Українська проза (збiрка II)
страница №11
...и, що годували тебе. О, нехай би черв ненаситний вселився в утробутвою i гриз би тебе день i нiч, аж поки не згинеш ти мiж шатрiв, i пес
прокажений вiдкине своє на лице тобi, i щоб тiло твоє зосталося одно серед
пустинi, i щоб гiєни й шакали бридилися їсти його, i щоб вiтер,
пролiтаючи, оминав би тебе, боячись запаскудити хвилю свою, боячись
мимовiльно занести затруєний подих до джерела чистої води, до смоковницi.
Бо вiд смороду тiла твого висхне вода i смоковниця згорить, плачучи до
небес i жалiючись: о небо! невже ти не могло послати менi лiпшої смертi?..
I вила жiнка, i чутно, як била себе в груди, а потiм, ухопившися за
волосся, рвала його на собi й ламала руки, вся витягуючися.
I не мiг того чути Авiрон... "О пророче, пророче, що ж ти наробив?" -
хлипаючи, говорив вiн кiлька разiв i бiг, бiг геть iз стану, щоб утекти,
щоб не чути. А навздогiн за ним з тисяч кущ, з тисяч уст неслися стогони,
прокляття, море проклять.
Вiн бiг, а йому здавалося, що всi знають, що всi бачили, як вiн рубав
мечем, що от зараз з тої кущi вибiжить жiнка й закричить: "Не пускайте
його! Не пускайте його, вiн хоче втекти... Це вiн убив мого брата, не
пускайте його!"
I, все прискорюючи бiг, вискочив Авiрон за ворота, i ще довго не
зупинявся, ганяючи порожньою пустинею без цiлi, без напрямку, бо хотiв
тiльки одного - зайти так далеко, щоб не чути гомону стану та отих
божевiльних прокльонiв.
От вiн уже тут, вiн уже далеко. Тут уже спокiй. Мовчання пустинi
поглинуло все, навiть той лемент юдейський. Спустилося небо мiж станом i
тим мiсцем, де був молодий хлопець; пiсок засипав слiди, i всякий,
здавалося, зв'язок загубився.
Авiрон сiв i взяв голову в руки...
Далеко-далеко, повита туманом, виднiлася гора Синай-ська, - i ще
яскравiше вирiзувалася на синьому небi та чорна хмара, що з неї говорив
колись Бог. Десь трiщала цикада, щось живе проповзало кругом, але Авiрон
не бачив нiчого й не чув. Вiн думав, i думи його були такi пригнобленi,
так жорстокi, що роздирали серце.
Хто тепер плаче там вiд.його, Авiронового меча?..
Неясно пригадуються тi хвилини шалу, але щось так нiби мерещиться
Авiроновi якийсь бородатий чоловiк. Вiн, певно, був кривий, бо так
незграбно коливався, тiпаючи всiм тiлом. А коли почув, що молодi ноги
доганяють, догнали його, - обернувся. На одну мить побачив Авiрон
перекривлене страхом, обезсилене лице, слину на бородi... а потiм уже
нiчого не пам'ятав, бо вдарив мечем прямо в лице. I ще пам ятав ту мить,
те дивне почуття, коли меч, вiльно розсiкаючи повiтря, нараз стрепенувся
на одну непомiтну хвилечку в руцi, в'їдаючися в тверду кiсть i
розбризкуючи кров у повiтря...
" О-о-о!.."
"Невже це було? Невже це могло бути?.. За що, за що я його вбив?.."
"Вiн согрiшив перед Богом..."
"А як я знаю, що вiн согрiшив? Може, вiн i не кланявся тельцевi, може,
вiн пiшов лише так, подивитися...
А як i согрiшив, то що?.. Що таке грiх?.."
"Грiх - це те, коли я зроблю не так, як приказав менi Моiсей... Боже!..
Та й тiльки?.. Менi приказав раз батько поставити кущу на певнiм мiсцi, а
я побачив там нечистоту й поставив на другiм, - то я вже согрiшив i за це
маю вмирати?.. Ой, що ж це я нiчого не розберу... Поможiть менi хтось!
Дайте менi зрозумiти, що не вбивство я зробив, а виповнив святий свiй
обов'язок. Покажiть менi грiх в усiм його страху, в усiй його остогидi
великiй, щоб я мiг переконатися i бачити, ясно бачити, що за нього треба
було вбити того бородатого юдея й усiх, забитих сьогоднi!.."
I вiн стогнав, i не мiг сидiти на мiсцi. Встав, ходив пустинею, не
находячи собi спокою. Саме поняття грiха якось так здрiбнiло в його очах,
що вiн не мiг вiднайти рiзницi мiж простим непослухом i грiхом проти Бога,
- це здавалося йому однаковим. I вiн далi й далi тривожив себе питаннями,
мучився, не маючи сили розв'язати їх: вони невпинною палючою низкою
проходили через його мозок i лишали кривавий слiд по собi.
"Моiсей велiв тобi вбивати "брата свого, ближнього свого й сусiду
свого"... Ну, а що, якби справдi ти зустрiв сусiду свого, старенького
доброго Ефуда, що тебе хлопчиком ще маленьким чукикав а колiнах i
приспiвував жартiвливу пiсеньку? Ти вдарив би i його в лице мечем?"
"...Не знаю... не знаю..."
"А якби брат твiй стрiнувся тобi, брат твiй Датан? Ти ж напевне знаєш,
iцо вiн згрiшив, що вiн був коло тельця разом з Кореєм i кланявся новому
Богу, хоч, може, так само нещиро, як i старому. Вiн теж пiдбурював людей
проти Моiсея, але ти разом iз ним купався в Нiлю i їздив на одному ослi, -
чи ти вбив би брата свого?"
"...Не знаю... не знаю..."
"А якби батько твiй i мати твоя, люба печальна матуся, тiкали б перед
тобою, тримаючися за руки, i оглядалися б такими ж обезсмисленими
обличчями - хто наздоганяє їх, дзвонячи мечем, i, побачивши, що це син їх,
любий Авiрон, з криком радостi зупинилися б, - ти поразив би їх в iм'я
боже?"
"...О, не знаю... не знаю..."
"А якби Асха, прекрасна молода Асха, нараз, схрестивши руки на грудях,
станула б i своїми очима, великими, як повний мiсяць, глянула б на тебе,
чи пiдняв би й на неї руку i вдарив би в бiлi груди мечем?.."
"...О Асхо, Асхо!.. Я не вбив тебе, але, може, вбив тебе той, хто бiг
обiч мене... Може, й над тобою тепер кричить мати так само, як та юдейка в
шатрi... А може, тiло твоє лежить у ровi смороду, i пси лижуть мертве лице
твоє?!"
I холод обняв усе тiло Авiронове, мов серце саме обернулося в шматок
криги. Щось мов прорiзало його мозок i погнало, погнало назад до табору. I
бiг вiн, як розсерджений тигр, за кiлька хвилин пробiг ту путь, що її йшов
годинами, i, задиханий, спiтнiлий, вбiг до табору, але наткнувся на товпу:
Моїсей знов зiбрав сонм юдейський i знов щось робив перед народом.
Мимоволi з уст Авiрона зiрвалося лайливе слово...
Протискаючися помiж людей, випадково побачив Авiрон одного юдея, що
мешкав у близькiм сусiдствi батькiв Асхи. Зрадiв йому, як рiдному
батьковi, i питався, чи всi живi в сiм'ї Йонатана. Той вiдповiв, що всi, -
це заспокоїло Авiрона одразу. Лише така втома напала на нього, що вiн тут
же сiв на якийсь камiнь, хоч довкола всi стояли. Навiть не був цiкавий
розпитати, що там робиться напередi, на яку таку бiду знов зiбрав людей
той Моїсей. I лише як нарiд сунувся до води й потяг його за собою, спитав
Авiрон:
"Куди це ми йдемо?"
Йому розповiли, що це Моїсей палив золотого тельця. Посипав його якимсь
порошком, розвiв довкола сильний вогонь, - i на очах у людей блискучий,
сяйливий Бог розсипався на сiрий, трiшки червонуватий порох. Скiльки
золота пропало!.. А потiм зiбрав Моїсей той порох, розтрусив по водi й
велiв потiм усiм пити ту воду. I всi, як барани, товпилися, вiддавлюючи
один одному ноги, й пили.
За нiч велiв поховати Моїсей усiх мертвих, а рано, ранiш нiж сонце
заблисне, всiм зiбратися й рушити геть iз цього оскверненого
iдолопоклонством мiсця i станути там, де побачать кущу його, Моїсея. Лише
отаборюватися далеко вiд неї, бо вона буде вiд цього часу зватися "скинiєю
свидiння" i до неї вже не буде мати права наближатися будь-хто, а прийде
лише той, що шукає Господа.
I одягли люди жалiбнi одежi, i стогони та плач разом з нiччю покрили
ввесь табiр. Засвiтилися в усiх кiнцях вогнi, i страшнi вiдблиски кидав
полумiнь на страшну роботу людей. По землi розпростерлися довгi тiнi, i
кiнцi їх губилися десь в темнотi, далеко, далеко...
От великий спiльний костер кiлькох родин. Могутнє зарево кинув вiн вiд
себе в чорнi небеса, i кривавi плями свiтла танцюють по землi, по шатрах,
по людях... I ходять люди в цьому криваво-червоному морi й ворушаться, а
як пiдiймають руки - руки здаються безконечно довгими. Риють землю,
обвивають мерцiв бiлими тканями, кладуть i закопують. I силою вiдтягують
жiнку, що мов клiщами впилася в труп свого єдиного сина, кричить,
кричить... I громадкою сивi дiди стоять над могилами, й читають молитви, i
сповняють скорочений, покалiчений похоронний ритуал... А там далi виносять
iз кущi рiчi, i в'яжуть їх, i скручують шатри, i б'ють ослiв. А там
розстелила мати дещо так просто на сухому пiску пустинi й положила спати
дитину; i спить воно пiд той дивний гамiр стогону й плачу суєтливих людей,
i сняться йому тихi, ласкавi сни...
Авiрон не спав цiлу нiч, ходив вiд кущi до кущi, i де бачив мало рук,
додавав двох своїх, молодих та дужих. Вiн робив усю найтяжчу роботу в
похороннiм обрядi i хотiв лише одного - щоб йому показали лице того, кого
вiн ховає... Думав знайти рану на бородатiм обличчi...
Так ходив вiд кущi до кущi, вiд трупа до трупа, рив могилу за могилою,
а того не знаходив, та й трудно було знайти: убитих було три тисячi...
Жiночi уста дякували Авiроновi за помiч, призивали на нього
благословення Бога, а йому здавалося те благословення прихованим
прокляттям, i вiн скорше переходив далi.
I так не знайшов за цiлу нiч. Лише змучився до того, що як над ранок
доплентався додому, то впав, не роздивляючись куди, i заснув кам'яним
сн'ом.
Його збудив брат.
- Вставай, убiйнику, вставай! Ану, признавайся, скiльки ти душ убив
учора во славу божу?
Авiрон сiв i протирав очi. Слова брата одразу вернули йому притомнiсть,
мовби облив його хто зимною водою. Вiн не знаходив, що казати, лише
жалiбно просив:
- Не говори... Не говори менi нiчого...
- Ага! Тепер "не говори"? А вчора хто побiг, як шалений, з мечем ради
одного слова того звiра кровожадного? О, та коли ж вiн уже нап'ється
досита нашої кровi, щоб перестав уже бiльше її пити? Знущався над нами
Єгипет, але там ми бодай знали, що це наш господин, а ми раби, i що в нас
є право бунту. А тут? Вiн переконав нас, що робить волю Бога, що сам вiн
нiчого... все Бог. Велить iти вперед, каже, що то Бог йому явився й велiв
iти; велить стати - знов Бог вибрав це мiсце. I навiть убивати людей - Бог
йому приказав. О, ви дурнi, дурнiї Проклене вас народ iзраїльський разом
iз вашим кровожадним повелителем, бо ви виконуєте кривавий приказ, а не
даєте собi труда навiть подумати над ним. Чи подумали ви над словами
Моїсея: "Бог приказує вам через мене йти i вбивати людей". Коли це йому
Бог приказав, га? Коли, вiдповiдай! Ну? Я питаю тебе. Тодi, як вiн був на
горi? Так чому ж вiн не сказав того зараз же, як тiльки прибiг:
"Гей ви, дурнi мої! Був я на горi й там чув, як Бог велiв, щоб ви зараз
же побрали мечi й убили три тисячi своїх братiв"? Чому вiн так не сказав
одразу, а почав розпитувати Арона та лаяти його, клясти нас усiх i тiльки
потiм зiбрав вас, слiпих безумцiв, i казав вам рiзати?.. Значить, не
говорив йому Бог нiчого там, на горi! А де ж вiн йому говорив? Тут, коло
тельця? Так чому ж ми не чули голоса Бога? Таж люди всi мовчали, було
тихо, можна було почути голос бджоли, не то Бога, - а нiхто нiчого не чув.
Я був там, - але я нiчого не чув! Так, так!.. Я був там! Я кланявся
тельцевi, - що ж ти менi зробиш? Може, знову вiзьмеш меч i уб'єш мене? Так
бери, бери швидше, - я не боюся тебе!.. У, рабе слiпий, з прокаженою
совiстю!..
I Датан, увесь червоний, термосив брата й трохи не плював йому в лице.
Авiрон закрив очi руками i, коли б навiть бив його брат, не поворухнувся б
оборонятись, а було б йому це тiльки приємно. Чужi слова мов ще гострiшi
були, нiж власнi думи, i пекли, як поплавлений метал.
- Одурманив вас Моїсей! Ослiпив! - кричав Датан, забуваючи навiть те,
що батько може почути цi богохульнi слова. - Виколов вам очi й скував душу
й волю! I, як барани, слухаєте ви всi його в усiм i дивуєтеся його
халдейським хитрощам!
I тiльки як батько прийшов та насварив обох синiв, що всi вже довкола
готовi, лише їхня куща стоїть, як стояла, - тiльки тодi взялися хлопцi до
роботи, але Датан погорджував прислужнiстю Авiрона.
VIII
Не встигли люди отаборитися на новiм мiсцi, як знов затрубила труба
Моїсеєва, скликаючи нарiд. Не один погадав собi - о, та коли ж вiн дасть
уже нам спокiй! - але нiхто не видав i звуку, бо страх обняв усiх людей i
замкнулися всi уста.
I зiйшлися всi, i боязливо шепотiли, i не пiзнати було рухливого,
свавiльного, балакучого Iзраїля. Поглядали на кущу Моїсея, що ген-ген
далеко стояла вiд усiх, мов боячися помсти; коло неї видно було й самого
Моїсея. I всi бачили його - от так само, як кожний бачив брата свого. I
бачили також молодого Iсуса, сина Навi нового, що стояв побiч пророка, - i
обличчя їх були однаковi: суворi, рiшучi.
Не раз було Авiрон заздростив цьому молодому парубковi, що той так
близько завжди може бути коло Моїсея, i всюди ходить з ним, i слухає
пророчих розмов, але сьогоднi чомусь рiвнодушно поглядав Авiрон на того
щасливця.
I от так стояв Iзраїль i дивився, не знаючи, пощо його сюди скликали,
аж поки не почалися чудеса. А почалися вони з того, що ввiйшов у скинiю
Iсус - i нiчого не сталося, а Моїсей був на дворi. I от високо пiдняв руки
Моїсей i теж увiйшов до середини скинiї. I як тiльки закрились поли за ним
- пiднявся з землi чи з неба зiйшов, - нiхто вже того докладно не вмiв
сказати, - але всi бачили ясними, вiдкритими очима, як перед дверима
скинiї став огненний стовп. Серед бiлого дня, при свiтлi сонця бачити
великий стовп вогню, що стоїть коло кущi й не палить її, - це ж таки було
страшно. I тому не дивно, що люди всi як один упали на колiна, поклонилися
до землi. Та так уже й зосталися, бо знову почули не ясний, але громовий
голос Бога, а йому вiдповiдав тоненький, як ниточка, жалiбний голос
Моїсея.
Потiм вийшов Моїсей iз скинiї - i вогненний стовп кудись щез. А пророк
пiдiйшов близько до народу i став говорити:
- Iзраїлю безумний!.. Слухай, що говорить тобi Господь твiй! Великим
согрiхом згрiшив ти, Iзраїлю, переступивши закон завiту, сотворивши тельця
собi i принiсши жертву йому. Нема бiльшого грiха перед Богом, як забути
iм'я його, як нема бiльшого грiха перед царем зловмишляти на життя його. I
тому ярiстю лютою воз'ярився на вас Господь i так говорив менi: "Сини, що
родив я їх i возвищив, тi вiдкинулися вiд мене. Iзраїль мене не пiзнав, i
люди мої мене не розумiють. О люди, наповненi грiхомi О насiння лукаве!
Наведу руку мою на тебе й погублю!"
I хотiв Господь усiх вас показнити карою великою, але я впав перед ним
на колiна й благав: "Боже святий! Правда, наповнилася земля мерзостями дiл
рук їх, i поклонилися вони тому, що сами создали собi. Але змилуйся... Не
бери гнiва твого на людей, їх же сам вивiв єси з землi терпiння. Чи не ти
ж клявся собою й говорив: "Умножу плем'я ваше, як зiрки небеснi,
множеством i дам вам усю землю володiти нею вовiк", - а тепер хочеш
потребити ввесь нарiд? Остави їм, святий, грiх, а коли нi - зчеркни мене з
книги твоєї, що вписав ти в неї iм'я моє!"
Так говорив я iстинному i змилосердився вiн на мої слова i сказав: "Не
викину з книги моєї iменi твого, бо лише тих, хто согрiшив передо мною,
iм'я зчеркну я з книги навiк. Але грiха цих людей я не забуду, i прийде
день, в онь же посiщу я їх за жертву тельця. Тепер же скажи їм так. Клявся
я Авраму, й I саку, й Якову, глаголячи: "Сiменi вашому дам землю оцю", - i
зроблю по слову своєму. I хiба вже не почав я робити? Хiба не вiдiбрав у
вас рабства? Хiба не перевiв через Чермне море як посуху? Хiба в Мерi не
зробив вам воду солодкою й не послав вам манни з небес, а в Хоривi не дав
вам iз скелi напитися? Всюди було з вами чування моє, i десниця моя
рiвняла шлях перед вами. А ви? Як пiднявся язик ваш на похулення iменi
мого? О, прогнiвили ви мене тим до кiнця, i не хочу я бiльше йти з вами. I
iдiть самi!"
I чули люди цi слова Моїсея, i плакали в жалiбних убраннях своїх, i
молили Моiсея знову привернути до них милiсть Бога. Страшно зоставатися
самим у пустинi без божої опiки... Хто поведе? Хто дасть перепелiв? Кому
принести жертву?
А Моїсей стоїть гнiвний, суворий, i мов камiнь були уста його, i мов
скеля було серце його. Спокiйно дивиться вiн на плач i зойки людей, наче
говорить сам собi: що таке сльози, й ридання, й навiть саме життя людей
перед великою тою цiллю, до котрої веду я це стадо?
А як трохи втихомирилося, знову почав Моїсей:
- Нi! Не пiду я з тобою, Iзраїлю, бо почав єси ходити виєю високою. Не
пiду я з тобою, Iзраїлю, щоб у гнiвi своєму не вбити тебе. Але й оставити
тебе не хочу в жертву вороговi i в жертву пустинi. Тому посилаю янгола
мого перед тобою, i вiн вижене Хананея, i Аморея, i Хетея, i Ферезея, i
Гергесея, i Евея, i Евусея. i введе тебе в землю, що тече медом i молоком.
Зiтхнули люди трохи вiльнiше, що хоч янгол Бога буде йти з ними в
пустинi й помагатиме їм. А Моїсей казав далi:
- I подякував я Господевi, говорячи: "Дякую тобi, всесильний, в iменi
народу твого за янгола, провiдника невидимого. Але вислухай мене: може, ти
й видимого провiдника iншого поставиш перед Iзраїлем, бо вже не слухають
мене люди й переступають слово моє. Не хочу я влади - хочу спокою..." I
вiдповiв менi Господь: "Ти знай, що в благость мою передi мною тебе знаю я
паче всiх. I тiльки тобi я можу доручити вести нарiд мiй, i тебе нехай
слухає вiн, бо через тебе покажу я ще й не таку силу свою..."
А я на те вiдповiв Господевi: "Милостивий!.. говориш, що я дiстав
благость твою. То покажи ж менi, коли так, славу твою, покажи менi лице
твоє, щоб я бачив його й розказав Iзраїлю, бо не хоче Iзраїль вiрити в
Бога невидимого". А на те Господь сказав менi (тут голос Моїсея пiднявся
якнайвище, а розсiянi в товпi левiти зашепотiли: "Слухайте...
слухайте!..") - на це Господь вiдповiв менi: "Не можеш нi ти й нiхто iнший
iз смертних побачити лиця мого. Бо коли уздрить смертний лице моє - не
буде живим. Але щоб знав ти силу мою - слухай. Є мiсце в мене на горi
Синай, - i там стань ти на каменi. I положу я тебе в розколину каменя того
i покрию рукою моєю над тобою, доки пройду мимо. А потiм пiднiму руку мою,
i побачиш задняя моя... Лице ж моє не явиться тобi..."
Зiтхання пролинуло над сонмом усiм, i побожний настрiй освятив душi
людей. Солодко було чути себе пiдданими такого сильного, такого могутнього
Бога, що навiть пророковi своєму може показати вiн лиш задняя своя... О,
будьмо лише вiрними йому, сповняймо лиш завiт його, а вже вiн зумiє
скорити ворогiв.
А Моїсей, передихнувши, ще дужче закричав:
- Чи бачиш хоч тепер, Iзраїлю, що грiх великий зробив єси? Хто хотiв
бачити лице Бога, коли менi, навiть - менi, не може Господь показати
його?.. Але милостивий вождь наш i великий! I це вiн повелiв менi зробити
святиню, котру бачили б вашi очi, котру обiймали б вашi руки, котру
цiлували б вашi уста. Iзраїлю, Iзраїлю!.. Ти вже мав святиню свою, коли б
не согрiшив так тяжко, бо там, на горi, написав Бог на скрижалях iз каменя
заповiдi свої, - i це була б святиня твоя. Але в гнiвi своїм я розбив тi
скрижалi, - побачив-бо грiх людей й не знав, чи простить його Бог. Тепер
же мушу знову йти на гору й бути там сорок день i сорок ночей, не вкушаючи
хлiба й не п'ючи води, аж доки не напишу слiв господнiх на нових
скрижалях. А потiм, як повернуся, зробимо золотий ковчег так, як розкаже
менi Господь. I положимо туди скрижалi тi, - i буде це дiло рук господнiх
iти перед нами, перед всiм сонмом, мовби сам Господь.
На тiм закiнчив Моїсей i вiдпустив нарiд. Заспокоєнi, з просвiтленими
душами, почали розходитися люди по кущах своїх, тихо балакаючи мiж собою
про несповiдимi путi божi.
А на другий день рано вже не було Моїсея в таборi. Така невтомнiсть
дивувала людей, i пояснити її собi люди могли лише божою силою,
благословенням.
IX
I так, як заповiв, перебув Моїсей на горi сорок днiв i сорок ночей, але
вже тепер люди, точно наперед знаючи день повороту, були спокiйнi й
чекали. Та i як їм не бути спокiйними, коли кожна сiм'я згадувала когось
убитого, покалiченого. Ще текла кров з ран, ще стискалися серця мужiв, i
ще заводили жiнки, одягненi в жалiбнi ризи. I, може, не одно прокляття
задушилося страхом, не вирвавшися з уст: глухо, нечутно вилiтало воно з
смертельно ображеного серця серед тихої ночi в пустинi й никло безслiдно,
як сльоза в пiску, як сполохана одiрвана зiрка в небозводi. I не один,
може, раз скрипнули зуби, стискалися руки i, погрожуючи, тремтiли в
повiтрi, - але то було тiльки ночами, тiльки ночами... Вдень нiхто нiчого
не бачив, не чув.
А на сорок i перший день знову побачили всi Моїсея, як вiн сходив з
гори, несучи в руках святиню. I вiд того, що удостоївся видiти Господа, -
прославилося лице Моїсея так, що не можна було людям дивитися на нього -
як на сонце. I в екстазi, в божественному захватi упали всi люди на
колiна. Арон же i всi князi сонму просили Моїсея, щоб положив вiн покров
на лице своє, бо не може зiр людський винести сяйва слави. I покрив лице
своє покровом Моїсей, i тодi лиш наблизився до народу й почав говорити:
- О Iзраїлю, Iзраїлю!.. Чи бачиш хоч тепер безумство хотiння свого? Що
ж би було, якби справдi показався Господь простим людям лицем слави, лицем
гнiву, лицем вищої благостi? Нi, не завидуйте тим людям, що мають Бога
робленого, не iстиннi то боги, працею-бо рук людських суть. А наш Бог - це
єдиний iстинний, котрого лиця не може бачити око, а лише славу дiл його.
Ось завiт його, списаний мною слово за словом!
I високо пiдiймав угору Моїсей кам'янi скрижалi i повертався на всi
боки, щоб видiли їх всi люди.
- Ось скрижалi заповiдей! Ось святиня твоя, Iзраїлю! Я писав так, як
велiв менi Господь, - тому це не дiло рук людських, а дiло мудростi божої.
Слухайте, люди, слухайте!.. Показав менi Бог на горi образ ковчега
святого, що маємо робити собi. Славне й премудре дiло показав менi
Господь, не те що ваш той дурний телець! Власними очима бачив я святиню,
що хоче нам її подарувати вишнiй, - i образ цей несу тепер устами своїми
до вух ваших i до серць ваших. Слухай, Iзраїлю, як сказав менi Господь!
Слухай i не пропусти жодного слова! "Зроби ковчег iз дерев негниючих, два
лiктi i пiвдовжини, лiкоть i пiвширини i лiкоть же i пiввишини. I позолоти
його золотом чистим, i всерединi, й зверху позолоти. А вiнця зробиш iз
золота повитого й обiв'єш навкруги. I кiльця виллєш йому золотi, й укрiпиш
два кiльця по однiй сторонi й по другiй два кiльця. I носила зробиш iз
дерева негниючого, i позолотиш золотом чистим, i вложиш носила в кiльця,
щоб не хиталися вони там. I вiко зробиш до ковчега з чистого золота, а на
нiм два херувими, з золота ллянi, один по однiй сторонi i другий по другiй
сторонi. I розпроструть вони крила свої над очистилищем i обличчями будуть
зверненi до себе, а дивитися будуть на ковчег. А як буде те все готове,
положиш до ковчега скрижалi мої, покриєш вiком, i возглаголю тодi я до
тебе звiдти, зверху ковчега, з-помiж двох тих херувимiв. I що скажу
звiдти, да послухає нарiд мiй. Чуєш, Iзраїлю? Чуєш славу святинi твоєї, що
превища всiх святинь поганських i славнiша всiх дiл руки чоловiка?.."
I люди чули. Дивилися на закрите лице Моїсея, слухали той придушений
голос, що виходив з-пiд покривала, - i радiли, й боялися.
I все оповiв Моїсей. I яка має бути трапеза й тарiлi для жертви хлiбiв,
бо сказав тепер Господь: "Переповнився я всесожженнями вашими, i вже
агнцiв i козлiв не хочу, а приносьте менi бiльше жертв безкровних". I якi
мають бути тимiямники й возливальники i чашi, що ними буде возливатися
жертва ваша, - i все те з чистого золота. I свiтильник дивний i прекрасний
- шiсть гiлок виходить з нього: три з одної сторони i три з другої
сторони, i по три чашi на гiлках тих в образi горiха, i щипцi, i пiдстави
до свiтильника, i круги, i крини вiд нього - все те з чистого золота.
Така краса захопила людей. Всi ясно бачили, що так докладно описати
кожну подробицю може лише той, хто бачив сам те в руках господнiх.
Описуючи скинiю, Моїсей сказав, скiльки буде там опон i якого розмiру
кожна опона, скiльки навiть петель треба нашити на кожнiй опонi, й скiльки
гакiв та гудзiв, i скiльки стовпiв буде тримати скинiю, i скiльки стоял до
них срiбних, - все, все, до найменшої дрiбницi.
А потiм завiсами роздiлиться скинiя на три частi: двiр, доступний для
всiх; святилище, де будуть входити лиш слуги Господа, i святе святих, де
буде стояти ковчег завiту, а входити туди зможе лише сам первосвященик, на
котрого Бог призначив Арона, брата Моiсейового. Всякий же iнший, хто
посмiв би ввiйти до святого святих, - покараний буде смертю.
А потiм почав Моїсей описувати ризи Арона й ризи синiв його, що будуть
вiд цього часу священиками. I тут теж не забув найменшої дрiбнички,
камiнчика, рубчика, щоб усе було розкiшнiше, щоб людям слiпило очi й
показувало величнiсть Бога та власну нiкчемнiсть.
- "А як очиститься вже Арон священнодiяти менi, i сини його очистяться,
вiзьмеш тельця єдиного i два барани непорочнi i вiзьмеш хлiбiв неквашених,
змiшаних з олiєю, i опрiснокiв, олiєю помазаних, з муки пшеничної. I
приведеш Арона й синiв його перед дверi скинiї i обмиєш їх водою. I,
взявши потiм ризи святi, облечеш в них Арона, брата свого, - i в хiтон, i
в подир, i в ризу верхню, i на главу його возложиш клобук i дощечку
золоту, на якiй написано буде: "Святиня господня", а главу помажеш єлеєм
помазання. Синiв же Аронових пiдпережеш поясами i теж возложиш клобуки й
помажеш єлеєм.
А потiм заколеш тельця перед Господом, i вiзьмеш кровi його, i помажеш
на вуглах вiвтаря перстом своїм, а решту кровi виллєш коло стояла
вiвтарного. I вiзьмеш жир утроби, i перепону печiнки, i нирки, i жир їх i
положиш на вiвтар, а м'ясо тельця спалиш на вогнi поза табором, бо до того
грiх торкнутися непосвященному.
А потiм вiзьмеш одного барана, i нехай возложать на нього руки Арон iз
синами своїми, а ти, заколовши, проллєш кров навхрест довкола вiвтаря.
Тушу ж розсiчи на частi й вимий тельбухи й ноги в водi i положи на вiвтар,
це буде жертва Богу. I другого барана вiзьми, i на нього також нехай Арон
з синами положать руки, а ти, заколовши, вiзьми кровi й положи на край
вуха правого Ароновi, й на край руки правої, i на край правої ноги, а
також синам Ароновим на край правого вуха їх, i на край руки правої, i на
край правої ноги. А потiм вiзьмеш кров з вiвтаря й олiю помазання,
покропиш тим Арона, ризу його, i синiв його, i ризи їх. I очистяться".
I довго ще в кривавих подробицях описував Моїсей красу нового обряду. I
безумцi, що жалiлися на простоту й убожество свого служения, мусили
завстидатися тепер, бо бачили, що їх Бог потрафить зробити ще лiпше, нiж в
Єгиптi.
А ковчег? Хiба то не краса? Скiльки золота, срiбла, камiння дорогого!
Скiльки багряниць, вiсону, червлениць, фарбованих козячих шкiр! А скiльки
громатiв, i цвiту смiрни, i кiнамона, i касiї, i халвана треба на священну
олiю! I як то дивно все мусить пахнути, бо такого ще й не видано нiколи. А
той, хто хотiв би й собi зробити таке, - смертю вмре, бо то може нюхати
лише Бог.
- "А виконати ту всю волю мою, - так говорив далi Моїсей слова Господа,
- доручаю Веселiїловi, синовi Урiї, сина Орова вiд племенi Юдового.
Наповню-бо його духом своїм, духом премудростi й розумiння, i поможу йому
лити золото, срiбло й мiдь. I в кам'янiм дiлi йому поможу i в деревлянiм.
У помiчники ж йому даю Елiава, сина Ахiсамахового з племенi Данового, цей
буде шити з багряниць, червлениць i вiсону. Та й кожний, хто має хист до
чого, нехай потрудиться в тiм своїм хистi.
А тепер... вiзьмiть вiд себе самих участь Господу, кожний по волi серця
свого. Несiть Господевi й золото, i срiбло, i мiдь, i сiнету, i багряницю
червлену, удвоє прядену, i вiсон тканий, i трихаптон, i вовну кiз! I шкури
червонi, i шкури синi, i дерево негниюче! I тнмiям на освящення, i олiю на
помазання! I камiнь сардiйський, i камiння дрiбне на ризу первосвященика i
на подир. I всякий, хто має премудрiсть в серцi до чого, нехай iде й
робить, що заповiв Господь: i скинiю, i завiси, i покрови, i кiлки, i
вереї, i стовпи, i стояла! I опони двору, i стовпцi його, i трапези
носила, i ввесь посуд її! I свiтильник для свiтла, вiвтар кадильний, i
вiвтар всесожжения, i огнище його! I умивальницю! I опони двору, i стовпи
його! I ризи святi Ароновi, i ризи священства синам його! Iди ж, о
Iзраїлю! Настав-бо час показати тобi любов до Бога свого й викупити
прегрiшення своє!"
I диво дивне сталося! Товпою великою сунувся Iзраїль до кущ своїх i
понiс багатство своє, участь свою в дiлi Господа. I знов, як недавно,
понесли перснi, i печатi, i обручi, i сережки жiнок, i нагрудник, i все,
що мав хто золотого, вiддираючи прикраси з одеж, з iнструментiв музичних.
I хто багряницю мав, i вiсон, i шнури фарбованi, i вовну - приносив; i хто
мав срiбло й мiдь - приносив, i приносив також, хто мав дерево негниюче. I
жона, що мала мудрiсть прясти, принесла пряжу свою, а жона, що вмiла
робити вовну кiз, принесла пряжу свою. А князi принесли камiння смарагдове
та iнше камiння дороге на ризу Аронову: i сард, i топаз, i сафiр, i агат,
i аметист, i хризолiд, i онiкс, i берилiй. I нiс те все Iзраїль з радiстю
великою в серцi своїм, бистрими ногами й з веселим ли-, цем, - i носив так
увесь остаток дня, i лише нiч припинила поток жертволюбностi Iзраїля й
усердiє Богу його.
Х
Авiрон був при кущi приношення. Вiн бiгав, носив, вiшав, розкладав i
помагав всюди, де треба було руки помочi. I радостi було повне серце його,
бо чув вiн, що робить роботу Господа, i забулася тривога душi останнiх
днiв. Правда, сини Левiї скоса поглядали на цього самозваного помагача;
але що ним можна було поштуркуватися, як хотiлося, i звалити на нього
найтруднiшу роботу, то це їх улагоджувало.
Авiрон же тим бiльш радiв, чим бiльше роботи звалювали на нього, мовби
викупляв тим свiй душевний грiх. I ходив, i все говорив сам собi: "Мирна
робота Господевi, а не кров живущих", - i вiд тої фрази, несвiдомо
повтореної десять-двадцять разiв, душа сповнялася тихою благос-тю й
теплом, а уста хотiли спiвати.
I лише як прийшов додому, й лiг, i вiдступила вiд нього кудись далеко
приємна господня робота в ясному свiтлi дня, а натомiсть нiч, мати всiх
темних думок, обхопила його навколо, - о, знов прийшли вони, тi жорстокi
думки, що мучили його останнiми часами, i Авiрон питав сам себе:
"Невже насiння брата сходить в моїй душi, й квiтне, i дає плiд?.."
Авiрон порiвнював два своїх настрої при сповненню волi одного й того ж
Бога: один - той, що з ним вiн убивав чоловiка, i другий - той, що з ним
вiн робив сьогоднi ввесь день коло кущi приношень. Як темно було тодi на
душi, як рвалася вона на частi, згадуючи безповоротнiсть, невмолиму
безповоротнiсть вчинку, - остiльки тепер було тихо, молитовне...
"Мирна робота Господевi, а не кров живущих..."
...I думка чiплялася за думку й важко ворушила одна одну, як тиха вода
ворушить поросле мохом млинове колесо.
"Що благо?.. Благо - спiвання, й хвала душi, i плач радостi; благо -
задоволення роботою сьогоднiшнього дня й благословення ближнього, що
призиває вiн на главу твою за помiч йому, за радiсть йому, за спокiй йому.
Благо - любов моя до матерi, до батька, до брата мого; благо - кохання
моє, яким люблю я очi Асхн, i тихий невинний шепiт маленьких уст її, i
бажання душi її...
А що неблаго?.. Неблаго - муки душi моєї, стогiн i плач
безповоротностi; i безумство подiй, i спомин їх, i безсоннi ночi; i
прокльон ближнього за нещастя його, за печаль його, за скорботу його. I
озлоблення неблаго твоє, i ненависть моя, i скрипiння зубiв. I меч, i нiж,
i вигляд кровi на сонцi.
...А Бог - великий! А Бог - мудрий! А Бог - благий!..
...I тепер питаю я себе: чи може пiд'яремний родити овна? I телець чи
може родити льва, а дерево горчичне дати плiд з каменя? I так само ж - чи
може Бог благий велiти неблагая, i радуватися з тьми, i з ненавистi
радуватися, й тiшитися прокльоном i распрею людей?.. О нi!.. Я умножу
насiння твоє, - сказав Господь; а не сказав - розсiкайте один одного на
частi. Чоловiк любить карати за грiх, - а Бог?.. Вiн такий сильний, що не
потрiбує кари. Чоловiк вигадав справедливiсть, - а Бог?.. Бог вигадав
вiчнiсть, у котрiй никнуть усi справедливостi, котра сама -
справедливiсть. Чоловiк скував собi меч для десницi своєї, а Боговi меч -
око його, котрим вiн загляне в душу тобi, й освiтить, i покаже грiх твiй
перед тобою. А м'язня його - слово його, що промовить тобi до глибин твоїх
душевних i гасить вогнi бунту".
...I так пливла думка за думкою, i перед очима викривалася велика,
необ'ятна картина... омани...
З самого початку! З самого виходу з Єгипту! Кожний день, кожний час -
омана, омана, омана!... Омана - iменем Бога, влада - владою його, слово -
словом його!..
I сама можливiсть цього була така страшна, що Авiрон похолов увесь, i
закутався з головою, й гнав вiд себе тi руйнуючi думки. Вони палили його,
мов вогнем, i затримували дихання в грудях, але приходили, приходили,
приходили... I розкривали перед очима малюнки минулого, i пiдводили пiд
них iншi пояснення, а при тiм згадувалися слова Датана й смiх Корея i все
те, що обурювало його ранiш. I пригадалося, як Корей повторяв на дрiбнiшу
скалю деякi штучки Моiсеєвi, - i вiд того всього хотiлося крикнути й
тiкати свiт за очi, мовби можна було втекти вiд самого себе.
- Дай менi сон. Господи! - тремтячим шопотом молив Авiрон. - Дай менi
сон. Господи, щоб не збожеволiв я в цю нiч, щоб зосталися сили ще
послужити тобi...
Але сон не йшов, i думки, як дикi гiєни жеруть верблюда, рвали на частi
душу Авiронову...
XI
А на другий день, як тiльки блиснуло сонце, побiг Авiрон до кущi
приношення. Думав - буде перший, але де! Iзраїль уже прокинувся i вже нiс
свою жертву на свiжого Бога.
Вiд ранiшньої прохолоди приємним трепетом здригалося тiло. Така рожева
була пустиня, i такi веселi, повнi вiри й радостi обличчя стрiчних, що
стидно стало Авiроновi за свої нiчнi думи й за кощунство своє...
I вiн постановив випросити прощення в Бога роботою.
- Я буду багато робити. Господи, i ввесь час молитися тобi, i ти
простиш мене тодi, - правда? - Так просто й щиро питав вiн Бога; i пiсля
тої бесiди тихо й просто стало на душi.
Жертволюбнiсть Iзраїля не заснула й уночi, i цiлу нiч готували люди те,
що мали нести завтра, i нетерпеливо дожидалися першого проблеску дня, а
дiждавшися, потяглися довгою низкою до кущi приношень i несли, несли,
несли... Те, що називається ощаднiстю, мов щезло з сонму iзраїльського,
нiхто не ховався за спину другого, нiхто не був хитрий i дрiб'язковий,
нiхто не утаював. Морем людей сколихнув великий подув, i як блудний син,
повернувшися до батька, з подвоєною силою працює на отцiвських ланах, -
так i Iзраїль, повернувшися до Бога свого, дiлом i жертвою старався знову
заслужити собi милiсть.
Тут же, коло кущi, зiйшлися мудрiшi й старiшi Iзраїля i Ароновi сини,
майбутнi священики - Надав, Авiюд, Елеазар, Iтамар. Стояли мудрiшi й
старiшi й розмовляли, i кожне слово їх було долею народу, будучими днями
його, i спокоєм дiтей, i пiснею дiвчини. А до них пiдiйшов старий, як
сонце, i бiлий, як сонце, юдей. Вiн, мов святиню,
тримав обома руками ремiнь з великою золотою пряжкою й питав:
- Де положити? - Але його нiхто не чув, бо всi зайнятi були роботою
своєю, а мудрi - мудрiстю своєю. Старий знову спитав, дивлячись ясним
поглядом дiтей: - Де положити цей пояс? Облягав вiн рамена отцiв моїх i
праотцiв моїх, бо прийшов до родини нашої з незгаданих вiкiв. Як ока
свого, берегли ми його в землi Єгипту, кажучи собi: лiпше ми самi будемо в
неволi, нiж наша святиня. А вмираючи, батько передав менi цей пояс на
смертельному лiжку й сказав: "Слухай, сину мiй первородний! Щастя дому
твого не покине i здоров'я - тiла, доки берегтимеш ти святиню цю. А день,
у котрий братимеш цей пояс, чи на себе, чи на сина свого возложиш, буде
свiтлим днем роду твого. I не погине твiй рiд, i не пересохне молоко в
сосцях дочок кущi твоєї, i не поточить черв'як дерева твого, доки буде з
тобою святиня..." Так говорив менi перед смертю отець, i я робив по слову
його, i не посiщав Бог гнiвом своїм дому мого. А тепер... без страху
вiддаю я святиню родини на святиню народу. Те, що це золото пiде на ноги
херувимiв, чи на крила їх, чи на вiнця, чи на петлю завiси святого святих,
те збереже дiм мiй вiд немилостi Бога... так само, якби й у мене в кущi
був пояс цей. Тож приймiть дар роду нашого, о мудрi, хай буде й моя лепта
в сокровищах Iзраїля.
I побожно старий поцiлував святиню й давав її в руки комусь iз старших.
Але тi такi були захопленi своїми рахунками, що вiдмахувалися вiд дiда, як
вiд мухи.
- Та чого ти лiзеш ще тут з своїми ремiнцями? Бачиш, скiльки куп
всякого дрантя, кидай туди, потiм розберемо.
Старий не зрозумiв спочатку, а потiм... мов стерявся якось... Лице
стало таким маленьким-маленьким, жалiбно усмiхненим, i пояс тремтiв у
руках: вони не пiдiймалися кидати святиню.
I бачив все те Авiрон, i пiдбiг до сивого дiда, й сказав:
- Отче, дозволь i менi поцiлувати святиню твою, й будь певний, що
Господь справдi збереже твiй дiм вiд нещастя, як берiг i до цього дня... -
i Авiрон, побожно поцiлувавши золото пояса, бережно прийняв його з рук
старого.
- Хай благословить тебе Бог, сину, не знаю, з чийого ти роду.
Припильнуй же, прошу, щоб нi одна крихта золота не пропала й не втопталася
в бруд робiтнi, ти, певно, будеш помагати найголовнiшому майстровi при
його роботi
- О нi! - тихо якось, усмiхнувшися, сказав Авiрон. - До того Бог сам
вибирає найдостойнiших, а я... я щасливий, що можу робити хоч те, що
роблю.
Старий хитав головою, дивуючись: коли вже таких побожних, гарних
хлопцiв Бог не вибиратиме, то кого ж вiн вибере? А втiм - його святая
воля...
А левiти бачили те все, штовхали один одного лiктями та пiдсмiювалися:
- Чи чули ви, хлопцi, як вiн обiцяв милiсть божу цьому старому дурневi?
Сам Моїсей не вмiв би лiпше вив'язатися.
- А як вiн смоктав засмальцьований ремiнь, мов уста коханки!
Авiрон не хотiв того слухати i ще ревнiше взявся до працi.
А жертва пливла й пливла. Несли чашi, й блюда, i зуби слоновi; несли
тонкi санiрськi дошки кедровi, i кипарис, i певг Ливана, i дерево з
Басанiтиди i з островiв Хетрим-ських; i вiсон Попестрений, правдивий
єгипетський, сiнету й багряницю з островiв Єлiсе; i мiдь, i залiзо
архиденян-ське, i залiзо з Асiїла, стактi й пестроту з Фарсиса. I мiро, i
касiю, i перший мед, i ритину. i вовну блискучу з Мiлета. I вино
хельвонське, i олiю, i семiдал. I савське, i равське камiння дороге:
сардiй, топаз, смарагд, яхонт, антракс, яспiс, сафiр, лiгiрiй, агат,
аметист, хризолiд, берилiй. онiкс, - i всього без числа.
Одна жiнка прийшла й стала на колiна; в її вухах блищали великi дорогi
сережки, але їх не можна було вийняти, бо звичай роду велiв, щоби сережки
тi нiколи не здiймалися; i тому мати, чiпляючи сережки найстаршiй своїй
дочцi, залютовувала їх цiлком, - i лиш тодi, як знов треба було передавати
найстаршiй доньцi, вони розпаювалися й переходили так само на молодi
вушка.
Жiнка стала на колiна перед Веселiїлом i просила, ще той узяв свої
прилади та розлютував сережки.
- Я не маю доньки й досi. А хоч би й мала, то сказала б їй: "Сережки
твої пiшли на святиню Iзраiлеву"; Веселiiле! Поможи ж менi скорше принести
мою жертвуй Боговi.
Але Веселiїл був заклопотаний i велiв якомусь хлопцевiї розпаяти тi
сережки. Хлопець узявся невмiлою рукою й двiчi торкнувся розпаленим
залiзом м'якого вуха жiнки, але вона не випустила звуку.
А серед групи старшин пiдiймалися все бiльшi й бiльшi суперечки, змогав
все дужчий гамiр. Iнодi мудрi Iзраiля починали так кричати й гнiвно
розмахувати руками, що здавалося, от-от вони почнуть битися i вчiпляться
один одному в сивi бороди, але не раз увесь той джергiт стихав, i чутно
було лише якiсь рахунки.
Найбiльш хвилювався один низенький, рухливий, з бистрими оченятами
старий юдей. Вiн хапав Моїсея за руки, I щось швидко-швидко показував йому
на пальцях рук i нiг,пiдбiгав до купи, хитав на руцi то одну рiч, то
другу, пiдганяв тих, що стояли коло важницi й переважували жертву Iзраiля,
жестикулював, присiдав i викрикував:
- Тридцять талантiв i вiсiмсот сорок п'ять сиклiв золота! Та де ми те
будемо дiвати? То вже й стовпи можна з чистого золота зробити! Сто два
таланти й тисяча шiстсот сiмдесят сиклiв срiбла уже! Уже тепер! А далi ще
скiльки буде? Вiсiмдесят п'ять талантiв i двi тисячi сто п'ятнадч, цять
сиклiв мiдi. Та куди ж то все, куди?..
Моїсей слухав його, морщачи iнодi брови, а потiм рiшуче виступив
наперед i крикнув:
- Бачить Бог охоту Iзраiля й жертволюбнiсть дочс його. Досить уже маємо
золота, i срiбла маємо доситi i мiдi, i багряниць, i червлениць. Вистачить
на святиню Бога й на одежу слуг його. Тепер не несiть уже бiльше, - чуєте?
I там далi, i всюди по сонмовi скажiть, що вдоволився вже Господь жертвою
народу свого i не noтpiбyє iльше...
I побiгли левiти в усi сторони, кричачи слова Моїсея, i чув iх Iзраїль
i засмутився. Бо були такi, що не встигли принести дару свого, i такi
були, що принесли мало та укоривши себе за скупiсть, хотiли ще додати до
спасiння свого. I бiгли жiнки й здалека кидали на купу свої
дорогоцiнностi, а левiти лаяли жiнок, кричали на них i вiдганяли геть. За
хвилину ще перед тим вони готовi були лаяти кожного за скупарство,
прикликати кару божу на лiнивих до дарiв, а тепер уже били за
жертволюбнiсть.
I мов торг який зчинився коло кущi приношення, i боляче було Авi ройовi
дивитись на все те. Вiн поглядав на Моїсея - чи не зробить пророк тому
кiнець, але Моїсей вiв якусь серйозну розмову з мудрими Iзраїля й не
помiчав зайвого усердiя слуг божих.
Авiрон пiдiйшов до батька, котрий теж стояв серед купи старшин. Саме в
ту хвилю Моїсей закiнчив свою розмову i якось машинально, ще пiд владою
думок, положив руку на голову хлопця. I так солодко зробилося Авiроновi
вiд того дотику м'якої старечої руки, мовби вiн їв мед i цiлував при тiм
Асху.
- Це твiй син? - спитав Моїсей старого Елi ява.
- Ти сказав, пророче.
- Певне, буде помагати тобi.
- Буде, але менш. Бо я маю до помочi другого, старшого, той лiпше вмiє.
- А ти хотiв би працювати коло роботи Господа? - спитав Моїсей Авiрона.
У того захопило дух вiд несподiванки, i вiн не вiдповiв нiчого. Та
Моїсей i не чекав вiдповiдi; вiн звернувся до Веселiїла:
- Ти маєш якого хлопця собi до помочi? Побiгти куди, подати.
- Нi, - суворо вiдповiв Веселiїл. Вiн взагалi був якийсь тяжкий,
неприємний i бiльш мовчав, мов сердився на цiлий свiт.
- Ну, так вiзьми оцього хлопця. Вiн, певне, придасться тобi: я вже
другий день бачу його тут, i вiн так охоче береться до роботи.
- Менi однаково, яку вiвцю брати, чи чорну, чи бiлу. Моїсей знову
погладив Авiрона по головi й ласкаво сказав:
- Ну, то от я благословляю тебе на роботу Господа. Будь пильний, в усiм
слухай Веселiiла й заробиш благодать не тiльки собi, а й усiм, кого любиш.
...Не знав Авiрон - чи на землi вiн, чи на небесах. Першим почуттям
його було впасти в порох i цiлувати ноги Моїсея, але вiн не посмiв, лише
такими очима подивився на пророка, що той усмiхнувся ще ласкавiш.
Все переплуталося в очах Авiрона, станули сльози. Радiсть його була
така, що не вмiщалася в грудях, рвалася наверх в якiмсь крику, русi, в
сльозах.
Вiн прийме участь в роботi Господа! його рука доторкнеться святинi
цiлого народу! Будуть нести ковчег перед сонмом, i, бiжачи, спiватиме
Iзраїль пiсню хвали: будуть ставити на землю - i мiсце те стане вiдтодi
святим; будуть цiлувати люди край завiси святого святих, i приносити
жертву трепету, i виповiдати все таємне своє, все болюче своє, все величне
своє... А вiн, цей молодий, нiкому не вiдомий Авiрон, буде дивитись i
говорити собi: там були мої руки... Моя десниця торкалася лиця херувима,
устами котрого говорить тепер сам Господь; моя рука рiзьбила вiнця
святинi, моя рука обвивала святий покров!
I Господь не забуде того, хто давав свiй труд на роботу йому, хто жаром
серця свого розпалював вугiлля на вилив i, роздмухуючи, не жалiв грудей. I
як прийде час потреби - воззову Господа мого! "Боже! - скажу, - чи
пам'ятаєш той час, коли я робив ковчег твiй, славу iменi твоєму?" I скаже
Господь: "Пам'ятаю. Скажи, слуго мiй вiрний, чого хочеш тепер вiд мене, i
я дам тобi". - "Я хочу Асху... Тiльки її я хочу. Боже мiй... її очей, її
уст, її любовi..." - "То бери ж собi Асху, слуго мiй чистий. I стада її, i
любов родичiв її. Я не забуду тебе нiколи, i трави твоєї не зсушу, i стад
не виморю спрагою". - "А я посвящу тобi. Боже, первенця свого й десятину
молодого-свого..."
Авiрон забув, де вiн i що з ним. Левiти давно вже показували пальцями
на нього.
- Дивiться, дивiться!.. Вiн теж, як Моїсей, чує нечутнi глаголи Господа
й голоси труб небесних. О, який же вiн має бути дурень!.. Звiдки затесався
вiн до нас, не знаєте браття?
Потiм усi розiйшлися по кущах на обiд, лише один Авiрон не мiг їсти й
подався до своєї милої пустинi. О мила мати пустиня!.. Тобi горе - тобi й
радiсть!
Сонце так страшно напекло камiння, що воно дихало жаром. Авiроновi
здавалося, що то камiння нiме посилає йому своє спiвчуття, чим може. На
далекiм обрiї пiдiймався стовп пiску, - Авiроновi здавалося, що то пустиня
сама шле привiт йому; i бiлi костi верблюдiв, i перо розiрваного, орлом
птаха з сухою на кiнчиках кров'ю, i маленька морська черепашка, бозна-коли
занесена до цього моря пiщаних зерен, - усе то були не слiди смертi, а
свiдки, радiснi свiдки спiву душi.
Ноги пекло, дихати було важко, та Авiрон не помiчав нiчого того. Легко
ступав вiн по пiску, й старався поглянути в саму середину сонця, - i не
мiг, i, тихо смiючися, закривав потiм очi рукою: червонi, синi, зеленi,
жовтi плями починали грати перед заплющеними очима, i хлопець ставав, бо
йому починало здаватися, що от пiд ногами прiрва, що вiн уже наступає на
скорпiона. I знову вiн тихо смiявся, бо знав, що нема тут прiрви, а тiльки
пiсок, гарячий рухомий пiсок.
А ставши - стояв уже непорушне i, не вiдiймаючи руки вiд очей, слухав,
як шумить далекий табiр, як уїдливо гавкає на когось пес, а вгорi, високо,
пiд самим сонцем, клекоче орел. А потiм тихо-тихо вiдводив руки вiд очей
i, мов новими, мов тiльки народженими очима, бачив i рожеву пустиню, i
безкраїй простiр неба, i товпу бiлих кущ Iзраiля, а ген далеко - високу,
велику кущу самого Моїсея. I чув прихiд Бога в душу, i переповнявся
молитвою, i, впавши на колiна, говорив:
- О, Адонай!.. О Господи вседержителю. Боже отець наших, Боже Аврамiв,
Iсакiв i Яковлiв! Ти, що небо i землю сотворив iз усiєю їх красою, i море
зв'язав словом повелiння твого, i запечатав безодню страшним i славним
iменем твоїм! Ти, що вивiв Iзраїля з дому роботи, i узи неволi нашої
розрiшив, i зв'язаного зробив свобiдним, - дякую тобi!.. Дякую тобi за
милiсть твою, за наближення твоє. Положив єси руку iзбрання на главу мою й
розверзає-ши передi мною таїну святинi... Недостойний я. Боже,
недостойний. О, яке ж безконечне милосердя твоє, ти, Боже вишнiй,
многомилостивий!.. I це я клоню колiна серця мого перед тобою i молю тебе,
високий, не осуди мене за нищий дух мiй i не погуби близькiстю твоєю...
...I плакав Авiрон, i молився, i переповнений був щастям. I якби тут
був Моїсей - о, якими сльозами омив би тепер Авiрон ноги великого пророка,
якими поцiлунками оцiлував край святої одежi його!
А ввечерi, як зайшло сонце й погас короткий пiвденний сумерк, викликав
Авiрон непомiтно Асху з шатра, й пiшли вони далеко-далеко, в пустиню.
Зоряна нiч радiсно окутала їх, i м'яко обвiяв тихий вiтер... Зiйшов
мiсяць, освiтив молоду любов i зрадiв нiжному шепоту їх...
- Як люблю я тебе, Асхо!.. Як люблю я тебе, сестро моя!.. За те я тебе
люблю, що тобi повiряю душу й чую, як б'ється серце твоє у вiдповiдь на
мою радiсть... I за те я тебе люблю, що рано шукаю очима за тобою i
розцвiтаю, коли ти мимо йдеш до води... I за те люблю тебе, що, стоячи на
молитвi, можу згадати iм'я твоє й сплiтати його з iменем Всевишнього...
- Не говори-бо так, то гнiвить Бога, - тихо шепотiла Асха, притуляючись
до милого, а сама хотiла, щоб ще, i ще, i ще говорив вiн так без кiнця.
- Нi, цим не прогнiвлю я Бога, i за такi слова вiн не буде карати мене.
Чи не вiн створив i тебе, й мене, й пустиню оцю, i небо, i мiсяць? Чи не
вiн ростив i тебе, й мене десь на рiзних кiнцях Єгипту, а потiм з двох
протилежних сторiн поставив на одну стежку, щоб ми мали зустрiнутися? Чи
не вiн, як уперше кинув я свiй зiр на тебе, шепнув менi до вуха: "Це
Асха... це твоя Асха..."? А тобi чи не вiн же тихо сказав: "Це Авiрон,
твiй Авiрон, котрого ти будеш любити й назовеш чоловiком своїм..."?
I з очима, повними слiз, сказала Асха:
- О так!.. Це вiн!.. Це Господь... Це Адонай!.. I тихо всмiхалася мати
пустиня, благословляючи святу молоду любов, а там, далеко-далеко позаду,
перекликалися вартовi в юдейськiм таборi...
XII
А на другий день почалася робота господня, а з нею те, чого не знав, не
умiв назвати Авiрон... О, чому вiн не ослiп на обидва ока, чому не оглухли
вуха його, чому не вiдсохла рука!
Закипiла робота: ткали, пряли, шили, рiзали, рубали, кували,
рiзьбили... Такого ще не бачив Iзраїль. Вiн бачив будiвлю великих пiрамiд
Єгипту, бо сам їх будував, бачив будiвлю несходимих храмiв єгипетських, бо
сам на своїй спинi возив i камiнь, i мармур, i пiсок. Бачив вiн i
тисячу-тисяч робiтникiв, бачив, як пiдiймається вгору лiс рук людських, як
мурашками повзають людськi тiла по громадах пам'ятникiв. I бачив, як
гнеться дерево i як гнеться спина чоловiка, коли йому тяжко, чув, як
машина кричить i стогне, протестуючи, а чоловiк... ще мовчазнiший стає,
хiба лише непрошена сльоза збiжить разом з краплею поту по щоцi та
затремтить тiло вiд єгипетського скорпiона. I над тьмою працюючих рабiв
завжди висiло мовчання, важке - як грозова хмара, оте страшне рабське
мовчання. Не було чутно жартiв молодi й смiху дiвчат, не чулось радiсного
поклику при кiнцi роботи, бо не було їй i кiнця, - вона була безконечна,
ця робота рабiв. I нiхто не збiгав по дошках скорим охочим кроком, нiхто
не випереджав товариша; а коли хто й бiг, то це, певно, було двоє: юдей та
єгиптянин-наглядач з скорпiоном у руцi... I казали старi юдеї: важкий
камiнь пi...
