Українська проза (збiрка II)
страница №7
...ько вигiрягконячку, чкурнув за булкою в лавку.
Пройшлась Оленка по хатi, пройшлась по садочку, так їй весело, любо,
таке їй рiдне усе, - розiгналась до дядька Василя борозенкою через грядки.
I тут почалось.
- Куди ти? - мати од самовара до неї, так суворо. Почервонiла Оленка,
зупинилась.
- А вам що? - питає.
Мати:
- До сяких-таких не ходи!
- Ось киньте-бо це!
- Не йди, я тобi кажу!
- Та поки ж це буде? - махнула рукою Олейка, пiшла.
Мати:
- Та не дозволю ж я, - кричить, щоб моя дитина, що найук дiйшла отаких,
та до ворогiв моїх ходила! - Вхопiиш палюгу та трах, трах нею по шибках у
хатi своїй.
Стала Оленка, дивиться. Вийшла дядина з хати, - там недалеко хата од
хати i дверi напроти дверей.
- Що там таке? - обзивається.
- Не мани, сяка-така, дитини моєї, своїми втiшайся!
- З ума зiйшла? - Оришка їй.
Палажка:
- Ось тобi, о! - крутить дулi, дає Оришцi. Якiсь люде йшли улицею,
поставали навспинячки, дивляться. Прийшов Михайло з булкою, теж дивиться,
став. Повiсила голову Оленка, похилилась до себе в садок. Закипiв самовар,
нiхто й чаю не пив.
Х
Обгортає Палажка на грядках картоплю пiсля цього якось i дiйшла до
обнiжка, що лежить гребеником мiж частками Василевою i Михайловою. Такий
вiн бридкий їй: так нерiвно город роздiляє i за ним такi вороги живуть!
"Хоч устругнуть його трохи", - думає.
Подивилась до Василевої хати - не видно нiкого та за соняшниками не
дуже й примiтне її, нахилилась, клює шарiвницею обнiжок той. Так гарно їй,
таке її усердя бере: в обнiжковi зазубнi робить, а поз обнiжок,
пiддовбуючись пiд його, рiвець прогортає.
"Хай трохи-потроху обвалюється у наш бiк, - думає, - до ворогiв
посувається: все ж таки нам город буде ширшать, а ворогам зло".
Другого дня прогонив Василь кури з грядок та й до обнiжка наблизивсь.
Побачив - скипiв. Сердитий-такй якийсь вiн, чорний, усатий. Побiг, ухопив
заступ, давай загортать той рiвець, зазубнi тi. I землею з грядок
Михайлових загортає.
- А, сякi-такi!.. - кричить.
Михайло був тодi в хатi у себе з чоловiком одним. Як вискочить.
- Що то ти робиш!- визвiривсь на Василя.
Василь:
- А то он що пороблено? - показує йому зазубнi.
Бачить Михайло, що пороблено, i хто поробив, догадався, бачив бiля
обнiжка Палажку учора, та це байдуже йому: у Василя частка бiльша, вiн те
знає.
- Що ж там? Нiчого! - Василевi вiн.
- А, так нiчого тобi!
Горне Василь з грядок його землю та зачiпає й картоплю йому.
- Рятуйте! - кричить Михайло.
Виходить з хати i чоловiк той. А чоловiк той - Семен Остапчук. Чоловiк
багатий, поважний, письменний. Був вiн од Вербiвки суддею тодi в волостi.
Iде й вiн до обнiжка, такий здоровий, показний, рудий трохи.
- Що таке? - питає.
- Подивiться ось, - Василь до його, - що воно пороблено обнiжковi це?
Подививсь Остапчук, та тiльки не за Василем оступивсь. Василя не любив
вiн за його вдачу сувору, що й до його, суддi, вiн непривiтливий був. А
Михайла тодi ще саме було й треба йому: прийшов до його на роботу кликать
до себе, i пообiщав Михайло.
Всмiхнувсь Остапчук та:
- Що ж? тут... нiчого такого. Почервонiв Василь:
- Як нiчого? - крикнув на Остапчука.
Остапчук:
- Чого ж кричать?.. На кого кричиш? - з серцем до його. Вiн:
- А що ж?.. Лiзуть у мiй огород, i нiчого? Михайло:
- А як у тебе он i город ширший, i не кажеш того!
- А тобi що до того? - гримнув на Михайла Василь. Подививсь i Остапчук
на Василiв город: од обнiжка до улички, i на Михайлiв: од обнiжка до
лiски,-городи узенькi, примiтно, що ширший, хоч i не набагатечко.
- Ширший, да, - додав Остапчук. Почервонiв ще дужче Василь:
- Так i ти... i тобi заздро, що город ширший у мене?-визвiрився на
Остапчука.
- Не тикай!.. З ким ти потикавсь? - Остапчук до його.
- А що ж?
Остапчук:
- Грубiян отакий... У город он лiзуть до його... До такого i слiд
лiзти.
- Що ти? Що слiд лiзти? - скипiв Василь. - Що ти, чорт рудий, пiддрочку
даєш?
Дивиться Остапчук, почервонiв, далi:
- Що ти? що ти менi оскорбленiє наносиш таке?! - закривав,- Чуєш! -
обернувсь до Михайла.- Чортом рудим мене зве! Свiдком будеш: процентуюсь.
Увiйшли в хату Остапчук та Михцйло. Була в хатi й Палажка, сидiла на
полу, пiр'я в решетi драла. Оленки ж не було й у городi, десь зiйшла од
клопоту. Всмiхається Палажка: увесь час у вiкно одсунене слухала бучу.
Остапчук нiчого. Увiйшов у хату, щоб цiпок узять та додому йти та й... сiв
на лавi, похнюпивсь. Сердито йому. Як-таки так? Якийсь-небудь харпак i
його, суддю, такого чоловiка поважного, так образив! I за це йому тiльки
арешту може буть суток з скiльки. Щоб i робив йому! Пiдняв голову:
- А з якого благополучiя у його, прохвоста, город бiльший? - почав до
Михайла.
Почухав потилицю Михайло, сiв на лавi й собi та:
- Подарував старий йому трохи... пiдлiз.
- А документа ж нiякого в його нема од старого?
- Нема.
Стиснув Остапчук плечима.
- Дивуюсь, - каже, - тобi: чого й дивишся на його тодi? Тобi ж тут
жалiться можна в суд: нас, мов, два брати, город батькiв, а владiєм
нерiвно ним. Прощу порiвнять нашi частки.
Мовчить Михайло, дивиться на Остапчука. А Палажка так радiсно:
- Порiвнять! От спасибi вам... дайте стежку в цiм... доказать
сяким-таким!
Всмiхнувсь Остапчук. Оце-то йому допекти Василевi!
- Чого ж, - каже до неї, - можу дать стежку. - Повернувсь до Михайла:-
Тiльки тут от що: того, що як там було в вас - чи подарив йому батько, чи
як, - згадувать у судi не треба, а просто: Василь, мов, сам захопив
стiльки города собi.
Мовчить Михайло, в землю дивиться.
А Палажка:
- От спасибi вам! - до Остапчука. - Я вже вам робить що без грошей
послухаю за таку йашу добрiсть до нас.
Знов усмiхнувся Остапчук: це ж йому й користь iце з цього буть може.
- Еге, я добрий, звiсно... Захопив прямо, кажи, - навчає Михайла. -
Знайти тiльки для хворми свiдка такого, який би теж так сказав, i дiло
вгорить. Я потягну руку за тобою. Перебалакать ще з товаришами суддями
можу... i присудимо тобi посунуть обнiжок у Василiв город... Добре?
- Не знаю... коли б... - Михайло почухавсь.
- Що "коли б"?
- Коли б грiха не було тут.
Всмiхнувсь Остапчук, прихиливсь до Михайла та:
- А за обнiжок?.. Як тут грiх, то й за обнiжок же грiх: з вашого ж боку
вiн скопаний.
Всмiхнувсь i Михайло, помовчав, далi:
- Та це так, тiльки... обнiжок дiло менше, а це... батькове слово треба
ламать i... на Василя- захопив ще треба казать. Та й... обнiжок не я й
скопував ще.
Палажка:
- I тебе сi та тi й вигадували такого менi... - почала кричать на
Михайла.
Зареготiв Остапчук.
- Подумайте,- каже,- над цим.- Взяв цiпок, пiшов.
Почалося справжнє пекло в хатi у Михайла. Палажка вже тiльки й знає, що
гризе йому голову:
- Сякий-такий, одбирай, що попустив! Слухає-слухає Оленка це, почне
вбалакувать матiр:
- Ну, мамо, що ви за людина така? Нащо гризня ця?
- А тобi чого треба? - визвiриться мати на неї.
- Кончила вчення, мiсця шукай!
"Ну,було думає Оленка, - коли б уже швидше те й мiсце: зароблю грошей
i, на чiм не стане, куплю у дядька смужечку, що попустив йому батько.
Нате, мамо, - скажу,та цитьте!"
XI
Пройшло вже бiльш мiсяця з того часу, як пообiщав отець Полiєвкт
написать Оленцi про мiсце. Жде-жде Оленка, не чуть нiчого од його. Чи не
забув? Почала турбуваться.
А то одного разу почула од Сергiя вона, що сам чув десь, що отець
Полiевкт, який завжди живе у губернському городi, зараз перебуває у батька
свого, а цей живе у городi, що недалеко бiля Вербiвки, - невеличкий,
повiтовий. Батько його, сивий дiдусь, заштатний батюшка, слабував дуже
тодi, i вiн приїхав одвiдать його. Стукнуло в голову Оленцi: чи не пiти це
до його, нагадать про обiцянку йому? Вечорiло тодi вже, як вона цю звiстку
почула. Дiждала другого дня, причепурилась, чкурнула. А там усього сiм
верст до города.
Пiвдня. Прихожа Полiєвктового батька. Оливою, калошами пахне. Сидять на
лавцi в прихожiй: Грищенко у тужурцi, якась панночка в чорному, ще хтось
безусий у блузцi, - видно, теж до отця Полiевкта прийшли. Сiла Оленка й
собi. У сусiднiй кiмнатi чуть Полiєвктiв голос; балакає так повагом з
кимсь.
- Любов до ближнього, - каже комусь, - любов, про яку так учив нас наш
божественний учитель Христос, - велика рiч. I ми, служителi його, у
проповiдях наших повиннi дбать про неї.
"Милий отець Полiєвкт, - думає Оленка,-про яке святе дiло вiн дбає!"
А серце тiльки тьох-тьох у неї: що то вiн про мiсце їй скаже.
Ось iде через прихожу у кiмнату у ту баба якась в попереднику, на
прислугу схожа.
Оленка до неї:
- Доложiть отцю Полiєвкту, що я хочу бачить його:
Панасенкова, скажiть.- Пiшла баба у дверi, зачинилась, докладує.
- Так i Панасенкова тут?- чуть отця Полiєвкта. - Пам'ятаю... там
така... - почав до когось, - по науках у школi не було кращої за неї.
Дякували менi, що таку ученицю знайшов. Там даровита, а працьовита!.. Може
неабищо буть з неї.
Чує це Оленка, всмiхається.
"Значить, коли за таку маєш мене, - думає, - подбаєш для мене. Ану, у
якiй же второкласнiй ти помiстиш мене? У дiвчачiй, звiсно. Ну, й
працюватиму ж я! Буду вчениць своїх до думок глибоких привчать, до
людськостi, правди; буду їм книги гарнi читать. Пiдiйду до сiї, до тiї,
всмiхнуся до неї, вiзьму за щiчку її. Боже! Як я їх буду кохать!" - Аж
устала Оленка, пройшлась по прихожiй, так їй гарно зробилось.
Вийшов якийсь батюшка од отця Полiєвкта, молодий, високий, надiв бриль,
пiшов собi. Визирнула баба з дверей незабаром за батюшкою:
- Iдiть хто... - каже.
Схопивсь Грищенко, почимчикував до отця Полiєвкта. Дверi зiстались
одхиленi, Оленка стоїть бiля комина i їй видно: отець Полiєвкт сидить за
столом у рясi шовковiй, такий поважний, а Грищенко вклонився перед ним
низенько так, склав руки на грудях i так облесливо пiдiйшов до його.
"Яке ж низькопоклонство!" - подумала Оленка.
- Ваше високопреподобiє! - почав Грищенко до отця Полiєвкта. - Заставте
за вас бога молить: допоможiть менi перевестись у второкласну куди!..
Прошенiе ось... - Вийняв похапцем з тужурки бомагу, пiднiс її отцю
Полiєвкту, стоїть, знiтивсь перед ним, голову набiк.
"Як же i принизився!" - подумала Оленка. Їй аж соромно стало.
Подививсь у те прошенiє отець Полiєвкт, далi:
- Гаразд, голубчику! - та й положив на стiл його.
Поцiлував Грищенко ще раз отця Полiєвкта в руку, вийшов, всмiхається.
Дивиться Оленка на його.
"Цуцик ти, цуцик, - думає. - На двох лапках стаєш. До чого це воно? Хоч
i начальство ж отець Полiєвкт, а вiн же чоловiк, як i ти. I невже простiш
як не можна держать себе з ним? Ну, взять хоч i благословення, та без
корчiння такого. Або... або й зовсiм нащо здалося воно?.. Тепер же не
школярi ми вже!"
Дiйшла й до Оленки черга. Увiходить i справдi не бере благословення.
Сказала "здрастуйте" та й стоїть, усмiхається. Полiєвкт зворухнув рукою,
повiв по столу, та й нiчого. Далi схитнув головою та:
- Розумна стала дуже, - про себе нiби, хоча почула i Оленка
це,почервонiла, мовчить.
Вiн.
- Що вгодно? - так сухо до неї.
Оленка:
- Ви обiщали мiсце менi, так,.. чи не чуть ще?
Насупив брови отець Полiєвкт: .
- Не чуть...
- А коли ж буде чуть?
- Не знаю... Можна проситься iнше куди. Хто там ще єсть до мене? -
гукнув до дверей.
Щось важке-важке пiдступило пiд горло Оленцi. Похнюпилась, пiшла од
його. На пiшохода дожидав її Грищенко, щоб рiазом додому йти. Веселий
такий.
- Ну, слава богу, - почав до Оденки, йдучи, - прийняв прошенiє i
"гаразд" сказав... Воно й не що, а все-таки у второкласнiй вчителювати
краще. Мiй знакомий один у городському вчителює, бачив я сьогоднi йото,
такий у гудзиках! Форма нiчого в городському. I в второкласшй нiчого:
канти червонi, кокарда.
"I ти задоволений, - думає Оленка про Грищенка. - Ти, що так про форму
мариш! Значить, про даровитих тiльки балачки, а на дiлi- хоч вiн i
нiкчемний, пустий, тiльки ворон збивать з тупiль, а, - аби цуцик!.. Де ж
обiцянка хоч?"
Толока. Будяки проти сонця так червонiютї". Роззирає Грищенко
сюди-туди, всмiхається. Оленка нiчого, повiсила голову, йде.
"Так он воно що! - про Полiєвкта думає.Ось яка любов до-ближнього!..
"Дбать у проповiдях"... а в життi... слова однi... Значить, єсть любов
тiльки до честi од ближнього! I за неоддання її ви так одпихаєте од себе
його! I ви ще служителями Христовими себе вважаєте!"
Пригадалася Оленцi тут притча про виноградарiв, у якiй хазяїн один
послав слуг до виноградарiв забрать ягоди, а виноградарi взяли й тих слуг
повбивали.
"Убивцi! - подумала. - Хто й служив би йому, ви й того уб'єте".
Пригадалося їй i те, що нагорода у неї - євангелiя позолочена.
"Нащо ви хоч золотите її!" - подумала.
Другого дняi i ранок ще, а в хатi гризня.
Мати на батька:
- Ноги муляють черевики позалатуванi, нових треба!
А батько:
- Нащо керсету у глину вробила? Глядiть треба, коли брать нiгде нiчого.
Вона знов про город йому.
"Чого ж тепер сподiваться менi? - думає Оленка. - Що робить? Гинуть...
гинуть у цьому пеклi серед гризнi, вбожества?"
Вийшла з хати, стала на порозi.
"Та що ж робить-таки?"думає.
Пiшла в садочок, сiла на лавцi, пiдоперлась рукою.
"Хiба знов до Полiєвкта пiти? - думає.-- Так... стоїть пак iти до
такого?! Проситься в iншу єпархiю?.. Хоча... не такi пак i там Полiєвкти!
Хiба,.. в земську школу вдариться?"
Здумала про земство Оленка, здумала й про Кочуру, який чимсь у земствi
єсть, Савка казав. Пригадала студента його, якого зострiчала, їдучи
додому. Про Лсю, дачника-вчителя, про яких Савка розказував, здумала. Про
панiв, про яких десь у книзi читала, згадала. Були освiченi, багатi були.
Людям, що працювать чи вчиться бажали, а не мали змоги, запомагали.
"А що, якби це до Кочур сходить? - думає. - Люде теж багатi, освiченi,
не попiвської, звiсно, освiти. А не краще пак чоловiк освiченiший? i люде
з знакомствами, звiсно. А жить так бажаеться... жить, працювать, робить
щось таке гарне, велике... Невже б вони як-небудь не запомогли це менi, не
пристроїли де абощо! Сходжу. Тiльки самiй нiяково мов. Чи не пiшов би й
Сергiй за товариша?"
Прокралась до Сергiя Оленка.
Згодився Сергiй пiти, тим бiльше що Кочурин студент ще був i знакомий
йому. Iшов колись у Книшiвку Сергiй та од тiчки собак оборонив його в
полi, як вiн саме гуляв. З того часу здоровкаються.
Порiшили в недiлю сходить до Кочури.
XII
Прийшла й недiля. Ранок. Посилає батько до церкви Оленку, не йде.
Полiєвкт їй на думцi.
"Чого я пiду, - думає, - коли служителi церкви такi!"
- Безсовiсна! - батько на неї. - Хiба ж можна до церкви не йти? Це
Сергiй усе тебе зводить з ума!
- Отож... - Палажка од печi. - Там не тiльки Сергiй у бога не вiрує, а
сяка-така й мати його: у церквi вже хто його зна коли її й бачили!
А Оришка й справдi тодi давненько вже в церквi була: ходить їй трудно
було; мочила коноплi пiд холод раз та захолодила ноги, болiли. Палажка ж i
сама ранiш коли-не-коли бувала в церквi, а тепер, як стала Оленка
"баришенькою", часто стала бувать. Увiйде, запишається так, а вiзьме
свiчку, закопилить губу та аж на самий перед лiзе ставить: дивiться, мов,
люде, чия я мати.
Сонце вже височенько було. Батько до служби пiшов, Оленка до Кочури
збираться давай. Внесла з комiрки плаття голубе, празникове, керсет
плисовий. Що надiть? Те й те приношене. А в шкiльному синенькому, яке
зараз на їй, i зовсiм не личить iти: коротке, й лiктi вже видно. Голубе
празникове мов найчистiше, - надiла: приношене-таки й ситцеве.
"Нiчого, - думає, - до людей освiчених iду: не поди-йують".
На вигонi ждав Сергiй її, теж у ситцевiй блузцi, пiшли. Поле. Ось жито
стоїть у копах. Скот пасеться в стернi. А ось гречка бiлiє-цвiте. Мед
пахне-пахне, а бджоли тiльки джж!.. Так гарно йти.
Балка ось. Хтось вибiгає велосипедом iз неї: бiла сорочка, картуз
бiлий, синя околиця. Хто? Студент Кочурин! Добiгає...
- Здрастуйте! - до Сергiя. Велосипед похитнувсь, i вiн зскочив.
Почоломкався з Сергiєм. Познакомив з ним i Оленку Сергiй.
Вiн:
- Ху! Ухекався так... катаюсь... - Вийняв платок з кишенi, утирає лоба.
- Ху! Люблю побiгать до чаю, краще питиметься. А ви ж це куди? - до
Сергiя.
Сергiй:
- А так... ходимо... - збрехав поки що.
- Засидiлись?.. Читаєте, мабуть, усе?
- Не дуже, - Сергiй йому. - Книг немає таких. - Помовчав. - У вас там
не можна б розжиться якої коли?
- Зайдiть коли. У нас гарна бiблiотека. Чому ж?.. I погуляємо в нас. I
ви... - звернувсь до Оленки студент.
Так радiсно всмiхнулась Оленка: цього ж їй i треба. Почервонiла та й
очi в землю.
- Не стiсняйтесь,- студент їй, - я знаю про вас: розказував Савка, як
зострiчалиеь тодi, пам'ятаєте?
- А коли б же й справдi до вас забрести? - Сергiй до студента.
- Хоч i зараз ходiмте.
Пiшли. Студент велосипеда веде, Оленка з ним поруч iде. Так бадьоро
йде. "Ану, - думає, - як привiтають пани нас? Тi, про яких я читала, були
такi добрi: i пригрiють чоловiка, й розважать. Звiсно, люде освiченi: про
людськiсть знають уже i багатi: бiднiсть не злить їх. А як я буду
поводиться з ними? Як скажуть: " Не стiсняйтесь, будьте як дома"...
"Дякую", - скажу. Картини в їх єсть, квiтки: побачу якi. Книг попрошу.
Рояль, може, в їх єсть, пограю... так бажається... так давно вже грала".
- Що ж, ви кончили школу ту? - студент до Оленки.
- Кончила.
- Розказував Савка... Iнтересно: так попали учиться. Хист, видно, до
грамоти маєте. Що ж тепер робить думаєте?
Помовчала Оленка, далi:
- Не знаю й що.
- Як! Знання свої в життi прикладайте. Учителькою гарною можна б вам
буть абощо. Iнтересно: з народа сами, та якби стали видатним чим.
Працюйте.
Всмiхнулась Оленка:
- Не знаю тiльки, де б працювать.
- Чого?
- З батюшками не везе щось менi: пообiщав один мiсце, потiм... одказ.
- О! - зареготав студент. - Знали з ким мать дiло! Киньте попiв.
- А як би в земську школу менi. Як на вашу думку: з
церковноучительської можна туди?
- А чому ж? Хоча... знайомство єсть яке в вас?
- А якби до вашого батька звернуться?
- Звернiться. Познакомлю.
Всмiхається Оленка: "Ось-ось чого бажаю, досягну", - думає.
- I вам, знаєте що! - студент до неї. - Чому б вам не поступить на
курси медичнi, як сестра моя?.. Буть лiкаркою, полегчать людям страждання,
визволять од смертi їх.
Дивиться Оленка. "Боже мiй,-- думає. - Яке ж велике дiло полегчать
людям страждання, визволять од смертi їх!" - Помовчала: - А як же б
поступить на тi курси, трудно, мабуть, з моєю освiтою?
- Чого? Пiдготовиться можна. До Люсi, сестри моєї, звернiться: та
скаже, як там.
"Так от! - думає Оленка. - Що, якби пiдготовиться? А можна ж так:
учителювать i готовиться! А в Люсi, може, есть i книги такi... От якби й
справдi! Життя таке коротке... Чом не використувать його на щось гарне,
велике? Тiльки... на курсах коштiв же треба! Ну, та як небудь там... мiж
людьми добрими... А як Люся? Вона така, мабуть, добра... от подружити б!..
А студент? - Позирнула на студента Оленка: такий гарний, чорнявий,
худощавенький трохи i так грiє од його. I велосипед його такий хороший, i
блуза, i все..."
Серденько так забилось у неї.
Увiйшли у яр величезний якийсь. Дерева-дерева зеленiє в йому! А дiм
такий бiлий, здоровий на пiдгiр'ї стоїть. Став ось. Верби позвисали над
ним, сонечко грає в водi. Гребля. Ворота помережанi. З-за огорожi дощаної
визирає акацiя. У хвiртку ввiйшли. Волоськi орiхи позвисали над стежку,
квiтки перед домом рябiють. А рояль так лунає в одчиненi вiкна! Ну й згуки
ж, небеснi згуки! Так i линуть у душу Оленцi: хочеться їй i плакать, i
смiяться. "Люде, - хочеться крикнуть. - Нащо зло на свiтi здалось?"
Балкон зеленню повитий. В прогалявину видно: пани сидять на балконi,
саме чаюють, блищить самовар.
Так Оленцi боязко-радiсно.
Поставив студент велосипеда на дворi, на балкон їх веде. Стiл
довгий-довгий, а ласощiв усяких!
-Здрастуйте! - Сергiй та Оленка до панiв, так соромливо. Стали на
порозi, стоять.
Подивились-подивились пани їм на ситець, та й нiчого.
- Снiдаєте вже? - студент до панiв.
- Еге, - хтось промовив.
А Кочура старий, лисий, здоровий, - знають Сергiй та Оленка його: у
город часто через Вербiвку їздить поз їх, - чвякає щось та:
- А то ж що за люде? - на Сергiя та Оленку показує.
Студент:
- Та це... знакомi мої: учитель народний i... хоче у земство проситься,
- показав на Оленку.
- Гм! - буркнув Кочура та й губу закопилив так призро.
Почервонiв студент, наче йому соромно стало, що привiв знакомих таких;
промовив "знакомтесь" та й пiшов у покої.
Почервонiла й Оленка: "Та невже це так нас вiтають! - подумала. - I
студент... так ласкаво балакав дорогою, а тут... чкурнув мерщiй. Слова
однi... марнi, пустi".
Скраю ось сидить якась панночка. Плаття рожеве на їй, а щiчки пухкенькi
такi.
Дає їй руку Сергiй так невмiло, несмiлко; Оленка теж так саме за ним.
Всмiхається панночка, тиче їм пальчики. Переглянулась з кимсь усатим,
п'ятенце на щоцi, обоє всмiхаються. Ще дужче почервонiла Оленка. Дiйшла до
старого Кочури, саме запихається грiнкою, не бачить їх.
- Здрастуйте! - Сергiй до його.
Глянув, ткнув свої пальцi їм, мнякi та товстi. Дiйшли до усатого з
п'ятенцем на щоцi, газету саме читає, - теж такої. " Познакомились " ще з
панiєю якоюсь товстою, мабуть, Кочурихою. Та дала їм пальцi так милостиво:
- Здрастуй, здрастуй, голубушка, - до Оленки
всмiхнулась.
Поставали далi пiд стiною обоє, стоять.
"Та невже це така iнтелiгенцiя, - думає Оленка, дивлячись на панiв, -
такi люде освiченi... вйсокомiрнi, байдужi?"
Рояль годi лунать. Входить якась панночка в коричневому; за нею й
студент. Посiдали до чаю й вони. Поколотив ложечкою у стаканi студент,
глянув на Сергiя й Оленку та:
- Може, й ви хочете чаю? Сiдайте.
Робить нiчого. Сiли на порожнi стiльцi. Гукнув студент горничну. Та два
стакани винесла, поставила перед ними. Стоять тi стакани порожнi: рожева
панночка усiм наливає, а їм i нi.
- Люся! - студент до неї. - Налий он.
Наливає Люся, всмiхається.
- Я й забула, - каже.
Смакує Оленка той чай i без сахарю, без нiчого.
"Чого я пiшла сюди." - думає.
Усатий щось про Персiю балакать почав. Голос його такий противний
Оленцi. А пики у всiх страх осоружнi якi! I таке все їй вороже, чуже: i
банка з варенням, i зелений балкон, i бiлi дверi, що йдуть у покої. А
повiтря так воняе панами.
Почали розходиться: усатий надвiр з Люсею, студент у покої. Тi теж -
хто куди. Зiстались удвох Сергiй та Оленка.
- Ходiм звiдцiля! - до Сергiя вона.
Сергiй:
- А про мiсце ж?..
Аж побiлiла Оленка:
- Та що я, собачка яка, щоб прохать мiсця в таких ситих, байдужих, дiло
мать з такими?
Сергiй:
- Так хоч книжки... - Пiдiйшов до дверей: - Павле Iвановичу! - гукнув.
Виходить студент.
- Так книжки... - Сергiй йому.
- Можна... Ось я папi скажу тiльки. - Пiшов. Виходить i папа, дивиться
сторч.
- Що таке? - питає.
- Байрона почитать... Будьте ласкавi, - Сергiй йому.
Подививсь-подививсь пан на ситець Сергiєвi, далi:
- Прийдете iншим разом коли, або... може, я вам передам як-небудь,
шукать зараз далеко. - Пiшов.
- I попрощаться нi з ким! - всмiхнувся Сергiй. "I я пiшла до їх!.. -
думає Оленка, йдучи дорогою. - Мала прохать їх!.. На вiщо це схоже? Яка ж
я дурочка!.. Не навчив Полiевкт, полiзла... надiялась так, марила... Якi ж
жалiбнi мої мрiї, надiї!.. Яка ж легкодуха я! У людей отак вiрить, шукать
запомоги у когось. А, щоб мене чорт узяв!"
Сергiй:
- Значить, так... Посилай прошенiє тепер за мiсцем сюди-туди...
- А, пiшли вони, всi мiсця i люди! Не бачить їх, злих, не чуть їх!..
Доходять до села свого. Сонце з пiвдня вже звернуло. Душно. Вигiн. Бiля
вiтряка в холодочку сидять хлопцi, дiвчата. Данило, в синiй жилетцi,
положив руку Ганнi на шию, а шия у неї така у намистi. Петро, що колись з
ним Оленка в школу ходила, схилився на Прiську. Такi веселi: спiвають,
жартують.
"Щасливi! - думає Оленка про їх. - Спiвають собi, i до всяких
iнтелiгентних, освiчених, ситих, тупих їм дiла нема! Що, якби це так i
собi. Жить дома, спiвать так у недiлю, а в будень на городi чи в полi
робить... Квiточки, сонечко... I все так просто, до природи так близько.
Нiяких "освiчених", нiякої iнтелiгенцiї тобi тупої, нiкчемної... Пiшла
вона!.."
ХIII
Почала Оленка й справдi привчаться жити дома. Уперiд матерi до роботи
хапається. Зриває, чистить квасолю; зрiзує, вибиває соняшники; се-те
робить. Та дарма. Почує гризню в хатi, кинеться їсти, та нiчого, - сумна
така зробиться.
А то сидить вона раз у садочку. Сергiй в хатi у себе грає на скрипцi.
Дверi одчиненi в його, i чути Оленцi гру ту. Слухає, - i так жалко їй.
Пригадується Їй рояль, на якрму вона вчилася грать; пригадується те, про
вiщо так недавно марила вона: вiн- милий, задумливий, книги, картини... Де
ж воно це?
А раз увiходить у хату Оленка. Садять на лавi у їй:
батько i Якiв Васюк, сусiда один.
Васюк:
- Треба оддати, пора вже - до батька.
А батько позичав колись у його рублiв скiльки на плаття Оленцi.
- Пiдождiть трохи,- проситься, - Ось Оленка заробить, оддам.. -
Повернувсь до Оленки: - Оце ж пам'ятай, дочко...
"Бiдний батько, - подумала Оденка, - i вiн же не знає про дiла мої! А
що буде, як узнає?"
Думала;! думала, послала просьбу в iншу епархiю за мiсцем-таки.
Второкласної не згадує вже. " Хоч би у церковноприходськiй, - думає,--
бути".
Палажка ж своє дiло робила: за вгород Михайловi голову гризла та
гризла. Остапчук теж. Де стрiне його:
- А що, як про вгород? - питає.
- Та так... - почухається Михайдо, - не знаю.
- Подумай.
I Михайло вже усяк передумав.
А то в полудень якось увiходить Палажка з комiрки:
- Сi та тi хазяйнували б тебе,- почала на його. - Дiжу на завтра
вчинять, а борошна нема, а ти... шукай борошна йди та город, що попустив,
одбирай!
Жито ще тiльки возили з поля тодi, й нового борошна не було ще. Кiнчив
Михайло жилетку, що саме латав, надiв її, взяв мiшечок, вийшов з хати...
Куди йти? Напозичався вже так, що й у вiчi людям дивиться нiяково. Стоїть,
на город Василiв дивиться.
"Нi, таки справдi одiбрать те, що попустив,- думає. - Який кущ картоплi
продав би з тiї смужечки, мовляла Палажка, i то б же яка це запомога була!
А чи грiх який за одбнрання чи й за те, що на Василя треба казать
"захопив", то... Остапчук же первий цро це нагадав. Йому й грiх нехай. Та
й... хоч би й менi! То хiба тут такий уже грiх, що й одмолить не мфжна
його? Я ж вiрую в бога! Друга рїч у бога не вiрувать, як Сергiй он:
коли-не-коли ти в церквi побачиш йото, а побачиш,то як пень вiн стоїть. А
я ж таки... з усердям стою. I до святих знамуюсь, i все; i пости сповняю,
говiю разiв скiльки на год. А на страснiй недiлi й озвару не їм. Дає
Остапчук пораду, спасибi йому, так, значить, i буть. А дай до його сходжу,
побалакаю та й борошна в його, може, вiзьму".
Балачка з Остапчуком про це вже була коротка у їх. Зiставалось тiльки
свiдка знайти. Недалеко ходили по його. В Остапчука тодi саме був на
роботi, дрова рубав, Омелько Бовкун. Омелька цього знають у селi як
чоловiка, що легко його пiдмогоричить можна: любить випити, любить i
збрехать. Сам невеличкий, нiс синiй. Покликали в хату його.
- От що, Омельку, - почав Остапчук до його, - наш могорич ось з
Михайлом тобi.
- Як саме?
- У брата Михайлового города батькiвського бiльш, нiж у Михайла, так...
чи не посвiдчив би ти в судi, що Василь, мов, сам захопив його стiльки
собi.
Подививсь-подививсь Омелько на Остапчука, на Михайла, всмiхнувся, далi:
- А одвiту тут нiякого не буде менi?
- Ого-го! - зареготав Остапчук. - Якого одвiту?
- А що я не знаю iменно, як там... У холодну не вкинуть?
- Хто вкине? Василь? мужик необразований? Що вiн тямить? Сердитий, i
тiльки; так нам наплювать на те. А як захопив? Скажем... мм... та нащо й
здалося це: ми, суддi, далi й допитувать не будем тебе, щоб i не
спiткнуть.
- Так чого ж? Можу.
Узявсь Остапчук i жалобу написать, бо й за це, думав, якийсь день
поробиться йому. А вiн бачив, як жалоби пишуться, не одна перебувала в
руках. Тiльки як йому нiколи тодi саме було, збирався їхать за медом у
пасiку, а завтра недiля, то вiн сказав Михайловi:
- Завтра, гуляючи, я сам надiйду до тебе та в тебе й напишемо.
Взяв на одробiток Михайло борошна в його, пiшов.
XIV
Прийшов Остапчук до Михайла в недiлю.
- Трудне дiло - позви, - почав до його. - Усе треба, щоб хтось руку тяг
за тобою, давав стежку тобi та й написав жалобу гарно... чогось воно
стоїть!
- Потрудiться, спасибi вам, - Михайло йому. - Я вже вам за це услугую.
- Да, да! Молотить послухаєш.
Сiв Остапчук писать i жалобу ту. Взяв на лутцi чорнило Оленчине, перо,
всмiхається.
- Тiльки знаєш що? - до Михайла каже. - Я на пишу, а пiсля мене ще й
переписать треба комусь: я - суддя, i негарно, щоб моя рука була на
прошенiї.
Знайшов Остапчук бомажку у себе в кишенi, пише.
Злiг Михайло на стiл:
- А хто ж це перепише? - питає у його. - Оленка хiба?
- Да, да! Вона ж согласна на позов на цей?
- За це вже й не знаю я. А Палажка:
- Согласна не согласна, дитина рiдна: перепише,
- сидить на полу, всмiхається.
- Да, да! - оскирнувсь Остапчук. - Дитина рiдна:
одних думок з батьком, з матiр'ю бути должна... Написав Остапчук,
продививсь, далi:
- Ну, тепер i її... як її?.. погукайте.
Оленка тодi саме в садочку була. Якась пташка щебетала на гiллячцi, i
вона сидiла слухала; перед нею розгорнута книжка лежала.
Постукала мати у шибку, увiйшла Оленка в хату.
- Здрастуйте! - кивнула до Остапчука головою.
Вiн:
- Здрастуй! Тут ось чорновочка тобi, а перепиши сядь.
"Суддя, i такий неввiчливий! - подумала Оленка,- на "ти"..." -
Почервонiла.
Взяла чорновочку ту, дивиться в неї. Так-таки й написано: "Васьiлiй
захопил огорода..." Знала, звiсно, Оленка, що це неправда.
Подивилась-подивилась та й положила на стiл її.
- Не буду я цього переписувать, - каже.
- Чому? - гукнула мати на неї.
- Тому що... зла не робiть! - та й iде до порога. Перебiгла мати дорогу
їй:
- Куди ти? - визвiрилась. - Нащо ти вчилась ось стiльки?
А Остапчук свариться пальцем на Оленку:
- Грiшно так! - каже. - Грiшно упорною буть. Ти знаєш, що значить не
спушаться матерi-батька? ти... ти вчила заповiдi?
Оленка:
- Прошу не тикать на мене! - до Остапчука. Всмiхнувсь Остапчук:
- А хiба... з якого двора ти?
- Вчила заповiдi? - почав i Михайло. - Повинуйся, в писанiї сказано.
- Чого вам треба од мене?! - крикнула Оленка.
Мати:
- Ворогiв жалко тобi? - Штовх, штовх у спину її: - Переписуй ото, того
треба нам!
Побiлiла Оленка, оступилась до полу та:
- За що ж... за що ж зневага така?
- Та стоїть пак тобi, ледащо, їсти давать, га? - хитає мати головою.
Розсердивсь i Михайло на неслухнянiсть Оленчину.
- Ох-хо-хо! - зiтхнув. - Скоромне у пiснi днi... до церкви не виженеш.
А Палажка до Остапчука:
- Сало у середу, в п'ятницю їсть, - на Оленку показує. - Єсть для борщу
трохи, - бере, хлiб маже ним.
Удавили сльози Оленку, не знає, що вже й робить. Взяла ту чорновку,
перо, бомагу, сiла за стiл, переписує.
Всмiхається Остапчук.
- Вот так... - навчав її. - Що говорять тобi, слушать нада. I пости
чтить нада, до церкви ходить, i... i всьо, потому: грiшно. Через те бог i
дощу не дає, що тепер у його вiрують так.
Переписала Оленка, кинула ручку, вийшла надвiр. Так їй важко, досадне.
Куди йти, що робить? Постояла трохи в садочку, на вигiн пiшла. Ходить.
"Зло,то є зло! -думає. - Хай уже хто, а то... батько наваживсь на таке
дiло низьке... богомiльний такий... От i вiра!"
Збоку в Оленки лежить кладовище, по пiдгiр'ю так розiслалось i таке в
деревi все.
"Лежать люде, - думає, - i байдуже їм зло".
Повернула до кладовища. Ровом обгороджене. Полинь, нехвороща стирчить
на ровi. Увiйшла у ворота. Стерня вiвсяна зразу на голiй мiсцинi, так
жовтiє на сонцi. Хрести, могили пiшли в деревцi невеличкому, видно -
недавнi. Далi вишник. Хрести такi сiрi, похмурi визирають iз його. Один
он, чорний, лежить у травi. А он запала могила, чорнiє нора в бур'янi.
Уявились Оленцi череп, кiстки того, що колись жив, а тепер там лежить.
"I це вiнець життя такий! - думає. - Цiль його... нагорода за всi
турботи, страждання?!"
Трохи убiк берези бiлiють. Хрест бiлий, покрашений пiд однiєю стоїть.
Прийшла до його Оленка. "Андрiй Бiланенко" - напис на йому. Так... Чула од
Сергiя Оленка: умираючи, бажав Андрiй, щоб його поховали пiд березами, де
рiдко могили. Бажав i напис на хрестi мати рiдною мовою, сказав i який.
Сергiй йому й вирiзав. Читає Оленка: "Вийшов на вчителя i... вiчного
упокою мiсце знайшов!"
"Так от мiсце! - думає. - I його ж не минеш. Що ж тодi всi цi мiсця,
якi од Полiєвктiв, од Кочур усяких залежать?! Яка ж нiсенiтниця -
високомiрство їх! Яке безглуздя запобiгати ласки у їх!.. Шукати якоїсь
запомоги у когось! Життя... яка нiкчемна рiч воно!"
Подивилась на берези Оленка: вiття так порозвiшували. Подивилась униз:
видно, як кучерi вишневi в'ються по кладовищу, до рову спускаються; як на
ровi купчаться липи i як село поринає в садах.
"У якому гарному мiсцi Андрiй спочиває", - подумала.
За церквою видно кущ верб, такий рясний зеленiє. Уявилась Оленцi рiчка,
що там єсть. Її очерет обступив, лепеха. Пригадались Оленцi русалки, про
яких десь казку читала вона, що жили так у водi.
"От якби шубовснути з тих верб, - думає, - зробитися русалкою, жить пiд
водою в кришталевих покоях, а зiйде мiсяченько, на вербах гойдаться".
Прийшла з кладовища Оленка. Сонечко було вже над заходом. Сергiй i мати
його грушi саме в садку у себе збирали.
"Збирають, - думає Оленка, дивлячись на їх iз грядок, - i не знають, що
й я зробила їм зло: переписала бомагу таку".
Що б таке їм гарне зробить? Як би хоч обiзваться до їх? Ступила до
обнiжка та:
- Дядино, Сергiю, ви не сердитесь на мене? Зареготав Сергiй:
- О! - каже. - Видумай ще що. А дядина:
- Хiба ти що винна? Почервонiла Оленка, й нiчого.
XV
Почав уже батько й про мiсце в Оленки питати:
- Чого це тобi од отця Полiєвкта не чуть нiчого й досi?
- Хай!.. - махне рукою Оленка та й пiде. Усе вже вона було ходить
похнюпившись: у садку, на вигонi, на кладовищi, - неначе шукає чого. А
сердита зробилась! Заведуть у хатi гризню або посилає батько до церкви її,
- лютує, кидає все. А ранок, холод надворi, - ходить боса бiля хати й
розхристана. Та день зiйде, їсти i в рот iнодi не вiзьме нiчого.
А раз гiрко-гiрко якось до Сергiя всмiхнулась:
- А чого єсть люде - покiнчають з життям? - питає у його.
Вiн:
- Хто його зна. Читав я, що через легкодухiсть усе: бояться життя.
Схитнула головою Оленка, помовчала, далi так схвильовано:
- А не бачить цiлi, розуму в життi, страждати i боятися поквитуватися з
безцiльним стражданням, боятися смертi, скиглити, хапатись за поли життю,
аби тiльки жить, не знаючи для чого i нащо, - не легкодухiсть хiба?
Зробилась блiда-блiда, з лиця спала i попiд очима синi смуги лягли.
А батько жде: ось-ось вийде од Полiєвкта мiсце Оленцi. Заробив грошенят
трохи пiд хурою, набрав їй ситцю на плаття, - сам, вона й не казала йому.
Дає їй:
- На, - каже, - ший, щоб було в чiм їхать на мiсце. - А Оленка сама
собi пошить плаття умiла вже.
Подивилась на ситець на той та й положила в скриньку його.
XVI
Прийшов час i суда за город. Тiльки не так вийшло це дiло, як малося
буть. Остапчук гадав, звiсно, що Василя, "мужика необразованого", легко
обiйти на судi буде можна i тим бiльше, що за "чорта рудого" судили його,
i вiн мовчав. А мовчав вiн тодi, бо вважав себе винним; а тепер, як чув
якось в окружному судi - був свiдком за когось - як обороняються люде, так
i собi тут почав. Почав зразу з того, що став гребувать, щоб Остапчук не
брав участi в розборi дiла цього, бо як з ним, Василем, сам дiло мав по
суду. (А за "чорта рудого" цей же i суд дав йому щось бiльше тижня
арешту.) Дзвонили на Василя тепер, холодною його лякали, а вiн добився,
таки, що Остапчук з-за столу вийшов.
А що казав Остапчук, що перебалакає з товаришами-суддями, так i зробив.
Бо Василь i сам трохи зачув Остапчука з тої кiмнати, де закусювали саме
вони.
- Учити треба таких, - чулось звiдтiль. - А то... нi за що тодi нашого
брата будуть мати, всi чортами рудими зватимуть нас.
I от тепер свiдка Бовкуна i справдi допитувать не всиловались. Та
Василь сам умiшався сюди.
Суддя, що сидить посерединi, червоний, у синiй чу-марцi, спитав
Бовкуна:
- Так ви знаєте: Василiй захопил?
- Iменно так, захопив.
- Ну, бiльш нiчого.
Василь аж з лавки пiдскочив.
- Як нiчого? - почав до суддi. - А чому ж... а спитайте його, як
захопив я?
- Нас нiчого вчить! - гримнув суддя на Василя.
- А чого ж ви так?..
За дзеленчав суддя у дзвонок: "Мовчать!" - крикнув.
- Та нi, - Василь йому. - Мене цим не залякаєте, Я й далi дверi знайду.
Подививсь-подививсь суддя на його, прихиливсь до другого суддi, що
сидiв праворуч, товстий, у чорнiй чумарцi, та:
- Сльота така. Як ви думаєте?.. до начальства ще може полiзти.
- Еге, - той йому. - То й нам нагорить.
- Ну, харашо! - суддя до Василя, далi: - А не скажете, як, примiром,
захопив Василiй? - до Бовкуна.
- Та так... звiсно... - Помняв-помняв Бовкун шапку в руках, та й
нiчого. Одказали Михайловi. Прийшов вiн додому.
- А що, як? - Палажка до його.
- Та як? Нiяк! Одказали.
Дивиться на його Палажка, витрiщила очi, далi:
- Що ж ти робив там?! Тобi б же настоювати було, прохать суддiв... Та
це ж яка радiсть ворогам! А, боже мiй!..
Похитала головою, плюнула та й пiшла до Оленки, що сидiла в садочку,
думала.
- Зазнавайся з панами! - почала до неї.
- Як зазнавайся?
- Так... Ти вчена: пани за тобою стоятимуть, до земського пiдеш: за
вгород поклопочеш. Почервонiла Оленка, мовчить.
- Чого ж мовчиш?
- Одчепiться!
Пiшла Палажка в хату, знов: i сякий i такий - почала кричать на
Михайла.
Як по душi дере Оленцi той крик. Встала, снує, по садочку сюди-туди так
швидко. Де б дiлася, що б робила? Ходила-ходила, далi поза клунею, та до
Сергiя пiшла, не знає й чого.
Був у хатi Сергiй, у шаховцi рився чогось. На лавi сидiв Грищенко.
- Поздоровте мене! - почав до Оленки Грищенко. - Таки не збрехав отець
Полiєвкт: у второкласну незабаром од'їжджаю.
"I ти од'їжджаєш! - подумала Оленка. - От який отой свiт! - думає. -
Свiт честолюбства, низькопоклонства, нiкчемностi". - Подумала, далi: -
Заграй менi, - до Сергiя.
Зачинив Сергiй шаховку, оддав Грищенковi ноти якiсь, узяв скрипку.
- Якої тобi, польки? - побренькав, грає.
Увiходить Василь, прийшов iз суда, поставив цiпок, почоломкався з
Грищенком, а на Оленку тiльки нелюбо так глянув. Почервонiла Оленка.
Пригадалася їй та бомага, що вона переписала на його.
"Взнав про це, мабуть", - подумала.
А вiн i справдi взнав. Знакомий писар у волостi сказав йому, що Оленка
прямо написала, що сам чув од Остапчука.
- От i вiр їй! - здивувався Василь тодi. - Що вона добра до тебе: i
ходить, i все.
Сiв на полу тепер, їсть Оленку очима.
Похнюпилась Оленка: "Яке ж таки я низьке дiло пiддержала!" - думає.
Сергiй:
- Може, козачка ще тобi?..
Мовчить Оленка: "I я не змогла не переписувати того, - думає. - Яка ж я
ганчiрка!"
- Ну, так як?.. - почав Василь до Оленки. - Огорода з батьком та
матiр'ю одбирати у мене! Що ти написала на мене?
Побiлiла Оленка. Подивилась-подивилась на Василя, i нi слова. Встала,
пiшла. Палажка саме з вiдром iшла з хати з своєї, побачила, звiдкiль
Оленка йде. А Оленка навпростець, борозенкою, прямо йде, не крадеться вже.
- I сяка, i така! - почала на неї. - Ти таки ходиш до їх!
- Та й клята ж!.. - Оришка з грядок на Палажку.
- А ти? - Палажка до неї. - Ти он у бога не вiруєш, ти... до церкви не
ходиш. Тобi церква не мати, бог не отець!
Нiкому нiчого Оленка. Похилилася в садочок собi.
Заходило сонечко саме, золотило садочок, що жовтiти починав. Лiто вже
наприкiнцi було. Стоїть Оленка та так дивиться на садочок, на сонечко.
Стемнiло. В хату Оленка ввiйшла, лампу на стiл узяла, скриньку бiля
столу на ослiнцi поставила. Взяла у їй ситцю сувiйчик, що батько на плаття
набрав. Парасi дала.
- На спiдничку, - каже, - буде тобi. Далi бере тетрадки шкiльнi,
щоденники, подивиться, розiрве та й кине, та й кине до печi. Батько
ввiйшов.
- Нащо ти рвеш? - до неї. - Воно б же здалося на вiщо.
- Не ваше дiло! - Оленка йому.
Вийняла потiм книги, шкiльнi подарки: "Тараса Бульбу", про рослини
якусь, сiла, надписує Сергiєвi, Грищенковi по книзi: "На згадку", - пише.
Вийняла й євангелiю в оправi золотiй: "Отцу Полиевкту Соха-новскому",
надписала: "Оваго убо биша, оваго же уби-ша", - додала з притчi про
виноградарiв. Взяла потiм клаптик бомаги, пише: "На цьому свiтi, де зло,
неправда, нiкчемнiсть панують, чомусь гарному, свiтлому немає мiсця.
Прощайте". Взяла клаптик бомаги, пише:
"А вам, батьку, мамо, ось що скажу: вiра в бога не в самому ходiннi до
церкви, не в обрядах самих... Поховайте мене, де Андрiй, мiж березами. У
домовину менi квiток накладiть ".
Цидульки цi пiдопхнула пiд скатерть; книги поклала на покутi, скриньку
пiд пiл, на мiсце, поставила; а сама чепуриться давай: змилась,
розчесалась, коси не заплiтала, волос, як у русалок, зоставила. Внесла
плаття голубе, празникове, давай убираться.
Мати коноплi бiля комина мне.
- Куди ти? - питає у неї.
- На мiсце, - вона їй.
Батько маже хлiба шматок часником та:
- Так тобi це й коня запрягать?
- Лягайте ще спать. Вбираюсь, щоб готовою буть тiльки.
- А коли ж це ти приїдеш до нас? - всмiхається мати.
- Побачите.
Убралась, пов'язала стьожкою червоною голову, на хату надивлятися
давай. По долу костриця, пiд припiчком купка смiття.
- Як у свининцi у хатi! - каже до матерi. - Поприбирайте: може, люде
незабаром будуть до вас.
Подивилась на Парасю, що спала вже, на матiр, на батька... Забринiли
сльози у неї. Так жалко.
"Що робити?" - думає. Стояла-стояла, далi прокинула подушку на ослонi
та лавi, - лiжко її, - "лягла. Обхопили думки її.
"Хiба... жить зоставатись? - думає. - Так... для чого ж i жить?.."
Здумала про всi свої попереднi мрiї, надiї, про Полiєвкта, Кочур; про
матiр, батька, Остапчука, Грищенка...
"Де ж щось гарне, велике? - думає. - У мрiях, надiях, у книгах!.. А в
життi? Нiкчемнiсть, нiсенiтниця, зло... Стоїть пак турбуваться, корчиться,
поринать у злi, в багнюцi?.. Яка цього цiль? Кому це потрiбне?.. Не краще
пак спокiй... вiчний, тихий, хороший; спокiй пiд деревцем, квiточками,
травичкою?!"
У хатi було вже погашено. Встала Оленка. На полу, пiд стiною, лежить
батько, чорнiє; далi Парася, поз запiчок - мати.
- Прощайте! - прошепотiла. Вийшла з хати... навiки.
XVII
Знайшли Оленку пiд вербами у водi, - по платку, що лежав бiля берега.
Сяяло сонечко, пташки щебетали, а гарнесенька дiвчина була байдужа до
всього, до всього. Карi оченята її вже не свiтились питанням, молодесеньке
серденько не бажало кохання. Спокiйна-спокiйна була.
Як самовбивцю поховали її саму собi в глухому кiнцi кладовища, на голiй
мiсцинi, далеко-далеко од берез, пiд якими вона спочивать так бажала.
Через тиждень пiсля смертi прийшла одповiсть з другої єпархiї. Кличуть
Оленку на мiсце.
Тепер батько, мати, сестричка обсадили вiчне мiсце ЇЇ любисточком,
барвiночком, вишеньками, кленочками. На хрестi берестовому, невеличкому,
прибили iконочку матерi божої. Батько свiтить увечерi в хатi, читає
псалтир за впокiй; мати голосить.
ШКОЛЯР
Миколка, Прокопiв хлопчик, такий школярик гарнесенький був:
сумирненький, соромливенький, млявенький, як дiвчинка. Та ще ж такий
чорнобривенький, бiлолиценький, носок невеличкий, щiчки круглесенькi, ще й
чубок кучерями. Воно й училось нiвроку йому. Страх яке до книжки було:
чита, одно чита, а особливо як на урок загадають щось таке, - чи про луку,
чи про лiс... Ну й любило це!
Раз гулять повели їх у лiс. Воно вбiгло в гущавину та:
- А як ось тут гарно!.. гiллячко... сонечко в дiрочки... мережечки...
ну й гарно!
Далi вхопило квiточку, осмiхнулось, притулило до щiчки, погладило...
А там що раде знать було все!.. Усе було розпитує вчителя, усе розпитує
i про се, i про те, як i дощ, як i снiг. Вчитель було не навтiшається ним,
усе було по щiчках його, по щiчках, а воно вже таке раде ото, так
осмiхається та ту голiвку так простягає до його... Таке. А то раз учитель
пiдiйшов i питає:
- А що, Миколко, вивчив урок? Воно встало, осмiхається... тут
осмiхається, а там сльози.
- Плакав, чи що? - питає учитель. Воно так болiсно:
- Нi. - Далi руку до очей та й скривилось.
- Чого, що таке? - вчитель йому.
- Б...били.
- Хто?
- Батько.
- За вiщо?
- За... за... - та й не доказало за плачем. Дiло ж ось як було. Встав
Миколка вранцi, почитав трохи, - снiдати пора, вiн i каже:
- Мамо, що їсти?
- Що ж? - мати йому. - Он хлiб, ось борщ... Насипала борщу йому. Взяв
ложку Миколка, сiв до борщу до того... А борщ же той... аж воня, аж нудить
кислятинням: нi олiйки, нi квасольки в йому, та ще й учорашнiй, холодний
та перебовтаний. Сидiв, сидiв Миколка над ним - не пожене нiяк. Устав та з
тим i вдягаться давай. Одiгся, дiйшов до дверей - за печiнки тягне. Вiн
знов:
- Ну що їсти, мамо?
- Та я ж не знаю, - мати йому. Миколка по горшках: i в той заглянув, i
в сей... Увiходить батько знадвору, такий сумний.
- От лихо, - каже, - хлiба на денцi тiльки.
Миколка своє:
- Та, мамо, що їсти?
- Батька питай.
Микола:
- Он у людей i риба, й олiя.
Батько так бликнув на його. Вiн байдуже:
- I оладки, - каже, - i в школу беруть.
Батько:
- Що?! - Та як ухопить деркач.
- Так тобi ще, - каже, - риби, олiї! Шкури з мене, шкури! - та деркачем
його, деркачем. Меншенькi четверо, що теж їсти дивились, на пiч усi, як
горобчики.
- А, сякi-такi, - кричить батько, - їсти!
А то ще й зодiв... Раз увечерi роззувся Миколка та й моня чоботи, й
моня в руках, а далi так боязко:
- Ну й чоботи... чисто потрюхли... ноги так мерзнуть.
- Що? - батько.
- Мм... дiрки скрiзь.
Батько з рук у його, подививсь та по пицi його, по пицi халявами:
- Гляди, - каже, - гляди!
Позатягав, як умiв, де бiльшi дiрки, й нiчого. Ось другого чи там
третього дня приходить Миколка сумний-сумний i їсти не питає. Сiв на лавi,
клiпа очима. Батька в хатi не було. Мати пряла на полу. Сидiв, сидiв, далi
встає i, як неживий, диба-диба до полу... став i стоїть, похнюпивсь.
- Чого ти? - мати йому.
- Та... та, - губи задрижали, лице скривилось, i вiн засичав тiльки.
- Отакої! Чого ти? Помовчав, далi так тихенько:
- Мамо!..
- Ну?
- У... у мене...
- Що у тебе?
- У мене, - повернув п'яту, показує... Глянула мати - пiдбора нема.
Зiтхнула й нiчого.
- Що ж... оце... як... батько побачить? - плаче, так плаче Миколка.
Увiйшов Прокiп, Миколка й дух притаїв. Сiв i то побiлiє, то почервонiє;
дивиться в землю та чобiт той одно хова за другий та ввесь так i тремтить.
Прокiп байдуже до його, полiз пiд лаву собi.
- Де воно, - каже, - в чортового батька коноплi тi? Холод такий, а тут
пiдперезаться нiчим, хоч би мотузок абощо виплести.
- Хм... там десь... - жiнка йому. - Та... те й упослi б, а тут... он...
- та очима на Миколку й показує.
- Н... не кажiть, - сичить Миколка, - не кажiть.
- Як же ж, - мати йому, - а в школу в чiм пiдеш?
- Що таке? - батько до їх.
- Пiдбор у Миколи одпав...
- Що? - крикнув.
Тут Миколка, як печений, як схопиться та пiд пiл, та аж за стовпцем
опинивсь. Подививсь-подививсь Прокiп, засiп...
- Ну, нiчого, - каже, - хай, - знайшов конопельок, плете, нiчого
нiкому. Жiнка дивилась, дивилась та:
- Так, Прокопе, що ж з чобiтьми? Мовчить Прокiп.
- Пора б... уже ж, - тi й на латки не годяться. Мовчить.
- Чи ти не чуєш? Треба ж робить щось. Прокiп так бликнув на неї:
- Хай, його, - каже, - калiкою зробить!..
- Отаке!.. Божевiльний!.. Миколка з-пiд полу:
- Мамо, - сичить, - цитьте!.. мамо, цитьте!.. Цитьте ж.
Мати йому:
- А в школу як?
Прокiп так хижо:
- А, в школу... грамоти тобi!.. в пани сина!..
- А хоч би й у пани?
- Щоб i нога в школi!.. щоб i нога не була! - кричить.
Миколка:
- Як же... я ж не... ненарошне.
- Старцюго, - батько йому, - панувать!.. Ось прийде, за стiл залiзе...
книжки розкладе, перо... старцюго, щоб i нога не була!
Аж перекидається та плаче Миколка:
- Он... он, - каже, - усi... учаться - i Василь, i Павло... гарно як.
- Iч, старцюго, рiвняється до яких...
- А хiба... хiба душа в мене... хужа?
- Смiттюго, у їх плуги свої. В найми з душею з своєю!
- Божевiльний, - жiнка йому, - нащо ти був зразу в школу оддавав його,
нащо ти?..
- А, ти розумна!
- Ти ж сам одвiв його, ти ж сам записав, а тепер... Як тобi не соромно,
як тобi не грiх потрiпувать дитину отак?
Прокiп, нiби засоромившись:
- Та ти, ти, - каже, - домелешся!
- Що домелешся?.. Убивать будеш? убивай, домучуй уже, дорiзуй нас! -
Хусточку до очей та й сама в плач.
- От боже мiй, - каже, - i де та смерть, що вона i не забере нас од
тебе... Поки вже ми отак i труситься будем тебе? - Хлипають обоє. Прокiп
нiчого вже. Плете - сидить. Згодом трохи встає i якось досадно-досадно:
- Школа... школа - здирство, школа- грабiж... - кинув мотузку, надiв
шапку. - Школа останню сорочку стягне з тебе, - в груди себе... Та мов аж
з плачем: - Оста-а-н-ню со-рочку!
Грюкнув дверима, пiшов, голову похнюпивши.
А Миколка:
- Як... як гарно... вчитися, а вони... в найми... - Та з-пiд полу до
дверей.
- Куди ти? - мати до його.
- У школу... хай... як знають...
- Обiдать же... чоботи ж...
- Хай!..
Надiйшов вечiр. Засвiтили. Бiжить Миколка. Батько за столом саме сидiв,
засмучений такий; мати щось моняла на полу. З очей у неї капали сльози.
Миколка :
- Ось, ось, - показує чоботи.
- Де то ти? - здивувалась мати.
- Хе-хе... учитель дали.
- Як учитель?
- Хе-хе... сиджу, а вони: "Чого ти сумний такий?" - "Чоботи порвались",
- плачу. "Цить, - кажуть, - у мене зайвi є". ...
