Українська проза (збiрка II)
страница №10
...оже, борони, не торкнулися якого каменягори. Молодшi матерi так i зовсiм не вiдпускали вiд себе дитят, а тримали
їх за руки або загортали в полу своєї одежi. I лише чийсь песик нараз
вибiг iз товпи i, нюхаючи, плентався по передгiр'ю.
- Гляньте, гляньте... Пес... - зашелестiло мiж народом.
- Чий то?
- А я знаю?
- Вiн умре.
- Нi. Вiн сказав про скотину й про чоловiка, а це - пес.
I всi шепотiли й чогось чекали, але нiхто навiть не крикнув i не тюкнув
на пса. А песик побiгав, помахав хвостиком, потiм став переднiми лапами на
камiнь i, пiднявши голову догори, тоненько й неприємно завив.
I в цю хвилю, не знати звiдки, прилетiв гострий камiнь i вдарив пса
коло вуха. Заскигливши, пес почав крутитися на одному мiсцi, а кров
бризкала з рани й окропляла камiнь. Потiм упав, скрiб лапами пiсок, а ще
потiм - у червонiй калюжi лежав непорушне з вишкiреними зубами. Але про
нього всi забули, бо сталося щось ще страшнiше.
Хмара над верховиною гори стала рости й рости, дим почав обгортати всю
гору, закриваючи сонце, i нараз розiтнулося громове голосiння труб, мов
тисячу їх було сховано в хмарi i трубили в них велетнi. Страх обгорнув
серця всiх людей, чоловiки впали на колiна, жiнки притуляли до себе дiтей
своїх, а в далекому таборi завили прив'язанi пси.
I побачили всi, що бiжить Моїсей з гори, й кричить щось, i махає
руками, мов кличе. Високий, старий, так швидко бiг вiн, мов молоденький
парубок, а довге сиве волосся маяло й якусь авреолю творило над його
головою.
- Що вiн кричить? Кого вiн кличе? - зашумiли люди, бо з-за грому й
звуку труб годi було щось розiбрати.
- Вiн нас зове! Нас! - закричали переднi.
- Нас зове перед лице Бога!
- Ходiмо! Ходiмо бачити Господа сил!
- Не йдiть! Не йдiть! - кричали другi. - Ми не хочемо вмирати.
- Не може чоловiк винести погляду очей господнiх, i сяйво вiнця
ослiпляє смертного.
I ще страшнiше заревли труби й загрихотiв грiм. Слава ведущего
предстала перед Iзраїлем, i сила Сильного показалася яво. I закричав
нарiд:
- Не йдемо! Ти, Моїсею, вибранець божий, i тобi глагол його. Говори ти
з ним, а ми з тобою.
I затихли громи й труби, i почав кричати Моїсей перед товпою:
- Великий єсть Господь Бог Iзраїля! Бачили страх його? Чули глас труб
небесних? Але бiйтеся вчути голос вишнього самого! Бiйтеся! Бiйтеся!..
Бiйтеся!..
I ревнули знову громи й труби. Моїсей побiг знов на гору, а люди,
переляканi, затурканi, в страху, закриваючи голови полами, тiкали вiд гори
i, лиш вiдбiгши далеко, зупинялися вiд цiкавостi.
I всi бачили, як Моїсей смiло ввiйшов у чорну хмару на вершину гори, i
всi чули, що от як настане мовчання - це, значить, говорить Моїсей, i його
голосу нечутно; а потiм загримлять громи й труби - це Господь закриває
мiддю голос свiй. I всi, перестрашенi, вертали до кущ своїх, але разом з
страхом чули радiсть: кожному приємно було знати, що його Бог такий
сильний, такий могутнiй.
III
А як повернувся Моїсей з гори, то принiс з собою закон Господа. Ранiше
ж не було закона. Принiс i читав його старшинам, i були там великi й мудрi
слова:
"Не зробiть собi богiв срiбних i богiв золотих не зробiть собi, а
складайте менi вiвтар iз землi i на нiм палiть всесожжения ваше.
Хто б'є отця свого або матiр свою - смертiю вмре. Хто злословить на
отця свого чи на матiр свою - смертiю вмре.
I коли б'ються два мужi, й поразять жону непразну, i буде младенець її
поврежден, - да вiзьметься око за око, зуб за зуб, рука за руку, язва за
язву, вред за вред.
I як злодiя зловлять уночi i вб'ють, - нема в тiм убивства. Коли ж
сонце зiйде над ним й тодi вiн умре - умре и той, хто вбив його...
Не озлобiть пришельця i не образiть його, знаєте-бо душу його - самi
були пришельцями в землi Єгипту. I вдову й сироту не озлобiть, бо як
образите їх i вони, застогнавши, возопiють до мене, - слухом почую глас
їх, i розгнiваюся яростiю, i поб'ю вас мечем. I будуть жiнки вашi вдовами
i дiти вашi сиротами.
Шiсть лiт сiй землю свою i збирай плiд її, а в сьоме лiто дай їй
спочивок. Тако сотвори й винограду твоєму i маслинам твоїм".
I багато ще всяких мудрих i святих слiв. А накiнцi говорив устами
Моїсея Господь: "Слухай, Iзраїлю! Це посилаю аз ангела мого перед лицем
твоїм, - да збереже шлях твiй i введе в землю, що приготовив я тобi.
Послухай його i не ослухайся його, iм'я-бо моє на нiм. I коли слухом
послухаєш гласа мого i сотвориш все, що скажу тобi, - ворогом буду ворогiв
твоїх i супротивлюся супротивникам твоїм. I благословлю хлiб твiй, i вино
твоє, i воду твою, i вiдверну хоробу вiд тебе, i число днiв твоїх збiльшу.
I устрашу всi язики, де йтимеш ти, i обращу вся супротивная твоя в бiг. I
положу предiли твої вiд Чермного моря до моря фiлiстимлян i вiд пустинi до
великої рiки Єфрату i передам в руцi твої сидящих там, да не змiшаєшся ти
з ними й не послужиш богам їх".
I написав всi тi слова божi Моїсей у велику книгу i заповiв, що
вiдчитає їх привселюдно й урочисто. Люди радiли, що вони ще щось убачать,
що мають нову тему для безконечних оповiдань, - i всi тiшилися.
Моїсей велiв зробити перед горою великий кам'яний вiвтар, а довкола
нього - ще дванадцать менших, числом колiн Iзраїлевих. Вiвтарi мусiла
поскладати молодь, якiй приказано було також назбирати сухої трави, хмизу,
кiзякiв - взагалi, всього, що могло би горiти, на чiм можна б було спалити
жертву Боговi.
Авiрон був щасливий, що й вiн може доложити своїх рук до святої працi,
що в призначених для божої жертви вiвтарях буде i його камiнь. I камiнь
Авiрона все був найтяжчий, i оберемок пiдпалу його все був найбiльший; вiн
подряпав собi руки, видираючи якнайсухiший хмиз, тремтiв вiд напруження й
був увесь мокрий вiд поту.
Дехто з молодi, користаючись з того, що око старших не надзирає за їх
роботою, полягали собi на сонцi або бiгали, ганяючися один за одним, але
Авiрон засоромив їх, сказавши:
- Що ви робите? Як вам не сором? Ви ж Господевi служите роботою. Це ж
вiн буде приймати жертву на каменi цiм, i до його нiг пiдiйметься дим з
опалу цього. Чи ж лiнивством та жартами повинен будуватися вiвтар божий?
Хлопцi справдi засоромилися, щиро взялися за роботу, - i дванадцять
кам'яних вiвтарiв мов виросло коло великого вiвтаря пiд горою Синай. Коло
кожного з них по обох боках лежали великi купи сухого опалу, а коло
головного вiвтаря були його цiлi гори.
Ще задовго до пiвдня почали збиратися люде i великим пiвколом оточили
мiсце жертви. Хто стояв, хто сидiв, хто мовчав, хто балакав, але всi
поглядали на кущу Моїсея. Вона стояла на невеличкому пригорбку, i видно її
було звiдусюди. Коло неї великою купою згромадилися всi сiмдесят старiших
Iзраїля, - вони ж мали приносити жертву сьогоднi.
От заворушилися коло кущi Моїсея - певно, вийшов вiн. Так i є! Вiн
вийшов, i видно, як, тримаючи обома руками, несе книгу слiв Єгови. Вiд
певностi душевної не мiг устояти Авiрон на мiсцi й побiг; побiг назустрiч
Моїсею, щоб бачити його, щоб бути близько нього, щоб вiдкинути камiнь з
дороги його. Вiн так любив його зараз, так безконечно любив!.. I бiг,
скiльки доставало сил, щоб хоть бiгом трiшки заспокоїтися.
Поважно й розмiрене йде Моїсей i зцiпив уста. Щось пробували заговорити
до нього старшини, але вiн не вiдповiдав i був як кам'яний бог.
- То шкода, що божi слова вiдданi на папiрус, - говорив один з
семидесяти. - Чому ти не попросив Бога, щоб вiн написав тобi свої заповiдi
на каменi або на мiдi? А то папiрус таки папiрус, а не камiнь i не мiдь.
Те б уже було на сотнi лiт.
Моїсея, здається, вразили цi слова, вiн навiть затримався на одну мить,
але, може, то так лише здалося, бо не рухнув нi м'язню i нi звука не
почулося у вiдповiдь. Старшини, бачачи, що зав'язати розмови нiяк не
можна, замовкали й собi й ставали такими ж поважними, як i Моїсей. Та й
крайня була пора, бо всi очi було звернено на них.
От i вiвтарi. Широко всюди розступався нарiд, пропускаючи свого
пророка. Моїсей пiдiйшов до головного жертовника i, упавши на колiна,
почав голосно молитися. Нарiд хотiв повторяти слова його молитви, але,
очевидно, не мiг i молов всякi обривки фраз, що довелося почути вiд сусiда
справа або вiд сусiда злiва. Безбожний Корей з своєю жiнкою й дiтьми стояв
на ногах, тодi як всi люди впали на колiна, i голосно реготав з тої
нiсенiтницi, яка виходила з слiв Моїсейової молитви, перейшовши стiльки
тисяч ротiв. Авiрон мимоволi все те мусiв слухати, бо не вдалося
протиснутися наперед: iз старшинами йти було нiяково, а зараз же по них
нарiд так стискався, що хлопця зовсiм одтерли кудись убiк. I вiн випадково
опинився недалеко Корея й от тепер чув усi тi кпини та смiх. Хотiв був вiн
щиро молитися, але це жартування й насмiшки вбили в нiм увесь релiгiйний
настрiй, i як вiн не старався потiм знову вiдповiдно настроїтися - вже не
мiг.
Та й справдi це було трудно. Сонце страшно пекло голову, а гостре
камiння рiзало колiна. Десь там, напередi, коло Моїсея, щось вiдбувалося;
може, й велике, може, й святе, та коли ж тут нiчого не було анi видно, анi
чути, - i поки та святiсть доходила сюди, минаючи тисячi спiтнiлих
людських тiл, проходячи через тисячi розкритих на спецi ротiв, то з неї
вже нiчогiсiнько не зоставалося, i вона тут була вже байдужiстю й
обов'язком, от як i це клячання.
I Авiрон почав розглядатися по товпi, i замiсть молитви всякi iншi
думки почали ворушитися в нього в головi. Он стоїть на колiнах товстий
Iєлiїл, зложивши руки на пузi; сонно примружилися його маленькi свинячi
очка й шукають на землi найменш освiтленого предмета, щоби спочити вiд
гострих променiв сонця. Хоч вiн i стоїть в молитовнiй позi, але одразу
видно, що думки його десь далеко, i Авiрон навiть знає де - в Єгиптi.
Iєлiїл був там десятником над своїми ж земляками, сам не потрi бував
робити, ' а лише приказував; до того ж iще заробляв тим, що рiзав людям
скотину, з якої брав собi, звичайно, найлiпшу часть i продавав потiм хоч
своїм, хоч єгиптянам. I дуже не хотiлося йому кидати Єгипту; так не
хотiлося - страх! Але що ж вiн мiг поробити проти волi цiлого народу -
треба було йти. I вiн пiшов, але думка його не перестає критикувати
Моїсея; тому вiн зробився одним з найближчих приятелiв безбожного Корея. I
тепер при кожному жартi пiдсмiхується вiн масними своїми губами й притакує
ледве помiтним рухом голови, хоч стояти на ногах, так як Корей, i не стало
в нього смiливостi.
А от Малехет. Вона ще молода жiнка, але так багато дiтей в неї, що вона
вже виглядає старою, їй немає навiть часу молитися нiколи: то шити вона
повинна щось на дiтей, то знов ще одного родити. Та вона якось i не
боїться Бога. "Ну що ж! - каже вона, - вiн дав менi стiльки дiтей i тепер
мусить бачити, що я зовсiм не маю часу на молитву". I, здається, вона
права: дiти її - молитва її.
А тепер от стоїть вона на колiнах, така худа, тонка, як патик, i просто
вiдпочиває, бо вона не стоїть власне, а сiла, прикривши ноги. їй так рiдко
доводиться посидiти спокiйно, що вона рада й цьому випадку.
А де ж Асха?
Де тi очi, що любi Авiроновi бiльше вiд усiх очей на свiтi? Де вона
стоїть на колiнах, i яку молитву шепочуть уста її впрост до вуха господня?
О, як хотiв би Авiрон стати поруч неї на колiна, i як молився б вiн тодi,
дивлячись хоч на тiнь її!..
I вiд тої згадки тепло-тепло зробилося Авiроновi в грудях, i забув вiн
i Корея, i бiль своїх колiн, i так молився в душi:
"Поможи менi, Боже, взяти Асху за себе, бо я люблю її. Я буду вставати
до схiд сонця, щоб принести води вмити їй ноги, i пiзно вночi лягатиму,
щоб зробити за неї вечiрню роботу. В свято i в будень умащу найдорожчим
єлеєм волосся її, сам з любовiю обстружу сандалiю i ув'яжу ремiнь на нозi
її. I первенця мого тобi, о Адонай, присвящу, i десятого овна спалю перед
тобою з стад своїх. Дай менi Асху, Боже!.. Ти ж маєш силу промовити до
серця батька її i маєш руку преклонити хотiння його..."
I пiсля цiєї молитви так захотiлося йому бачити Асху, що вiн,
скориставшись з того, що всi вже повставали з колiн, встав i собi та пiшов
шукати. Але нiяково було довго плентатися мiж людьми: певне, зачалася вже
жертва, бо видко було дими напередi, а люди хоч i повставали з колiн, але
стояли в побожнiй тихостi. А до того ще замiсть Асхи надибав Авiрон усiх
своїх, i батько, суворо щось зашипiвши, показав стати коло себе.
Авiрон не мiг не послухати й став поруч брата Датана, та, очевидно, вже
безнадiйно мусiв стратити ввесь свiй молитовний вогонь. Датан, заховуючи
зверхню побожнiсть, все ж знаходив хвилину, щоб шепнути братовi щось
уїдливе, саркастичне.
- Корей говорить, - шепотiв вiн, - що це все бреше Моїсей; нiякого Бога
вiн не бачить, а тiльки туманить людей. А що труби було чути на горi, так
це просто забрав вiн з собою 40 душ своїх прихвоснiв з колiна Левiїна та й
велiв їм дуднити з хмари.
- Мовчи... Прошу тебе, мовчи, - тихо говорив Авiрон братовi. Йому
боляче було слухати образливе слово на пророка, на вищого з людей. А крiм
того... це будило в душi його сумнiви, а вiн не хотiв їх. Йому так добре
було в його вiрi, вiн так любив свiй щирий запал i свою молитву, що просто
не хотiлося виходити з того запашного саду на повний куряви й смiху
життьовий торг. Сумнiв - це ненажерливий змiй. Йому даєш руку - вiн хоче
серце, йому даєш день - вiн хоче життя.
Тут люди нараз почали кричати чогось, i далеко-далеко пустинею понiсся
стоустий гомiн, лякаючи самiтнього орла на стервi.
- Що? Що сталося? Чого кричать?.. - суетливо питає Авiрон.
- Хiба я не так само знаю, як i ти? - вiдповiдали йому
Авiрон, скориставшись з того, що й батько, зацiкавлений, роззявив рота
та спинався на пальцi, аби хоч що-не-будь побачити, потихеньку вiдiйшов i
почав проштовхуватися наперед.
Молитва, очевидно, скiнчилася. Люди почали рухатися, переходити з мiсця
на мiсце, голосно розмовляти. А коли Авiрон добрався до переднiх рядiв,
вiн побачив, що люди всi були забризканi кров'ю. Мов вишкiрялися цi
яскраво-червонi плями на бiлих святкових уборах i разили око в слiпучому
сяйвi сонця.
- Що тут було? - розпитував Авiрон
- А ти де був хiба?
- Я був тут, лише стояв далеко...
- Ну, була жертва, ну?
- А чому кров на людях?
Але з ним не хотiли говорити й вiдмахувалися вiд нього рукою. Нарештi
знайшовся якийсь охочий до розмов i розповiв у подробицях, як вiдбувалася
жертва, як половину кровi Моїсей вилив на вiвтар, а половиною окропив
людей, говорячи: "Це кров завiту, що завiщає його Господь вам всiх
словесах своїх..."
- А де ж вiн сам? Де Моїсей?
- Вiн узяв з собою Арона i Надава та Авiюда, а також сiмдесят старiших
наших i повiв їх на гору показати мiсце, де стояли ноги самого Господа
Бога.
- Страх, страх! - хитаючи головою, говорила якась жiнка. - А то хiба
нi? - питала вона знов, хоч їй нiхто не суперечив. - Як знати? Може вийти
вогонь з-пiд землi й спалити, та й уже.
- Боги всi сердитi, - пiдхоплювала друга. - Я бачила раз у Єгиптi, як
вирвався Апiс. Може, ви гадаєте, що вiн побив мало народу? Ну-ну!..
I жiнки почали пригадувати всяке страхiття, але Авiрон їх не чув:
гадкою вiн був з тими сiмдесятьма, що пiшли дивитися на мiсце єднання
Господа з землею. О, якби Авiрон мiг бути там! Вiн облив би сльозами
кожний камiнь, вiн лежав би день i нiч коло мiсця того й не боронив би
скорпiонам лазити по лицi й по грудях, - аби дивитися, й дивитись, i пити
без кiнця одну мисль: "Вiн був тут! Вiн, Адонай!.."
I в хлопця пробiгла навiть думка - завтра рано, як спатиме ще ввесь
сонм, побiгти скоком молодого оленя й самому знайти мiсце те. Його легко
пiзнати: воно, певно, свiтиться, як сонце, i довкола нього розцвiли
неземнi квiтки, а все живе, що є на горi, стоїть i дивиться й говорить:
"Вiн був тут, вiн, Адонай..."
Але потiм хлопець згадав, що Моїсей не велiв наближатися до гори пiд
страхом кари, та i взагалi те грiх. Та й чи буде ще тримати Господь те
мiсце в святостi одверто, чи, може, спалить невидимим вогнем i повелить
вирости за нiч на тiм мiсцi густим тернам або положить камiнь великий. Нi,
нi!.. треба перестати навiть думати...
I вiн зiтхнув. Так жаль йому стало себе, що от вiн уже скiльки прожив,
а й досi не бачив нiчого надзвичайного. Чому вiн не протисся ранiш сюди?
Може б, вiн тодi попросив гарненько Моїсея, - i святий пророк взяв би i
його разом з тими сiмдесятьма.
А довкола гудiв юдейський табiр. Люди зрадiли, що вже скiнчилася
молитва i що можна цiлком свобiдно рухатися, говорити, розмахувати руками,
i нагороджували себе за довге стояння на колiнах. Балачки були палкi й
велися на сотнi тем: кожному хотiлося щось сказати. Однi
судили-пересуджували сусiдiв; другi висказували сумнiв, чи вернуться
старшини живими, чи не ослiпнуть бодай; третi обмiнювалися гадками про
сьогоднiшнi вражiння. Якийсь присадкуватий юдей з рудою бородою рiзко
говорив:
- Еге! Це так, i все те добре, що ви говорите, але в нас i без того
дуже обмалилося вже скота, а тут iще тягнуть на жертви, та й на жертви, та
й на жертви. А менi яка з того користь? То б я сам з дiтьми його з'їв,
того барана, а кiстки дав би свойому собацi, - а то з'їдять його жерцi та
прислужники. А ти за те, що годував, що берiг, що напасав, - не маєш
навiть хвоста. I я питаю вас - що в тiм доброго?
- Грiх так говорити, - остерiгав другий. - Грiх i сором. То Боговi
жертви, не людям.
- Добре, Боговi. Але пощо ж Боговi доконче м яса? Чому вiн не хоче чого
iншого? Бо левiти м'ясце люблять.
- Прив'яжи собi язика, чоловiче! Та ми нiколи й не бачили того м'яса. I
хоч те подумав би ти своєю головою: чи вистарчить кiлькох ваших баранiв на
таке число слуг божих?
Так обiзвався один левiт, що не знати звiдки опинився поблизу.
Останнiми часами їх взагалi чомусь всюди стало повно: де зiбралася купка
людей, де зав'язалася яка-будь балачка, - дивись, уже левiт поблизу,
стоїть, слухає, вв'язується в бесiду. Але їх обов'язок служительства був
такий ще новий, що люди забували про нього i вважали їх от за таких же
самiсiньких, як i всi юдеї: один був з колiна Юдиного, другi -
Iсахарового, а цi з Левiїного, - от i все.
Але тепер рудий юдей чомусь надзвичайно вороже глянув на левiта й
буркнув:
- Пiди донеси Моїсею...
- Я не донощик, та, зрештою, не маю чого доносити, а от ти, певно, маєш
кущу близько кущi Корея, що говориш його словами.
I, замкнувшися в рiвнодушну неприступнiсть, вiдiйшов левiт геть та
наблизився до другої купки бесiдникiв. Тут низенький, грубий, але рухливий
юдей критикував простоту Моїсейових жертв i взагалi обряду:
- Ну, що то таке? - говорив вiн, жестикулюючи руками. - Сьогоднi взяли
барана, розрубали його на частi, дещо спалили, дещо з їли; завтра знов
взяли барана, розрубали його трiшки iнакше - i знов дещо спалили, а дещо
з'їли. I все те вiдбувається тут же, на очах у всiх, без усякої
урочистостi, без усякої таїни. Ну, що то за обряд? Я люблю так молитися,
щоб у тебе аж мороз поза спиною ходив, щоб було на що подивитися, було
чого й послухати. Тодi чоловiк i молиться iнакше, i думки його стають
якiсь iншi, i сам вiн бiльше прив'язується до Бога. Он у єгиптян! Як можна
порiвняти навiть з нами? Якi в них храми, ай-ай-ай!.. Цiлий день можеш
ходити в них i заблудити серед тисячi-тисяч колон. А туди, де жерцi
роблять своє дiло, хiба можеш ти не то дiстатися, а навiть глянути,
глянути хоч би одним оком? Ану, хтiв би я подивитися, хто б посмiв! Так
враз i здох би на мiсцi!.. А як вийде процесiя, та жерцi всi в золотi, а
опахала блищать дорогим камiнням, а боги в квiтках, а музика, а спiв -
iгi-гi!.. От тут починає чоловiк молитися так, що аж шкура на ньому
трiщить, а очi - як не вилiзуть з лоба. А в нас? Пхе! - i вiн аж губи
вивернув вiд погорди.
- Ну, а де ж би ми могли мати такий храм, як у єгиптян? Таж ми сьогоднi
тут, а завтра де?
- А я хiба кажу... доконче такий? Хiба я так от, точнiсiнько так
сказав? Я не хочу такого храму, але нехай менi дадуть Бога, щоб я його
бачив, щоб мiг поцiлувати, доторкнутися рукою. А то хiба я бачив свого
Бога? Або ти, або вiн, вiн - та всi? Ану виступи наперед, хто бачив Бога?
Юдей говорив голоiно й сильно розмахував руками.
- Моїсей бачив, - несмiло вiдповiв хтось.
- Моїсей! - жваво пiдхопив низенький. - А що я маю в кишенi з того, що
бачив Моїсей? Хто бачив, той нехай i вiрить, а я не бачив, то я... не... -
тут вiн зупинився й швидко озирнув всiх своїми лисячими очками, але зараз
же прибрав попереднiй тон. - Ну, я можу вiрити, а можу й нi. Я-то вiрю, бо
чому ж би я не мав вiрити, але... але хiба i всi такi, як я? Є такi, що й
не вiрять.
- I ти з ними, - сказав хтось, не знати хто, з гурту. Чорненький
перелякався й почав клястися, що вiн завше давав на жертву i що йому нiхто
не може нiчого закинути, але його мало хто слухав. Левiт же, здавалося, i
зовсiм не чув, про що тут була бесiда, бо стояв, вiдвернувшися, й пильно
дивився на гору. Чомусь нiхто вже не хотiв провадити такої бесiди далi, i
всi порозходилися в рiзнi сторони, пристаючи до iнших гурткiв.
Тим часом сонце вже не на жарт почало припiкати. Люди почали
непокоїтися, бо були голоднi. Розмови стали бiльш крикливi й менш зв'язнi:
кожному хотiлося, щоби його послухали одразу, i то його одного. То там, то
там якась мати, голосно кричачи, мовби приходила остання її година,
задирала сорочку дитинi й давала кiлька голосних ляпанцiв; а друга,
молодша, потай виймала з пазухи сир i, вiдвiвши дитину, мов за яким дiлом,
трiшки вбiк та закриваючи своєю одежею, совала їжу до рота та наказувала
швидше їсти. Але дитина, наївшися, починала хвалитися перед товаришами, тi
прибiгали до своїх матiнок i сипали, як з мiшка, рiзними докорами: всi
їдять, лиш ми... всiм дiтям матерi дають, тiльки ми... i т. д. I мiж
матерями повставала суперечка: одна починала докоряти другiй грiхом та
лякати карою божою, а друга виправдувалася, що вона сама - Боже, боронь! -
i не подумала навiть їсти, лише трiшечки, зовсiм трiшечки дала дитинi, а з
дiтей навiть Бог не питає суворо, бо вони ж такi дурнi. Хiба вони
розумiють, що таке пiст?
I дуже всiм обридло стояти; навiть у переднiх, що бачили все, й чули, й
захопленi були релiгiйним екстазом, - навiть у них все вже випарило
пiвденне сонце, i зосталося лише почуття важкої конечностi. I тому можна
собi уявити, якi радi були всi, коли нараз побачили громадку своїх
ватажкiв, що спускалася з гори. Всi надзвичайно оживилися, забули й про
спеку, й про голод i, кричачи, почали тиснутися до того мiсця, де мали
зiйти старшини: кожному-бо хотiлося подивитись якнайближче на людей, котрi
от за хвилину перед тим бачили мiсце стiп господнiх i, може, навiть
торкалися його устами.
А купка старих дiдiв, iз Моїсеєм на чолi, повагом, не спiшачися, йшла в
урочистому настрою i, оточена радiсним, ляскаючим в долонi Iзраїлем,
вiдповiдала на запити. Всi були цiлi, нiчим не ушкодженi, анi одна
волосина навiть не впала з голови; лише очi їх горiли вiд внутрiшнього
щастя, а уста самi говорили, прибираючи якнайлiпшi, якнайдорожчi слова.
Авiрон на цей раз уже протисся на самий перед i чув усе, вiд слова до
слова.
Захоплення було повне! Старi люди бачили таке, якого не доводилося
нiкому з них бачити за все життя.
Мiсце, де стояли ноги Господа, було, як би сказати... мов камiнь сафiр
- лише де-де? Хiба буває коли камiнь сафiр такий ясний, такий сяйливий,
такий променистий, як сонце, i такий прозiрний, як твердь небесна?.. Нi,
це щось iнше, щось неземне, - такi каменi можуть бути лише на небi!
А довкола - все попалено! Великий такий круг, - i в ньому все чорне, як
гнiв божий,' i Моїсей каже, що так було б з усяким, хто наблизився б до
мiсця того без божого позволения. О славен Господь! I славен Моїсей,
великий пророк наш! Вiн єдиний, що може говорити з Богом - i зостатися
живим!
А Моїсей стояв осторонь i мовчав. Лице йому було суворе, i лише очi...
горiли таким вогнем задоволення влади, що, справдi, цей пророк сам
здавався Богом.
I всi люди були задоволенi, i вернулися до кущ своїх, i їли, i пили, i
славили Господа й пророка його, а свого верховного ватажка Моїсея.
IV
А потiм уже сталося це...
Знов пiшов на гору Моїсей до Бога, взявши з собою молодого Iсуса, сина
Навiнового. Вiдходячи, не сказав анi слова, скiльки часу пробуде на горi,
коли його ждати; лише поставив на своє мiсце Арона i пiшов.
I всi бачили, як вiн увiйшов у темну хмару, що все ще стояла над
вершиною гори, i всi були спокiйнi, бо що ж з того, як ватажок одходить
собi на кiлька днiв вiд народу? Всього - кiлька днiв.
Але от пройшло три днi, п'ять, сiм - Моїсея не було. Чим це можна було
пояснити? Люди догадувалися всяко i взагалi багато, може, навiть занадто
багато, про це говорили, - бо хтось там сказав якесь нерозумне слово, про
котре й забув через хвилю, а воно пiшло вже сонмом, виростаючи, як снiжна
куля, й тривожачи собою уми. I врештi сталося так, що занепокоївся нарiд i
повстало замiшання серед нього... Ранком уставали сусiди, i перший запит
був: чи не вернувся? Жiнки збиралися коло джерела i, набравши води в свої
посудини, забували, що сонце вже зiгрiло її, що дома нема анi крапельки, -
i балакали, балакали без кiнця - все про одне. Вони умисне ходили по воду
якнайдальше, щоб побачити ще й iнших жiнок, щоб почути, що ще й там, у
другiм кiнцi стану, говорять люди. I пiсля кожної з тих ранiшнiх i
вечiрнiх розмов - новий клубок вiстей розмотувався по сонму, заплутуючи
навiть яснi уми та вливаючи отруту сумнiву навiть у крiпкi душi. Мов ту
воду, що приносили женщини, вливали вони разом з усiма своїми свiжими
вiстками у камiнь вiри мужiв, - i щiлина сумнiву росла, росла,
розтрiскувала камiнь на порох.
I от почали вже непокоїтися мужi. їх недовiр'я i сумнiв не були такi
рухливi та жвавi, не перелiтали десять раз за один день вiд одних ворiт
стану аж до других, але тим твердiше вони вривалися в голову й сидiли там,
як те камiння пустинь. I нечисленнi були сумнiви мужiв, не прибирали таких
розмаїтих, строкатих барв, але, раз зародившися, вже не переставали
невпинно рости, мов добре годований бик. I вечiрня бесiда мужiв була
похмурою i довгою; жiнки наближалися до тих груп, але їх проганяли, бо
невелика приємнiсть мужевi пописуватися розумом своїм перед жiнкою. Але
жiнки все ж лiзли знов, хоч зовсiм могли того не робити, бо кожна з них
була певна, що про все довiдається вiд чоловiка вночi. Але то ж ще вночi,
а жiнки не хотiли чекати, крутилися довкола, вмiшувалися в розмову, не
даруючи мужеству мужiв навiть тих кiлькох годин.
Але добре. Що ж на те все Арон, заступник Моїсеїв? Хiба можна думати,
що вiн того нiчого не бачить, не чує? Та як же вiн позволяє ширитися
неспокою промiж людьми? Невже вiн не знає, що з того насiння завше
виростає гiркий плiд?.. Нi, вiн, певне, бачить все те, але що вiн може?
Та, зрештою, хто його буде слухати? Коли вiдходить могутнiй ватажок i
ставить на своє мiсце заступника - всi зараз же починають порiвнювати й
переконуються, що заступник зовсiм не нагадує ватажка, бо i взагалi його
нiхто не може наслiдувати. А переконавшися, починають дозволяти собi лiнь
i непослух, мов хотять трiшки вiдпочити.
Так було i з Ароном, але ще в бiльшiй степенi, бо Арон був м який,
добросердий i ласкавий чоловiк, але безхарактерний i безвiльний. I чи
таким же несмiлим рукам було тримати в послусi? Та ще кого? Iзраїля, що з
Богом самим боровся й не раз вже, не два топтав заповiдь його. Перед
Моїсеєм тремтiли, i вiн не потрiбував навiть говорити, а коли говорив, то
вже всi були певнi, що слово його непохитне, i нiкому навiть у голову не
приходило спробувати не послухатись. На що вже Корей, а i той нiколи не
посмiв опертися одверто; висмiював у затишку, критикував, але все ж
виконував кожен приказ. Що вiн не став на колiна, як усi стояли? Так це
тiльки тому, що був дуже далеко назадi, а будь вiн там, коло Моїсея, -
колiнчив би так само й не пустив би пари з рота.
А Арон?.. Сумно було дивитися на його "верховний суд". До Моїсея
приходили в трепетi, блiдi; говорили мало i лише до справи; той, хто
брехав, - мимоволi запинався, збивався, i одразу всiм було видно, хто
правий, а хто нi. А коли по хвилi намислу вирiкав Моїсей свiй суд, з
глибоким поклоном вiдходили тяжебники, покоряючися за-судовi, хоч би який
вiн був. Перед Ароном же ставали, як перед усяким iншим старшиною:
кричали, сварилися, навiть билися перед ним. Один кленеться страшною
клятвою, що вiн правий, а винен другий; другий ще страшнiшою клятвою
клянеться, говорячи те ж саме. Арон слухає їх, несмiло пробує втихомирити,
а коли нарештi той гвалт скiнчиться й починається суд, Арон мов боїться
образити й того, й другого позовника, мовби хоче виправдати їх обох, а
вирок придумає постановити такий, що нi та, нi друга сторона не бувають
вдоволенi й вiдходять ще бiльшими ворогами.
А останнiми днями Арон i зовсiм уже згубив голову пiд натиском своїх
обов'язкiв. Люди мов ошалiли. Серед них почала ширитися злочинним якимсь
розумом вигадана звiстка, що Моїсей давно вмер, пропав там на горi, а
значить, увесь сонм, тисячi людей, жiнок, дiтей, зосталися тут, серед
пустинi, не маючи дороги вперед, забувши дорогу назад. I от тепер тiльки
всiм ясно стало, що за безумство був їх похiд i що за сила була Моїсей. Та
це ж вiн, один вiн вiв усi тi тисячi в безвiснiй, жаднiй пустинi, умiючи
видобути воду, умiючи знайти шлях. Нiхто не питався його, чи ж вiн знає
дорогу до тої невiдомої Обiтованої Землi, чи також iде навмання, куди
трапить. Нiкому навiть у голову не приходило спитати себе: а по яких же
признаках пiзнає Iзраїль землю обiцяну? От прийдуть кудись, Моїсей скаже:
"Так! Сюди я вас вiв, бо, власне, цю землю обiцяв вам Господь". I то має
так бути? I вiн не зблудив i не завiв зовсiм до якого iншого краю?
Словом - не було сумнiвiв. На мiцнiй горi, на грудях Моїсейових,
побудувався спокiй народу, i тривога спала. Але от тепер, як захиталася
пiдвалина, як... як, може, щезла навiть вона з лиця землi, - всi тi
сумнiви виринули. I виринули одразу, цiлою масою, - i спокiй пропав.
Тисячi питань заворушили мозок Iзраїля, непевнiсть звила гнiздо в грудях
його й вивела пташат, iм'я котрим - страх. I цi почварнi нiчнi птицi
розлетiлися сонмом, прилетiли до кожної кущi, збентежили спокiй домашнього
вогню. Шум крил їх наповняв увесь простiр табору Iзраїлевого й мiшався з
гомоном стривожених, очманiлих людей.
- А ти гадаєш, Моїсей - хто? Може, ти думаєш, що в жилах його не тече
кров i що тiло його не боїться вiспи?
- Правда, правда! Вiн такий же чоловiк, як i всi ми, i так само може
вмерти кожної хвилини.
- А може, вже й умер, - завше додавав хтось невiдомий i замовкав. Довго
шукали всi очима, хто це сказав, але нiколи не могли знайти, бо це
говорила кожна душа сама собi. I вiд слiв того невидимого завше ставало
страшно, хоч вiн, власне, нiчого нового не сказав. А раз попавши на стежку
жахiв, люди вже боялися навiть звернути з неї й починали собi
намальовувати всякi найнеможливiшi пригоди, що могли зустрiнути Моїсея
там, на горi. Хтось невдало й незграбно пробував боронити:
- Того не може бути... Бо коли вiн з самим Богом мiг говорити...
- То тим гiрше! Власне, тим гiрше! - викрикував хтось iнший, мов навiть
зрадiвши.
- Аякже! От я тобi скажу, що знав я у Єгиптi одного чужоземця, котрий
умiв говорити з львами пустинi. I нiколи їх не боявся, ходив на мiсце їх
їжi, котру видирав їм навiть з рота, спав з ними в їх логовах. Але що ж?
Однаково кiнчилося на тiм, що леви розiрвали його. Бо з усiх слiв, якi вiн
знав, вiн забув одне, маленьке...
- Так, так... Хто все лазить на високе дерево, мусить колись упасти з
нього, як вiд старостi чи перевтоми ослабнуть руки.
Сонце заходило криваво, - i це яскраве жорстоке свiтло мов ще бiльше
дратувало умисли людей, велiло їм наближатися до краю пропастi. Люди
починали говорити про найстрашнiшi речi, - i те, що вони говорили про
найстрашнiшi речi, ще бiльше додавало їм боязкої смiливостi, робило їх
зухвалими, велiло їм ще свавiльнiше сягати навiть на покров божої тайни,
кощунственно зриваючи його перед собою. А потiм знов дивилися на захiд,
чули, що от скоро, зараз навiть, настане нiч, розмови стануть ще
страшнiшими, i голос ще бiльше задрижить.
- Чому всi люди бачать своїх богiв? - умисно голосно говорила висока
юдейка. У неї був великий рот, i це показувало на сильний, рiшучий
характер. - Чому всi люди бачили своїх богiв, а лише ми - нi? - ще вище
пiдiймала вона голос, а волосся вибилося з-пiд покривала й незграбними
космами бовталося по виду. - Я таки бачила дещо на своїм вiку й знаю, що
всi люди повиннi мати своїх богiв, i мають їх. I кажуть нам, що й ми
маємо, - але де ж? Де ж вiн є? Покажiть менi його? Я бачила Озiрiса, я
бачила бога Фта, я бачила Iзiду пiд чорним її покровом, але я нiколи не
бачила Єгови. Нам говорить Моїсей, що нiби вiн бачив...
- Нi! Вiн нiколи того не говорив! - перебив хтось.
- Як не говорив? Говорив! Я сам те чув! I не раз!
- Не мiг ти того чути, бо вiн того не говорив нiколи. Починалася
суперечка, котрiй кожен був вдячний, бо вона хоч на хвилину вiдривала його
вiд страшної теми. Зчинявся гвалт, пiсля котрого вже нiхто не був в силi
сказати напевне: чи таки говорив Моїсей, що бачив Бога, чи нi.
- Але що менi з того, що вiн бачив? Коли я не бачив!
- А де вiн сам, той, що бачив?
- Може, вже бiлiють його костi там десь мiж камiнням...
А ми сидимо тут, як отара, i ждемо.
- Завiв нас у пустиню й кинув. Куди нам тепер?
- Вiн нас вiв. Вiн хвалив ту землю, котрої ми не знаємо.
О, навiщо ми послухали його i вийшли з Єгипту? Чи не лiпше було робити
на єгиптян, нiж умирати тут в пiсках лютою смертю? Де наш шлях i де надiя
наша? Ми не знаємо, що будемо їсти завтра. В Єгиптi ми гiрко працювали,
але сидiли над казанами, повними м'яса, i хлiбiв їли досхочу, а тут
голодна смерть погрожує нам i дiтям нашим. Вiн пiшов, вiн пропав, вiн умер
там десь, - i Бог його покинув нас. I не маємо ми тепер Бога, i нема кому
вести нас. Чому всi люди мають Бога, лиш у нас не було його нiколи?
Зробiмо ж Бога собi! Поклонiмося йому! Нехай веде вiн нас куди хоче, а ми
послi дуємо за ним!
I даремне розважнiшi, богобоязливiшi силкувалися заспокоїти нарiд,
погрожували, нагадували, - нiщо не помагало. На людей напав якийсь жах.
Мов почули вони себе нараз виснущими над безоднею й хапалися за гостре
камiння. I в криках людей чулося щось тривожне, i переляканi були всi рухи
їх, i гомiн їх вражав неспокоєм, i болючий був плач їх жiнок. Здавалося:
не знайди вони Бога собi зараз же, в цю хвилину, - i всi збожеволiють, бо
все пропало, всюди загибель... I приходила нiч, i нiкого не заспокоювала.
Довго тяглася, потiм кiнчалася, i знов наставав день ще гарячiший, ще
тривожнiший; сонце розпалювало серця...
А мiж тими всiма товпами напiвшалених людей самiтно й сиротливо товкся
один - Авiрон, i душа йому краялася. Падала слава Моїсейова! Падала вiра!
Руйнувався божий чертог!
- Та прийди ж ти, прийди, о пророче! - з стогоном простягав вiн руки й
поривався бiгти туди, на гору, в ту страшну чорну хмару, що не зiходить з
вершини. Знайти там Моїсея, розказати йому, що гине все, щоб вернувся вiн,
будiвничий, i знову скрiпив своїм словом свавiльнi одиницi. Уже знову
пiднявся Iзраїль на Бога свого, i глас молитви воплем бiсноватого замiнив.
I сквернить святая, i путь Господа небреже. Вернися, праведнику! Ти єдиний
можеш умолити передвiчного й вiдхилити десницю кари. Вернися!
Але що мiг зробити вiн, хлопець? Чи схотiв би ще з ним говорити Моїсей,
коли б навiть довелося його там знайти? Чи повiрив би? А чи не спалила б
гора дерзновенного, чи не вбив би камiнь, як того пса?..
I лиш безсилими сльозами кропив Авiрон крик своєї душi.
V
А одного дня мов пiрвало що людей.
Всi прокинулися рано, неначе з готовим уже рiшенням. Не змовляючися й
не радячися, великою гурмою зiйшлися разом i, наповнивши повiтря криками,
сунули до кущi Аронової. Рухи їх були дикi, i обличчя їх були обличчями
тих, що топчуть iм'я Бога свого. Мов криком своїм i поблисками очей хотiли
вони задушити докори сумлiння й забутися в свавiльних рухах та божевiльних
словах.
I йшла товпа, i росла по дорозi; жiнки й дiти вибiгали наперед.
Найприємнiше було дiтям: вони лiтали помiж кущами, збиваючи таку страшенну
куряву, що нiчого не було видно, пiдхоплювали уривки розмов старших i
вигукували їх потiм, як необорнi iстини; а дорослi, чуючи свої думки
повтореними в повiтрi тисячу разiв, набиралися переконання, що й справдi
сказали щось велике. I обидвi сторони були задоволенi.
От i куща Аронова. Стала товпа, i крик змiцнiв, виростаючи до якогось
шалу, до потреби кричати. Заступник Моїсея вийшов блiдий, тремтячи, i
довго не мiг сказати нi слова за шумом товпи. I лиш як вона затихла,
сказав, але сказав таке звичайне, таке вбоге слово... О, чи те сказав би
Моїсей!..
- Чого хоче вiд мене Iзраїль? - так, тiльки так сказав Арон. Голос його
тремтiв, i рука нервово куйовдила бороду.
Диким покриком вiдповiла пан-товпа, святкуючи свою силу й смирення
ватажка свого. Нiчого не можна було розiбрати.
I просив Арон, щоб хтось один або бодай кiлька чоловiкiв вийшли наперед
i сказали бажання народу, але нiчого не помагало - говорили всi. I
вимахували палицями перед лицем самого Арона, i жiнки кричали йому майже в
ухо:
- Зроби Бога нам! Досить нас дурити! Ми хочемо мати Бога, як i всi
люди.
А другi ще голоснiше кричали:
- Де твiй Моїсей? Де той сладкогласець, що так багато набрехав нам про
якусь землю? Дай нам його, щоб ми розiрвали його тут на шмаття й кров'ю
його напоїли пiсок пустинi, може, хоч цим умилостивимо тутешнiх богiв, i
вони не вб'ють нас тут голодом, i спрагою, i стрiлами ворогiв.
- Та вiн уже здох, той Моїсей, там десь на горi, - кричали третi. -
Хiба ми не знаємо?
- Ти тут замiсть нього! То давай нам Бога, а то ми тебе самого вб'ємо
замiсть брата.
I перелякався Арон до краю. Вiн сам уже в душi почав сумнiватися -
може, й справдi погинув Моїсей? От уже скоро пiвтора мiсяця добiгає, як
вiн пiшов, - i про нього нi чутки. I Арон уявляв уже себе на чолi цього
дикого, свавiльного народу, i тремтiла душа його: "Що я з ними зроблю, з
цими людьми жорстоковийними? Зле зробив брат, що власне мене випхнув на це
тяжке становисько..."
I безрадний, несмiлий Арон готов був хоч зараз же вiддати важке берло
влади над iзраїльським народом, аби було кому взяти його. От i тепер: вiн
i не пробував навiть обстоювати за законом, братом поставленим, i не
потикався спам'ятати нарiд, бо сам чув, що нiчого з того не вийде. А
тiльки просив жiнок, щоб дали свої сережки, й перснi, й всякi iншi золотi
прикраси на Бога: наївний дiд гадав, що жаль стане жiнкам iзраїльським
своїх дорогоцiнностей, що вони зарепетують i вплинуть заспокоююче на своїх
чоловiкiв.
Але не вмiв оцiнювати Арон того, що називається запалом людей. Як
тiльки сказав вiн слово про золото, почали зривати з себе жiнки все, що
було на них золотого, чоловiки кидали на купу золота й свої нашийники, i
нагрудники, i пояси з золотими бляхами, i обручi; тi, хто не мав при собi
золота, побiгли по кущах, витягали з схованок своє добро; i не минуло,
може, двох годин, як перед кущею Арона наскидалася велика купа рiзного
золота.
I побачив Арон рiшучiсть Iзраїля й смiлiсть, з якою поривав вiн з
Моїсейовим законом. Думав ще просто вiдтягатися; говорив, що от, мовляв,
треба багато приготувань робити, довго лiпити форму, робити всякi порошки
й т. iн. - словом, що це зовсiм не така проста рiч, якщо може собi дехто
уявляє. Але товпа випхала наперед старого й славнозвiсного майстра
Веселiїла й кричала на нього, щоби вiн взявся за роботу.
- Цей зробить скоро!
- Ого! Ще й як!.. До нього навiть єгиптяни вдавалися, коли їм треба
було лити їх богiв.
- Ей ти, старий п'яничко! Ану, покажи Ароновi, як ти вмiєш!
Веселi iл мусiв голосно приректи всьому сонмовi згоду, i лише пiсля
того, як завiрив своїм словом, що завтра або, найдальше, позавтра Бог буде
готовий, люди заспокоїлися й розiйшлися з пiснями та криками радостi по
кущах.
- От тепер i в нас буде справжнiй Бог.
- Нехай вiн веде нас далi, - доки ж ми будемо тут стояти!
- Пощо далi? Хай вiн верне нас назад до Єгипту: тепер єгиптяни стратили
нас, то пiзнали нам цiну i вже iнакше будуть поводитися.
...I чув все те Авiрон i ломив собi руки... А на другий день надвечiр
Бог, в образi тельця, уже був готовий. Нетерпеливий Iзраїль носив дрова,
жарко палив у печах, i скорiше енергiєю народа, нiж умiнням майстрiв,
повстав телець. I не дiждалися люди, поки вiн застигне навiть, i розбили
форму вже тодi, як вiн ледве-ледве ще тримався i був такий гарячий, що
одна женщина, котра в безумствi хотiла його поцiлувати, попекла собi губи
i, виючи, бiгала потiм пустинею. А люди смiялися з неї вдоволеним смiхом
осягших i радiли, що такий сердитий їх Бог.
- От Бог, так Бог! - кричав нарiд. - Це вiн вивiв нас iз Єгипту, а не
Моїсей!
- Так, так, - кивали головами старi юдеї, - Бог повинен бути тельцем,
бо це найблагороднiша тварина.
- А я сказав би навiть... овном повинен бути Бог, бо що таке чоловiк
без баранiв i овець?
I взяли великий-великий камiнь iз святої гори, котрої нiхто вже не
боявся, бодай внизу, i поставили високо на пригорку; Ароновi ж звелiли
зробити вiвтар перед Богом i спалити на нiм жертву всесожжения й спасiння.
I лиш тому, що наступила вже нiч, вiдложили свято на завтра й розiйшлися,
радуючися, по кущах своїх.
А тi, що зосталися вiрними заповiтам Моїсея, не виходили навiть з
шатрiв; було то колiно Левiїно i деякi роди з других колiн.
VI
I був уже сороковий день.
Тридцять дев'ять днiв i стiльки ж ночей минуло з того часу, як хмара
покрила своєю чорнотою Моїсея на верху гори Синай. О, якби знали люди,
навiть якби знав один хто-будь з усього великого сонму людей, що власне
сьогоднi прийде Моїсей, - не було б тельця, не було б грiха перед Богом
невидимим, i не було б великої немилостивої кари його. Але нiхто того не
знав, - i рано зiбралися люди на жертву перед постаттю нового Бога. Жiнки
були убранi в усе найдорожче своє, обличчя мужчин сяли радiстю, i волосся
дiтей було добре умащене.
Арон приносив жертву. Вiн усе робив так, як Моїсей, - i людям приємно
було, що от їх ритуал вiдправляється не перед порожнiм мiсцем, а перед
справжнiм Богом, якого можна бачити й мацати, не боячись кари за це. їх
душi спочивали пiсля того страху, який наганяв на них Моїсей iменем свого
невидимого Бога й таємнiстю обличчя його. I їх радiсть була справжня, їх
веселощi непiдробленi, їх пiсня свобiдна: всiм серцем вони вiдчували, що
дiйсно кланяються своєму Боговi, котрому нащадки їх будуть служити до
кiнця вiкiв.
I взялися всi за руки, i чоловiки й жiнки, i почали швидко крутитися
довкола Бога й спiвати йому. А тi, що не попали в круг, теж кричали собi
якiсь веселi слова, й плескали в долонi, i били в свої казани, i трубили в
труби. I галас такий повстав у сонмi, що можна було подумати, немов знову
проклятий Амалiк напав несподiвано, та оце недорiзанi люди кричать своїм
передсмертним криком. А як дiйшов уже шал найвищого напруження, i
завертiлися всi, як безумнi, i крик перейшов уже в звiряче якесь
нерозумiле виття, - нараз...
Щось сталося з товпою.
Ще один крик, але єдинодушний, мов з одних грудей, мов пустиня сама
крикнула, перервав дику оргiю. Люди всi впали навколiшки, i очi всiх
обернулися в одне мiсце... З гори сходив Моїсей.
Вiн нiс якесь камiння тесане в руках, а довкола голови його мов свiтло
сяло. I здалека побачив вiн тельця i танець Iзраїля i побiг з гори, як
молодий хлопець. I вихром свистячим, бурею пронiсся крiзь завмерлу товпу -
i став перед тельцем...
I хвилину стояв лиш з дико виряченими очима, а потiм закляв страшним
прокляттям, пiдняв своє тесане камiння догори й ударив ним з усiєї сили об
землю. I розлетiлися скрижалi на куснi, а Моiсей топтав їх ногами й
кричав, страшно кричав, рвучи на собi сиве волосся:
- О, що ж ти наробив, Iзраїлю! Люди жорстоковийнi, пощо прогнiвили ви
Бога помсти! Таж поразить вiн вас, поразить страшно, i на дiти вашi
положить руку свою аж до дев'ятого колiна! О Iзраїлю, Iзраїлю, що ти
наробив!.. - I кричав потiм до брата, бризкаючи слиною: - Ти!.. Ти, дурню
старий! Що зробили тобi люди цi, що навiв ти на них такий грiх великий? Як
же ти смiв забути слово моє й Господа нашого слово, дурню ти старий i
малоумче!
Арон безсило виправдувався:
- Знаєш же ти людей цих... Хiба мiг я їм супротивити-ся, коли вони
прийшли цiлим сонмом до мене й почали кричати: "Зроби нам Бога! Зроби нам
Бога, щоб iшов перед нами! Чому в усiх людей такi Боги, що можна бачити їх
очима, лише ми не маємо кому покланятися!" I загрожували вбити мене й уже
приступали до мене...
Але Моїсей не дослухав...
Нараз, завивши по-звiриному, побiг вiн до кущi своєї, заклинаючи на
бiгу якимись незрозумiлими словами. I пронизав жах серця всiх людей, -
страшно було дивитися, як бiжить перед ними й виє високий сивий дiд. Усi
мов повростали в землю.
А Моїсей вбiг до своєї кущi, i схопив там вiйськову трубу, i вибiг, i
затрубив. I кричав дивним i страшним голосом:
- Хто господень, нехай iде до мене! Хто зостався вiрним Господу, нехай
iде до мене! - I знов трубив, напружуючися, в бойову трубу.
I, чуючи голос вiйни, почали збiгатися до нього вiрнi, пiдперезуючися
на бiгу мечами. I прибiгло колiно Левiїно й вiрнi з iнших колiн. I Авiрон
пiдперезав свiй меч. I ще, i ще, i ще збiгалися озброєнi люди, а Моїсей
все трубив i трубив, аж поки не покрилася просторiнь довкола кущi його
сяйливими мечами й розбурханими людьми. Те, що вони зосталися вiрними
серед такого захитання, це наповняло їх груди гордiстю й рiшучiстю, а
серця їх тривожно билися, передчуваючи, що нинi велика жертва буде Боговi,
i не дурно мечi будуть виснути коло пояса, i м'язнi не спочинуть. А коли
вони дивилися на Моїсея, який вiн був запiнений, розпатланий, розшарпаний,
коли передавалося їм вiд нього те, чим горiла душа пророка, - о, тодi буря
якась повставала в їх грудях, зростала якась безплотна ненависть, i
криками вони тривожили один одного.
А Моїсей кинув нараз трубою об землю, скочив на камiнь i крикнув, але
таким нелюдським голосом, що у тих, хто був поблизу нього, затремтiли
ноги:
- Господь!.. Це глаголить до вас Господь, Бог Iзраїля!.. Горе вам!..
Горе вам! Руку мою наведу на вас i розвiю вас, як пiсок, i хлiб печалi вам
дам i воду тiсну!.. Це глаголить до вас Господь: крiпко пiдпережiть мечi
свої i, обнаживши їх, пройдiть крiзь стан вiд одних ворiт i до других. I
убийте кожний брата свого, кожний ближнього свого i кожний сусiду свого!..
...Щось страшне почалося... Мов дикi звiрi, що вiд кровi п'янiють i
гублять розум, кинулося колiно Левiїно на братiв своїх. Забули левiти, що
це не ворог, що це рiдний же Iзраїль, з котрим пили i їли вони вчора.
Забули, що тут тi, котрих вони поважали, любили, у котрих питалися поради.
Все забули левiти. Те, що Моїсей помiтно вiдрiзняв їх вiд iнших; те, що їх
вибирав вiн завжди для жертвоприношень, давав їм до рук трiшки якоїсь
влади, - те вiддiлило вже їх вiд братiв тонкою, ледве помiтною якоюсь
перегородкою, вони чулися чимсь вищим, трiшки чужим. I тому тепер забули
вони серце в грудях, забули, що й вони такi ж самi юдеї, як-тi, що тiкають
перед ними, - i били, i рубали, i рiзали, мов увiрвалися в дiм запеклого й
давнього ворога i мстять невиннiсть судженої своєї. Якась таємна й страшна
сила тягла їх уперед, i без думки, без вагання корилися вони їй,
пам'ятаючи лиш одне, - треба пройти до ворiт i вернутися назад, убиваючи.
I вони вбивали... Ганялися за тими, хто тiкав, розрубували голови тим,
хто, ставши на колiна, благав про помилування. Коли мати затуляла собою
дитину - вбивали й матiр i дитя; коли мати, кричачи несамовито, витягала
немовлятко перед собою - вбивали й дитину, i матiр. Хлопчик термосив труп
батька - меч перетинав хлопчика; двоє дiвчаток тулилися одна до одної -
обидвi вмирали. I не було тут людей, тут були тiльки - меч i жертва.
I Авiрон, молодий, чутливий, з нiжною душею, теж бiг у товпi синiв
Левiїних i зросив меч свiй кров'ю. Вiн не пам'ятав нiчого, бiг у кривавому
млосному забуттю, i навiть iм'я, дороге iм'я Асхи нi разу не прийшло йому
до думки. Щезла свiдомiсть, щезла душа, - зостався один iнстинкт, дикий,
обнажений, загiпнотизований iнстинкт.
I тiльки вже потiм, коли всi вони, убiйники, задиханi, забризканi
людською кров'ю, з блуждаючими п'яними очима, вернулися до кущi Моїсея i
пророк дякував їм в iменi Господа, призиваючи всякi благодатi на їх
голови, - тiльки вiд тої хвилi почала вертатися притомнiсть до вiрона, але
ще так поволi, що вiн, запаморочений, ледве розбирав слова Моїсея.
- Благословення дасться на вас, - звiдкiлясь, мов здалеку-здалеку,
чувся придушений, але знайомий голос... А сини Левiїни стояли, похиливши
свої голови, й усмiшка щастя, щастя сповнення обов'язку, щастя майбутнiх
благ, розцвiтала на їх закривавлених обличчях. Вчора рiзали вони овнiв,
сьогоднi людей, але все те однаково - для Бога, во славу його.
А ззаду стогнав ранений сонм. Безсилi, побитi люди скавучали й лише
проклинати вмiли. I проклинали. I цi прокляття важкою удушливою хмарою
зп'ялися над табором та, зливаючися з риданнями жiнок, линули... теж - до
Бога.
VII
Ой, як заболiла душа в Авiрона!.. Як тяжко стало йому, як хотiлося б
спомин самий вирвати з серця, забути свiй кривавий меч i кривавий день...
Кругом, кругом, всюди кругом, де глянуло око, де вчуло вухо - всюди
стогiн, i плач, i прокляття. Авiрон не мiг собi навiть уявити, що людський
язик може так страшно проклинати, що людський мозок може вигадати такi
лютi кари. З кожної кущi, з кожного шатра нiсся плач, i ридання, i
безумнi, тяжкi прокльони.
От чиєсь бiдне полатане шатро. Крiпко зав'язанi дверi його, а
всерединi, б'ючись над чиїмсь трупом, тяжко кле-нуть Моїсея жiночi уста.
- О, нехай би вогонь спалив черево те, що носило тебе, i змiя виссала
груд...
