Виклад сюжету повести Обелiск — глава Сельцо

За два довгих роки я так i не вибрав часу з'ïздити в ту не дуже й далеку вiд мiста сiльську школу. Скiльки разiв думав об цьому, але все вiдкладав: узимку — поки ослабнуть морози або затихне заметiль, навеснi — поки пiдсохне так потеплiшає; улiтку ж, коли було й сухо й тепло, всiєï думки займав вiдпустку й пов'язанi з ним турбота заради якогось мiсяця на тiсному, печенi, перенаселенiй пiвднi. Крiм того, думав: пiд'ïду, коли стане свободней з роботою, з рiзними домашнiми турботами
И, як це буває й життя, дооткладивался до того, що стало пiзно збиратися в гостi — прийшло час ïхати на похорони. Довiдався про цьому також не вчасно: вертаючись iз вiдрядження, зустрiв на вулицi знайомого, давнього товариша по роботi. Небагато поговоривши про тiм про сем i обмiнявшись декiлькома жартiвливими фразами, уже распрощались, як раптом, начебто згадавши щось, товариш зупинився. — Чув, Миклашевич умер? Той, що в Сельце вчителем був. — Як умер? — Так, звичайно. Позавчора вмер. Здається, сьогоднi ховати будуть. Товариш сказав i пiшов, смерть Миклашевича для нього, напевно, мало що значила, а я стояв i розгублено дивився через вулицю. На мить я перестав вiдчувати себе, забув про всi своï невiдкладнi справи — якась ще не усвiдомлена виноватость раптовим ударом оглушила мене й прикувала до цього шматочка асфальту
Звичайно, я розумiв, що в передчаснiй смертi молодого сiльського вчителя нiякоï моєï провини не було, та й сам учитель не був менi нi родней, нi навiть близьким знайомим, але серце моє гостро защемило вiд жалостi до нього й визнання своєï непоправноï провини — адже я не зробив того, що тепер уже нiколи не зможу зробити. Напевно, чiпляючись за останню можливiсть виправдатися перед собою, вiдчув швидко дозрiлу рiшучiсть поïхати туди зараз же, негайно. Час iз тiєï хвилини, як я прийняв це рiшення, помчалося для мене по якiмсь особливому вiдлiку, вiрнiше — зникло вiдчуття часу. Щосили я став квапитися, хоча вдавалося це менi погано. Удома нiкого зi своïх не застав, але навiть не написав записки, щоб попередити ïх про мiй вiд'ïзд, — побiг на автобусну станцiю. Згадавши про справи на службi, намагався додзвонитися туди з автомата, що, начебто на зло менi, справно ковтав мiдяки й мовчав, як заклятий. Кинувся шукати iнший i знайшов його тiльки в нового будинку гастроному, але там у терплячому очiкуваннi стояла черга
Чекав кiлька хвилин, вислухуючи довгi й дрiб'язковi розмови в синьоï, з розбитим склом будцi, посварився з якимось хлопцем, якого прийняв спочатку за дiвчину, — штани кльош i ллянi локони до комiра вельветовоï курточки. Поки нарештi додзвонився так пояснив, у чому справа, упустив останнiй автобус на Сельцо, iншого ж транспорту в ту сторону сьогоднi не передбачалося. З пiвгодини витратив на марнi спроби захопити таксi на стоянцi, але до кожноï машини, що пiдходила, кидалася юрба бiльше моторних, а головне, бiльше нахабних, чим я. Зрештою довелося вибиратися на шосе за мiстом i вдатися до старого, випробуваному в таких випадках способу — голосувати. Дiйсно, Сьома або десята машина з мiста, доверху навантажена рулонами толю, зупинилася на узбiччi й взяла нас — мене й парубiйка в кедах, iз сумкою, набитоï буханцями мiського хлiба У шляху стало небагато спокiйнiше, тiльки часом здавалося, що машина йде занадто повiльно, i я ловив себе на тiм, що подумки лаю шофера, хоча на бiльше тверезий погляд ïхали ми звичайно, як i все отут ïздять. Шосе було гладким, асфальтованим i майже прямим, плавно погойдувало на пологих взгорках — те нагору, те вниз. Вечорiло, стояла середина жiночого лiта зi спокiйною прозорiстю далечiней, що зрiдiли, торкнутою першою жовтизною перелiсками, вiльним простором уже спустiлих полiв. Вiддалiк, у лiсу, паслася колгоспна череда — кiлька сотень подтелков, усе одного вiку, росту, однаковоï буро-червоноï мастi. На величезному полi по iншу сторону дороги торохтiв невтомний колгоспний трактор — орав пiд зяб. Назустрiч нам iшли машини, громiздко навантаженi льнотрестой.
У пришляховому селi Будиловичи яскраво полум'янiли в палiсадниках пiзнi георгiни, на городах у розораних борознах iз сухим, полеглим бадиллям копалися сiльськi тiтки — вибирали картоплю. Природа повнилася мирним спокоєм погожоï осенi; тиха людська задоволенiсть просвiчувала в розмiряному ритмi споконвiчних селянських турбот; коли врожай уже вирощений, зiбраний, бiльшiсть пов'язаних з ним турбот за, залишалося його обробити, пiдготувати до зими й до наступноï весни — прощай, великотрудне й многозаботное поле. Але мене ця заспокiйлива доброта природи, однак, нiяк не заспокоювала, а тiльки гнiтила й зллила. Я спiзнювався, почував це, переживав i кляв себе за мою застарiлу лiнь, щиросердечну черствiсть. Нiякi моï колишнi причини не здавалися тепер поважними, та й взагалi чи були якi-небудь причини?
З такою ведмежою неповороткiстю недовго було до кiнця прожити вiдпущенi тобi роки, нiчого не зробивши з того, що, може, тiльки й могло скласти змiст твого iснування на цiй грiшнiй землi. Так пропади воно пропадом, марна мурашина суєта заради примарного ненаситного благополуччя, якщо iз-за нього залишається осторонь щось куди бiльше важливе. Адже тим самим випорожнюється й вихолощується все твоє життя, що тiльки здається тобi автономноï, вiдособленоï вiд iнших людських життiв, спрямованоï по твоєму, сугубо iндивiдуальному життєвому руслу. Насправдi ж, як це не сьогоднi замiчено, якщо вона й наповнюється чимсь значним, так це насамперед розумною людською добротою й заботою про iншi — близьких або навiть далеких тобi людях, якi мають потребу в цiй твоïй турботi. Напевно, краще iнших це розумiв Миклашевич. I, здається, не було в нього особою на те причини, винятковоï освiченостi або витонченого виховання, якi видiляли б його з кола iнших людей. Був вiн звичайним сiльським учителем, напевно, не краще й не гiрше тисяч iнших мiських i сiльських учителiв
Правда, я чув, що вiн пережив трагедiю пiд час вiйни й чудом урятувався вiд смертi. I ще — що вiн дуже хворий. Кожному, хто вперше зустрiчався з ним, було очевидно, як переводила його ця хвороба. Але я нiколи не чув, щоб вiн поскаржився на неï або дав би кому-небудь зрозумiти, як йому важко. Згадалося, як ми з ним познайомилися пiд час перерви на черговiй учительськiй конференцiï. З кимсь розмовляючи, вiн стояв тодi у вiкна в шумному вестибюлi мiського Будинку культури, i вся його дуже худа, остроплечая фiгура з лопатками, що випирають пiд пiджаком, i худою довгою шиєю здалася менi позаду дивно тендiтноï, майже мальчишечьей. Але коштувало йому вiдразу обернутися до мене своïм зiв'ялоï, у густих зморшках особою, як враження вiдразу мiнялося — думалося, що це досить побитий життям, майже лiтнiй людина. У дiйсностi ж, i я це знав точно, у той час йому йшов тiльки тридцять четвертих рокiв. — Чув про вас i давно хотiв звернутися з однiєю заплутаною справою, — сказав тодi Миклашевич якимось глухим голосом
Вiн курив, стряхивая попiл у порожню коробку з-пiд сiрникiв, що тримав у пальцях, i я, пам'ятається, мимоволi жахнувся, побачивши цi його нервово тремтячi пальцi, обтягнутi жовтою зморщеною шкiрою. З недобрим передчуттям я поспiшив перевести погляд на його особу — втомлене, вона було, однак, дивно спокiйним i ясним. — Печатка — велика сила, — жартiвливо й зi значенням процитував вiн, i крiзь сiтку зморшок на його особi проглянула добра, зi страждальницьким смутком усмiшка. Я знав, що вiн шукає щось в iсторiï партизанськоï вiйни на Гродненщине, що сам ще пiдлiтком брав участь у партизанських справах, що його друзi-школярi розстрiлянi нiмцями в сорок другому й що турботами Миклашевича в ïхню честь поставлений невеликий пам'ятник у Сельце. Але от, виявляється, було в нього й ще якась справа, у якому вiн розраховував на мене. Що ж, я був готовий. Я обiцяв приïхати, поговорити й по можливостi розiбратися, якщо справа дiйсно заплутане, — у той час я ще не втратив полювання до рiзного роду заплутаним, складним справам. I от спiзнився. У невеликому пришляховому лiсочку з високо вознесшимися над дорогою шапками сосен шосе починало плавне широке закруглення, за яким здалося нарештi й Сельцо.
Колись це була помiщицька садиба з пишно разросшимися за багато десяткiв рокiв сукуватими кронами старих в'язiв i липнув, що приховували у своïх надрах старосвiтський особняк — школу. Машина неквапливо наближалася до повороту в садибу, i це наближення повой хвилею суму й гiркоти охопило мене — я пiд'ïжджав. На мить з'явився сумнiв: навiщо? Навiщо я ïду сюди, на цi сумнi похорони, треба було приïхати ранiше, а тепер кому я можу бути отут потрiбний, та й що отут може знадобитися менi? Але, очевидно, мiркувати в такий спосiб уже не мало змiсту, машина стала сповiльнювати хiд. Я крикнув парубiйковi-попутниковi, що, судячи з його спокiйного виду, ïхав далi, щоб той постукав шоферовi, а сам по шорстких рулонах толю дiбрався до борта, готуючись зстрибнути на узбiччя. Ну от i приïхав. Машина, сердито стрельнувши з вихлопноï труби, покотила далi, а я, розминаючи затерплi ноги, небагато пройшов по узбiччю Знайома, не раз бачена з вiкна автобуса ця розвилка зустрiла мене зi стриманим похоронним сумом. Бiля мiстка через канаву стирчав стовпчик зi знаком автобусноï зупинки, за ним був видний знайомий обелiск iз п'ятьма юнацькими iменами на чорнiй табличцi. У сотнi крокiв вiд шосе уздовж дороги до школи починалася стара узковатая алея iз широкостволих, що розвалилися в рiзнi сторони в'язiв. У далекому кiнцi ïï на шкiльному дворi чекали когось газик i чорна, очевидно райкомiвська Волга, але людей там не було видно. Напевно, люди тепер в iншiм мiсцi, — подумав я. Але я навiть толком не знав, де тут перебуває цвинтар, щоб пiти туди, якщо ще мало якийсь змiст туди йти. Так, не дуже рiшуче, я ввiйшов в алею пiд багатояруснi крони дерев