страшится,
Всегда цел и не горел.
Непорочность есть то адамант,
И невинность есть святый то град.
Там полещи и там почiй!
В сем граде и врагов люблят,
Добро воздая врагам.
Для других здравiе гублят,
Не только добры другам.
Где ж есть оный толь прекрасный град?
Сам ты град, з души вон выгнав яд,
Святому духу храм и град.
=====================================================================
Василь Стефаник. Оповiдання
КАМIННИЙ ХРЕСТ
I
Вiдколи Iвана Дiдуха запам'ятали в селi газдою, вiдтодi вiн мав усе лиш
одного коня i малий вiзок iз дубовим дишлем. Коня запрягав у пiдруку, сам
себе в борозну; на коня мав ремiнну шлею i нашильник, а на себе Iван
накладав малу мотузяну шлею. Нашильника не потребував, бо лiвою рукою
спирав, може, лiпше, як нашильником.
То як тягнули снопи з поля або гнiй у поле, то однако i на конi, i на
Iванi жили виступали, однако їм обом пiд гору посторонки моцувалися, як
струнви, i однако з гори волочилися по землi. Догори лiз кiнь як по леду,
а Iвана як коли би хто буком по чолi трiснув, така велика жила напухала
йому на чолi. Згори кiнь виглядав, як би Iван його повiсив на нашильнику
за якусь велику провину, а лiва рука Iвана обвивалася сiтею синiх жил, як
ланцюгом iз синьої сталi.
Не раз ранком, iще перед сходом сонця, їхав Iван у поле пiльною
дорiжкою. Шлеї не мав на собi, лише йшов iз правого боку i тримав дишель
як би пiд пахою. I кiнь, i Iван держалися крепко, бо оба вiдпочали через
нiч. То як їм траплялося сходити з горба, то бiгли. Бiгли вдолину i лишали
за собою слiди колiс, копит i широчезних п'ят Iванових. Придорожнє зiлля i
бадилля гойдалося, вихолiтувалося на всi боки за возом i скидало росу на
тi слiди. Але часом серед найбiльшого розгону на самiй серединi гори Iван
починав налягати на ногу i спирав коня. Сiдав коло дороги, брав ногу в
руки i слинив, аби найти те мiсце, де бодяк забився.
- Та цу ногу сапов шкребчи, не ти її слинов промивай, - говорив Iван
iспересердя.
- Дiду Iване, а батюгов того борозного, най бiжить, коли овес поїдає...
Це хтось так брав на смiх Iвана, що видiв його патороч зi свого поля.
Але Iван здавна привик до таких смiхованцiв i спокiйно тягнув бодяк
дальше. Як не мiг бодяка витягнути, то кулаком його вгонив далi в ногу i,
встаючи, казав:
- Не бiси, вiгниєш та й сам вiпадеш, а я не маю чєсу з тобою
панькатися...
А ще Iвана кликали в селi Переломаним. Мав у поясi хибу, бо все ходив
схилений, як би два залiзнi краки стягали тулуб до нiг. То його вiтер
пiдвiяв.
Як прийшов iз войська додому, то не застав нi тата, анi мами, лише
хатчину завалену. А всього маєтку лишив йому тато букату горба щонайвищого
i щонайгiршого над усе сiльське поле. На тiм горбi копали жiнки пiсок, i
зiвав вiн ярами та печерами пiд небеса, як страшний велетень. Нiхто не
орав його i не сiяв i межi нiякої на нiм не було. Лиш один Iван узявся
свою пайку копати i сiяти. Оба з конем довозили гною пiд горб, а сам уже
Iван носив його мiшком наверх. Часом на долiшнi ниви спадав iз горба його
голосний крик:
- Е-ех, мой, як тобов грєну, та й по нитцi розлетишси, який же-с
тєжкий!
Але, вiдай, нiколи не гримнув, бо шкодував мiха, i поволi його спускав
iз плечей на землю. А раз вечором оповiдав жiнцi i дiтям таку пригоду:
- Сонце пражить, але не пражить, аж вогнем сипле, а я колiнкую з гноєм
наверх, аж шкiра з колiн обскакує. Пiт iз-за кожного волоска просiк, та й
так ми солоно в ротi, аж гiрко. Ледви я добивси на гору. А на горi такий
вiтрець дунув на мене, але такий легонький, що аж! А пiдiть же, як мене за
мiнуту в поперецi зачєло ножами шпикати - гадав-сми, що минуси!
Вiд цiєї пригоди Iван ходив усе зiбганий у поясi, а люди прозвали його
Переломаний.
Але хоч той горб його переломив, то полiтки давав добрi. Iван бив палi,
бив кiлля, виносив на нього твердi кицки трави i обкладав свою частку
довкола, аби осiннi i веснянi дощi не сполiкували гною i не заносили його
в яруги. Вiк свiй збув на тiм горбi.
Чим старiвся, тим тяжче було йому, поломаному, сходити з горба.
- Такий песiй горб, що стрiмголов удолину тручєє! Не раз, як заходяче
сонце застало Iвана наверху, то несло його тiнь iз горбом разом далеко на
ниви. По тих нивах залягла тiнь Iванова, як велетня, схиленого в поясi.
Iван тодi показував пальцем на свою тiнь i говорив горбовi:
- Ото-с нi, небоже, зiбгав у дугу! Але доки нi ноги носе, то мус родити
хлiб!
На iнших нивах, що Iван собi купив за грошi, принесенi з войська,
робили сини i жiнка. Iван найбiльше коло горба заходився.
Ще Iвана знали в селi з того, що до церкви ходив лиш раз у рiк, на
Великдень, i що курей зiцiрував. То так вiн їх научував, що жадна не
важилася поступити на подвiр'я i порпати гнiй. Котра раз лапкою драпнула,
то вже згинула вiд лопати або вiд бука. Хоч би Iваниха хрестом стелилася,
то не помогло.
Та й хiба ще то, що Iван нiколи не їв коло стола. Все на лавi.
- Був-сми наймитом, а потiм вiбув-сми десiть рiк у воську, та я стола
не знав, та й коло стола менi їда не йде до трунку.
Отакий був Iван, дивний i з натурою, i з роботою.
II
Гостей у Iвана повна хата, газди i газдинi. Iван спродав усе, що мав,
бо сини з жiнкою наважилися до Канади, а старий мусив укiнцi податися.
Спросив Iван цiле село.
Стояв перед гостями, тримав порцiю горiвки у правiй руцi i, видко,
каменiв, бо слова не годен був заговорити.
- Дєкую вам файно, газди i газдинi, що-сте нi мали за газду, а мою за
газдиню...
Не договорював i не пив до нiкого, лиш тупо глядiв на-вперед себе i
хитав головою, як би молитву говорив i на кожне її слово головою
потакував.
То як часом якась долiшня хвиля викарбутить великий камiнь iз води i
покладе його на берiг, то той камiнь стоїть на березi тяжкий i бездушний.
Сонце лупає з нього черепочки давнього намулу i малює по нiм маленькi
фосфоричнi звiзди. Блимає той камiнь, мертвими блисками, вiдбитими вiд
сходу i заходу сонця, i кам'яними очима своїми глядить на живу воду i
сумує, що не гнiтить його тягар води, як гнiтив вiд вiкiв. Глядить iз
берега на воду, як на утрачене щастя.
Отак Iван дивився на людей, як той камiнь на воду. Потряс сивим
волоссям, як гривою, кованою зi сталевих ниток, i договорював:
- Та дєкую вам красно, та най вам бог дасть, що собi в него жєдаєте.
Дай вам боже здоров'є, дiду Мiхайле...
Подав Михайловi порцiю i цiлувалися в руки.
- Куме Iване, дай вам боже прожити ще на цiм свiтi, та най господь
милосердний щасливо запровадить вас на мiсце та й допоможе ласков своєв
наново газдов стати!
- Коби бог позволив... Газди, а проше, а доцєгнiть же... Гадав-сми, що
вас за стiв пообсаджую, як прийдете на весiлє синове, але iнакше
зробилоси. То вже таке настало, що за що нашi дiди та й тати не знали, то
ми мусимо знати. Господа воля! А законтентуйте ж си, газди, та й вiбачєйте
за решту.
Взяв порцiю горiвки та пiдiйшов д жiнкам, що сидiли на другiм кiнцi
стола вiд постелi.
- Тимофiхо, кумо, я хочу до вас напитиси. Дивюси на вас, та й ми, як
якись казав, молодi лiта нагадуютьси. Де, де, де-е? Ото-сте були хлопєнна
дiвка, годна-сте були! То-сми за вами не одну нiчку збавив, то-сте в данцi
ходили, як сновавка -так рiвно! Ба, де, кумо, тотi роки нашi! Ану-ко
пережийте та й вiбачєйте, що-м на старiсть данець нагадав. А проше...
Глянув на свою стару, що плакала мiж жiнками, i виймив iз пазухи
хустину.
- Стара, ня, на-коб тобi платину та файно обiтриси, аби я тут нiяких
плачiв не видiв! Гостий собi пилнуй, а плакати ще доста чєсу, ще так си
наплачеш, що очi ти витечуть.
Вiдiйшов до газдiв i крутив головою.
- Щось би-м сказав, та най мовчу, най шiную образи в хатi i вас яко
грешних. Але рiвно не дай боже нiкому доброму на жiночий розум перейти!
Адi, видите, як плаче, та на кого, на мене? На мене, газдине моя? То я
тебе вiкорiнував на старiсть iз твої хати? Мовчи, не хлипай, бо ти сивi
кiски зараз обмичу, та й пiдеш у ту Гамерику, як жидiвка.
- Куме Iване, а лишiть же ви собi жiнку, таже вона вам не ворiг, та й
дiтем своїм не ворiг, та її банно за родом та й за своїм селом.
- Тимофiхо, як не знаєте, то не говорiть анiдзелень! То її банно, а я
туда з вiскоком iду?!
Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жiнцi кулаком, як довбнею, i
бився в груди.
- Озмiть та вгатiть ми сокиру отут у печiнки, та, може, той жовч пукне,
бо не вiтримаю! Люди, такий туск, такий туск, що не памнєтаю, що си зо
мнов робить!
III
- А проше, газди, а озмiть же без царамонiї та будьте вiбачнi, бо ми
вже подорожнi. Та й менi, старому, не дивуйтеси, що трохи втираю на жiнку,
але то не задурно, ой, не задурно. Цего би нiколи не було, якби не вона з
синами. Сини, уважєєте, письменнi, так як дiстали якесь письмо до рук, як
дiстали якусь напу, та як пiдiйшли пiд стару, та й пилили, пилили, аж
перерубали. Два роки нiчо в хатi не говорилоси, лиш Канада та й Канада. А
як нi достинули, як-єм видiв, що однако нi муть отут на старiсть гризти,
як не пiду, та й єм продав щодо крiшки. Сини не хотє бути наймитами пiслi
мої голови та й кажуть: "Ти наш тато, та й заведи нас до землi, та дай нам
хлiба, бо як нас роздiлиш, та й не буде з чим киватиси". Най їм бог
помогає їсти тот хлiб, а менi однако гинути. Але, газди, де менi,
переломаному, до ходiв? Я зробок - цiле тiло мозиль, костi дрихлавi, що
заки їх рано зведеш докупи, то десiть раз йойкнеш!
- То вже, Iване, пропало, а ви собi туск до голови не припускайте. А
може, як нам дорогу покажете, та й усi за вами пiдемо. За цим краєм не
варт собi туск до серця брати! Ца земля не годна кiлько народа здержiти та
й кiлькi бiдi вiтримати. Мужик не годен, i вона не годна, обоє вже не
годнi. I саранчi нема, i пшеницi нема. А податки накипають: що-с платив
лева, то тепер п'єть, що-с їв солонину, то тепер барабулю. Ой, ззолили
нас, так нас ймили в руки, що з тих рук нiхто нас не годен вiрвати, хiба
лиш тiкати. Але колись на цi землi буде покаянiє, бо нарiд порiжеси! Не
маєте ви за чим банувати!..
- Дєкую вам за це слово, але єго не приймаю. Певне, що нарiд порiжеси.
А тож бог не гнiваєси на таких, що землю на гиндель пускають? Тепер нiкому
не треба землi, лиш викслiв та банкiв. Тепер молодi газди мудрi настали,
такi фаєрмани, що за землев не згорiли. А дивiть-ко си на ту стару
скрипку, та пускати її на гиндель?! Таже то дуплава верба, кини пальцем,
та й маком сєде! Та гадаєте, що вона зайде на мiсце? От, перевернеси десь
у окiп та й пси розтєгнуть, а нас поженуть далi i подивитиси не дадуть!
Вiдки таким дiтем має бог благословити? Стара, а суди ж!
Прийшла Iваниха, старенька i сухонька.
- Катерино, що ти собi небого, у свої головi гадаєш? Де тi покладу в
могилу? Ци риба тi має з'їсти? Та тут порєднi рибi нема що на один зуб
узєти. Адi!
I натягав шкiру на жiнчинiй руцi i показував людям.
- Лиш шкiра на костi. Куда цему, газди, йти з печi? Була-с порєдна
газдиня, тєжко-с працувала, не гайнувала-с, але на старiсть у далеку
дорогу вiбраласи. Адi, видиш, де твоя дорога та й твоя Канада? Отам!
I показав їй через вiкно могилу.
- Не хотiла-с iти на цу Канаду, то пiдемо свiтами i розвiемоси на
старiсть, як лист по полi. Бог знає, як з нами буде... а я хочу з тобов
перед цими нашими людьми вiпрощитиси. Так, як слюб-сми перед ними брали,
та так хочу перед ними вiпрощитиси з тобов на смерть. Може, тебе так
кинуть у море, що я не буду видiти, а може, мене кинуть, що ти не меш
видiти, та прости ми, стара, що-м ти не раз догорив, що-м, може, тi коли
скривдив, прости менi i перший раз, i другий раз, i третiй раз.
Цiлувалися. Стара впала Iвановi на руки, а вiн казав:
- А то тi, небого, в далеку могилу везу...
Але сих слiв уже нiхто не чув, бо вiд жiночого стола надбiг плач, як
вiтер, що з-помiж острих мечiв повiяв та всi голови мужикiв на груди
похилив.
IV
- А тепер ступай собi, стара, межи газдинi та пильнуй, аби кожду своє
дiйшло, та напийси раз, аби-м тi на вiку видiв п'єну.
- А вас, газди, я ще маю на два гатунки просити. Десь, може, сини пусте
в село на пошту, що нас iз старов уже нема. Та би-м просив вас, аби-сте за
нас наймили служебку та й аби-сте си так, як сегоднi, зiйшли на обiдець та
вiказали очинаш за нас. Може, пан бог менше грiха припише. Я грошi лишу
Яковi, бо вiн молодий та й слушний чоловiк та не сховає дiдiв грейцiр.
- Наймемо, наймемо i очинаш за вас вiкажемо...
Iван задумався. На його тварi малювався якийсь стид.
- Ви старому не дивуйтеси та не смiйтеси з дiда. Менi самому гей устид
вам це казати, але здає ми си, що би-м грiх мав, якби-м цего вам не
сказав. Ви знаєте, що я собi на своїм горбi хресток камiнний поклав.
Гiрко-м вiз i гiрко-м го наверх вiсаджував, але-м поклав. Такий тєжкий, що
горб го не скине, мусить го на собi тримати так, як мене тримав. Хотiв-єм
кiлько памнєтки по собi лишити.
Стулив долонi в трубу i притискав до губiв.
- Так баную за тим горбом, як дитина за цицков. Я на нiм вiк свiй
спендив i окалiчiв-єм. Коби-м мiг, та й би-м го в пазуху сховав, та й взєв
з собов у свiт. Банно ми за найменшов крiшков у селi, за найменшов
дитинов, але за тим горбом таки нiколи не перебаную.
Очi_ замиготiли великим жалем, а лице задрожало, як чорна рiлля пiд
сонцем дрожить.
- Оцеї ночi лежу в стодолi, та думаю, та думаю: господи милосердний, ба
що-м так глiбоко зогрiшив, що женеш нi за свiтовi води? Я цiле житє лиш
роб, та й роб, та й роб! Не раз, як днинка кiнчиласи, а я впаду на ниву та
й ревно молюси до бога: господи, не покинь нi нiколи чорним кавалком
хлiба, а я буду все працувати, хiба бих не мiг нi руков, нi ногов
кинути...
- Потiм мене такий туск напав, що-м чиколонки гриз i чупер собi микав,
качєв-єм си по соломi, як худобина. Та й нечисте цукнулоси до мене! Не
знаю i як, i коли вчинив-єм си пiд грушков з воловодом. За малу филю був
би-м си затєг. Але господь милосердний знає, що робить. Нагадав-єм собi за
свiй хрест та й мене геть вiдiйшло, їй, як не побiжу, як не побiжу на свiй
горб! За годинку вже-м сидiв пiд хрестом. Посидiв, посидiв довгенько - та
й якось ми легше стало.
- Адi, стою перед вами i говорю з вами, а тот горб не вiходить ми з
голови. Таки го виджу та й виджу, та й умирати буду та й буду го видiти.
Все забуду, а його не забуду. Спiванки-м знав-та й на нiм забув-єм, силу-м
мав - та й на нiм лишив-єм.
Одна сльоза котилася по лицi, як перла по скалi.
- Та я вас просю, газди, аби ви, як мете на свiту недiлю поле свiтити,
аби ви нiколи мого горба не минали. Будь котрий молодий най вiбiжить та
най покропить хрест свiченов водицев, бо знаєте, що ксьондз на гору не
пiде. Просю я вас за це дуже грешно, аби-сьте менi мого хреста нiколи не
минали. Буду за вас бога на тiм свiтi просити, лиш зробiть дiдовi єго
волю.
Як коли би хотiв рядном простелитися, як коли би добрими, сивими очима
хотiв навiки закопати в серцях гостей свою просьбу.
- Iване, куме, а лишiть же ви туск на боцi, геть єго вiдкиньте. Ми вас
усе будемо нагадувати, раз назавше. Були-сте порєдний чоловiк, не
лiзли-сте натарапом на нiкого, нiкому-сте не переорали, анi пересiяли,
чужого зеренця-сте не порунтали. Ой, нi! Муть вас люди нагадувати та й
хреста вашого на свiту недiлю не минуть.
Отак Михайло розводив Iвана.
V
- Вже-м вам, панове газди, все сказав, а тепер хто нi любить, та тот
буде пити зо мнов. Сонечко вже над могилов, а ви ще порцiю горiвки зо мнов
не вiпили. Заки-м ще в свої хатi i маю гостi за своїм столом, то буду з
ними пити, а хто нi навидить, то буде також.
Почалася пиятика, та пиятика, що робить iз мужикiв подурiлих хлопцiв.
Незабавки п'яний уже Iван казав закликати музику, аби грав молодiжi, що
заступила цiле подвiр'я.
- Мой, маєте так данцувати, аби земля дуднiла, аби одної травички на
току не лишилоси!
В хатi всi пили, всi говорили, а нiхто не слухав. Бесiда йшла сама для
себе, бо треба її було конче сказати, мусили сказати, хоч би на вiтер.
- Як-єм го вiпуцував, то був вiпуцований, котре чорний, то як срiблом
посипав по чорну, а котре бiлий, то як маслом снiг помастив. Конi були в
мене в ордунку, цiсар мiг сiдати! Але-м гроший мав, ой, мав, мав!
- Коби-м учинився серед тако пустинi - лиш я та бог аби був! Аби-м
ходiв, як дика звiр, лиш кобих не видiв нi тих жидiв, нi панiв, нi
ксьондзiв. Отогди би називалоси, що-м пан! А ца земля най западаєси, най
си i зараз западе, то-м не згорiв. За чим? Били та катували наших татiв,
та в ярем запрєгали, а нам уже кусня хлiба не дають прожерти... Е, кобито
так по-мому...
- Ще не находився такий секвертант, аби що з него стєг за податок, он,
нi! Був чех, був нiмець, був поляк - г.., пробачєйте, взєли. Але як настав
мадзур, та й найшов кожушину аж пiд вишнев. Кажу вам, мадзур бiда, очi
печи та й грiху за него нема...
Всякої бесiди було богато, але вона розлiталася в найрiжнiшi сторони,
як надгнилi дерева в старiм лiсi.
В шум, гамiр, i зойки, i в жалiсну веселiсть скрипки врiзувався спiв
Iвана i старого Михайла. Той спiв, що його не раз чути на весiллях, як
старi хлопи доберуть охоти i заведуть стародавнiх спiванок. Слова спiву
йдуть через старе горло з перешкодами, як коли би не лиш на руках у них,
але i в горлi мозилi понаростали. Iдуть слова тих спiванок, як жовте
осiннє листя, що ним вiтер гонить по замерлiй землi, а воно раз на раз
зупиняється на кожнiм ярочку i дрожить подертими берегами, як перед
смертю.
Iван та й Михайло отак спiвали за молодiї лiта, що їх на кедровiм мостi
здогонили, а вони вже не хотiли назад вернутися до них навiть у гостi.
Як де пiдтягали вгору яку ноту, то стискалися за руки, але так крiпко,
аж сустави хрупотiли, а як подибували дуже жалiсливе мiсце, то
нахилювалися до себе i тулили чоло до чола i сумували. Ловилися за шию,
цiлувалися, били кулаками в груди i в стiл i такої собi своїм заржавiлим
голосом туги завдавали, що врештi не могли жадного слова вимовити, лиш:
"Ой Iванку, брате!", "Ой Мiхайле, приятелю!"
VI
- Дєдю, чуєте, то вже чєс вiходити до колiї, а ви розспiвалиси як
задобро-миру.
Iван витрiщив очi, але так дивно, що син побiлiв i подався назад, та й
поклав голову в долонi i довго щось собi нагадував. Устав iз-за стола,
пiдiйшов до жiнки i взяв її за рукав.
- Стара, гай, машiр - iнц, цвай, драй! Ходи, уберемоси по-панцьки та й
пiдемо панувати.
Вийшли обоє.
Як уходили назад до хати, то цiла хата заридала. Як би хмара плачу, що
нависла над селом, прiрвалася, як би горе людське дунайську загату
розiрвало - такий був плач. Жiнки заломили руки i так сплетенi держали над
старою Iванихою, аби щось iзгори не впало i її на мiсцi не роздавило. А
Михайло ймив Iвана за барки, i шалено термосив ним, i верещав як стеклий.
- Мой, як-єс газда, то фурни тото катранє з себе, бо тi вiполичкую як
курву!
Але Iван не дивився в той бiк. Ймив стару за шию i пустився з нею в
танець.
- Польки менi грай, по-панцьки, мам грошi!
Люди задеревiли, а Iван термосив жiнкою, як би не мав уже гадки пустити
її живу з рук.
Вбiгли сини i силомiць винесли обоїх iз хати.
На подвiр'ю Iван танцював дальше якоїсь польки, а Iваниха обчепилася
руками порога i приповiдала:
- Ото-мси тi вiходила, ото-мси тi вiгризла оцими ногами!
I все рукою показувала в повiтрю, як глибоко вона той порiг виходила.
VII
Плоти попри дороги трiщали i падали - всi люди випроваджували Iвана.
Вiн iшов зi старою, згорблений, в цайговiм, сивiм одiнню i щохвиля
танцював польки.
Аж як усi зупинилися перед хрестом, що Iван його поклав на горбi, то
вiн трохи прочуняв i показував старiй хрест:
- Видиш, стара, наш хрестик? Там є вiдбито i твоє намено. Не бiси, є i
моє, i твоє...
КЛЕНОВI ЛИСТКИ
I
Постiль застелена полотном, коло стола на заднiй i переднiй лавi засiли
куми, на краю печi рядком дiти. Вони поспускали рукави, як стадо
перепелиць, що спочивають, але всi готовi летiти. Куми зате сидiли як
вкопанi, лишень руками дiставали хлiб або чарку горiлки, але i руки
найрадше не рухали б, лишень спочивали би, зiгненi в кулак на колiнах.
Нерадо вони брали хлiб та чарку. Каганець блимав на припiчку i потворив з
кумiв великi, чорнявi тiнi i кинув їх на стелю. Там вони поломилися на
сволоках i також не рухалися. Коло стола схилений стегяв Iван, господар
хати i тато маленької дитини, що її охрестили.
- Будьте ласкавi, мої куми, та випийте ще по однiй. Хоч це не горiлка,
а болото, але з мужиком то так мається:
що де у свiтi є найгiрше, то вiн має то спожити, що де в свiтi є
найтяжче, то вiн має виконати...
- На то ми родженi,- вiдповiдали набожно куми. Як чарка обiйшла коло,
то Iван її поставив лiгма коло пляшки, бо боявся, аби не впала, така
маленька, на землю.
- А закусiть... Та й дивiться, який мене клопiт найшов у самi жнива, у
сам вогонь. А я, бiгма, не знаю, що з цьог о має бути?! Чи маю лишити
жнива та й обходити жiнку i варити дiтям їсти, чи я маю лишити їх тут яа
ласку божу та й тягнути голоден косою? Бо вже моє таке має бути, бо у
такий час нiхто до хати не прийде за великi грошi. На тобi, Iване, дитину
та й радуйся, бо ще їх мало маєш!
- Не марiкуйте[1] , куме, та не гнiвiть бога, бо то його воля, не ваша.
А дiти - пiна на водi, щось на них трiсне - та й понесете всiх на могилу.
- У мене не трiсне, але там, де є одно, там трiсне...
- Куме Iване, дайте трошки спокiй, бо жiнка, як мається звичай, у такiм
станi, то їй не треба цього слухати, бо така мова не дає здоров'я. Колись
iншим, лiпшим часом.
- Я вас дуже перепрошую за мою таку мову, але ви гадаєте, що я за неї
дбаю або за дiтьми дбаю, але за собою я дбаю?! Бiгме, не дбаю, най їх
зараз вихватає та й мене з ними! Овва, ото би ми втратили рай на землi i
маєтки лишили!
Куми вже не обзивалися, не перечили, бо бачили, що Iвана не переможуть,
i хотiли, аби скорiше виговорився, бо борше[2] їх пустить спати. Iван
встав вiд стола, спинився насеред хати, спустив руками так, як дiти на
печi, i почав до них балакати:
- Та чому не летите з моєї голови? Я вам розчиню i вiкна, i дверi,
гай!..
Дiти засунулися на пiч так, що їх не було вже видко.- Ади, саранча, лиш
хлiба, та й хлiба, та й хлiба! А вiдки ж я тобi того хлiба наберу?! Та то
би на дванадцятий снiп якийсь раз торгнути, то би якийсь раз схилитися, то
з поперека вогонь у пазуху сиплеться! То тебе кожне стебельце в серце
дюгне![3]
Се було до дiтей, а тепер вiн звернувся до кумiв.
- А увечiр, лиш покажешся до хати такий, як вiхоть, як мийка,
усотаний[4], а вони тобi в один голос, i жiнка i дiти: "Нема хлiба!" Та й
ти не йдеш, бiдний чоловiче, спати, але ти тягнеш цiп та й молотиш
напотемки, аби завтра мали з чим iти в жорна. Та так тебе цiп i звалить на
снiп, та й так деревiєш до ранку у снi, аж тебе роса припаде. Та й лишень
очi пролупиш, то зараз тебе та роса їсть, бо мало тебе бiда їсть, ще вона
вночi тебе найде! Промиєш очi та й точишся на лан, такий чорний, що сонце
перед тобою меркне.
- Iване, не журiться дiтьми, бо то не лишень ви, але бог їм тато,
старший вiд нас.
- Яз богом за груди не беруся, але нащо вiн тото пускає на свiт, як
голе в терен?! Пустить на землю, талану в руки не дасть, манни з неба не
спустить, а потiм увесь свiт кричить: "Мужики злодiї, розбiйники,
душогубцi!" Зiпреться один з другим у церквi такий гладкий, що муха по нiм
не полiзе, та корить, та картає! "Ви,- каже,- дiтей не навчаєте страху
божого, ви їх самi посилаєте красти..." Ей, де я годен так ганьбити! А
коби коло моєї дитини i мамка, i нянька, i добродзейка ходила, коби менi
люди всього назносили, то i я би, єгомость[5], знав, як дiти вчити! Але
мої дiти ростуть по бур'янах разом з курами, а як що до чого прийде, отак,
як тепер, то нiхто не знає, що вони цiлий день їдять? Чи крадуть, чи
жебрають, чи пасуть, а я вiдки знаю? Я косю вашi лани та й забуваю не лиш
за дiти, але за себе не пам'ятаю! Ви би хотiли,...
