Українська проза (збiрка II)
страница №14
... чорної купки.Я не барився - й за ним собi. А вiн нахилився до громадки камiння, зняв
плиту й подав менi. Розгублено я пiднiс камiнь до очей саме тодi, коли
знову з-за хмар виглянуло сонце - день був похмурий, сонце на небi то
зникало, то з'являлося. Тiльки променi впали на камiнь, коли вiн увесь
лускою дрiбно засвiтився, заграв, нiби палахнув iскрами, паче малими
вогниками. Я все ще не розумiв, а де золото. Тодi побратим сам узяв камiнь
до руки й крутнув ним протiї сонця так, що той iскринками аж в очах
засвiтився, мене заслiпив.
- Те, що в плитi горить, i є золото! Що не горигь - пуста плита! -
Петрик тут знову подав камiнь менi. Я ураз не вiдав, що з ним чинити, -
класти в торбу чи кидати па громадку, золото менi не таким гадалося. I ми
нечекано-негадано ураз обидва собi розсмiялися. Смiялися довго i гак щиро,
що аж сльози потекли з наших очей.
- Знаєш що? - сказав я Петриковi. - Камiнь цей понесу няньовi, аби не
думав, нiби його ми золотом тiльки дурили!..
- Бери в торбу й несiм!.. - мiй товариш згодився.
- Е, нi! - я тодi йому сказав. - Ми золото залишимо тут, а коли вже
будемо повертатися од мiнеральної води назад, тодi його собi й заберемо.
I ми знову розсмiялися, бо Петрик стояв на тiм, аби золотий камiнь
заховати до вiльшаника, а я заспокоював його, щоб не журився,- ховати
золото нiкуди не треба, його нiхто не вiзьме!
Камiнь з iскринками ми так i залишили на сонцi коло iншого камiння в
ярку за селом, а самi пiшли набрати з криницi тої мiнеральної води, що в
недузi помагала Петриковому батьковi. Коли вже поверталися назад, я
золотого каменя в торбу кинув, аби мав що батьковi показати.
Дорога була довга, i в Забереж ми повернулися пiзно. Дома няньо каменем
обернув у руцi вже тодi, коли горiла в хатi лампа. Я чекав, що з каменя
висиплються iскри на свiтлi, як сипалися на сонцi, а камiнь натомiсть
тiльки дрiбною лускою слiпо блимотiв i гас.
- Вiн, няньку, тiльки на сонцi блищить! - я скрушався здивовано i
розгублено, шукав виправдання для припасеного золота.
- Золото, синку, завжди i всюди блищить! А ця плита коло золота i
близько не лежала! - спокiйно батько сказав i камiнь поклав на припiчок,
додавши: - Не бiда! Буде на чому ножi гострити! Вдатний камiнчик!..
- На золотi ножi точити? - я тут розсмiявся на диво батьковi.
- Iди, iди вечеряй та лягай спати, бо нинi ти за золотом добре
находився!.. - Батько показав стiл, на якому лежала холодна страва.
...Тої ночi менi приснилися великi сiрi конi у великих чорних яблуках.
Я сидiв на санях коло батька, а конi неслися широким полем, як лютий
вихор. Гриви розвiвалися чорною хмарою, копита поблискували на сонцi,
дзвiнки заливалися рясним смiхом. Батько дав менi вiжки й батiг у руку, я
на коней вйокнув, хвацько хвисьнув кербачем повiтря так, що аж стрiльнуло.
Конi полетiли ще бистрiше, я був щасливий..."
- Ото, певно, i був мiй найщасливiший у цiлому життi день! - голосно
промовив Iван Каламар i глянув по нiчнiй палатi, а чи когось не розбудив
зi сну. Нi. Всi спали. А може, хтось не спав, тiльки вдавав, нiби не чує
голосних нiчних роздумiв Каламаря, що уже мандрував шукати нових щасливих
днiв. Перебирав в закамарках пам'ятi, наче вивуджував щось iз самої
глибини, де поховалося багато вже давно приспаного i забутого.
Морщив лоба, сутулив плечi й, здається, взагалi нездатний до роздумiв,
тепер думав, думав, думав. Вiн в одну мить уже бачив перед собою Петра
Ясенову, того самого, що так щиро, по-доброму говорив, коли вiн, Iван
Каламар, зло кепкував над старим. Ясенова зараз стояв у гаптованiй бiлим
шовком святковiй сорочцi, в бiлих ногавицях домашньої роботи, гладко
причесаний. До сходу сонця старий щось шептав собi. А потiм з вiкна упала
золота латка променiв, освiтила Ясенову, й вiн вчинився якимось дивним, не
по-земному урочистим.
- У нього, певно, було багато щасливих днiв! - промовив Каламар, тепер
уже думаючи про дiда Петра.
- У нього був щасливий i той день, коли вовкам у лiсi грав, а себе од
погибелi обороняв.
- У нього був щасливий i той день, коли я над ним смiявся, а вiн давав
менi з свого добра!..
Тут Каламар думав. а чого це старий не хотiв брати скрипку в руки, щоб
грати йому, головi есесте, побратимам, коли тi прийшли до лiкарнi в
Забережi з пiвлiтрою, печеним, вареним i смаженим... Вмить уявляв собi
дiда при грi на скрипцi. Й тепер старий стояв велетнем, бо струни оживали
i йому пiдкорялися, все довкола починало старого слухати, усе добрим i
слухняним ставало, робилося сумирним i податливим...
"Мала кара за грiх малий, велика - за великий!" - Каламар шептав i
дивився на ту половину лiжка, де мала тепер лежати його нога.
- Що за такий великий грiх я скоїв, аби на мене падала така люта i
страшна кара? - питав себе Iван Каламар i чув, як тепер усього пробирає
пекучим болем особистого невдоволення. Уже годi було мандрувати за
щасливими днями в минулу молодiсть, бо йому раптом пригадалася осiнь, коли
сам по Забережi ходив народним дружинником - жандарми завчасно понесли
ноги, радянське вiйсько було вже геть-геть далеко - гнало фашистiв, у селi
порядкувала народна влада з головою комiтету. А вiн, Каламар, у
добровiльнiй народнiй дружинi мав перше слово.
- То були днi!.. Iвана Iвановича всi боялися! - непомiтно чваньковито
протягнув Каламар. Тепер бачив себе, як походжав селом з рушницею у гуртi
тих колишнiх четарiв i десятникiв, що служили у Масарика i Бенеша вiйську.
Ураз запахло йому смачними гуляшами i котлетами - їх по-ангельському
готувала куховарка Регiна для дружинникiв у будинку колишньої жандармської
казарми з реквiзованих бичкiв i кабанцiв од тих, що тримали заодно з
чужинцем.
- От була житуха! - погладив себе по череву Каламар, дарма що воно од
нещасного випадку по дорозi геть понидiло i майже до хребта прилипло.-
Боявся за шкуру, паскудник! Виносив з пивниць паленки паленi, вина давнi.
Але аби 'м так жив, що ми звiдти не все випотрошили! Там iще мусило щось
бути... Та все одно у цього ми попаслися!.. - пригадував Каламар корчмаря
Дудуряка в той час, коли од нього цiлими ящиками та бочечками приносили на
казарму дружинникам безплатне питво для масного даремного їдла.
- Боже праведний! От була жит-туха! - знову промовив Каламар i погладив
собi черево.До якого газди я тодi не зайшов, усюди менi честь вiддавали!
На стiл - паленка, сало, ковбаса, квашена капустиця! Їж, роте, пий, роте,
веселися, Iване Iвановичу!.. Один тiльки голова не давав нам на всi широкi
ворота розживатися! Нашого брата круто гальмами брав на поворотах!.. Та
вiн, неборак, це все знав! - мурмонiв Iван Каламар i вже пригадував той
раннiй ранок, коли з побратимом Шуреляком прибрiв на край села до вдовицi
Пiковихи.
Два багнети були настовбурченi, дiти на печi за димар поховалися, жiнка
стояла серед хати i так стрiчала гостей. Та гостини їм не треба було. Вони
тодi прийшли по швейну машинку, що її дiстала за роки служби у пана
пiднотаря Пiковишина донька Параска. Як мати не просила, як не молила
машину не забирати, забрали, та й усе! Бо, як казали, донька служила у
"фашиського пана", тому й зароблена машина для шиття у них - "фашиська".
- А може, цей день у мене був щасливий? - спитав себе Iван. Та вiдразу
задумався, бо уже чув слова Пiковихи:
"Майте святого бога при собi, Iване! Ви - свiй чоловiк! Дитина машинку
замозолила у панiв гiрко, а ви її забираєте?"
"Забираємо тому, бо машинка фашиська!"
"Як фашиська, у господа праведного, коли дiвка не за спання з панами її
дiстала, а за чесну роботу горбом i мозолем?" Давня свара у хатi Пiковихи
на вигонi за селом була немов учора, i вже тут Каламар бачив Шуреляка,
коли той виносив конфiсковане з комори, коли цупив попiд хату.
"А бодай вас взяло у синi скали! А бодай вас не принесло й на судний
день!.. А бодай ви не мали радостi з того, з чого найбiльше сподiваєтеся!
А бодай вас возили на вiзку без рук i без нiг!" - чув тепер висипанi тодi
заклинання вдовицi. I Каламар у цю хвилину, мабуть уперше, почав важити i
мiряти: нi, i той день не мiг бути щасливим у його життi.
- А врештi, Iване Iвановичу, могло в селi обiйтися i без народної
дружини. Нiхто не палив, не грабував, не перестрiчав по дорогах уночi.
Забереж жила миром i спокоєм, - шептав хворий собi на докiр i тiкав од
думок про тi тижнi i мiсяцi, коли начальникував у народнiй дружинi одразу
по визволенню села.
- А може, були щасливi тi мої днi, коли я став служебником?.. Коли
начальникував у Забережi на пунктi "Заготсiно"? - вже говорив з собою Iван
i бачив, як перед двором зi стогами недалеко залiзничної станцiї цiлою
валкого шикуються господарi - хто здачу привiз кiньми, хто волами, хто
коником, хто у супрязi, а хто принiс па хребтi - бач, йому всього
кiлограми приходяться до розрахунку з державою.
Вагар сiно важить, Iван Iванович приймає урядовi зобов'язання,
карлюками робить у них позначки, виписує квитанцiї, щоб бухгалтер копiйки
нарахував. I тут щось ворухнулося, заскiмлило в серцi. Каламар-бо пригадав
Андрiя Майора з сусiднього села - газда привiз сiно в здачу волами. I як
навилки клалися на вагу, так з одного вивалилася величезна каменюка.
- Ага, ти совєцькоє государство захотiв обдурити? Ти хочеш, аби
государственний скот камiнь їв?.. Ти хочеш, аби я через тебе в тюрмi
зогнив? - гаркнув тодi я на газду так, що той пiдскочив у страху, потiм
шептав менi: "Та я, прошу вас, пане прийомщик, i сам не знаю, як той
проклятий камiнь до сiна трапив!.."
- Не знаєш? - я знову голосно на нього. - А Сибiр знаєш де? - А Майор
неборак аж дрижить... Отодi менi перший раз у життi в очi сказали "пане".
Конєшно, воно таке на людях приймати нiби i не годилося, зате як приємно
було!.. Спокутував Майор провину: ще й моїй коровцi туго набите рядно
ставки принiс! Отодi я служив! - пришiптував Каламар у тихому лiкарняному
примiщеннi, пригадуючи сiльськi служби, сходинки вгору, зигзаги i
повороти, що до них трапляв сам, що несподiвано трапляли на нього вони.
- Iз чого воно почалося? - питав себе Iван Каламар, приплющуючи повiки.
Якусь хвилину вiн уже нi про що, нi про кого не думав й опинився в
порожньому просторi, що собою був так схожий до небуття. - Чи не з того?..
Чи не з того... - моторошно ялозив у пам'ятi проникливими догадками й уже
переносився з палати районної лiкарнi до великої зали районного Будинку
культури. - Так, так! То було тої ранньої весни, коли в Забережi мали
попереорювати межi! - гарячкове зашептав Iван Каламар i широко розплющив
повiки, вдивляючись у темну стелю. Раптом розсмiявся сам над собою, бо вже
бачив себе на трибунi тої самої великої зали районного Будинку культури з
писаними листами паперу. З тих самих листiв не просто голосно читав, а
вимучував i такi слова, що їх тодi нiяк не розумiв. I знову розсмiявся, бо
питав себе тепер: - А як-то я довго не мiг догадатися, що то є
пiдкуркульник?.. Гм? - мугикнув Iван Каламар, важко гiрку слину ковтнув i
дихнув так глибоко, неначе в ньому щось урвалось. Його нiздрi тепер
розширилися, бо вiн вдихав не просто настояне лiками повiтря палати, вiн
тепер уже ласував випарами буфету, куди його пiсля виступу в перервi
запросив один з тих, що за столом президiї сидiли.
Сухорлявий товариш тонкими пальцями мнув-м'якшив бiлу цигарку, питав
його, Iвана Каламаря, що той вип'є. А вiн, Iван Каламар, вiдкараскувався,
сам тягнувся до кишенi, щоб пригостити доброзичливця, але той його вхопив
за руку й показав буфетницi два розчепiренi пальцi. Мерщiй на столику
колихнулася в двох келихах горiлка й бiлiло збитою пiнявою в бокалах
свiже, пахуче пиво.
- Арьол! - сухорлявий мене плеснув по плечу, а я покiрно оглядався, чи
бачить хтось iз Забережi.
Пiсля цього моя повела вгору! Вгору i вгору! Орел лiтав! I вже в
Забережi нiчого не дiялося без орла! Дiляночка пiд хату? Iван Iванович!
Недоїмки по здачi? Iван Iванович! Позичка? Iван Iванович! Старосту на
весiлля? Iван Iванович! "Драстуйте, Iване Iвановичу!", "Яка ваша думка,
Iване Iвановичу?", "Поможiть, порадьте, скажiть своє слово!..", "Iване
Iвановичу, щось маю вам сказати!.." Тепер задоволене поводив головою
лiворуч i праворуч Каламар, пригадуючи служби та пости, що їх у Забережi
виконував i займав протягом лiт...
- Боже! Але той орел лiтав усе нижче й нижче! - Каламар вигукнув
раптом, спохмурнiв увесь, бо здумав, як його люди спершу сахалися, а потiм
уже обходили стороною. Вдовиця Пiковиха Каламаря нiби i не знала од тої
днини, в яку понiс з хати машинку; минав Судима пiсля того, коли його
протримали цiлу добу в льоху сiльради одної весни в час державної позички;
крiзь зуби з ним здоровкався Баганич вiдтодi, як велiв з садиби вiдрiзати
для дитячого садка кусень землi - на ньому поставили висячi гойдалки,
наземнi качалки. Серце кров'ю стiкало, коли Баганич проходив мимо
колишньої нивки, на якiй квiтли колись соняхи, шумiло бадилля кукурудзи...
Певно, при зустрiчах чинився, що його не видить i Дудурякiв син Максим за
кривди старому батьковi - забути їх не мiг.
"То вам, Iване Iвановичу, все авансом давалося!" - потоплениками
виринули в пам'ятi слова Iвана Стаха. I вже тiнями тяглися за ним, куди не
збочував, як вiд тих слiв не ховався. Тут Каламар думав, як дехто з
односельцiв уже не тiльки обходив його стороною, але i в очi важився на
смiх.
Одного разу, коли у свято наказав людям садити на сiльському майданi
дерева, довкола майдану городити плiт, старий Мацола вiдрубав, що робити у
свято не йде, бо святого бога боїться. "Не бiйтеся, рожном вас чорти
пробивати не будуть! Ваш грiх я беру на свою душу i на свого бога!" -
потiшав я старого, а той: "Ти, синку, мiй грiх на свого бога не вiзьмеш,
бо ти нiякого бога не маєш!"-вiдповiв менi Мацола. "Раз нiякого, то
нiякокого" - сказав я дiдовi. А що думаєте? Вiн робити прийшов, на мене,
правда, косився, а собi пiд нiс мурмонiв отченашi та богородицi... Боявся
мене, бо знав, що маю велику силу i над ним...
- Мала кара за грiх малий, велика - за великий! - знову мучений
безсонням шептав Iван Каламар слова Петра Ясенови. Йому стало моторошно,
коли уявою побачив, як небiжчика-скрипаля кладуть на довжелезнi носилки
зеленого кольору, як мертвого виносять з палати. Каламаря обiлляло
холодним страхом, коли вечоровi сутiнi тихо лягали на голий матрац лiжка -
на нiм ще годину тому витягався на увесь зрiст i бiлiв бородою-куделею
Ясенова. Iван готовий був тодi волати о помiч, коли на стiнi побачив
осиротiлу скрипку - нiщо, нiщо йому не говорило так про смерть, як навiки
покинута одинока скрипка.
Вiн уже думав, а чого старий ту скрипку принiс з собою до шпиталю,
раптом помiркував, а що забрав би з собою вiн, Iван Каламар, до лiкарнi,
аби йому тут було легше, аби чув коло себе весь час чиюсь присутнiсть.
Довго нишпорив по закамарках пам'ятi i догадок, нi на що вартiсне не мiг
натрапити, поки знову не згадав оту плиту з золотавою лускою. "О! Її! Саме
її собi я взяв би до шпиталю, аби вона менi нагадувала той смiх веселий,
коли няньо повiв: добрий камiнець, буде на чому ножика поточити!"
Каламар трiшки-трiшки забавився й знову думав про скрипку Петра
Ясенови, про те, що бiльше важить i коштує, - плита чи скрипка. Тут довго
не мiг дiбрати ладу, поки нарештi не стиснув губи й заздрiсне не промовив:
- Вона була його богом!..- По лiкарнянiй палатi пiшло гомоном, i вiн
чув, як тiло наскрiзь протинає тремтливий бiль. Сягнув рукою до пальцiв
здорової ноги - була холодна-холодна.
Склепив повiки, щоб заснути, втекти од настирливо докучливих думок. Та
марно, бо вони йому не давали спокою, бо напливали все новi, новi. Вiн
шукав уже, а де його скрипка, що по нiм залишиться й нагадає так, як
нагадує Петра Ясенову. Думав, де тi сади, що їх насадив, будинки, що їх
побудував, дороги, що їх проклав, сини, що їх виростив i виплекав. Садiв у
квiту не бачив, будинкiв не знав. Дороги перед ним не стелилися, а сини
над ним не стояли... Вiн чув, як щось велике прокотилося на шалених
бистринах повз нього, як вiдбувалося немилосердне спустошення, коли щось
чинив i не думав, що чинить, коли говорив про людей i не думав, що
говорить, коли звертався до людей i не важив, що i як каже їм...
"А бодай ви на гладкiй дорозi ноги поломили! А бодай вас свята земличка
i по смертi не приймала!" - тепер чув тi страшнi прокльони вдовицi
Пiковихи, що кидала на голови їм, коли з Шуреляком вже були в кiнцi
городу.
- Мамо, люба моя! Мамко!.. - вигукнув раптом Iван Каламар i вхопився за
голову у тiй розпуцi, коли вже усе здасться далеким, далеким i загубленим.
- Я над тою небогою смiявся тодi! Яким я дерев'яним, кам'яним був! Вона
плакала, а я смiявся!.. Я смiявся, а вона плакала!.. - повторяв i
похитував головою Iван Каламар, чiпко стискаючи її мiж двома дебелими
долонищами.
- Ха-ха-ха! - несамовито розсмiявся раптом, i нiхто би вже збагнути не
мiг, з чого Iван Каламар смiється, впиваючись очима в пiтьму лiкарняної
палати.
- А хiба кожен на землi не мусить мати свого бога?.. Малого,
великого... - Нiби Iван Iванович уже не просто говорив, а щось
витверджував, доводив, когось невiдомого i далекого запитував.
- А де мiй бог? Де мiй бог? - голосно гукнув i опустив здорову ногу з
окрайницi.
Тиша нiчної палати нiби кепкувала над ним - нiхто не прокинувся, нiхто
не зайшов з коридора. Усе, здається, в лiкарнi помовкло, поснуло, вимерло.
Один тiльки Iван Iванович Каламар сидiв на лiжку, застигаючи ногою з
покрайницi до самої долiвки. Йому тепер було дивно не по собi, обмацував
здорову праву ногу й тримав долоню на незвичайно гарячому лiвому цурпалку
вище колiна.
- У мене вже нiколи не буде нiжки... Буде залiзо... Буде кусень
дерева!.. Буде скрип...шептав Каламар. Затулив чiпко зуби й почув, як
скрип сухо рубонув по його цiлому тiлу од самої голови до нiг.
- Нi, нi!.. Я дiстану пенсiю! Я заробив собi її... Я заслужив собi
її... - потiшав себе Iван Каламар, нiби тепер уже хапався за невiдому досi
рятiвну жердку по дорозi на життєву кладку, що її мусив - хотiв чи не
хотiв - перейти над бездонною пропастю.
- Нi! Нi! Ми ще себе покажемо! Ми ще пропали не зовсiм! - знову гукнув
у просторiнь нiчної палати, вдивляючись у сутiнок.
Хвильку уже нi про що не думаючи, сягнув до сусiдського лiжка за
милицею - либонь, хотiв спробувати, а як то воно на однiй нозi буде
ходитися.
Тiльки торкнувся дерев'яної роздвоєної палицi з твердим поперечком пiд
плече, тiльки ткнувся незграбно стопити крок на однiй нозi, коли ураз
збагнув, що бiльше нiколи йому не дихнути повiтрям трав i ялин па Красному
грунi, не бачити далеких обрiїв з полонини, не брати до рук анi коси, анi
вил, щоб кинути сiно до оборогу, не йти йому бiльше перед санками з сiном
у бiлу зимову пору з гори, бiльше не ступати по рiллi за плугом з твердо
затиснутими чепiгами в руках, - Iван упав i зойкнув:
- Де мiй бог?
I заридав...
Двоїста музика
На довгiй дубовiй колодi пiд високим тином всiлися рядочком дiти.
Їх широкополi капелюхи на штахетинах стирчать опудалами лякати ворон чи
безцеремонних цвiрiньчливих горобцiв, бо дiди на честь свого побратима -
старого Каламаря - оголили голови, аби i цим подiлити сум та жаль, що упав
на обiйстя.
- А ви, куме, не знаєте, чому неборака Iвана привезли з шпиталю не до
тої свiтлицi, яку собi сам поставив, а положили його в родинне гнiздо? -
Iван Сопун озвався до Федора Коциби, коли той на колодi лiворуч туго
набивав пiпу-череп'янку тютюном-зеленцем.
- Гм...мугикнув Коциба. Стулив губи й помовчав. Потiм хитнув головою,
повiв очима до хати пiд покорюженою дощами i лiтами ветхою буковою
дранкою.
- То, куме, так по природi i має бути: де чоловiк уздрiв свiт, звiдки
чоловiк пiшов топтати - бодай святилася - зелену землицю, звiдти його
мають понести i в сирий грiб! - Коциба говорив тепер повагом, наче мiряв
кожне слово, а зiгнутий в колiнцi його вказiвний палець вгортав тютюн до
пропеченої ватрами, просмаленої самосадами пiпи твердо i з тим смаком,
коли курцевi уже чується тютюновий дим найсолодшим у свiтi за всi i
всiлякi ласощi.
- То, свате, мертвому вже все одно, звiдки на цвинтар його понесуть до
ями - з родинного гнiзда ци з-пiд плота...-махнув рукою Гриць Даниляк -
колись iз старим Каламарем на пару водив бокори по Тересвi, вiдбував
вiйськову службу в гусарах за цiсаря по фронтах, тому, певно, i прийшов на
садибу Каламарiв, щоб взяти i собi з побратимового смутку.
- Ей, брате! Такого уже не кажiть! Бо я вам правди не дам! Чоловiк - не
тварина! Еге, давно ще й для загиблої худобини було марговище! Там її,
сараку, закопували... Коли чоловiк iде в останню дорогу з родинного
гнiзда, а не звiдки-будь, то... як би вам i казати... - Коциба запнувся,
стулив губи i потер чоло долонею. Далi вийняв з татки-шкiрянки на боцi
вогонь - урвав кусник огнива в сушеного, вареного трута, прищепив його
пучком пальця до кременя й по ньому кресалом чиркнув зо тричi так, що
вiхтями сипонулися iскри. Потягнувся тоненький димок, i запахло паленим.
Старий махнув огнивом у повiтрi, поклав вогонь до люльки, смачно чмокнув
до себе з пiпи й пахнув їдкою сизою хмаркою. Доки старий Коциба викрешував
вогню, i думка прийшла, чим має вiдповiсiи Дапиляковi:
- То, побратиме, коли свiт бiлий засвiтиться чоловiковi дниною на тiм
мiсцi, на якiм до нього прийде i темна нiч, є таке, якби дорога починалася
i кiнчалася, якби ранок був i вечiр був, весна була i зима була!..
- Е, то ви, Федоре, бесiду собi не забудьте, щось у дуже далекi i крутi
дебрi зайшли! - встряв раптом Сопун. - Я думаю, коли ще жива старшина, а
дiти помирають, старшинi не так гiрко, як в останню дорогу дiти iдуть
через тi пороги, через якi, небожатка, цабали маленькими на чотирьох, якi
переступали у золоченому вiнку, коли женилися або вiддавалися... - Сопун
говорив глибоким грудним голосом тою бесiдою, що скидалася чимось на
м'який i протяжний спiв у горах. Та дiдове швидко зiйшлися на тiм, що
нещасливi батьки, якi ховали дiтей. I нiхто на заперечення не сказав
жодного слова, коли Якiв Фанага прорiк:
- Я волiв би тричi помирати сам, аби 'м не мав тiльки один раз ховати
сина!..
Дiдове на цих словах помовкли, бо кожен пам'ятав день перед зеленими
святами, коли з лiсу привезли забитого колодою Данила - сина Фанаги.
Розмова всiх пригнiтила, а казати правду - у дiдiв на довгiй життєвiй путi
було чимало й гiркого, а воно на дворi з мерцем не лишень споминалося, а й
вiдлунювало пекучим болем. Мало-помалу дiдове переходили до iнших бесiд, а
Петро Тюх видався таки собi добрим мудрецем, бо зiтхнув:
- Що кому, чеснi людкове, написано у книзi, того вiн мусить зажити -
воно його має найти, - нi пiд землю, нi пiд воду не заховається! -
промовив Тюх гречно i статечно, а всi розумiли - слово мовиться про Iвана
Каламаря, що у батькiвськiй хатi на двох складених докупи столах лежав
мерцем.
- То маєте правду, Петре! Кожному, коли приходить на свiт, пишеться у
книгу, яку буде мати дорогу i рукомесло, якi гаразди його стрiтять, а бiди
знайдуть, якої долi буде - щасливої чи нещасної... Ще i смерть йому
приписана така, яку собi заслужить... Але я вам кажу по свому дурному
розуму: чоловiк мав кожен день, всяк час думати i гадати сам, що вiн несе
з собою, що у нього в головi i серцi, що вiн залишить по собi? Бо ще
такого не було, аби звiкував та на цуратки зносився на цiй землi - кожному
приходить кiнець... I в цьому одному є велика справедливiсть... - вдався
мудрувати Фанага так, наче i вiн нiяк не хотiв вiдводити бесiду з тої
дорiжки-стежечки, по якiй од початку пiшла.
- Правду маєте! Бо вчинене добре i лихе чоловiк залишав по собi людям!
Нiкому iншому! - згодився Тюх, i тут уже дiдове од давньої хати Каламарiв
пiшли згадками в давнi лiта. Вони спершу поминали колишнiх господарiв, що
любили сади й по собi залишили не одну яблуню i грушу, поминали майстрiв,
що на усякiм дiлi добре зналися. Й так слово по слову перевелися до тої
бесiди, в якiй про старостiв села повiдалося. Давно забуте, понесене
прудким плином скороминущих лiт, зринало в пам'ятi й оживало, а з ним
молодiли i самi дiди. I кожен уже повiдав щось своє, здається, iншим
невiдоме. Або ж вiдоме i зовсiм мало, й вiд цього дiди багатiли ураз.
Прийшов до пам'ятi прадавнiй староста Григiр Смик - сам любив сади й добре
знався на них. За його служби до села з-за тридев'яти земель навеснi
привозили всiлякi саджанцi, люди купували їх i сади собi заводили. Уже
мало в селi хто пам'ятає Смика, а посадженi за нього сади навеснi
квiтнуть, восени пахнуть яблуками, i в них сам Смик живий!.. Ще й на
могилi дав собi яблуню посадити.
Федiр Коциба нагадав про Юрка Бучину. Старостував Бучина геть-геть
давно i попри те, що умiв ладити з панами - великим податком село не
обкладали, - був тихий i спокiйний, любив дороги й мости. Саме при ньому
через Тересву лiг мiст iз залiза й бетону - аж до Праги Бучина їздив, у
самого президента клопотав... При ньому було поставлено також довговiчнi
мiстки по присiлках. Вiдтодi вже не бувало повеней, якi рушили б їх... Не
помiтили дiди, як їх купка обросла цiлою громадою, як уже ними повiдалося
про Андрiя Граба. Коли цей служив громадi, у селi побудували велику школу
i кооперативу. До цього школа була у ветхому церковному будинку i чотирьох
селянських хатах. Кооперативна крамарня будувалася, щоб збити цiни по
лихварях, та й щоб громада мала зиск з торгiвлi, не самi тiльки зайди.
Отак кожен з давнiх сiльських вожакiв дiстав своє. I найбiльше гiркого
смiху та огуди було, як повелося про Дмитра Сука i Федора Дудру. Бо всi
тут зiйшлися на тiм, - нiхто перечити не смiв i не мiг, - що в селi нiчого
доброго Сук по собi не залишив. Хiба п'ятьох копильцiв-байстрюкiв. А Федiр
Дудра видався таким гiрким п'яничкою, що, неборак, пропив не тiльки
кооперативу, а й одної зимової ночi по дорозi вiд Зельманової корчми сам
трапив до замету, тут заснув i закачанiв.
Хтось iз слухаючих кинув, що Дудра взагалi був не чоловiк, а "барахло",
при цьому хтось голосно засмiявся. Iншi мовчали й думали. Тому, либонь,
смiх один здався тут таким легким i недоречним.
- Ей, дайте собi покiй! Досить було старостам! Були люди, а була i
нiчужка! Нема села без болота, а лiсу без терня! - рукою махнув Андрiй
Сопун i повернувся до Коциби:
- Кажiть, Федоре, чому пiпу кресалом палите, а не сiркачем? Куриво май
смачне ци копiйчину за сiркач шкодуєте?
- Чому палю огнивом?.. Копiйку не шкодую! Палю тому, бо сiркач мене
злим сопухом душить, а кресалом чиркнув - та й готово!
Дивним видався доказ Коциби про перевагу крицi i кременя над сiрником
для дiдiв i тих, що їх тепер обступили. Та нiхто не промовив i слова. Бо
саме в цю хвилину надворi показався Iван Стах. Високий, зсутулений, вiн
ступав важко, мов на плечах нiс тягар не по силi. Вiд дощатих ворiт
дорiжкою Стах пiшов прямо до хати, що тепер дивилася на широкий бiлий свiт
вiдчиненими вузенькими вiкнами, блимотiла слiпим пломiнцем свiчки-вощанки,
мурмонiла дiдом Ребричкою - дочитував останнi псалми царя i пророка
Давида. Хата Каламарiв пахла канупером, м'ятою, чабриком та iншими
верховинськими зелами, що ними був прибраний та обкладений Iван Iванович у
довгiй трунi з бiлих ялинових дощок.
Дiди поволi пiднiмалися з колоди, кректiли, випростовуючи засидженi
костi.
Стах переступив високий порiг з сiней до кiмнати. Тут на довгiй лавi
сидiли скрушенi бабки, жмуточками тримаючи коло носа мароян, буждерево i
васильок. Пiд столом на давно закинутiй iржавiй лопатi попелом сiрiли
дотлiлi жарини, над головою Iвана по останнiй сторiнцi псалтиря нипав
невисокий, непоказний, в раменах згорблений од лiт, що лягли важкою ношею,
дiд Федiр Ребричка. Вiн не звiв голови од псалтиря, коли старий Iван Стах
опинився над мерцем iз складеними пальцi мiж пальцi руками.
"Ув-ва-а!.. Ув-ва-а-а" - почув умить Iван Стах голос немовляти,
побачив, як бризнула в кадцi вода, коли до неї занурив хрещеника. Дихнуло
ще запахом ладану i свiчок, а потiм уже бачив Iванкову маму в бiлiй
вишиванiй сорочцi, гаптованiй шовком i мережанiй дрiбною стрiчкою, в
квiтчастiй спiдницi серед лук i нив з хлопчиком за ручечку тодi, коли сам
вiв громаду полями для благословення i освячення посiвiв. А тут йому поле
уже запахло зелом i колосом, плодом i проростанням трав, небо засвiтило
високим сонцем i далеким-далеким овидом. А потiм усе зникло, бо перед
Iваном Стахом умить став високий, дебелий, по-злому впертий i
непомiркований при словi Iван Каламар у ту великодню п'ятницю зовсiм
недавно, здається - вчора...
- Iванку, Iванку!.. А що ти менi казав?.. - промовив Стах i погладив
Iвана Каламаря по холодному лицю.
На дверях дiди розступилися, бо входив дяк - невисокий, недолугий в
плечах Панас Скорух з молитовною книгою...
- Благословен бог наш!.. - прорiк Iван Стах таким молитовним голосом,
наче у ньому щось безнадiйно i назавжди урвалося.
Скорух затараторив скоромовкою "святий боже", "отче-наш", далi цiла
громада жiнок, дiдiв спершу строкате й незiбране, потiм вирiвнюючи, бiльш
злагоджено й злагоджено заспiвала:
- Со духи праведних скончавшихся душу раба твоєго, спасе, упокiй,
сохраняя ю во блаженнiй жизнi, яже у тебе, человiколюбче!..
Тропар ворохобне заметався по кiмнатi, забився по кутках, вiдтак крiзь
вiдчиненi вiкна бентежно вирвався надвiр, закрутився мiж зеленими деревами
саду й поплив усе далi, никнучи i нидiючiї в далекому просторi.
Коло самої печi при входi у переповненiй людом кiмнатi стояв без межi
та краю одинокий старий Каламар. Якби високi гори посунулися i привалили
його, було би йому легше. Побiлiле волосся на головi збите й покуйовджене,
глибоко посадженi очi покаламутнiли i виблякли, лице сполотнiло. Вiн
дивився в той кут кiмнати, де правилася похоронна треба, i тепер нiчого з
молитов не чув, нiкого з присутнiх не бачив.
Кобись не пив, мене не бив,
Я би тя любила,
Та на кожну недiлицю
Кучерики вила!
Ой та кучерики вила,
Кучерi чесала,
Кучерики пригортала,
В личко цiлувала! -
зринула пiсня-коломийка за тим весiльним столом, де сидiв жених - Iван
у золоченому барвiнку, де сидiли сватове та кумове, де гостилася уся
Каламарева родинка - близька i далека. Пiсню спiвало зiгрiте музикою i
паленкою жiноцтво тонко, доладне й душевно, а тут вривався у спiв завзятий
парубоцький голос владно i дужо:
Ой та ми ся та любили,
Та ми ся не знали?
Того дуба iзрубали,
Де ми ночували...
Старий Каламар при цьому спiвi уже бачив тiльки свого сина Iвана, що за
столом стояв з великою зеленою пляшкою в руцi й тягнувся до своїх
побратимiв-парубкiв, аби налити кожному на прощання з парубоцтвом своїм.
Гостi випили гуртом, потiм музики вдарили по струнах, i жених перший
вибирався з-за столу до танку.
Каламар сахнувся ближче до порога й сперся плечем на одвiрок, бо з
жахом подумав: на цих столах пригощалися кумове тодi, коли малого синка
нарекли Iванком, на них лежав великий весiльний коровай молодої з
барвiнковими вiнками молодих, на них воском стiкала свiчка тепер...
Думав, що легше було би йому, коли мiг би собi заплакати.
А сльози як заклялися - не текли...
Блиснула на сонцi мiдь.
Запiзнiлi хлопцi шикувалися громадкою пiд тупий приглушений стукiт
молотка, що ним прибивали вiко труни.
Надривно, незлагоджено, то з хрипотом, то з натужним писком, подули
самодiяльнi труби.
Марш колихнувся на габах зелених весняних хвиль довколишнiх садiв i
лук, а коли до нього впало запопадливе i розмiряне гупотiння бубна, на
церковнiй вежi бомкнув похоронний дзвiн. З двора Каламарiв челядь рушила
повiльно за устеленою верховинськими барвистими ковдрами вантажною
машиною. Звисаючi борти чомусь нагадували збитi крила велетенської птахи,
що тепер уже не ширяла в повiтрi, а безпорадно волокла ними по землi.
Натовп дробився громадками. Уже нiхто не спiвав, не молився, бо Iван
Iванович плив на мелодiї мiдних труб, на тремтячому гомонi церковного
дзвона, що хвилями котився до самих гiр, далi вiдкочувався знову, глухо
перелунював мiж горбами, не долинаючи до високого i далекого Красного
груня.
- Та, кажете, вуйку Федоре, що до Iванової ноги iмився бронт? - Андрiй
Сопун озвався до Федора Коциби, що йшов мимо.
- Iмилася до ноги трутизна... Тричi рубали ногу небораковi. А коли вже
дiйшли до самого клуба, трутизна перенеслася до серця... Мусив, сарака,
помирати... - стулив губи Федiр Коциба й на "все пропало" похитував
головою.
- А кажуть, що до серця тому, бо лiва... Коби права - з недуги вийшов
би...
- Не вийшов би! - знову рукою махнув Коциба. Хвильку Сопун iшов мовчки,
у головi щось важив, а потiм:
-.Коби права - вижив би... Бо права - дальше вiд серця.
- Не вижив би!
- Гм... А чому? - нiяк не мiг заспокоїтися Iван Сопун.
- Бо дiло не тiльки в нозi. Трутизна з'їла всього Iвана, i вiку йому
вже не було. На фронтi, еге, вiдорве ногу, та й чоловiк, сарака, вижне. А
тут упав з лесипеда, вдарився й загибель собi знайшов...
- Коби чоловiк знав, де впаде, простелив би собi... - значуще, наївно,
так нiчого i не дiбравши, промовив Сопун.
- Коби знав... - усього кинув стiльки, нiби од примусу, на доважок
Федiр Коциба. Далi уже йшли мовчки.
Коли процесiя вибралася на цвинтар, сонце золотим вершником вмощувалося
до сiдловини Делуца.
Над розритою пiсною землею промовляв голова есесте так, що селяни
вперше могли справдi задуматися, яка то незвичайна людина в Забережi пiшла
з життя. Дiди похитували головами, зажурено морщили чола, а жiнки тут-там
схлипували i притуляли до уст жмутки пов'ялого i порев'ялого васильку та
марояну тодi, коли гори не дихали вiтриком i було тихо, тихо...
Знову курликали журавлi...
Ранковий осiннiй вiтрик куйовдив i пелехатив ялини на межi довкола
цвинтаря. Старий Каламар пiднiмався схилом угору. Пiд пахою лiвої бiлiв
тесаними брусками цупкий дубовий хрест. Правою тримав на плечi рискаль. За
ним повiльно чвалав Федiр Ребричка. Нiс саджанця черешнi-трилiтки -
крислатої, з довгими, за лiто вiдрослими тучними гонами.
Ребричка тепер думав, як напровеснi - було це, здається, перед самим
Великоднем - Iван у чайнiй примушував його пити паленку, продавати вiд
старої мiх картоплi, знiмати гачi... Оберталося в головi сказати усе
Каламаревi про його сина. Та так i промовчав. Либонь, тому, що нагорнулася
iнша думка: ба, де поховали в Тячевi Iванову ногу?.. А потiм спало на
гадку, що iще сьогоднi мусить прочитати акафiста богородицi над пачкою
солi. Авдотя Лiсникова принесла для молитви ще вчора з ремством -
босорканi цiлком забрали вiд корови молоко...
Як сватове вибралися на широку долину, постояли мить, передихнули. А
потiм поволi побрели до Iванової могили. За лiто черлена пiсна земля
влежалася й осiла, фарбований суриком стовпець вицвiв i взявся лускою.
- Еге, свате, дивiться!.. Пирiй проростає на всякiй бiднiй землi! -
Ребричка ткнув ногою в зеленi паростi, що стрiлками пробилися по краєчках
могили.
- Той, свате, проросте!.. Той не боїться нi спеки, нi вiтру. А сльоту
любить, - звiв голову од викопаної ямки старий Каламар, тiльки що
припасувавши хреста коло стовпця з обмитим йменням на табличцi бляшанiй.
"Тепер її може обмивати!" - подумав i задивився на ремено з глибоко
випеченими розжареною крицею лiтерами синового ймення так, наче тепер уже
в цьому була вся його вiчнiсть...
З полонини дуло вiтриком.
На землю поволi стелився жовтiючий лист.
Федiр Ребричка довкола черешеньки втоптував порозкопуваний грунт.
Кру, кру... кру... кру, кру... - раптом показався з пiвночi на пiвдень
журавлиний ключ.
Кру, кру... - лягало уривчасте на чагарi по обочинах, никло в далеких
нетрях, падало, нiмiло й знову озивалося.
Старий Каламар поволi звiв очi на довгу мережку в синьому небi й
дивився, дивився, спершись на рискаль.
- А вони, Федоре, еге, свiй закон добре знають! Бо пригрiє весна -
знову над нашими горами полетять...
Ребричка став i собi, задивившись на журавлиний ключ.
- А кажiть, Iване! Хто їх навчав цього розуму? Хто їм дорогу показує
туди i назад? Хто їм знати дає, коли треба вiдлiтати, а коли треба
прилiтати?..
- Природа, свате!.. На землi ще й камiнь свiй закон має!..
Дiдове стояли, стояли.
Журавлi вiдпливали все далi, далi, нидiли на обрiї, що сам починав
тонути у вечоровiй млi.
1965 р.
=====================================================================
Маркiян Шашкевич
ОЛЕНА
(Казка)
Музика рiзко вiд уха заграв, а бас то загудiв, то, в лад вибиваючи,
моторнi дiвчата аж пiднiмав; а хоть ноги потомленi - до круглого рвалися
танка; гарнi хлопцi в пiдкови до складу кресали, позираючи радосно кождий
по своей дiвчинi; сваненьки з молодцями, стиснувшися в кутку коло
припiчка, хоть дрiбненько, но частенько витрясали крупник iз чарочки, не
дбаючи, собi раденькi, на старих своїх довговусих господарiв, на другiм
боцi в кутi, коло скринi, спорою мiрою попиваючих. Було то весi-лєчко...
- Гей, хлопцi, чи спите!? Що-сте ся позабували? - кликнув гожий
дружбитонька - з великою, шовком шитою хусткою у бока, - досадним голосом.
- Дiвчата радi би гопцювали, а в вас якби душi не стало!
Махнув шапкою, вiнцем барвiнковим стрiйною, погладив чорненький, хоть
невеличкий вус, розгорнув воло-сячко у чола, глянув по дiвчатах; винiс
одную з калинового луга, напретив музицi - "або грай, або грошi вiддай!",
моргнув на Юрця, i станули до шпаркого козачка.
[Д р у ж б а]
Хоть з дерева лист упав,
Морiг половiє.
Весiлєчко господь дав -
Радо нам ся дiє!
Ю р ц ь о
Хоть надворi нiч темна,
Гей,темна ночонька,
В нас свiтличенька ясна,
Краснi дiвчатонька.
Д р у ж б а
Сокiл в бiлий двiр влетiв
К чорної галоньцi;
Княжиненько наш приспiв
К русiй дiвчиноньцi.
Ю р ц ь о
Нуте, жвавi хлопаки,
Легiники горнi,
Витинайте гопаки,
Хлопчата моторнi!
Ба й свахи не дармували. Бо i їм не йно що всiм разом саджати коровай -
ще i потанцювати конче, щоб ся коровай вдав красен, та ясним сонцем на
столi засiяв, та й добру долю принiс.
А Олена, пишна княгиня, як русалочка, гарна, ще раз вiнком барвiнковим
золото-зеленим стрiйна, їх веселiй придивлялась охотi та часто в легкiй
коломийцi розковану русу косу на легкий кругом пускала вiтер.
Бач! - i наш вдалий Василько приспiв дарити нашу княгиню; хоть о пiзнiй
вечерi, но стане вiн за теє зо своїми красними спiваночками.
- Щось ти нам сумний, та й сам... Кажи, може, яка лиха пригода?..
Приступив i старий батенько, сивий голубонько, та принiс спорий кухоль
горiлки з медом.
- Но, жвавий козаче! Бодай здоров був! - надпив i подав єму. - Вiдав,
утомив-єсь ся, покрiпи сили.
Вiдобрав, подякував, поставив, втер лице та й став промовляти:
- Вертаю iз Дубровнич, були-смо у дворi просити пана старостича на
весiлє. Вiн, бачимо, не дуже нам рад був: схнюрився, люто по нас глянув,
вiдвернувся. Но небавком знова промовив солодко; вложив Семенковi кiлька
талярцiв ясних в жменю, обiцяв прийти та й вiдправив. Але видко було по
нiм якуюсь нерадiсть. Не встигли-смо вiдойти, може, на двайцять крокiв:
"Семенку!" - кликнув, вiдчинивши оконце. Семенко, як стояв, поскочив iд
дворовi. "Скакай, - казав менi, - домiв, я духом приспiю".
Уже заступав-єм к долинi, мав-єм скрутити поза високу могилу татарськую
Оглянувшися назад себе, взрiв-єм, - сила при вечiрнiй мрацi доглянути льзя
було, - Семенка. Спiзнав-єм го по легких ногах - спускатися вискоком ко
старому крутому шляховi, що то о нiм так много старi повiдають люди. Куда
єму шлях? - не знаю i не вгадаю. Щось то лихого буде: лисиця м'я перебiгла
та й ворон на хрестi сiм раз закракав. Але док житя ми стане, не забуду
того козака з бандурков i густокрутою бородою, котрою декуда сивий кудався
волос: як верг на мене чорним соколим оком, як би гранею м'яч обсипав. Вiн
тогдi саме, коли-смо ступили на порiг свiтлицi у дворi, кiнчив спiванку
тими словами:
. . . . . . з татарськой неволi.
Кiнець моїй пiснi, кiнець i недолi!
Сонце спочило, смерклося. Тиха пiтьма насiла тихi та узькi звори. Вiтер
буйний осiннiй метав хмарами вiд верха до верха i гнав споловiлим листям з
гiр в темнi роз-доли, то знов пiд круту стремену, скриплячи голими гi-лями
вiдвiчной дубини, мов величаючися своєю лютостiю, а ругаючись з їх недуги.
Звiр шелепотiв чагарами за жиром, часами вовк, голодом пертий, дивими
завив голосами. Перiстi опеки, заклятi над безвiстями стояти, здавалися
при настиглiй нiчнiй мрацi проживати та свої мiняти становища,
проходячися, мов нiчнi мари, бо, як то кажуть, "у страха великi очi".
Смiло ступав вiдважний Семен по круглiм грехотi i по розметаних костях,
переступав колоди, пiдносячи високо ноги, i з притиска їх ставляв, щоб го
яка мара не пiдбила. Чорна пiтьма го за очi хватала: скоро взрiв тумани по
корчах, волосе му горою ся звело, кров ся стинала, а страх за серце як би
мертвець зимною ймав рукою. А нельзя казати, щоб не мав вiдваги, бо ся не
раз добре довело! Але змаленька чував о заклятих дiвицях, о скаменiлих
лицарях, о недоступленних про змiї райських птицях, то о однооких татарах,
людоїдах, великанах i о многих iнших лихих духах. А скоро то всьо стануло
на умi роєм (а час - нiч темна, i мiсце - гори, дебри, i чагари по тому
були), то тогдi i найсмiльшому трусом ставати. I Семен, посмiховуючийся на
зазiр вовка або медведя, при найменшiм лопотi застигав, бо то, вiдав, з
лихим - не з пирогами.
Замаячiло в далечинi гей ватров широко розложеною. Було то ему, що
женчикам в жаркiм лiтi вiтрець холодненький. Вдивився в ню цiлою душею, а
радiсть в его душi калиною зацвiла, i втихомирився дух его, як природа по
шайнiй тучi, i зрадувалося серце в нiм вельми, як коли би ясне лице своей
Олени взрiв... Затрiщало корчами по сухiм ломачю, та й го переймило -
скаменiв - заголосило:
....... з татарськой неволi.
Кiнець моїй пiснi, кiнець i недолi!
Прожив, бо спiзнав Данилка, що го у дворi видiв, - що то так дико i
люто, як розбишака, виглядав, що то на обiцянку пана бути на весiлю к
стiнi по-бiсовськи ся усмiхнув. Утiшився, видячи его, а зрадувався бiльше,
скоро вчув: "Одна нам дорога!" Стис го за руку, i побратались, i разом
вдвiйнi ступали кремiнчатою стежкою пiд круту гору к високiй ватрi.
Пiдойшли на мiсце. Семенко, взрiвши iз-за дуба кiльканайцять бородачiв
при широко розложенiм вогнi, наганув си дванайцять розбiйникiв в казцi, що
вiсiльця вiдрiзали i пекли на рожнi; налякся, спинився, анi кроком
наперед,i мав ся вертати.
- Не страхайся, - промовив Данилко, - не такий дiдько страшний, як го
малюють. Приступи, тадже ти христянин - не враг, не бiсурман, лише бiдний
селянин...
- Мабуть, наш жвавий бандуриста Данилко, - озвалося кiлька грубих
голосiв. - Несе вiн нам щось потiшного; для него нема нi ворiт, нi
залiзних дверей!..
I доскочили в сторону, вiдкiль голос йшов. Привели обох, згорнулися к
Данилковi всi, питаючи, яким свiтом довершити їм гадку; бо Данилко нiколи
надармо не трудився, а радуючимся тамтим, около Данилка, i попиваючим
могорич - на будучу добру справу. Семенко сумував, присмотруваючись тотим
дивоглядам зукоса: то рушницям, то ясним топiрцям, стримлячим довкола
курища, то барильцi з горiвкою. Однако ж частiше поглядав в чорний лiс, чи
не явиться яка стара стежка втечи i спастися. Але наганув си его побратим
Данилко свого товариша, приступив д' нему з кухлем:
-_ _Бодай здоров був! Ти ся нам знадобиш; не сумуй - зрадуєшся нинi, а
з тобою много твоїх сусiд. Пий на погибель врагам - так чинимо всi, так
чинить i наш ватажко. От бач, i вiн iде! Пий - а втiшиться тобою.
Але Семеновi не до солi було, взрiвши его, - i мало що кухля не
впустив, бо такого нi видав, нi слихав, нi видумати мiг. Станув Медведюк
пiднебесною Чорногорою, барки его - у Бескидах камiнь; дуб - его правиця;
брови его - як двi чорнi хмари; а очi его - з-пiд тих хмар двi мовнi; а
борода его - нiч темна, осiння; а голос его - грiм серед лiта; а ступив
ногою - земля стогнала; вергся на врага - буй-туром валив.
- Мов, як-єсь ся справив?
- Вiдомо, думка українська i стiну переб'є, - озвався Данилко. -
Бандуристою вiйшов-єм у замок. Старець Дмитро (так го там зовуть), що м'я
впустив, заглянувши в мене бандурку, просив м'я насильно, аби-м ему заграв
та заспiвав. Заспiвав-єм ему вiдому пiсоньку о татарах, кiнчивши святим
Николаем; а заспiвав-єм ему до серця, - i полюбив м'я вельми.
Побратали-смо ся, i завiв м'я [до] свiтлицi замковой, хвалячи перед паном
бандурку мою i мої думки, а я рад тому був. Доспiвуючи пiсню, взрiв-єм
входячих того тут молодця з другим - i просили пана на весiля; обiцявся,
лиш видко було, якуюсь лиху гадку точив в своїй головi. "Не вдась, вражий
сину!" - думав-єм собi. Вiдспiвав-єм, взяв таляра та й пiшов, i зустрiв-єм
старого Дмитра, ждаючого мене пiд дверми. Проходжали-смо ся по обiйстю
замковiм - старий своє, а я своє; вiн щось там билинив о татарах, а я тим
часом придивляв-єм ся: вiд горбка стiна найнижча.
- Там-туда, - казав старий, - наш Степанко не раз бiгав на вечерницi, а
вертав, як кури другим опадом запiли.
- Ваш пан, - мовлю до него, - вибираєся на весiлє?
- Правда, до Семена. Казав конi сiдлати i щонай-жвавшi хлопцi в цiлiм
замку з собою бере. Щось вiн на гадцi має... вiн часами дурiє. А може...
може лише погуляти... Не жаль-бо то i погуляти на такiм весiлечку: дiвчат
- як звiзд на небi, а всi краснi. А найкраща Олена - сама молода, - як сам
мовляв: лице в неї - як соненько ранком, а очi - як зiрнички перед
досвiтом, голосочок - як дзвiночок, а ноги - вiтрець легонький, а руки -
снiжок бiленький, а сама - як... як гарная ланя... - Ту старому язик по
кутках бiгав; закукурiчився i здавався молоднiти...
- Годi! Не теряймо часу, не нам о тiм бесiдувати, - озвався сильний
ватажко. - На конi!.. Ванько, з шестома - у замок! Забери, що нам ся
здасть, а що не возьмеш, разом з замком най огнем сяде. Немного там труду
буде, однако ж доведеться, як ся справиш. А ти, Семене, поведеш нас на
весiля - потанцюєм з грабителями, вражими синами!
Розбiглися вiтром по байраках за кiньми. Огонь погас, грань меркотiла -
курище ся лишило. Втихомирилося.
Через i уст; враз дубину
Соколами - молодцi.
Ой заплачеш, вражий сину,
Як взриш яснi топiрцi! -
загримiло в далечинi. А голос дубровами високими розлягався верхами та
й заблудив гомоном в чорних без-вiстях; лише ще дудонь тряс землею та й
знемiг. I знов тихо, i знов сумно, лише вiтер ярами засковиче та й ворони
закрячуть, радуючися на будучий жир. Мрачно i тихо, бо поскакали ногами
скоропадними за вовчими очами - допали лазу край чорного лiса.
- Гей, мабуть, зорiє! - озвався новобранець. - Гляньте!..
- Не глупе! - загримiв велет ватажко. - Ванько зажег си скiпку!
- Аби видко було з погребiв старi виточати меди, - озвався старий
бородатий Бойчук та глянув на кухоль за ременем.
- Та й нашi, бодай здоровi, червiнцями ся пiдкидають, - мовив третiй.
А ватажко:
- Цитьте! Дудонь.. Конi - в байраки, хлопцi - за дуби!.. Федь - на
чати! Як взриш - закрячеш. Потягнiть мусатами топiрцi! Потом тихо, щоб вас
i муха не чула, бо... Не тра вам казати.
Напретив та й ступив у чагар.
Недовго ждали; тупот ся змагав, дерли конi, аж земля_ _стогнала.
-_ _Кра-кра-кра!!!
- Хлопцi, в лад! - загомотiв верховодник.
Задзвонили топiрцi та мечi, iскри ся посипали, мов з димнi; стерлися
двi хмарi, б'ючи мовнями по чорних воздухах. А Медведюк буй-туром вергся
на супротивника, вибив меч зо жменi, завинув ясним топiрцем та й вигнав
вражу душу лукаву, негiдника, щелиною в головi. Приймив з опалих поганих
рук зорю на розсвiтi - Оленочку гарную. Челядь граблива поборена: одна
порубана, друга пов'язана.
- Семенку! Прийми твою вiдданицю.
Прискочив Семенко, в пояс склонився, стис го за колiна; хотiв
промовити, подякувати, лиш не вдав запро8 радiсть. Приспiв i дружба з
молодими легiнями свойого села, гонячи возьмителя, але дiло вже довершеноє
зустрiли. Уже Медведюк, хотя й непрошений дружба, скупив княгиню мечем. А
они ся вельми жалькували, що не лишено було їм нагрiти грабителевi
чуприни: стискали персти в твердий кулак та й затинали зубами.
- Вже ми ему карку нагнули, аж на землю поклоном упав i, вiдав, не
зведеся, аж, мабуть, на Осафатовiй долинi. Бач, окаянник, з весiля голоден
вертає та сиру землю їсть! - озвався верховодник сильний i потрутив го
ногою.
А Семенко ся не тямив з радостi. Пригортав свою надiю к собi, а она его
бiлими обнiмала руками та рум'яноє цiлувала личко, аж ся ватажко мимохiтне
засмiяв наголос. Обоє приступили к ньому i просили го:
- Хотяй на годинку - на крупничок та на солодкий медок, та, може, де
роздобудем якого талярця...
- А музика! Там-то музика! - перебив дружба. - Добре тот казав, що му
лихо в пальцях сидить - так дрiбненько тне козачка.
- Майтеся гаразд! Менi там не бути, - промовив Медведюк та й
вiдвернувся.
- У вас перше п'ють, а потiм танцюють, в нас навiдвороть: перше
танцюють, а потому п'ють. А могорич? - в тiм нашого Ванька голова! Буде
мiд, горiвка, червiнцi та талярцi, та й гарнi пiсоньки, - була бесiда
вусатого Бойчука.
- Хлопцi, на конi та до наших! - кликнув ватажко, та й щезли.
О НАЛИВАЙКУ
Що ся степом за димове густо закурили? Чи то мрачка осiдає, стеляться
тумани? - Не мрачка то осiдає, не туман лягає,
Гей, то ляхiв сорок тисяч в поход виступає. А в недiлю на розсвiтi полк
козацький скорить, Тодi молод Наливайко до коня говорить: "Ступай, ступай,
ворон коню, бистрими ногами, Недалеко Бiла Церков, йдуть ляхи за нами".
Гей, по степi вiє вiтер по густих бур'янах, Гей, там блищать довгi списи в
сивеньких туманах! У Гуманю дзвонять дзвони i мир б'є поклони:
Надлетiли з чужих сторон чорнiї ворони. Збиралися козаченьки, радитися
стали, По далекiй Українi посли розсилали, А у мiстi Бiлiй Церквi лиш
звiзди згасали, Ударили з самопалiв, i конi заграли. Тодi постиг
Наливайко, пiд ним кiнь iграє. "Гей, молодцi, за свободу!" -до них
промовляє. Вздовж списами городили зеленi байраки - Уставляються по степi
молодцi-козаки. Гей, там ляхiв ...
