Iсторiя збирання та дослiдження билин
Дослiдження билин в украïнськiй фольклористицi має небагату
iсторiю. Це зумовлено тим, що росiйськими вченими насаджувалась думка,
що билинна традицiя стосується виключно росiйськоï усноï
народноï творчостi . Вже М. Грушевський у зв´язку з цим
зазначав про згубний вплив теорiï Погодiна, за якою начебто в
княжiй добi украïнцiв не було в Києвi. Теорiю Погодiна
заперечував й О. Котляревський, який водночас, не погоджувався з тим, що
билинний епос можна назвати киïвським. Такоï ж думки
дотримувався М. Костомаров, вважаючи його твором чисто руськоï
пiвночi. Найбiльше ця думка була демонстративно задекларована М.
Халанським у працi Великорусские былины киевского цикла (1885), де вiн
доводив, що киïвський цикл билин це не переробка епiчних тем
Киïвськоï Русi, а самостiйний великоруський епос. Проте цю
спробу фольклористи сприйняли як непереконливу, оскiльки наведенi факти
доводили протилежне до висунутоï тези. З часом Халанський i сам
виступив проти позицiï, на якiй стояв ранiше, назвавши Володимира,
Добриню, Вольгу, Iвана Даниловича, Чурила Пленковича та iн. богатирями
киïвського пiвденноруського походження, якi зайшли на пiвнiч з
Пiвденноï Русi. Це спiввiдносилося iз працями тих дослiдникiв, якi
джерелом билинного епосу вважали киïвську iсторiю.
Найобґрунтованiшим дослiдженням про киïвське походження билин
i вiдображення у них киïвського дружинного укладу княжоï доби
були працi Леонiда Майкова. Частково цю теорiю подiляв i Орест Мiллер,
зокрема у працi Iлля Муромець i богатирство киïвське, де говориться
про украïнськi витоки билин, хоча основна увага придiляється
пiзнiшим нашаруванням суздальсько-московськоï культури.
Прихильники iсторичноï школи вказували на велику кiлькiсть
iсторичних аргументiв, якi заперечували теорiю Погодiна. З росiйських
дослiдникiв сюди, окрiм О. Мiллера, можна вiднести О. Веселовського, з
украïнських М. Драгоманова, М. Петрова, М. Дашкевича. О. Мiллер з
нагоди киïвського археологiчного з´ïзду лiтом 1874 р.
поставив питання, чи у Пiвденнiй Русi збереглись якiсь залишки
Володимирського епосу, якщо не у формi пiснi, то казки, якщо не в уснiй
творчостi, то в якихось рукописних збiрниках. Пiд час цього
з´ïзду Антонович i Драгоманов представили йому своï
записи iсторичних пiсень, якi стали матерiалом для його реферату
Великорусские былины и малорусские думы. Пiдтвердженням єдностi
богатирського епосу з украïнською традицiєю були зiбранi
Манжурою та Савичем на Чернiгiвщинi тексти казкових оповiдей про
богатиря та його коня. М. Петров поглибив цю тему, зiставляючи билини з
украïнськими казками та легендами. Обґрунтування
цiєï теорiï подав також О. Потебня у працi Объяснения
малорусских и сродных народных песен. Найпереконливiшими були науковi
дослiдження М. Дашкевича, який простежував iснування билин в
Украïнi до досить пiзнього часу. Зокрема, у зiставленнi билини про
Альошу Поповича вiн показував ïï спорiдненiсть iз думами про
Олексiя Поповича (Дума про бурю на Чорному морi), на подiбних прикладах
аналiзував головнi елементи еволюцiï билинних тем, а також причини
занепаду билинного епосу в Украïнi. Таким чином, до 1880 pp.
дослiдження билинноï традицiï в украïнськiй традицiï
були значними. Але у зв´язку з указом 1876 р. та iншими гонiннями
на украïнську культуру з боку царського уряду процес дослiдження
цього жанру украïнськими вченими призупинився. Натомiсть росiйськi
фольклористи утвердили думку про билинний епос як виключно
великоросiйський. Така думка культивувалась i у радянськiй
фольклористицi.
До сьогоднiшнього дня найвизначнiшим аналiзом билинного епосу в
украïнськiй фольклористицi залишається дослiдження М.
Грушевського, що увiйшли до четвертого тому його Iсторiï
украïнськоï лiтератури.
