Iсторiя збирання та дослiдження билин

Дослiдження билин в украïнськiй фольклористицi має небагату iсторiю. Це зумовлено тим, що росiйськими вченими насаджувалась думка, що билинна традицiя стосується виключно росiйськоï усноï народноï творчостi . Вже М. Грушевський у зв´язку з цим зазначав про згубний вплив теорiï Погодiна, за якою начебто в княжiй добi украïнцiв не було в Києвi. Теорiю Погодiна заперечував й О. Котляревський, який водночас, не погоджувався з тим, що билинний епос можна назвати киïвським. Такоï ж думки дотримувався М. Костомаров, вважаючи його твором чисто руськоï пiвночi. Найбiльше ця думка була демонстративно задекларована М. Халанським у працi Великорусские былины киевского цикла (1885), де вiн доводив, що киïвський цикл билин це не переробка епiчних тем Киïвськоï Русi, а самостiйний великоруський епос. Проте цю спробу фольклористи сприйняли як непереконливу, оскiльки наведенi факти доводили протилежне до висунутоï тези. З часом Халанський i сам виступив проти позицiï, на якiй стояв ранiше, назвавши Володимира, Добриню, Вольгу, Iвана Даниловича, Чурила Пленковича та iн. богатирями киïвського пiвденноруського походження, якi зайшли на пiвнiч з Пiвденноï Русi. Це спiввiдносилося iз працями тих дослiдникiв, якi джерелом билинного епосу вважали киïвську iсторiю. Найобґрунтованiшим дослiдженням про киïвське походження билин i вiдображення у них киïвського дружинного укладу княжоï доби були працi Леонiда Майкова. Частково цю теорiю подiляв i Орест Мiллер, зокрема у працi Iлля Муромець i богатирство киïвське, де говориться про украïнськi витоки билин, хоча основна увага придiляється пiзнiшим нашаруванням суздальсько-московськоï культури.
Прихильники iсторичноï школи вказували на велику кiлькiсть iсторичних аргументiв, якi заперечували теорiю Погодiна. З росiйських дослiдникiв сюди, окрiм О. Мiллера, можна вiднести О. Веселовського, з украïнських М. Драгоманова, М. Петрова, М. Дашкевича. О. Мiллер з нагоди киïвського археологiчного з´ïзду лiтом 1874 р. поставив питання, чи у Пiвденнiй Русi збереглись якiсь залишки Володимирського епосу, якщо не у формi пiснi, то казки, якщо не в уснiй творчостi, то в якихось рукописних збiрниках. Пiд час цього з´ïзду Антонович i Драгоманов представили йому своï записи iсторичних пiсень, якi стали матерiалом для його реферату Великорусские былины и малорусские думы. Пiдтвердженням єдностi богатирського епосу з украïнською традицiєю були зiбранi Манжурою та Савичем на Чернiгiвщинi тексти казкових оповiдей про богатиря та його коня. М. Петров поглибив цю тему, зiставляючи билини з украïнськими казками та легендами. Обґрунтування цiєï теорiï подав також О. Потебня у працi Объяснения малорусских и сродных народных песен. Найпереконливiшими були науковi дослiдження М. Дашкевича, який простежував iснування билин в Украïнi до досить пiзнього часу. Зокрема, у зiставленнi билини про Альошу Поповича вiн показував ïï спорiдненiсть iз думами про Олексiя Поповича (Дума про бурю на Чорному морi), на подiбних прикладах аналiзував головнi елементи еволюцiï билинних тем, а також причини занепаду билинного епосу в Украïнi. Таким чином, до 1880 pp. дослiдження билинноï традицiï в украïнськiй традицiï були значними. Але у зв´язку з указом 1876 р. та iншими гонiннями на украïнську культуру з боку царського уряду процес дослiдження цього жанру украïнськими вченими призупинився. Натомiсть росiйськi фольклористи утвердили думку про билинний епос як виключно великоросiйський. Така думка культивувалась i у радянськiй фольклористицi.
До сьогоднiшнього дня найвизначнiшим аналiзом билинного епосу в украïнськiй фольклористицi залишається дослiдження М. Грушевського, що увiйшли до четвертого тому його Iсторiï украïнськоï лiтератури.