Українська проза (збiрка II)
страница №6
...тобусом, бо хотiла, щоб стояв вiн зi мною до свiтанку. А останнiйавтобус вiдходить дуже рано - всього о першiй годинi ночi. Дiйшло? -
вiдповiла Паша i, показавши язика невизнаним генiям, вибiгла геть.
НЕЙМОВIРНЕ IНТЕРВ'Ю
Ранком Шворня розбудив телефонний дзвiнок. Опанас узяв трубку.
- Слухаю.
- Шворень? Це з редакцiї "Поетичний дрiб'язок". Зараз до вас прийде наш
кореспондент. Зустрiньте його у всеозброєннi.
Опанас кинув трубку i зарядив пугача. Скоро в кiмнату ввалився
незграбний i заяложений юнак. Його руда морда була обдерта i вкрита
вуграми. Дивився спiдлоба полохливо, але нахабно.
- Добрий ранок! Ягоди поспiли. Не ждали? А я от - нiжним тiлом у
вiконце влiз i став.
- Хто ти? - дико вигукнув Опанас, спантеличений появою цього суцiльного
виродка.
- Я репортер. Я гiбрид поезiї та прози i газети незаконний син. Ясно? Я
мислю образами. Все сказане тут ви можете знайти в моїй збiрцi "Лакований
бруд". Спробуйте зрозумiть.
- Ви з "Поетичного дрiб'язку"? - нарештi вибрав паузу, Шворень.
- Я скроплюю там поетичну палiтру. Питання перше: де, коли, яким чином
ви народилися?
Шворень розкрив рота, але виродок не вгавав:
- Мене мати не родила, я родився сам. Мiй талант - це мускули машиннi,
голова - лабораторний лабiринт. Я останнє слово науки. Стою край шляху в
жовтiм молочаї - вiдсидiв за дiлом я в калинi. Да, бувало. Ех, летить
жирафа понад житом. До речi, де пройшло ваше дитинство?
- Я народи...
- Ага. Я й забув. Бiля хати я серцем порожнiм напуваю голодних гусей.
Кажуть, каламбур. А дозвольте запитати вас, що таке талант? Не знаєте? Ну,
от. Талант - це... Стривайте, я вiдхилився. Отже, де ви навчалися?
Балакучий виродок навiть не збирався замовкнути.
- Я знаю, що прийде мiй час i на мою сорочку трiпотливу ручища покладе.
Шо? Мене дивує ваша нескромнiсть. Ви не смiєте перебивати гостя, особливо
мене. Ага! Я взнав тебе по голосу i звуку. Крокую рибною землею, скидаю
чоботи сушить. Гарно? Сам собi заздрю. А ви знаєте: сiно пахне космосом i
бронзою, що менi на пам'ятник кують. До вас не дiйде.
У Шворня трусилися руки, вiн гарячкове виробляв план дiй.
- Над чим ви зараз працюєте? - захлинався "терорист". - Я очима чую,
вухами я бачу, на моїй долонi всесвiт спочиває.
Вiн пiдiйшов до дзеркала, глянув у нього i здивовано запитав:
- Це що за злодiй? Вбивця? Грабiжник?
- Генiй, - просичав, Шворень.
- Справдi? А я гадав, що тiльки я...
- Дайте йому руку, - порадив, Шворень. "Терорист" повернувся до
дзеркала i простягнув руку... Шворень стукнув його карафкою по тiм'ї i
жбурнув гостя за дверi.
Хвилину було тихо. Потiм пiд мiцними ударами дверi затрiщали i в свiжi
щiлини ввiрвався життєстверджуючий вiрш:
Зорi кукурiкають в квасолi,
Сiрiус присiв на перелаз.
В ковдрi неба в зорянiм наколi
Вiз я Київ милiй напоказ.
У Шворня не було вибору. Вiн кинув писати вiршi. Двiйник бiльше не
з'являвся.
БIЛI ПРИВИДИ
Бiлi привиди заходили до вестибюля, гупотiли незграбними ногами,
ляскали долонями, i молочнi хiтони осипалися з них на пiдлогу.
- Оце так зима! - вигукували однi, бо фантазiї на бiльше в них не
вистачало.
- Привiт вiд Прадiда Мороза! - намагалися жартувати iншi, кидаючи
вологi пальта через бильце гардероба.
Лiна автоматично посмiхалася їм, бо треба ж бути ввiчливою. "До чого
всi вони нуднi i невиразнi", - прялася думка. Нуднi i невиразнi
пiднiмалися в танцзал i приймалися монотонно шлiфувати паркет, залицятися
до таких самих нудних i невиразних дiвчат або збивалися табунцями i
страшенно бездумно патякали бозна про що й для чого.
Нi-нi, Лiна не зневажає їх, просто їй страшенно жаль оцих бундючних
гиндикiв, що з дня на день тринькають свiй час та енергiю на танцюльках.
Так, саме на танцюльках, бо вона не смiє кощунствувати i називати танцями
оце шаркотiння.
- Про що задумались, мiледi? - рве Лiнине прядиво занадто вкрадливий
голос. Ага, це той самий, що вчора i позавчора намагався полонити її
дотепами й мiмiкою, взятими напрокат з iндiйських фiльмiв.
- Ви знову забули цигарки? - обминає очима його цукеркову посмiшку.
- Ви влiпили прямо в десятку, мем.
- Номер? - збагачена його iнформацiєю, Лiна добуває з правої кишенi
дешевого iмпортного пiвпальта замусолену пачку "Казбеку". Немає сумнiву,
що цей галантний джентльмен смалить звичайнiсiнькi гiльзи, котрi щовечора
набиває якимось дешевеньким тютюном. Але з якою помпою вiн стукає
мундштуком цигарки об коробку! Як велично чиркає сiрником!
- Може, ви пiднiметеся зi мною на один танець?
- Нi, я не опущуся до цього.
- О, ангел показує зуби! Але все-таки?
- Слухайте, - каже вона роздратовано, - це гардероб, а не колекцiонерня
комплiментiв з позаторiшнiх фiльмiв.
- Громадяни, будьте взаємно ввiчливi, - метає лозунг чемний кавалер.
- Вiдвiдувачi, не заважайте працiвникам виконувати свої службовi
обов'язки, - ультрачемно посмiхається Лiна.
- Може, ледi назвуть своє iм'я?
- Макбет.
- Я чекатиму вас бiля виходу.
- Якщо балеро мають зайвий час, вони можуть скоротати його в товариствi
однiєї з балерин. - Лiна показує пальчиком угору.
- Ты меня не любишь, не жалеешь...
- Гурток художнього читання працює у вiвторок i п'ятницю пiсля третьої,
- дає йому безплатну довiдку. Хвала Всевишньому, заграли прощальний фокс,
i тоненька цiвочка людей потягнулася за одягом.
Лiна ненавидить свою "професiю", але їй страшенно подобається одягати i
роздягати людей. Щось є в цьому магiчне й незрозумiле, i коли вона нарештi
пiдшукає собi справжню роботу, їй ще довго ввижатимуться букети людських
облич, смiятимуться, сумуватимуть i проситимуть очi. Кiнець кiнцем сюди,
крiм професiйних шаркунiв, знiчев'я забивається i чимало гарних хлопцiв та
дiвчат. Куди не зажене нудьга! Може, i їй колись доведеться марнувати свої
вечори в отакому танцзалi, i помирати вiд нудотних та порожнiх розмов, i
вислухувати комiсованi комплiменти, i танцювати, "як поведе партнер"...
Хух!.. Нарештi останнє пальто, останнє "до побачення". Можна й додому,
але в тьотi Пашi сьогоднi жах скiльки роботи - нанесли снiгу, багна,
накидали недокуркiв бiля урн. Лiна пурхає по вестибюлю, а тьотя Паша
бурчить i проганяє її додому.
- Може, тебе хтось ще й чекає...
- Хто чекає, той дочекається. - Лiна торохтить совком, шастає вiником i
обстрiлює тьотю Пашу кулеметними чергами вражень, а та докоряє їй за
нерозсудливiсть.
- Колись i кортiтиме, щоб залицялися, та нiхто не захоче... Дiвування,
воно стече, як вода навеснi...
Лiна похапцем одягається i водночас переконує тьотю Пашу, що вона
зроду-вiку i не подумає виходити замiж, бо тепер тiльки й чути, що про
розлучення, а путнiх хлопцiв дуже мало.
- Та йди вже додому, мороко ти моя гостроноса!.. А в хлопцях ти тямиш,
мов коза в рогозi...
Бiля виходу її справдi чекає бiлий привид. Вiн iде поруч, i вiд його
розв'язної галантностi не лишилося й слiду. Мимрить щось про погоду i
неоковирно жартує. Лiнине роздратування дрiмає в найтихiшому закапелку
душi.
- Менi подобається, що ти не ламаєшся i не кривляєшся, - каже бiлий
привид.
- То чого ж сам граєшся в дендi?
- А так...
- I мене чекав "а так"?
- Трiшечки "а так", а трiшечки не "а так".
- - Менi не треба твоїх трiшечок!
- А менi треба!
- Слухай, ти негiдник чи нi? - ставить вона питання руба.
- Може, й негiдник, але не дуже, - зiтхає хлопець, i вони замовкають, i
йдуть поруч, i думають про своє.
- Можливо, я дурень, - раптом каже Недуженегiдник.
- Дiйсно, це ймовiрно, - погоджується Лiна.
- А ти розумна?
- Хтозна. Мама каже, що я злюка.
- Твоя мама - великий чоловiк!
I вони йдуть, а мiсто спить, а снiг валить i валить, i лiхтарi вiд
снiгу такi чуднi й казковi, що Лiнi здається, нiби вона ступила на iншу
планету. I скiльки загадок i несподiванок чекають її в цьому дивному,
незнайомому, бiлому, рiдному мiстi!
Вiн так i не посмiв узяти її пiд руку i попрощався бiля пiд'їзду, не
прохаючи, як iншi, постояти з ним "хоч хвилинку".
Лiна впала на бiле як снiг простирадло i зiтхнула тривожно й легко. У
снi в неї з очей росли фiолетовi квiти.
БЕНКЕТ НА ТОКУ
Омелько Гужко, сухорлявий балакун, скаржився на току вантажникам:
- Що в тих iнститутах, їдрi його навиворiт, тiльки думають? Понавчають
усяких дiвок, а тодi маєш з ними рахубу. Нi побалакать, нi виматюкатися.
Кучерявий секретар сiльської Ради Трохим Канiвець, якого в жнива
одiрвали вiд паперiв, повчально замiтив:
- Положим, без матiрщини прожить можна. Оно жiнки ж не матюкаються...
- Так то ж баби, - скорчив порепанi губи Омелько. - А в нашому
чоловiчому дiлi без цього важко.
Прийдеш рано до тракторiв, зразу ж тебе обступають з усiх бокiв - того
дай, цього дай, отого дiстань. А де вiзьмеш? З носа ж не висякаєш...
Пошлеш їх усiх к такiй матерi, i якось мов легше стане. А хлопцi дадуть
тобi здачi, то й самi пiдбадьоряться. - Вiн пихнув цигаркою, вивалив густу
хмару диму. - В нашому дiлi без цього нiззя.
Парубки дружно загиготiли, Данило аж навприсядки зайшовся, Омелько
обминав оте капосне "нiззя", мов турок сало. I якщо воно таки випурхувало
з його рота, всi знали, що бригадир тракторної бригади чимось дуже
клопочеться. "Нiззя" - то його вуличне прiзвисько, i Омелько вже не одну
пляшку самогону ставив, щоб його так не дражнили. На тому латалося чимало
любителiв заправитися надурняк.
- Чого iржете? - вилаявся Омелько. - Однак тепер самогону не сискать. А
балакав я оте до чого? Прийшла сьогоднi до мене агрономша та й каже:
"Ви думаєте що-небудь, коли трактори на оранку пускаєте?" - "А що?" -
питаю. "А те, - вона менi, - що ондечки ваш Федько посеред борозни
"рятуйте" кричить. Трактор зупинився". - "Е-е, баришня, - пояснюю їй, -
тут не думки потрiбнi, а запчастi". - "Ти диви, - прикидається янголом, -
а я думала, що до трактора, крiм запчастин, ще й голова не зашкодить". Ну
мене й заїло. "Багато таких премудрих тут вештається, - одказую агрономшi,
- та тiльки за весь їх розум копiйку нову жаль дати". Ну, а потiм зiрвався
язик з цепу, i я, значить, закрутив їй кiлька обичайок. Вона попервах рака
спекла, а потiм оговталася i каже: "Матюкаться можна й ворону навчити. А
трактор заправляти ворона не втне. А вам треба вмiти. То везiть Федьковi
пальне. Механiзатори менi!" Я ледве не провалився вiд сорому, а вона
смiється очима i промовляє: "Як будете матюкатись, то поскаржусь, що поле
засмiчуєте. Вiд матюкiв же бур'ян росте".
- Ну це вже вона заливає! - вигукнув Трохим.
- Я теж казав їй таке, - провадив своє Омелько. - А вона гомонить, що
про це i в книжцi написано.
- А може, й правда, - озвався лiнивий на слова здоровань Данило. - Менi
батько теж казали, що земля любить усе чисте - i зерно, i слово, i
совiсть.
- То може, до неї треба й руки печатним милом мити? - пирснув Трохим.
- Для чого? - щиро здивувався Данило. - Хiба то бруднi руки, якщо в них
земля в'їлася?
- Руки треба мити до їжi. Гiгiєнiчно. - Трохим вставив учене слово.
- А бiдова ж дiвка i на язик клепана, - захоплювався Омелько. - Щоб
скинуть оце рокiв п'ятнадцять, оддав би жiнку сусiдовi i до агрономшi
пiдсипався б. Але нiззя, - зiтхнув чоловiк, i знову звалився на нього
мiшок парубоцького реготу. Все село знало, що бригадир любив свою Олену
шалено й несамовито. Колись посмiв її вдарити, вона забрала руденьких
близнят й майнула до матерi. Вiн благав її повернутися, став навколiшки,
але марно. Тодi Омелько лiг пiд ворiтьми й сказав, що не встане i рiски в
рот не вiзьме, доки Олена не простить йому.
- А не простиш, то вмру. Тiльки перед смертю собi кулака вiдрубаю.
Вiн лежав колодою бiля ворiт два днi i двi ночi, - добре, що лiто було,
- а третього дня сипонув дощ. Змилувалась тодi Олена й забрала його в
хату.
- Ой, скажу тiтцi, - давився реготом Трохим, - доведеться вам язика
рубати.
- Ну, вона не така дурна, як ти, i понiмає, де в жарт, а де до дiла, -
насупився бригадир. - А на твоєму мiсцi я не ловив би гав. Таку дiвку, як
агрономша, не зустрiнеш, хоч три днi пiшки шмаляй.
- Що це ви, дядьку, мене тут висватуєте? - сполохав тиху балачку
грудний дiвочий голос. - Ще подумають, нiби я вас найняла. - Вона стояла
перед хлопцями i грала карими очима. Губи яснiли посмiшкою, а нiс
задиркувато стирчав угору.
- Та це я не про тебе, - огризнувся Омелько. - Яка з тебе краля, коли
ти пiдстрижена?
Примхливiсть вiдразу як вiтром здуло, i на її рожевому обличчi вже
малювався iнший клопiт:
- Чи йтиме ще машина в село?
- Та ждемо ж оце. Тут хiба на одну ходку лишилося, - сказав Данило.
Всi почули себе нiяково i мовчали. Сонце з-за обрiю прощально махало
червоною косинкою, i дiвчина впивалася тим прощанням. Вона втомлено
присiла на ручнiй каламашцi та й засумувала пiд перехресним вогнем
парубочих зiниць.
- А в якiй же книжцi написано, що вiд матюкiв бур'яни ростуть? -
порушив мовчанку Данило. Дiвчина повела бровою на Омелька. "Ич, старий
брехун, а казав - не про мене теленькав", - торжествував її погляд.
- Забула, як зветься. Дуже давно читала. - Вона знову була весела i
жвава, i нiхто не повiрив би, що дiвчина взагалi сумувала колись. - А чого
ви, хлопцi, такi похнюпленi? Не обiдали, може? Так у мене цiлий вузлик
ласощiв усяких. - Вона спурхнула з свого сiдала, блискавично послала
газету i припрошувала. - Хто не боїться, що причарую, їжте! Тiльки щоб
потiм називали мене Тамарою, а не агрономшею. Добре?
Вони вiдщипували вiд окрайця дрiбнi шматочки, кидали їх у роти i
дякували їй очима не за їжу, а за щирiсть.
У небi вже проростали першi зорi, а в душах крiзь кiрку настороженостi
проштрикувалися першi пагони довiр'я. I капоснi цвiркуни пiдгледiли те
проростання й розплескали про це по всьому полю, а коники не вiрили їм i
спросоння виплигували на тiк, щоб на власнi очi пересвiдчитися в тому.
Коли довгождана машина намацала своїми довгими вiями каламутний тiк,
бенкет каламашки вже закiнчився, i Омелько Гужко подавав на десерт щось
дуже легке й приємне, бо всi наввипередки пред'являли йому паспорти
щиростi - посмiшки.
НАЇВНЕ ДIВЧИСЬКО
Вiтер лагiдно пiдштовхував її в спину. Вона вимахувала сумочкою i
загравала з вiтром - пiдставляла йому рум'янi щоки або раптом
обкручувалася на однiй нозi, i вiн грайливо окреслював її непорочний стан.
Дiвчина вiдчувала, що на нiй схрещуються цiкавi погляди, i їй це явно
подобалося. Може, вчора, а може, тiльки но ранком вона вiдкрила в собi
жiнку i трепетно переживала це вiдкриття.
Вона нiби вдруге народжувалася на свiт. На сiруватих великих очах
раптом заiскрилася блискуча вогка поволока, коноплянi пасма волосся чомусь
понiжнiшали i прищулилися до лобика, а тiло стало таким легким i слухняним
що вона й сама дивувалася, як це вiтер не вхопить її на свої легкi лапатi
крила i не понесе кудись далеко-далеко.
Дiвчина була об тiй порi, коли кожного манить щось загадкове,
незбагненне i таємниче. Вона ще не знала, що та загадковiсть i таємниця -
поруч, що то звичайна потреба юностi кохати i бути коханою. Вона тiльки
знала, що прагне чогось дуже гарного i ще не звiданого, чогось такого, без
чого й жити не варто.
Дiвчина йшла на роботу. Цiлий вечiр i ранок маги начиняла її
iнструкцiями i годувала повчаннями, а вона дослухалася лише незрозумiлої
бентеги свого єства. Ну й що, коли вона вперше йде на роботу? Колись вона
й до школи йшла вперше, а потiм це стiльки разiв повторювалося, що аж
обридло.
- Тато насилу пiдшукав тобi мiсце, - наставляла мати. - Тримайся його.
Робота чиста i люди там гарнi.
Подумаєш, люди там хорошi! Нiби в iншому мiсцi немає ще кращих. Ось
вона стоїть в автобусi, i всi на неї дивляться такими добрими очима. Хiба
в поганих людей бувають добрi очi? I взагалi хiба погана людина стане
дивитися на гарну?
Вона випурхує з автобуса i, заграючи з бiлим снiговiєм, бiжить до
заводоуправлiння.
- Де тут завком? - довiрливо запитує у вахтера.
- Це, дочко, на третьому поверсi праворуч, - каже вiн їй цiлком
серйозно, як i личить вахтеровi говорити з дорослою людиною.
- Я прийшла на роботу. Мене звуть Оксана Оришечко, - на повному серйозi
доповiдає вона вже пiдтоптаному чолов'язi з темними очима i галявиною
серед чорної чуприни.
- Ага. Дуже приємно, - вiдповiдає той i мiряє її лiнивим поглядом. - Я
голова завкому Крекотень. Для вiдвiдувачiв товариш Крекотень, для вас -
Микола Панасович.
Вiн запалює цигарку i не дуже доречно запитує.
- Де вчилися друкувати?
- У мами. Вона друкарка.
- Сiдайте за машинку.
Вiн диктує їй метрiв сорок бездумностi з протоколу чи газети, а потiм
безбарвним голосом пiдбадьорює.
Добре. Молодець. Зрiдка це нам ставатиме в нагодi А тепер пiдшийте
газети, бо тут справжнiй кавардак. - I простує до свого кабiнету.
Оксана мугиче пiсеньку про снiг i вiтер, газети трiпотять в її руках
сiрими крилами i слухняно лягають одна на одну. Вона з легеньким вихилясом
огинає стола з пiдшивками i заходить до кабiнету.
- Миколо Панасовичу, газети пiдшитi.
- От i добре.
Якусь хвилину чути лише його важке дихання.
- Якщо будуть вiдвiдувачi, кажiть, що прийматиму з другої години. Зараз
зайнятий. - Перед ним лежить розгорнутий журнал, у голосi його лiнь i
втома.
- А що менi робити? - вихоплюється в неї.
- Не спiши поперед батька в пекло, - несподiвано переходить на "ти". -
Будеш потрiбна - скажу.
Знiчев'я вона гортає пiдшивки газет, друкує листа знайомiй у село,
скорботно заглядає в маленьке дзеркальце. Часом її викликає Микола
Панасович:
- Надрукуй список заочникiв.
- Знiми копiю з цього листа. Два примiрники.
Стiкає день. Проповзає тиждень. На незриму вiсь часу намотуються
одноманiтнiсть i нудота. Шурхотять папери, i стукає серце.
- Коли вже я почну щось робити? - питає вона одного разу.
- Ти прекрасно справляєшся з обов'язками.
- А хiба в мене так i не буде справжнього дiла?
- Справжнього дiла? - Микола Панасович навiть осмiхається. - Наївне ти
дiвчисько. Кожне дiло справжнє. Так нас учать.
Вона починає щось палко доводити, а вiн поблажливо i докiрливо хитає
головою. Йому смiшно чути її докази. Вiн - син свого часу. Колись якось
висунувся, його пiдняли i посадили в це крiсло. I вiн сидить. I сидiтиме
без жодних нарiкань, доки не пересадять в iнше. Як це завжди буває з
людьми низької культури i убогої душi, совiсть його не турбує. Вiн навiть
зверхньо дивиться на людей, особливо неспокiйних, i вважає себе
незамiнимим. Порожнечу справдi нелегко замiнити чимось.
- Знаєте, Миколо Панасовичу, - несподiвано для самої себе каже Оксана,
- завтра я не прийду на роботу...
Вона не чує, що вiн бубонить їй услiд. Вона вже бiжить по схiдцях,
сумочка викреслює кола, а в грудях оживає щось незмiрно дороге i нiжне,
вiдвойоване в байдужостi.
Оксанi знов хочеться, щоб на неї дивилися. I справдi, в автобусi вона
ловить чийсь погляд. Ага, це он той чорнявий. Вiн зводиться з мiсця i
пропонує:
- Сiдайте, будь ласка.
- Я зараз сходжу, - прямує дiвчина до виходу, - почуваючи на собi його
незвичайний погляд. Перед тим, як зiйти, вона озирається, раптом показує
парубiйковi кiнчик язика i виплигує на асфальт.
Вiтер пiдхоплює Оксану на свої бiлi крила, вона кокетує з ним i зовсiм
не думає про те, що мама страждатиме вiд її нерозважного вчинку.
=====================================================================
Архип Тесленко. Оповiдання
СТРАЧЕНЕ ЖИТТЯ
I
У селi Вербiвцi живе чоловiк iз жiнкою, може, хто знає, Михайло
Панасенко. Такий вiн iз себе: височенький, сухорлявенький. Богомiльний там
вiн такий. Як зачув дзвiн, так вiн i в церквi тобi. За парубоцтва служив у
хазяїна грамотного, грамоти вивчивсь: читає письмо святе, житiя. Жiнка в
його нижченька за його, тiльки огряднiша якась, Палажкою звуть. Живуть
страх не в миру! Гостра, невпокiйна Палажка таки й ненавидить Михайла.
Якийсь уже вiн поважний дуже: нi похихотiти з ним, нi попустувать. А сама
нечепурна удалась. То колоскiв у полi пiсля неї зостається багато, то
бур'яну на грядках; хата часто не заметена в неї, на лавi наляпано.
- Чепурнiшою буть треба! - iнодi їй скаже Михайло.
- Кнюх поганий, монах! - вона зразу на його.
Михайло:
- Безсовiсна, грiх мiй великий, скушенiе!..
Ото в його лайка така.
Вона йому - дулю або ухопить палюгу та палюгою його.
Так i живуть. А побрались, - кажи ти! Хоча так i брались вони...
Палажка десь аж у якономiї у Потiпаки служила, i зроду-звiку вони вперше
побачились, як Михайло уже з паляницею до неї прийшов.
Ще любить справки Палажка, а тут i їсти нiчого: поля з пiвдесятинки
всього; така люта усе.
II
Була у їх донька, Оленкою звали. Як опеньочок, ще невеличке було, а там
таке: оце як Палажка що робить, пряде абощо, було, то Оленка торкає
пальчиком роботу її та:
- А як воно це?!.. А з чого воно?
Букварець купив їй Михайло, зробив їй указочку; прийде зима, єсть
вiльний час, Михайло:
- Ану, Оленко, грамоти вчитися, ану грамоти... Оленка, таке
манюсюсiньке, в сорочечцi, чорнявенька, як i батько, пальчик у рот, сiдає:
- Це "а", а це "б", - читає за батьком. А ранок, вечiр настане,
Михайло:
- Ану, Оленко, бозi молиться, ану бозi... Бозя папки дасть, здоров'ячка
дасть.
Стає опеньочок, молиться за татом. Таке втiшненьке. Тiльки часто плаче
було. Матерi боїться було, як люта вона. Таке вже раде, як коли тихо у їх.
Залiзе за стiл було, вiзьме савтир батькiв абощо, та й давай:
- Господи помилуй, алiлуя! - хоч там i не те стоїть, читає, та ще з
протягом, як батько.
На улицю до дiтвори Оленка не ходить було. Батько:
"Грiшка, Оленко, на улицю: бозя битиме". Слухає.
А надокучить їй дома сидiти, до дiдуся Гната було побiжить, батька
Михайлового. Дiдусь цей, як ще Оленка вчилась на ногу спинаться, жив при
Михайловi, було водить Оленку по хатi, а зараз - при Василевi, старшому
синовi, що поруч з Михайлом i живе, в одстроєнiй хатi. Не вжив у Михайла
старий через Палажку, що й до його сувора була i добрим словом не
обiзветься нiколи було. Бiгає до дiдуся Оленка було. Дiдусь було по
головцi погладить її, гостинчика дасть їй якого, яблучко абощо. З
Сергiйком подружила Оленка. А Сергiйко - Василiв хлопчик, трохи
старшенький од неї. Дiдусь було з киcличок дубових чорнило Їм робить,
соломинкою писати бублички вчить їх було. Був грамотненький.
Пiдбiльшала Оленка. Оддав Михайло в школу її. Страх охоча до вчення
була! Одно вона нишпорить щось, одно вона вчиться собi.
Була вже у третiй групi вона. Пiсля великодня їй малось вчення кiнчать.
I тут у пiст яка несподiванка трапилась їй.
Їхав через Вербiвку у школу второкласну, що єсть бiля Вербiвки у селi
одному, наблюдатель єпархiальний над школами церковними протоiєрей
Полiєвкт Сохановський. Заїхав i у вербiвську церковноприходську школу, де
вчилась Оленка. Спереду сидiла вона, така: в керсетинi черкесиновiй,
платочку бiленькому, блiденька, а дивиться так допитливо. Отець Платiн,
сельськйй батюшка, показав на неї отцю Полiевктовi.
- Оце, - каже, - й вона, що вчиться на всi цi села найкраще.
Отець Полiєвкт, товстенький, руденький:
- Ану, дiвчинко, прочитай менi молитву господню, - до неї.
Почервонiла Оленка, а проте не злякалась. Встала, прочитала йому.
Похвалив, далi:
- А як, дiвчинко, по-руському буде: "хлеб наш насущний даждь нам
днесь?"
Одрубала йому: так i так, каже. Спитав її ще про Адама щось, якусь
задачку напам'ять задав, i це одру-бала.
Вiн:
- Так. Тепер скажи менi, дiвчинко, хочеш ще й далi вчиться? Вона:
- Хо-о-чу, -так з протягом.
Отець Полiєвкт:
- Гаразд. Пiдготовся ж ще за лiто трохи, ходи ось до батюшки, а там ми
одiшлем тебе в бiльшу школу нiж ця... на стипендiю, що єсть на нашу
єпархiю: учиться на шкiльний кошт, розумiєш?
Так радiсно всмiхнулась 0ленка, засоромилась та й оченята вниз
поставила.
Ходила лiтом до батюшки. Вiн показував їй, як готовиться треба. Вона
дiтей йому поглядить, се-те, i така: читає, читає оце та:
- Коли б уже швидче одiслали мене в школу ту бiльшу,-до батюшки
було,-якi воно книги там i чому воно вчаться там?
Або мовчить-мовчить та й усмiхнеться оце:
- А якою я, - каже, - буду тодi?
III
Пiд осiнь одiслали Оленку i в школу у ту, аж у Великоросiю десь. А
школа та... второкласна, кажуть, та й церковноучительська там. В одному
вони й домi, кажуть.
Присилає Оленка додому письмо незабаром. "Как я рада! - пише,
по-руському, звiсно, пише, - прийомний екзамен здала! Татусю, мамусю!..
Вивчусь, - знатиму й я вже тодi, як i вчитель. Тодi й мене настановлять
учителькою. Книг, картин тодi накуплю, наставлю по вiкнах квiток, питиму
чай i вас напою. Та тепер уже мене i балакать по-панському учать i вбрання
менi панське дали. Та зразу, як приїхала я, то так тут i обступили мене,
розглядають: у вiщо вдiта, та як балакаю, слухають. Та я боюсь-боюсь, а
вони: "хахлушечка", кажуть. Та яка школа велика! Так луна по їй i iде. Та
все у їй так i блищить: i помiст, i лутки. Та й церква в школi, i живем у
школi, та все самi школярки, а школярiв, як у вербiвський школi, й нема.
Та в коридорi й гуляємо. А глянь у вiкно, який город здоровий, страх!"
На лiто, в кiнцi весни, приїжджає додому Оленка. Платтячко синеньке на
їй, попередничок, ботики. А личенько вимите, бiле таке. Радiє, цiлується,
сюди-туди роздивляється. Побiгла в садочок, до квiточок припадає, зазирає
до кущикiв. А знов убiгла в хату, вхопила корзиночку, що привезла з собою,
вийняла яєчко якесь позолочене, сестричцi маненькiй Парасi, дає.
- На рiздвянi святки це там,-каже, - ялинка була: свiчечок-свiчечок на
їй, - каже, - та цяцьок.
Сахарцю дiстала, дає:
- Наоставляла, - каже, - од пайки.
Книжечку синеньку дiстала, на стiл положила:
- "Тарас Бульба", - каже,-шкiльний подарок. Тетрадки повиймала,
показує:
- Чистописання це, - каже, - а це ось диктовка...-- щебече. Тiльки вже
багато слiв руських вживає, яких i не второпають батько та мати.
Побiгла й до дядька Василя. Дiдуся Гната не було вже тодi: помер минуле
ще лiто. Сходила до батюшки. А дiждала недiлi, до церкви пiшла.
Почали гомонiть по селу:
- Так от, - кажуть, - щастя Михайловi: так тобi нi з сього нi з того у
пани дочку увезеть.
Всмiхається Михайло. А Палажка, там хвастуха така, не чує вже й нiг пiд
собою.
- Тепер ти, Оленко, не знайся з простими дiвчатами. Дiйдеш навук, замiж
пiдеш за пана: хату з цегли поставим, залiзом покриєм,-почала до Оленки. А
до Михайла:
- Моя донечка вчиться онде, а я в запасцi буду ходить!.. Справ спiдницю
менi!
IV
Приїжджає було й щолiта додому Оленка. Сумне тiльки життя їй було.
Їство: борщ, хоч видивись, картопелька, цибуля, часник, що аж хата
провонялась цим. А хата така кривобока, старенька, i так тiсно, поночi в
їй. А неспокiй у хатi? Неспокiй ще побiльшав. За вгород гризти почала
батька мати. А чого за вгород?
Дiд Гнат, батько Василiв та Михайлiв, помер у Василя. Що у Василя йому
спокiйнiше, нiж у Михайла, жилось, що Оришка, жiнка Василева, людина
кращої вдачi, до його ласкавiша була, нiж Палажка, вiн, умираючи, сказав
Василевi взяти города його бiльше проти Михайла на сажень ушир, Михайловi
ж сказав не перечить цьому. Поховали батька брати, худiбчиною стали
дiлитися. Жалкенько було Михайловi попускать братовi бiльше города, та
така батькова воля - попустив.
- I сякий, i такий, - почала на Михайла Палажка, - таке вбожество дома,
а ти попустив!.. Батько ска-зав та,й умер: i не попускать можна б було, сi
та тi б попускали тебе.
Почала й на Василя й сiм'ю його ворогувать та злиться Палажка.
- Пiдлiзли сякi-такi до старого, - почала думать про їх, почала бабам
хвалиться на улицi, - пiдлизалися до його, що вiн їм так сказав города
узять.
Перестала до їх i в хату ходить. Хоча вона й так рiдко ходила до їх: не
любила Михайла, не любила i родичiв його. Стала заборонять i Оленцi ходить
до їх.
- Не ходи, - було каже їй, - нехай пiдлизи, вороги мої не втiшаються
тобою, баришенькою моєю.
Та дарма цi балачки Оленцi були. Пiдлизування сiм'ї дядькової до дiдуся
не бачила вона, а просто догляд до його людський. Ходить було: до дядини
Оришки, до Сергiя, Сергiйка колишнього. Дядина поважнiша, нiж мати, така
невеличка, балакуча, се-те їй розкаже було, де що чула абощо. А дядинi
Оленка було про город, де вчиться, розказує.
- Все таке у йому... електричество, - каже, - i свiтять, i бiгають ним.
Ну й люде, - дивується було, - до чого дiйшли!
А Сергiй теж у второкласнiй учився тодi. З ним i про грамоту можна було
побалакати Оленцi.
- Що то та грамота, вчення! - було йому каже Оленка. - Вченi люди
розумнi такi. Хоч, - каже, - i тi вчительки, що там учать нас! Такi любi,
тихi та знають багато всього: балакать тобi про вiщо як стане котра,
слухай тiльки. Аж млосно стане тобi, як їх прирiвняти до себе, настiльки
освiченiшi вони. Та по квартирах у їх так гарно: грає музика, книги,
картини, пахне духами, просторо, свiтло. Так i пiде мороз по тобi, як на
їх життя глянеш i домашнє своє пригадаєш.
Страх як бажала Оленка i собi дiйти такого життя, дiйти такої освiти,
як тi вчительки. З книгами й не розлучається нiколи було. Нiгде їх брать
було у своєму селi, у Степурiвку ходила, сусiднє село. Там у старенькому
панському домиковi була народна книгарня. Стара панi книгаркою. Бере було
у неї Оленка засмальцьованi, порванi книги, читає у садочку у себе на
столику. Та такою до книг була i в школi вона. Заїхала раз було до неї її
шкiльна подруга звiдкiльсь. Розказувала про неї Михайловi.
- Там, - каже, - така Оленка ота: вивчить урок, сiдає за книгу, яку з
шкiльної книгарнi взяла. I вечора для читання їй мало, а й серед ночi
читає вона. Оце як поснуть уже всi ученицi, то вона встане
потихеньку-потихеньку, бо забороняється це, лампу пiдкрутить, читає.
V
У церковноучительськiй училась Оленка уже, на стипендiї теж. Сергiй, що
ранiш, нiж вона, вчиться почав, тодi вчителював уже десь. З второкласної
вийшов, де три годи пробув, на вчителя екзамен здавав. I книг деяких собi
уже роздобув, i рiдною мовою писаних.
Такий кругленький, русявенький, як мати; приїздить на лiто додому було.
Почала Оленка i в його брать книги. Дуже здибувалась була, як вперше
взнала, що ми - українцi i що в нас своє єсть письменство.
- Як-таки так, - каже, - що я досi й не чула про це!!
В "Кобзарi" дочиталась до слiв: "I чужому научайтесь, й свого не
цурайтесь", - та й замислилась. А пiшла до Сергiя та й каже:
- Справдi: чого цураться того, що ми найуперiд у життi почули,
побачили?.. Чого цураться, що нам сама природа дала?
Як стала у Великоросiї вчиться, балакала тiльки руською мовою, а то вже
й своєї вживать почала. I убрання iнодi надiвать стала своє. А ранiш було
як не в шкiльному ходить, то в платтi, що справить батько. Почала iнодi й
керсет надiвать. Мати було їй:
- По-благородному, Оленко, привчайся: тобi тепер не личить мужиче.
Тiльки всмiхнеться Оленка.
Познакомилась з степурiвською вчителькою, дочкою книгарчиною, i в неї
книги брать стала. I така була: Сергiй як нагадає про що їй, чого ще не
знає вона, з писання Дарвiна про що абощо, почервонiє-почервонiє було.
- Як же я, - каже, - мало читала!
I ото вже вона дiстане як не в Сергiя, то в учительки книгу таку, як
єсть у їх, та читає-читає вже.
Турбується було, що у школi не дають таких книг. Шиє, вишиває було, -
рукодiлля, якого й у школi вчилась.
Од роботи домашньої мати її увiльняє було.
-Не в своє дiло не мiшайся,-- каже було їй, - одного вже держись.
Було щоденник Оленка веде.
"Я, - було пише в щоденнику, - з грязi вилiзти хочу. Я бажаю до чогось
великого, гарного йти, бажаю людськостi, правди в життi, про вiщо так
пишуть у книгах".
А музику як любила вона! Сергiй на скрипку грать трохи вмiв. Грає
Сергiй, i не змигне Оленка нiкуди, слухає так. Почервонiє було, та аж
дрижати стане уся.
- Ну, й музика, - каже було, - як вона душу проймає!
Вчилась i сама грать на роялi: охочих, казала, учать у тiй школi цьому.
А в глибокi думки як заходить було!
У жнива раз помер один товариш шкiльний Сергiїв, ще й сусiда близький
його та й Оленчин, Андрiй Бiла-ненко. Стукають майстри, роблять домовину
йому, вона сидить у садочку, пише в щоденнику:
"Отак! Учився хлопець, був гарний, хороший, та це й... у холодну,
глуху, темну, тiсну могилу споряджають його! I це... проваляться груди
йому, висохне мозок... Боже! Що ж це таке? Та невже ж це буде й зо мною?!
Як же це так? А що там?.. Тихе, святе раювання? якi почуття невiдомi?
огонь, пекло, муки? чи спокiй i спокiй, вiчний, страшний, поки й свiта й
сонця!! Боже!.. Що ж таке буття й небуття?.. Люде, що таке?"
А раз прочитала Фламмарiона про небо. — Так от, -каже до Сергiя, - де
взялись усi тi мири незлiчимi, де кiнець простору небесному!
Вечорами усе вона дивиться на небо, на зорi було. Цвiт небесний любила,
голубi плаття носила.
Палажка ж усе бiльше не любила, що Оленка до "ворогiв" її, знай,
ходила, та ще й балакучiша була до їх, нiж до неї, матерi. А Оленка з
матiр'ю якось негаразд почувала себе через її вдачу, невпокiйну таку.
Особливо дуже не сподобалось Палажцi те, що Оришка сама раз покликала до
себе Оленку була.
Вийшла з хати та:
- А яких я оце грибiв добрих насмажила; ось iди, покуштуєш! - до
Оленки, що саме на грядках гвоздиками тiшилась.
Почула це Палажка з сiней, взяло її зло. Почала думать, як би помстить
Оришцi за це. I от другого дня топить Оришка у хатi, слухає: десь кури
кричать. Вийшла, - у Михайловiй клунi, що од гранi недалеко стоїть. Неначе
хто їх рiже, кричать. Що таке? Пiшла до клунi Оришка, - зачинена.
Подивилась у дiрочку, аж... її й кури. Палажка, аж з їх пiр'я летить,
хворостиною їх ганяє по клунi.
- Божевiльна, що ти робиш? - Оришка до неї.
- Хай не ходять у клуню!
- А чого ж зачиненi вони? Заманила, мабуть! Оскиряється Палажка,
хмурить брови бiлi свої:
- Заманила, - каже.
- Помийниця ж ти якономичеська! -Оришка їй. Аж пiдскочила Палажка.
VI
Вирiвнялась Оленка, зробилась хороша, струнка. Була, правда,
худощавенька, блiденька трохи, та це не вадило їй; навпаки, робило такою
чарiвною її, так i нагадувало про щось духове в їй. А карi оченята її були
такi розумнi.
Почало серденько так уже биться у неї i щiчки так палать, як стане вона
про кохання читать. Читала вона про вчителя одного. Був теж блiденький
трохи, чорнявенький, задумливий був. Читав багато. Докопувавсь до всього,
що й життя, що й небо. Добрий був до всього живого, - пам'ятав, що вiн
чоловiк.
"От зiйтися б з таким, - думає Оленка було, - як би я покохала такого,
пригорталась до його, думками дiлилась з ним!"
Єсть у дяка вербiвського син, Грищенко Федiр. Учителює десь,
церковноучительську кончив. Учителював i тодi. Хлопець молодий, нежонатий.
Жив лiтом дома. Побажав познакомиться з нею, а тодi у Вербiвцi тiльки й
дiвчат iнтелiгентних було, що вона. Почав ходить до Сергiя. Тiльки Оленка
якась соромлива була. I до Сергiя не пiде було, як у його вiн. Ходить було
по садочку у себе та тiльки в садок Сергiїв, де Грищенко, так позирає з-за
соняшникiв. А там грядки у їх мiж садками й мiж хатами.
- Ну, якi воно, - думає було, - тi мужчини, не брати, як Сергiй, i як
воно з ними?"
А то раз у недiлю сидить Оленка в садочку в Сергiя. Пташки щебечуть,
сонечко свiтить; калина кучерява, з одного боку пiдперта; лавочка, столик,
там i вона, чорнобровенька квiточка. Вишита сорочка на їй: керсет
плисовий, чорний; стьожка червона в косi, коса довга така. Сергiй нахилив
вишеньку бiля неї, ягiдки дiстає, вона дивиться у Шевченкiв "Кобзар",
"Дiвичiї ночi" читає.
Аж ось рипнула хвiртка. Глянула, - Грищенко з-за маку йде. Як пташечка
та схопилась Олейка, наче пурхнуть хотiла, та й нiкуди. Стоїть,
засоромилась, червона, як ягiдка. Познакомив Сергiй їх. Сiли. Грищенко,
чорнявий, вусики невеличкi, в тужурцi синенькiй, глянув на книжку та:
- Читаєте? - до Оленки.
Всмiхнулась.
- Читаю, - промовила так соромливенько.
- А читання рiч гарна, - Грищейко їй.
- Аякже! - Оленка йому. - Це ж таке їство духовне. - Перегортає
листочки та зирк-зирк на тужурку йому.
Грищенко:
- Читаєш i, як би сказати, бачиш усе.
Повела Оленка язичком по губi та:
- Еге. I до неба ближче стаєш. Почуття такi iнодi... - та й не
доказала. Почервонiла, кахикнула: у хатi у неї саме сварка зчинилась. Хоча
пiд калиною слiв з хати розiбрать i не можна було, а все ж чуть було
лемент. А слова такi там були:
- Мою дочечку манить, а мене зве помийницею, - мати до батька, - а в
тебе й нема того, щоб вибатькувать її, сяку-таку невiстку свою!
Батько:
- Та хоч ради недiлi святої не кричи, ради чоловiка чужого, там он
учитель чужий, почує...
- А що менi такi вчителi! Й панiв вони, чи що? - батьковi мати.
Вийшла далi мати надвiр, пiд калину з-за пшенички дивиться давай.
Оленка:
- Яка яблунька гарна! - Встала та й iде за яблуньку.
- Ще й ховається! - мати до неї, - Думає, що я й не бачу її; додому
йди!
Пiшла Оленка такою ходою нерiвною i попрощаться забула.
- Не ходи! - напустилась мати у хатi на неї. Батько й собi:
- Та й справдi, Оленко: краще б було, якби ти таки й не ходила до їх.
Що тiльки Михайло не був задерикуватий, як Палажка, а йому теж не до
вподоби було це ходiння. Боявся, щоб Сергiй її "з пантелику" не збив. Про
його тодi балачки ходили, що вiн у бога не вiрує, у церквi поклонiв не
б'є, свiчки не ставить та не часто й буває у їй; i комусь ще казав, що
земля кругом сонця лiтає i що дощ з пари.
- В писанiї немає цього, - казав якось Михайло Сергiєвi, - це од
невiрцiв усе; нiхто сил божих не знає, а дощ бог дає, а не з пари.
Не любив Михайло Сергiя. Через його та й до Василя рiдко ходить було.
Усе було вiн Оленцi товче:
- Живи по-божому: пости чти, до церкви ходи.
VII
Незабаром знов побачила Оленка Грищенка в Сергiя. Дивиться на його з-за
городини.
"Тодi я гаразд i не роздивилась на його, - думає, - а вiн такий... про
читання зразу почав".
I пiшла б, може, до його, як знакома уже, мати ж... сидить бiля хати,
лущить насiння. А Оленка в Сергiя, в дядини, крадькома вже бувала. Та й
Грищенко... хто його зна, якої тепер думки про неї, що тодi її так
осоромила мати. Щоб хоч не дивиться на його, не чути його голосу, пiшла
Оленка на вигiн!
Вигiн за садком зразу, високий, крутий. Тут i там по йому конi
пасуться, телята щипають травичку, вiтряки стоять. А внизу село лежить,
таке кучеряве. Кучерi то-польовi, срiбненькi, пiдiймаються вгору; iншi,
чорнi, позвисали над клунями; ще iншi, вишневi, сливовi, повивають хати. А
церква, наче зiронька в небi, сяє-сяє в гущавинi. Убiк попiд вигоном
долина побiгла. По той бiк долини гай зеленiє, то в долину збiгає, то в
поле вискакує, що жовтiє проти сонця за ним. А там далечiнь... синiють
гаї.
"Боже мiй! - думає Оленка. - Чого я сама? Потiшиться нi з ким красою
цiєю".
Щось забалакало ззаду. Оглянулась, - Сергiй i... Грищенко за нею iдуть.
Затьохкало в неї. Чубок на головi поглядiла, що визирав з-пiд платочка, на
плаття голубе подивилась собi, припинила ходу. Привiтались.
- Яка краса унизу! - Оленка до Грищенка.
- А що, вас не били у хатi тодi? - вiн до неї. Всмiхнулась Оленка й
нiчого. Стало нiяково їй. Сергiй це помiтив, про друге почав:
- Читав я в газетi, - каже, - що в селi одному хлопцi й дiвчата простi
спектакль дали. Порядкували вчитель та дяк. Да якби i в нас таке встроїть,
та ще й прибуток призначити на яку цiль корисну!
Оленка зирк-зирк на Грищенка, нiби питала його, що вiн скаже на це.
Грищенко, мабуть, думав, що Оленка на вбрання позирає йому: поглядiв
комiрець отюжений, висунув трохи з-пiд тужурки його, кахикнув та:
- Iнтересний, - каже, - з степурiвським дяком спектакль був учора у
нас. I то ж чорт рябий! Новiсiнькi карти були у мене, i вiн... - Грищенко
зареготiв, - i вiн чисто порвав.
- За вiщо? - всмiхнувся Сергiй.
- П'ять рублiв я виграв у його. Я вже казав йому:
не вмiєш - не сiдай, а вiн... хе-хе!
"Карти на умi в його!" - подумала Оленка про Грищенка. Глянула на його:
такий повний, червоний, в'язи товстi. "Зовсiм i обличчям не схожий на
того, про якого я читала", - подумала.
Сергiй глянув на сонце та:
- Iнтересно б оце подивиться на сонце в скло закоптiле.
Оленка:
- I то ж тiло величезне таке! А проте... потухне колись.
Грищенко:
- А он чорногуз який ходить! - карлючкою за вiтряк показав. - От якби
рушниця оце!.. Чудасiя!.. Як я уцiлив нею раз був ворону, так i пiшла з
тополi перекидя.
"А нащо уцiлив, спитать би тебе?" - подумала Оленка.
Довгенько ходили по вигону. Грищенко й до дяка степурiвського ще
вернувсь, розказував, як той п'є горiлку та як на головi вмiє ходить. -
Iнтересно, - каже. Оленка бiльш мовчала.
"Хай... - було думає, гуляючи з Грищенком, - кончу школу, далi
одчиняться дверi менi... невже не зустрiну тодi його... любого, з душею".
VIII
Палажка тим часом все частiш i частiш загризалась з Оришкою. Пiсля
того, як її Оришка назвала помийницею, вона як помiтить, що Оленка у неї
була, так Їй i зробить шкоду яку. Iде поз грань, соняшник зломить Оришцi
або переб'є ногу курчатi її, як пiде до неї, Палажки.
Лютувала на Оришку Палажка i все дужче злилась i на те, що у неї,
"ворога" такого, город бiльший. Почала все частiш дорiкать ним Михайловi.
Солi нема, борщу нiчим затовкувать, так на язицi й огород у Палажки.
- Пiдлiзли сякi-такi до старого, а ти попустив їм! - гримає на Михайла.
- Хоч би це який кущ картоплi продать з тiї смужечки, що оддав їм, i то б
же яка це запомога була!
Вийде з хати Михайло, перед очима i смужечка та.
"Справдi, - почав думать вiн, - нащо попустив? Хоча... батькове ж
слово... i не попускать не можна було... "Чти отця", - в писанiї сказано.
Це... це все Василь та Оришка тут виннi. Пiдлiзли пiд старого, мовляла
Палажка, так воно й є! Бо й справдi: чим я од Василя гiрший у батька? За
вiщо Василевi бiльш огорода од батька? За те" що батько жив при йому. Так
i при менi ранiш жив! Нехай Палажка, може, чим i не догодила йому, так...
у якiй же я тут винi?! Пiдлизли пiд батька i все тут".
Так почав думать Михайло, i вже й сам на Василя та Оришку злитись
почав. Уже й бувать у їх перестав. А робить їм погоду Палажка, вiн i не
спиняє її. Iнодi й сам ще як захватить їх кури з свого города, то аж
сторчголов летять.
Лайка, сварка i в хатi й надворi.
"Бiднiстьi зло через те, - думає Оленка було. - Хай... - було розважає
себе, - кончу вчення, матиму мiсце, буду запомагать батьковi, матерi,
може, хоч трохи утихне гризня".
Зiставалось Оленцi, щоб уже кончить школу, год один ще повчиться.
Дiждала кiнця лiта, поїхала.
IХ
Перед тройцею приходить од Оленки одкритка, пише:
"Кончйла з нагородою -євангелiєю в червоному бархатi, оправi золотiй.
Тодi-то за мною на станцiю виїдьте".
Прийшов час i їхать. Запрiг Михайло конячку, поїхав. Весело їхалось.
Незчувсь, коли i в Гайдарях опинивсь, а двадцять же верст, велике село.
Виїхать з його, i станцiя зразу.
Розвиднялося саме. Осокори в садочку, неначе намальованi, стоять на
побiлiлому небi, а водокачка стоїть сувора така.
Немає ще поїзда. Самi грузовi вагони збоку стоять. Свiтиться в
декiлькох вiкнах. Телеграфiст в одному сидить, куняє. А бiля кущiв
стрижених хропе хтось на клунках. Десь панок у брилику взявсь, походжає.
Надворi все свiтлiше стає.
- А дозвольте спитать вас...-- до панка до того Михайло,- чи швидко вже
поїзд?
Панок:
- А тобi ж куди, на заробiтки кудись?
Всмiхнувся Михайло:
- Нi, дочку виглядаю з школи.
Зупинився панок: - Як то з школи? Пiдiйшов до його Михайло:
- Училася з панськими дiтьми.
Дивиться панок то на сiру свиту Михайлову, то на зашкарублi чоботи
йому. Всмiхається Михайло. Походжає панок, Михайло й собi поруч з ним.
Прийшов поїзд, чмихає стоїть. Настороживсь Михайло. Зирк! Висувається з
зелених присiнок корзиночка. Держить її панночка в голубому. Рученята такi
бiлi у неї, манiсiнькi. Чубок такий кучерявенький з-пiд платочка визирає у
неї. А на щiчках i рум'янчик єсть. Виходить, всмiхається.
- Здрастуйте, тату!
Пiдбив Михайло сiнце їй на возi, ряденцем заслав, поїхали.
По вигону сивiє роса, а там он за вербами так небо палає, - сонечко
сходить. Тополi в Гайдарях, неначе засоромились чого, почервонiли.
Гайдарi. Сюди й туди по садочках бiлiють хати; клунi, хлiви стоять понад
улицями. Череда ось iде. Чередник у свитi, в брилi: "Гей!"- помахує
костуром. Там он на майданчику бекають вiвцi. А птаство що по садках
виробляє, зустрiчає сонечко як! Соловейко, аж у вухах лящить, витинає
такої. Та тут ось один, а там десь i другий. Жовна й собi виграє на
кленку. Пташка якась: цi-цi! у калинi. Нащо вже сорока, i та: скри-ки-ки!
- Який же тут рай! - всмiхається Оленка. - Рай, справжнiй рай!.. А
там... стiни. Глянь у вiкно: метушня, стукотня, дим.
Михайло:
- Так це ти, значить, учителькою будеш уже! Слава богу. От якби ще й у
хторокласнiй де, щоб жалування бiльше тобi: запомагать будеш i нам.
- I у второкласнiй можна менi,- Оленка йому. Помовчала, далi: - Менi
так i казано. - Усмiхнулась. - В отця Полiєвкта я це була.
Як була, розказала.
А на станцiї бiля того города, де живе отець Полiєвкт, Оленцi пересадка
була. Поїзда другого ждать довго, надворi пiвдня, вона корзиночку
швейцаровi поглядать оддала, а сама до його пiшла: наблюдатель над щколами
i знайомий до того,спитать про мiсце його. Подзвонила. Впустили її. Чиста
кiмната, олива горить. Вийшов отець Полiєвкт, повний, очi вузенькi,
благословення їй дав, усмiхнувся - впiзнав Оленку; рiк тому, як була у
його вона з книжкою якоюсь i поклоном од завiдующого школою. Сiв отець
Полiєвкт. Оленка, така учтивенька, соромливенька, стоїть перед ним та:
- Це вже я кiнчила, - так потихеньку до його.
Вiн:
- Ага... Що ж, трудно вчиться було?
- Нi, так...
Погомонiли трохи, далi Оленка:
- Я б вас прохала... як тепер пристроїться менi вчителькою?
Отець Полiєвкт, чого й ждала Оленка од його, що вiн же увiв її у науку
у цю, усмiхнувсь та:
- Гаразд, гаразд, голубочко... Буду мать на увазi... Бога не забувать
тiльки треба, старших поважать... - Ранiш "ти" їй казав, тепер обминав це
слово.
Не забула Оленка й про те, що їй доведеться запомагать батьковi, а в
однокласнiй школi плата мала вчителям, вона:
- А чи й у второкласнiй можна менi?..
Помовчав Полiєвкт, далi:
- Кiнчила церковноучительську: мм... можна. Ось буде й мiсце гуляще в
однiй.
- А як я взнаю про те, чи буде мiсце менi, чи нi?
- Напишу нехай через мiсяць отам... Звiдаюсь ще де з ким.
- Такий добрий... - Оленка до батька.
Їдуть. Ось якийсь домик визирає з-за тину. Стiни бiлi, покрiвля
червона, а рундучок зелений такий, виноградом диким порiс. Квiтничок перед
домиком тим, смужечками якимись, мережечками пiшов. Кущики зеленiють
якiсь. Та трояндою так i несе звiдтiля. А сад ззаду так i налiг на той
домик.
"От, - думає Оленка, - буду вчителькою так у селi у второкласнiй;
житимуу хатi в такiй; квiтничок такий буде у мене, садочок, рояль, книги,
картини i... вiн, задумливий, милий, хороший. Будемо людей добру навчать,
до всього такого великого доходить будемо з ним".
Михайло:
- А євангелiя в оправi золотiй тут? - на корзинку показує.
Кивнула головою Оленка, всмiхається.
- Отож гляди її, з нею скрiзь буде хортуна тобi. В поле виїхали.
Сонечко вранiшнє золотеньке, червоненьке, уже так осяяло все. Видно: там
он i там гаї по долинах червонобокi пiшли. Там он рiчка блищить в очеретi.
А он десь церква бiлiє в селi. Чорнiють яри. Перепiлка, чуть, десь у житi
лящить. Жайворонок белькоче вгорi.
- Який же мир божий гарний! - скрикує Оленка.
Дорога повилася й повилася житом, синiє. Жито молоденьке, блискуче, так
зеленiє - пiшло. Вiтерець пахучий пiепотить у йому. Сокирки так голубiють
в гущавинi. А ось коноплi чорнiють, запахли. Горох по могилi послався.
Могила висока така.
"Могила... - замислилась Оленка. - Кого вона бачила? Татар скуластих?
лицарiв чубатих, козацьких? чи, може, аж скiфiв?.. Де все дiлося те, що
булр тут колись? Чи хоч сниться краса ця тому, хто, може, у могилi тiй
спить?.. Боже мiй, нащо той сон, такий вiчний, страшний, коли життя таке
гарне?!"
Сонечко вже височенько пiдбилось. Вже поминули й Гупалiвку з цегловою
церквою, з очеретами густими. Ось уже й вiтряки степурiвськi. Степурiвка
он збоку. А ось уже й гай: звiдтiль i звiдтiль на дорогу налiг. Дорогi,
рiднi мiсця! Там он, де якийсь кущик росте, колись курiпочку зiгнала
Оленка, ягiд шукала; а там, на пiдгiр'ячку, рвала купало...
Бричка ось їде навпроти, Савка Гнатюк, вербiвський чоловiк, поганяє.
Хтось сидить за спиною в його, молодий, картуз - синя околиця.
- Студент Кочурин, - батько Оленцi.
Чула про Кочурiв Оленка. Савка, вiзник їх, розказував про їх батьковi в
хатi при їй. Пани вони, люди багатi, освiченi. Старий Кочура в земствi
чимсь єсть. А живуть вони недалеко од Вербiвки на хуторi.
"Що, якби познакомиться з ними?" - подумала Оленка.
Дачники в їх часто бувають. Учитель з гiмназiї, Савка казав, часто
буває: нежонатий, на щоцi родинка. Дочка єсть у Кочури, студентка, Люсею
звуть, Савка казав.
Поздоровкався Савка, проїхали.
"Боже мiй, - подумали, - невже я не познайомлюся з ними?.. Люде вищої
освiти! Таке єсть гарне пишуть про їх. Рай, мабуть, з ними".
Ось уже й хатки у садочках. Баштанець серед дороги ось дiтвора городить
з пiсочку. Он у споришi стовп бiлий стоїть, "Вербовка" чорнiє на дощечцi.
- Здрастуй, рiдне село!
Вилами улиця. В лiву руч повернули. Ось уже... хто? Мати назустрiч iде;
Парася бiжить.
- Здрастуйте!
А ось уже й тин. Хата старенька виглядає з-пiд грушi, зеленiє садочок.
Над вигоном он берести скупчились, на хлiвцi напирають. Клунька пiд кленом
чорнiє.
- А як повиростало усе! - скрикує Оленка. - Рожа он як зацвiла!
В хату ввiйшла: невеличка, стеля так низько, а стiнка напiльня так
оддулась. А така вона, хатка ця, мила тепер.
- Рiднесенька хата!
Мати самовар блящаний ухопила, наливає надворi;
Парася - школярка уже - угiллячка з печi дiстає, бат...
