страница №1
На конi й пiд конем
Категории
Оригинал
Это весёлая книжка украинского советского писателя лауреата Государственной премии УССР им. Т. Г. Шевченко об остроумном и находчивом сельском мальчике. Много случается с ним приключений — и весёлых, и печальных, так как кипучая энергия бурлит в нём, как в вулкане...
ЧАСТИНА ПЕРША. ЧЕРЕЗ МIСТОЧОК.
Колись я чув казку про чарiвний мiсточок.
Провисав вiн над безоднею, i по один бiк жила людина, а по другий було все, що потрiбно ïй для життя. Щодня переходила ту прiрву людина. I жити б ïй вiчно, коли б мiсточок не вужчав з кожним днем.
Стурбована, щоразу набирала людина все бiльше припасiв. Але чим важчою ставала ïï ноша, тим вужчим — мiсточок.
Я теж стою над таким урвищем, i по той бiк — прожитi мною роки. I доки не щез мiсточок моєï пам'ятi, буду ходити по ньому, хоча б вiн став такий вузенький, як лезо ножа.
БIЛЯ ВIКНА
Мама iде на роботу, а ми залишаємось удвох: я i мiй брат Сергiй. Менi — п'ять рокiв, братовi — два.
Велика кiмната з глиняною долiвкою i широкою дубовою лавою пiд стiною, старенький стiл, етажерка з книжками та зошитами, широке дерев'яне лiжко, де ми спимо втрьох, — оце й усi нашi достатки. Та ще бiля дверей стоïть висока бодня з борошном. Дуже цiкаво видиратися на неï i дмухати в те борошно: по сипучiй поверхнi бiгають довгастi ямки, зривається завiрюхою бiленький пилок. Я щосили дмухаю, а брат кричить унизу i смикає мене за ногу, щоб я поступився мiсцем.
Але найцiкавiше мiсце в кiмнатi — єдине невелике вiконце в чотири шибки.
Надворi — люта зима, намело величезнi кучугури, все покрилося бiлим, навiть люди, що iнодi заходять до нас, сивi од iнею. Мама йде в школу, а ми вiдразу кидаємося до вiкна, щоб ще раз побачити ïï, окутану бiлим туманом.
Ми давно подiлили нижнi шибки: лiва — Сергiєва, права — моя. За нiч вони обростають грубою кiркою крихкого льоду, товщого внизу, покритого нiжно–бiлим снiжком. Коли цей снiжок обережно лизати, то вiн холодний i трохи солодкий на смак. А як почнуть дубiти язики, тодi краще хукати на шиби.
Спершу з'являється кругла темненька криничка. З кожним подихом вона все ширшає й ширшає, а посерединi — свiтлiшає й свiтлiшає, тоншає й тоншає кiрочка льоду, доки не заголубiє, неждано й казково, омите тоненькою водяною плiвкою скло.
Тепер треба лише пильнувати, щоб вiконця не замерзли. Мороз обкидає по краях голчастi вiзерунки, i досить зазiватися, як вони поснуються довкола, наче слiди тонконогих пташенят. Не встигнеш оглянутися, а скло вже поросло небаченоï краси лiсом i мiниться, i виблискує, i спалахує тисячами кольорових вогникiв.
Ми поприлипали до вiкна i крiзь блакитнi кружальця дивимося на високi снiговi замети, що iскряться пiд сонцем, на запушенi iнеєм дерева, якi немов понадягали теплi хустки, на застиглi дими понад хатами.
Згодом дерева й снiги починають червонiти. Темнiшають, видовжуючись, фiолетовi тiнi попiд заметами, а вiкна загоряються червоним.
Хата теж наповнюється холодними тiнями. Вони спершу кубляться пiд лавкою, столом, лiжком, сизуватi й непевнi, а потiм починають потихеньку скрадатися на середину кiмнати. Здається, досить тупнути ногою, як вони метнуться геть, заб'ються пiд лаву.
Та чим бiльше кривавиться снiг i видовжуються тiнi надворi, тим густiшi, темнiшi, нахабнiшi тiнi у хатi.
Я намагаюся не оглядатись. Щiльнiше тулюся до вiконця, все завзятiше хукаю в синювату вже шибу. Робиться моторошно: наче хтось, великий i патлатий, тихенько ворушиться за плечима. Боюся оглянутись, i водночас наростає непоборне бажання оглянутися назад.
— У мене є гостра шаблюка, я сильний! — голосно кажу я, щоб налякати того, який причаïвся за спиною.
— I в мене є шаблюка, — тоненьким голоском вiдгукується Сергiйко.
— Я нею аж сто вовкiв порубав! — вихваляюсь я, сторожко прислухаючись, чи не заворушиться перелякано той. — I ще сто порубаю!
— Ги–и–и! — несподiвано починає пхинькати брат.— Хочу спати... Ги–и–и!
Мушу вiдiрватися од вiкна, що вже згасло й посiрiло. Беру дерев'яну шаблюку, оглядаюся назад.
У кiмнатi вже зовсiм темно, особливо внизу. Той, що стояв за плечима, кудись зник: певно, заховався пiд лавку. Чекає, доки я злiзу на долiвку, щоб вхопити мене за ноги волохатими руками. Сторожко прислухаюся, наставивши перед собою шаблюку.
А Сергiйко тягне своє:
— Хочу спати!.. Ги–и–и!..
Хоч–не–хоч, а треба злазити. Нагинаюся й починаю сiкти шаблюкою попiд лавкою. Вимахую довго, тикаю в усi куточки, доки не починає болiти рука. Якщо вiн там i був, то вже лежить, порубаний, стiкаючи чорною кров'ю.
Зiскакую на долiвку. Брат обхоплює мене руками й ногами, тулиться до мого плеча. I незвична войовнича наснага оволодiває мною. Хочеться, щоб зараз став передо мною той, я б смiливо кинувся на нього, захищаючи брата, що довiрливо тулиться до мене.
СТОРОЖИХА
Мама тяжко захворiла. ïï повезли до мiста, а ми залишились удвох.
Сидимо i тихенько рюмсаємо: вiд жалю за мамою, вiд страшенноï самотностi, вiд того, що ми нiкому не потрiбнi.
До кiмнати заходить сторожиха — товстелезна тiтка з завжди сердитим обличчям. Часто–густо, коли поблизу немає мами, сторожиха ловить якогось учня–бешкетника i лупцює його мокрою ганчiркою. Учнi ïï дуже бояться, а мама свариться з нею. I ми щиро дивуємось маминiй хоробростi: адже вона така маленька супроти сторожихи!
— Чого це ви соплi розвiшали! — гримає вона на нас. — Отакi великi парубки, женити скоро!
Парубкиперелякано замовкають, приглядаючись, чи не тримає сторожиха за спиною мокроï ганчiрки.
Вона починає прибирати в кiмнатi, а важке, наче висiчене з темного каменю, обличчя стає ще сердитiшим.
— I ïсти дiтям нiчого... Тiлiгенцiя драна! — лає когось сторожиха, никаючи по закутках. Дiстає пшоно, хлiб, скоринки сала й довго стоïть над тим добром, скептично закопиливши губу.
Виходить так же несподiвано, як i зайшла. А ми, голоднi, як вовченята, дивимося на пшоно i хлiб, боячись поворухнутися: нам здається, що сторожиха стоïть з ганчiркою пiд дверима, тiльки й чекаючи на те, щоб ми полiзли до хлiба.
Знову в дверях — сторожиха. В однiй руцi — глечик, а в другiй — вузлик.
Дiстає по пирiжку, наливає молока:
— Ïжте, кошенята!
Пирiжки з квасолею, великою та солодкою, молоко холодне i дуже смачне. Сергiй присмоктується до важкоï череп'яноï чашки, довго сопе в неï, i пузце його росте на очах. А коли вiдривається, то в нього через увесь лоб — пiдкова з бiлоï пiни.
— Холосе! — задоволено тягне Сергiйко. Оченята його стають маленькi та соннi.
Я дивлюся поверх чашки на сторожиху, що сердито чистить картоплю, вона вже не здається менi такою страшною, як пiвгодини тому.
Минає кiлька днiв. Сторожиха приходить щодня: полаяти
тiлiгенцiю, прибрати в кiмнатi, зварити нам ïсти. I кожного разу приносить домашнього гостинця: пирiжок, пампушку чи корж з вкрапленим салом, що смачно хрумтить на зубах.
Iнодi сiдає навпроти нас, пiдпирає пiдборiддя рукою, тихенько зiтхає. В такi хвилини обличчя ïï стає лагiднiшим, не таким уже суворим, хоч я нiколи не бачив, щоб вона посмiхнулася або розсупила брови.
— Забрала б я вас до моïх песиголовцiв, так матiнка ж ваша... — сказала якось вона, i я, обпалений несподiваною пекучою тугою за мамою, за ïï ласкавими руками i милим, рiдним голосом, не витримав — голосно схлипнув.
На мою голову лягла важка, огрубiла долоня. Нiчого не говорила сторожиха, навiть не пестила, як то робила мама, а просто тримала руку на моïй головi.
ДВАДЦЯТЬ КОПIЙОК
Одного разу знайома вчителька Галина Петрiвна дала менi листа i попросила вкинути в поштову скриньку.
Я йшов вулицею, мало не трiскаючись вiд пихи. Здавалося, всi знають, куди я йду, що несу, i з повагою дивляться на мене. Стискаю у лiвiй руцi листа, а в правiй — довгого патика, пильнуючи собак.
Ось i сiльрада. Видираюся на ганок, потiм — на поручнi i опускаю листа до скриньки.
Назад я вже ïхав верхи на патиковi.
Галина Петрiвна похвалила мене i пообiцяла дати, коли буде зарплата, двадцять копiйок.
З того часу я щодня бiгав до крамницi i довго стовбичив бiля прилавка, оглядаючи звабливi речi, що ïх можна було купити за двадцять копiйок. Крамар згодом дiзнався про скарб, що мав звалитися на мене, i охоче вступав у розмову. Вiн бiдкався, що не вистачить краму, що доведеться, мабуть, спецiально посилати гарбу до району.
Пiд'юджуваний отакими розмовами, я врештi вирiшив купити собi кiлька блокнотикiв, олiвцiв i фарби. Сергiйковi — барабан, а на здачу — цукерок.
Тепер тiльки треба дожити до зарплати.
Я вивiв на клаптиковi паперу стiльки паличок, скiльки залишалося днiв до зарплати, i щодня закреслював по паличцi. I чим менше залишалося паличок, тим бiльше наростало в менi святкове нетерпiння.
В переддень зарплати бiгав до крамницi запитувати, чи буде завтра вiдчинено. Крамар, мружачи лукаве око, почухав за вухом, погмикав i нарештi повiдомив, що завтра таки вихiдний (серце моє провалилося в безодню вiдчаю), але заради такого покупця вiн, так тому й бути, вiдчинить крамницю!
Настав довгожданий день. Схопившись до схiд сонця, я вiдразу ж закреслив останню паличку i став чекати на Галину Петрiвну.
Ще нiколи час не тягнувся так повiльно. Наче йому поперебивало ноги, i вiн, охкаючи та стогнучи, котив угору важкенне сонце, доки тiнь пiдi мною стала темною та куцою. Я стояв бiля ворiт i, притуливши долоню до чола, вдивлявся у посiрiлу вiд куряви вулицю, виглядаючи Галину Петрiвну. А поруч нетерпляче тупцявся Сергiйко, чекаючи на барабан.
Галина Петрiвна прийшла разом iз мамою. Була весела та привiтна, як i завжди, а я не вiдводив од неï погляду, чекаючи обiцяного.
— Ти чого так на мене дивишся? — запитала вчителька. Я почервонiв i одвернувся. Чомусь соромився нагадати про двадцять копiйок, бо навiть не мiг допустити, щоб Галина Петрiвна забула про них. Адже оцей тиждень я тiльки й снив ними!
I коли вона пiшла, я довго заглядав на стiл, чи не лежать там обiцянi грошi.
Кiлька годин я сидiв у кутку, гiрко роздумуючи, що не матиму нi блокнотiв, нi фарб, нi олiвцiв. Пригадав обiцянку крамаря спецiально для мене вiдчинити крамницю, i образа на Галину Петрiвну потроïлася.
Потiм я зважився. Вирвав iз зошита чистий аркуш i довго сидiв, старанно виводячи кожне слово. Закiнчив i ще раз перечитав:
Сiльрадi..
Хай Галина Петрiвна вiддасть двадцять копiйок, що не вiддає.
Толiчка
Голова сiльради сидiв за столом i читав газету. Незважаючи на спеку, вiн був у кожушку, а чорна кудлата шапка лежала поруч. Я зупинився перед столом, терпляче чекаючи, поки голова мене помiтить.
Ось вiн повернув до мене почервонiле вiд натуги обличчя, витер долонею чорнi вуса, що звисали донизу, i здивовано запитав:
— Ти як сюди потрапив?
— До вас, — тихенько промовив я, не спускаючи з нього заворожених очей. Менi стало страшно — такi великi були i стiл, i голова, що звiвся на весь зрiст, щоб краще мене розгледiти.
— А чий ти такий, метелику?
— Учительчин.
— Чого ж вона хоче, мати твоя?
Хотiв пояснити, що це хочу я, але язик мiй наче прирiс до пiднебiння. Тодi я мовчки простягнув заяву.
Голова сiв, схилившись над папiрцем, i обличчя його знову натужно почервонiло. Вiн довго ворушив губами, розбираючи дитячi каракулi, потiм нерозумiюче подивився на мене.
— То це ти написав?
— Я.
— То чого ти хочеш?
Вислухавши мене, голова аж упав на стiлець, затрусився вiд смiху.
— Пилипе!.. Ох, Пилипе! — стогнав вiн знесилено, вiдмахуючись од мене рукою. — Iди–но сюди, Пилипе!
Зайшов Пилип, височезний парубiйко з олiвцем за вухом i рябим, як ластiв'яче яйце, обличчям. Прочитавши заяву, вiн весело заблимав на мене бiлими вiями, а потiм теж розреготався.
Я стояв насупившись. Не мiг зрозумiти, що ж тут смiшного: ажде все, написане в заявi, було правдою, аж нiяк не веселою для мене.
— Ну котись, малий, додому, — промовив голова, витираючи шапкою веселi сльози. — Або зажди...
Загорнувши полу кожушини, вiн довго нишпорив у кишенi, аж ось простягнув до мене руку.
На широкiй, покритiй грубезними мозолями долонi, посеред дрiбно накришених тютюнових корiнцiв казково блищали двадцять копiйок. Затамувавши подих, не вiрячи своєму щастю, я простягнув тремтячу руку, обережно взяв срiбну монету i мiцно затиснув у кулацi.
ВАНЬКО
Його ми побачили на греблi ставка, пiд великою дуплистою вербою. Спустивши до води босi, посiрiлi вiд
курчатноги, вiн часто вимахував довгим прутом з прив'язаною до нього суровою ниткою.
На ньому були замалi вже штанцi, збляклi вiд сонця та часу, подерта на лiктях синенька сорочка i бриль без дна, зате з широкими крисами. Дiловито пiдшморгуючи кирпатим носом, хлопчина завзято хвиськав по водi довгою ниткою.
— Вiн рибку ловить? — запитав у мене брат, дивлячись круглими оченятами на воду.
Хлопець ще заповзятiше замахав лозиною.
— Нiчого вiн не ловить! — голосно заперечив я.
— Нi, ловлю, — вiдповiв незнайомець хрипким баском. — Я вчора отаку–о впiймав! — якомога ширше розвiв вiн руки.— Вона я–ак учепиться зубами!..
Зацiкавленi, ми пiдiйшли до нього, посiдали на греблi. Внизу, наче в зеленому дзеркалi, вiдбилися нашi обличчя, i було дуже цiкаво i трохи страшно — ану ж упадем! Там жили веселi плотвички i великi вусатi соми, вiдлежувалися в намулi ледачi карасi i повзали страшнi, схожi на гадюк, в'юни; а ще далi, аж на серединi ставу в найглибшiй ковбанi, сидiв схожий на величезну корягу дiд–водяник. Нам дуже хотiлося, щоб хлопчина впiймав рибину, i ми сидiли, принишклi, не вiдриваючи очей вiд води.
Сидiли довго, доки хлопчина, хвисьнувши востаннє, не сказав:
— Немає риби. Поховалася. То, мабуть, грiм буде. I задер до неба голову.
Ми теж подивилися вгору, i хоч небо було чисте, все ж той грiм здався досить ймовiрним.
— А то нащо? — запитав я, показуючи на вузол на кiнцi нитки.
— Ги, дурний! То ж щоб риба не обшморгнулася! — пояснив хлопчина. — Ось приходьте завтра, будемо рибу ловити.
Другого дня ми вже втрьох завзято вимахували лозинами, хвиськали нитками по водi. Риби не навудили, зате подружилися з Ваньком.
Дивний хлопець був той Ванько. Досить було менi чи братовi згадати маму, як вiн одразу ж перебивав нас розповiддю про власну матiр.
— Це мама дала,— казав я, частуючи товариша шматочком цукру.
— А моя мати отаких–о пирогiв напекла! — розводив руками Ванько. — Та смачнi–пресмачнi!
— А нам не принiс! — з докором мовив я.
— Бо я ïх зразу ж з'ïдаю, — зiтхав Ванько. — Бо мати каже, щоб я бiльше ïв...
— Дивiться, якi менi мати нашила, — хвастався вiн червоними латками на лiктях. — Вона менi каже:
Скидай, Ванько, сорочку, я тобi полатаю...
— Тебе мати не сварить? — цiкавився я.
— Нi, — крутив головою Ванько.
— I не б'є?
— Нi.
— А коли чашку розiб'єш?
Вчора ми з братом пили молоко i, зчубившись, розбили чашку. Нам таки добре перепало од мами.
— I тодi не б'ється! — твердо вiдповiв Ванько. — Моя мати найкраща у свiтi!
Хоч нам i важко було погодитись з останнiм твердженням товариша, однак дивуватися такiй незвичнiй мамi була неабияка причина.
Якось Ванько прийшов до нас, i ми довго гралися вдома. Коли ж за дверима почулися знайомi кроки i залунав наймелодiйнiший для нас мамин голос, я i брат наввипередки кинулися до неï. Схилившись до нас, мама усмiхалася люблячими очима, ласкаво запитувала, чи ото вже так ми скучили за нею, i я, сповнений гордощiв за свою маму, переможно оглянувся на Ванька.
Вiн сидiв, зiщулений, мiцно стуливши губенята, i не вiдривав од нас потемнiлих, ревнивих очей. Зустрiвшись з моïм поглядом, Ванько скривився, зiрвався на ноги, вибiг iз хати.
Я знайшов його аж на греблi, пiд отiєю вербою, де ми колись ловили рибу. Уткнувшись обличчям у широкий стовбур, як у мамину спiдницю, Ванько тихенько плакав...
НЕ ХОЧУ РАЮ
В один з лiтнiх днiв мене i брата застукала посеред степу гроза. Взявшись за руки, ми щодуху лопотiли твердою степовою дорогою, а за нами рухалася сиза стiна, схожа на спущенi пасма забрудненого льону. Чорнi хмари, що наче кипiли у величезному казанi, перевернутому догори дном, раз по раз гадючилися слiпучими блискавицями, i оглушливий трiскiт ще бiльше пiдганяв нас.
Степ попереду здавався ще безмежнiшим, а ми — наче двi пилинки, що загубилися в його освiтленому сонцем просторi.
Ось нас обiгнала прозора тiнь i помчала вперед; потiм ще одна, темнiша i важча, аж прогнувся пiд нею степ; свиснув навздогiн вiтер; дзвiнко розплескалися першi краплини, i дорога стала наче подзьобана вiспою. А позаду, прориваючись крiзь безперервне громовиння, наростав i наростав всепоглинаючий шум водяноï стiни. Той шум був найстрашнiший: здавалося, велетенська хвиля ось–ось наздожене нас, захльосне, закрутить у божевiльному вирi.
— Агей!
Дзвiнкий хлоп'ячий голос пролунав так несподiвано, що ми вiдразу зупинилися.
— Сюди давай! Сюди–и–и!
Лише тепер помiтили ми за сотню крокiв вiд дороги невеликий глинобитний сарайчик з напiвзруйнованими стiнами i бiлу постать, що, пiдстрибуючи, вимахувала руками. Круто звернувши, ми помчали стернею.
Ледве вскочили в халупу, як вiдразу ж зашумiла, заплюскотiла степова злива. Стало темно, як уночi. Притулившись до стiни, ми стояли, приголомшенi нестримною стихiєю, що наче заповзялася затопити землю.
Першим порушив мовчанку хлопець, в якому я впiзнав сина сусiди — Миколу.
— Скоро пройде, — упевнено сказав вiн, виставляючи голову в пролом стiни. — Бульки танцюють.
Я теж обережно виставив голову надвiр. По численних озерцях, що заливали стерню, рясно стьобали краплини, вискакували, немов справдi танцюючи, бульки. Вони то зникали, то знову появлялися на неспокiйних поверхнях калюж. Менi було не зрозумiло, чому оцей танець мав провiщати кiнець зливи, але Микола на два роки старший од мене, отож я не мiг сумнiватися в правдивостi його слiв.
— Ну, зараз Iлля покотиться, — сказав Микола, коли злива почала стихати. — Скидайте картузи! — крикнув вiн, повернувши до нас налякане обличчя.
Ми позривали кашкетики, а Микола одiйшов вiд пролому, забився в найтемнiший куток. В ту ж мить, наче накликана його словами, мiж хмарами й степом слiпучо замиготiла тонка ламана стрiчка, i страшний гуркiт пригнув нашi голови.
— Ставайте на колiна! — закричав Микола, i не встигли ми попадати бiля нього, як знову блиснуло, трiснуло. Кинуло нас на Миколу.
— Свят, свят, свят! — захрестився Микола, дивлячись побiлiлими очима на миготливо–слiпучий пролом у стiнi. — Господи, Сусе Христе, помилуй нас, царице небесна, спаси нас, великомученице Варваро, моли бога о нас!
Хрестився i кланявся, стукаючи лобом об встелену курячим послiдом долiвку, а ми, оглушенi несамовитим громовинням, тулилися один до одного i тремтiли вiд страху.
— А ви чого! — закричав сердито Микола. — Що, я за вас хреститися буду?!
Я i брат дружно замахали руками, застукотiли лобами об м'яку долiвку. Наляканi, робили це так запопадливо, що, коли гроза прогуркотiла на захiд, передо мною ще довго хилиталася вгору i вниз залита водою стерня.
Так сусiдський Микола почав прилучати нас до релiгiï. Затамувавши подих, слухали ми про бога та янголiв, про чортiв i святих, про пекло i рай — всю оту бiблiйну премудрiсть, що нею був напханий Микола.
Уроки не минали даремно. Потай вiд мами ми хрестилися на нiч, хрестили i маму, коли вона поверталася до нас спиною, бо не хотiли, щоб вона потрапила в пекло. Хрестили й кота.
Я часто мрiяв про рай. Просто неймовiрним здавалося, що рай увесь в садах з золотими та срiбними яблуками, що немає в ньому злих собак та сторожiв, якi за якесь там червиве яблуко шмагають кропивою.
Потiм ще хотiв мати крила. Великi, як у гусака, щоб лiтати, наче янгол.
Бентежило лише одне: для того, щоб потрапити в рай, неодмiнно треба померти. А вмирати чомусь не хотiлося. Навiть Миколi, хоч вiн сам переконував нас, що райське життя набагато краще вiд земного.
Якось Микола сказав, що до раю можна потрапити й живцем, тiльки для цього треба стати святим.
Може, менi зрештою i вдалося б прилучитися до лику святих, якби не один випадок.
Була у Миколи стара баба, яка доживала свiй вiк у старшого сина. Весь час лежала вона на печi, прогрiваючи натрудженi костi, i лише в гарячi лiтнi днi виповзала на сонце. Постогнуючи i хриплячи, дивилася вона безбарвними, байдужими очима, i менi здавалося, що баба слiпа.
— Ох, господоньку, коли ти вже забереш мене, рабу твою, до себе! — раз по раз благала вона.
Ми, принишклi, сидiли коло неï, розглядаючи i потемнiлу та звислу, наче з чужого обличчя, шкiру на лицi, i запалий рот з чорним зубом–пеньком, що ним баба перетирала хлiб, i висушенi працею руки. Трохи зiгрiвши старечi немочi, баба завжди починала розповiдати нам казки та релiгiйнi iсторiï. Часто замовкала i довго шамкала беззубим ротом, а потiм нiяк не могла пригадати, про що ж вела мову.
Якось вона заговорила про рай.
— I от ви, рабенята божi, — шамотiла баба, — будете там вiчно сидiти i голосочками янгольськими прославляти господа бога нашого...
— Як прославляти?
— Спiвати, дитинко, спiвати. Дадуть вам янголи архви у руки...
— I довго спiвати треба? — тремтячим голосом перебив я.
— Вiчно спiватимете.
Свiт померк менi в очах.
Пригадав уроки спiву у вчителя музики, який, на мою бiдну голову, був твердо переконаний, що таланти не родяться, а робляться i що навiть ослиська можна навчити мелодiйно спiвати. Коли вiн, високий i довгобразий, повiльно заходив у клас, я припадав до парти, як припадає, мабуть, до землi перепел перед кiбцем. Та вчитель вiдразу ж знаходив мене, тикав довгим, як смичок, пальцем i трохи в нiс говорив:
— Iди до дошки.
Я покiрно виходив з–за парти, i починалися моï муки.
— До! — вдаривши камертоном по столу, командував учитель.
— До–о! — заводив я. Учитель морщився.
— Ре!
— Ре–е! — щосили намагався я взяти вiрний тон.
— Мi!
— Мi–i!
Вище менi не вдавалося забратись. Сердито махаючи руками, учитель зривався на ноги, боляче стукав мене камертоном по лобi i знову примушував затягувати оте прокляте
до.
Кiнчалося тим, що я, ледве стримуючи сльози, заводив таке дике
мi, вiд якого вчитель злякано затуляв вуха, а клас хилився од реготу...
Отож, почувши, що доведеться спiвати i в раю, я уявив собi довготелесого бога з ненависним камертоном у руцi. Простягаючи невблаганного пальця, вiн дiстає мене з райських кущiв i примушує голосити
до— на потiху всьому раєвi.
I якщо тут, на грiшнiй землi, все–таки була надiя спекатись отих спiвiв, то в раю вони будуть вiчними...
В той же день, збунтувавшись проти релiгiï, я люто побився з Миколою. Зцiпивши зуби, з насолодою гамселив кулаком товариша, i менi здавалося, що я б'ю вчителя музики, який зiпсував менi рай ненависними спiвами.
СИН УЧИТЕЛЬКИ
Я збираюся на ковзанку.
Взуваю старi, напханi соломою маминi черевики на високих закаблуках, дiстаю дерев'яний ковзан, пiдкований товстою дротинкою, i простую городами до ставка, що виблискує пiд зимовим сонцем велетенським дзеркалом.
Чистий лiд стугонить пiдi мною, ковзан, як живий, виривається з–пiд ноги, а я заповзято стрибаю, щосили вiдштовхуючись лiвою ногою i вимахуючи руками, щоб зберегти рiвновагу.
Поступово лiд усiвають дiтлахи: на ковзанах i гринджолятах, у свитках з довгими, на вирiст, рукавами i в маминих хустках, зав'язаних мiцно попiд пахвами. Пiдстрибують, ковзаються, штовхають санки, падають, пiдшморгують червоними носами, сяють освiтленими нехитрою дитячою втiхою оченятами.
Посеред ставка, тримаючись окремим гуртком, ковзаються чотири хлопцi — багацькi синки. Всi вони в справних чумарках, у чоботях не з батьковоï чи братовоï ноги i на ковзанах, змайстрованих сiльським ковалем, — з тонкими, високо загнутими шинами, що так i врiзаються в лiд. Ось вони дружно розбiгаються i по черзi обганяють усiх ковзанярiв, в тому числi й мене.
Гордiсть моя вражена. Я починаю щосили вiдштовхуватись од льоду, намагаючись ïхати врiвень з багацькими синками...
Захеканi, ми зупиняємось аж у кiнцi ставка.
— А ти нiчого ïхав! — зверхньо кидає найстарший iз них, Василь, дивлячись на мене сiрими банькуватими очима.
Важко переводячи подих, я лише киваю головою.
— То ми тихо ïхали! — заперечує iнший.
— Все одно нагнав би! — не здаюся я.
Василь раптом вiдгортає полу чумарки, дiстає величезний бiлий пирiжок i пiдносить до рота. Лице його вiдразу стає непривiтне й похмуре, наче вiн боïться, що хтось може поласуватися на той пирiжок.
Друзi вiдразу ж обступають його, жадiбно заглядають до рота.
— Дай менi!.. Дай!.. — починають канючити вони, i Василь, неохоче вiдламуючи по маленькому шматочку, роздає товаришам. Тi миттю ковтають i знову чiпляються до Василя, а вiн прожогом запихається пирiжком, мало не давлячись, ковтає великими шматками.
Наближаюсь до гурту. Страх як хочеться покуштувати того пшеничного пирiжка, i я починаю ковзати навколо них, наче прив'язаний до Василя невидимим мотузком. I чим менше лишається пирога, тим коротшим — мотузок.
Спокуса стає над моï сили. Повiльно пiд'ïжджаю до гурту i, вдаючи з себе якомога байдужiшого, несмiливо простягаю Руку:
— I менi дай...
Василь перестає жувати. Дивиться на мене так, наче я сказав щось неймовiрне. Врештi тикає в мене пальцем, глузливо кричить:
— Дивiться, вiн просить! Син учительки, а просить!
— Ге, просить! — дружно пiдхоплює компанiя. — Син учительки, а просить!..
Повiльно, щоб не дiзналися, як менi стало образливо, соромно й боляче, вiд'ïжджаю од них. Не плачу, хоч менi дуже хочеться плакати, лише палають щоки та мiцно стискаються кулаки. А вслiд несеться, лунає на весь ставок, штовхає в спину:
— Син учительки!.. Ге–е!.. Син учительки!.. Ге–е!.. Ге–е!..
КАРНАВКА
У крамницi появилися пугачi.
Великi, двоствольнi, з двома курками, вони приворожили хлопчакiв усього села, стали причиною палких благань i розчарованих слiз. I не один вiник походив по дитячiй спинi, не одна мати, втративши терпець, давала дзвiнкого потиличника прохачевi:
— Я тобi дам пугача, анахтемський ти сину! I який iрод привiз ïх на мою голову?
А
iрод, вусатий дядько–крамар, нахилявся до нас з–за прилавка, мружив лукаве око:
— Що, хлопцi, по пугачi прийшли? Бiжiть до батькiв по грошi, бо скоро не буде. А пугачi добрячi — чи город стерегти, чи вовкiв бити. Я б сам узяв, так грошей катма, — з жалем чухав вiн потилицю.
Крамар дiставав коробку, повiльно вимотуючи нашi душi, виймав заповiтного пугача. Двоствольного. З двома курками.
Тремтячими руками брали ми дорогоцiнну зброю, роздивлялися, цiлились, обнюхували з усiх бокiв.
— А стрельнути можна? — запитували найхоробрiшi.
— Е–е, того вже не можна! — простягав крамар руку за пугачем. — Чого не можна, того не можна. От гони карбованця, тодi й стрiляй собi на здоров'я.
Легко йому було казати — гони!
Одного разу мiй товариш, Микола, той, що учив нас хреститися, таємниче сказав:
— Я знаю, як пугач здобути.
Вiн довго мучив мене, доки повiв до сарая, а там, у найтемнiшому кутку, розгрiб сiно i дiстав невеликий глечик, обмотаний брудною ганчiркою. Посерединi ганчiрки темнiв довгастий прорiз.
— Що це? — здивувався я.
Товариш оглянувся, потiм нахилився до мене, таємничо прошепотiв:
— Карнавка...
I, помiтивши, що я нiчого не розумiю, вже голоснiше додав:
— Оце ось сюди копiйки кидати, а як назбирається багато, то розбий — i маєш пугача!
— Тут уже багато грошей?
— Поки що немає, — зiтхнув Микола. — Та скоро будуть... Сповнений поваги, я обережно взяв глечик, потрусив ним над вухом. Уявив, як забряжчать у ньому копiйки, i самому непоборно захотiлося мати карнавку.
— Дiстанемо, — втiшав Микола. — В нас у погребi з молоком он скiльки стоïть! Вип'ємо молоко, i буде карнавка. А тодi повернемо.
— Мати не взнає?
— Все одно битиме, — почухав спину Микола. — Вона в мене така: спершу поб'є, а тодi вже питає, чи не я.
Так у мене появилася карнавка.
Я заховав ïï в хатi, пiд припiчком, i по кiлька разiв на день дiставав порожнiй глечик та трусив над вухом. Знову ладен був повiрити у Миколиних божкiв, аби лише вони зробили чудо i наповнили глек копiйками. Та боговi, мабуть, не потрiбна була моя дешевенька душа, бо карнавка залишалася порожньою.
Щодня я i Микола бiгали дивитися, чи є ще пугачi. Якось Микола похвалився, що вiн знайшов на стежцi аж десять копiйок, i з того часу я не одривав очей вiд дороги, розгрiбаючи босими ногами м'яку пилюгу. Серце моє солодко завмирало, менi здавалося, що ось–ось заблищить срiбна монетка.
Щоночi снився один i той же сон: наче iду дорогою, збираю повнi пригорщi гривеникiв i зсипаю до карнавки. Прокидаючись, вiдразу ж лiз пiд припiчок, та карнавка була порожньою.
Якось, прибираючи в кiмнатi, вимiв я з–пiд столу складений у кiлька разiв папiрець. Нагнувся, розгорнув i тут же сiв на долiвку, не вiрячи своєму щастю: в руках були три карбованцi.
Спершу подумав, що ïх, мабуть, загубила мама; але менi так хотiлося вкинути тi грошi до карнавки, що я одразу вiдiгнав цю думку. Грошi взялися звiдкiля завгодно, хай навiть звалилися з неба чи випали з вiника, тiльки не з маминих рук.
Цього разу я не залишив карнавку пiд припiчком: здавалося, що вона не досить надiйно захована. Довго носився по хатi i нарештi зарив у бодню з борошном. Та не встиг вийти з хати, як пригадав, що мама ж збиралася пекти хлiб, i вскочив назад, як на пожежу. Поспiшно вирив обсипаний борошном глечик, залiз пiд лiжко i поставив у найтемнiший куток.
Потiм, протягом дня, я раз по раз навiдувався до карнавки, щоб переконатися, що вона стоïть на мiсцi. Чомусь було жаль вiдразу взяти грошi i нести до крамницi. I як менi не хотiлося пугача, все ж я вирiшив ще трохи потримати грошi в карнавцi.
Увечерi прийшла мама. Забившись у куток, я насторожено пильнував, як вона перекладала зошити й книжки, шукаючи чогось на столi.
— Хто сьогоднi замiтав? В менi все похололо.
— Ти нiчого не знаходив?
Коли б це було ранiше, я вiдразу подав би грошi. Але зараз вони лежали у карнавцi, а в крамницi чекав на мене пугач. До того ж мама не питала прямо про три карбованцi, отже, вона шукала щось iнше.
— Ну, чого ж ти мовчиш?
— Н–нi... нiчого...
Мама якось дивно подивилася на мене, але не сказала нi слова. Вона трохи постояла бiля столу, про щось думаючи, i обличчя у неï було сумне та втомлене.
— Я сьогоднi загубила три карбованцi, — врештi сказала вона. — Вони менi були потрiбнi на лiки... А тепер доведеться бути без лiкiв.
Я затято мовчав. Дуже жалiв маму, та признатися в брехнi було понад моï сили. Тим бiльше, що вона ж не запитала вiдразу про грошi.
Настала нiч. Мама сидiла бiля столу, перевiряючи зошити. Лампа була затулена газетою, щоб свiтло не падало на нас, i освiтлювала мамине обличчя. Може, вперше за своє недовге життя, розтрусний iсторiєю з отiєю троячкою, я пильно дивився на маму. З обличчя ïï не сходив втомлений вираз, i воно було таке ж запечалене, як i в розмовi зi мною.
Раптом пригадав ïï слова про хворобу, про те, що отi три карбованцi призначалися мамi на лiки, i пекучий жаль здавив моє серце. Хотiлося, дуже хотiлося зiрватися з лiжка, пiдбiгти до мами i припасти до ïï ласкавих рук. Та мiж нею i мною була тепер карнавка, де лежали три карбованцi.
Пiзно вночi, коли мама вже спала, я тихенько залiз пiд лiжко, дiстав з глечика три карбованцi i поклав на стiл, пiд одну з книжок.
А вранцi з похмурою насолодою четвертував на городi карнавку. Сидiв i товк на борошно черепки, хоча й знав, що Микола лупцюватиме мене за неповернений глечик.
ПОМСТА
Був у нашому селi скляр.
Невисокий, худий, з маленьким, зiбраним у кулачок обличчям, ходив вiн довгими сiльськими вулицями, вставляючи шибки. Роботи нiколи не бракувало, бо славився вiн умiнням так вставити шибку, такою замазкою прикрiпити ïï, що вже i рама потрухлявiє вiд негоди та часу, а скло тримається, як припаяне.
Жив скляр у невеликiй кособокiй хатинi, без сiм'ï, без родичiв, старим парубком, понурим та непривiтним. Розповiдали, що висватав вiн колись найкрасивiшу дiвчину на селi, поставив для неï простору хату з веселими вiкнами, та ïï вже пiзнiше, в роки громадянськоï вiйни, жорстоко поглумившись, забили бандити.
Повернувшись з армiï Будьонного, скляр у той же вечiр спалив свою хату. Це стало причиною того, що на скляра почали дивитися, як на людину не сповна розуму. А вiн жив вiдлюдьком i майже щонедiлi гiрко напивався.
За роботою ж скляр завжди був суворий i тверезий. Обличчя його, заросле по самi очi густою щетиною (менi здавалося, що вiн тримав у зубах велику щiтку), ставало поважним та урочистим, а очi, наче вiдлитi з надзвичайно прозорого скла, спалахували гнiвними вогниками, коли вiн бував невдоволений, чи свiтилися втiхою. Перед тим, як приступити до працi, скляр завжди скидав кашкета чи шапку, хоча б який мороз не був надворi.
Склив вiн швидко та вправно i майже завжди лаявся.
— Хiба це вiкно! — вигукував, презирливо тикаючи пальцем у невелику раму. — Слiпаки, а не вiкна!
Господар нiяково посмiхався, але заперечувати не смiв: У селi була вiдома склярева пристрасть до великих вiкон. Вiн навiть одвертався, коли проходив повз хату з маленькими вiкнами.
Незабаром у нас закiнчили будувати нову школу: велику простору, з широкими та високими вiкнами. I скляр не працював бiля них, а священнодiяв. Обережно брав величезнi шматки скла, вiдмiрював, проводив алмазом — i одна за одною весело виблискували до сонця нещодавно порожнi рами.
Вставивши шибу, вiн трохи вiдходив, схиляв голову набiк, i прозорi оченята його сяяли такою неприхованою втiхою, що й ми, хлопчаки, проймалися шанобливо–урочистим настроєм.
— Хата без вiкон — що людина без очей, — повчав вiн нас. — У пiтьмi жити — кажанами бути.
Затамувавши подих, стежили ми, як скляр, нацiлившись, швидким рухом алмаза проводив по склу бiлу лiнiю, не користуючись лiнiйкою. Ось вiн тихенько постукував уздовж тiєï лiнiï, злегка натискав пальцями, i — трiсь! — шибка була готова.
Наша дружба з склярем, який наче переродився за цi днi, щораз бiльше мiцнiла i, може, стала б постiйною, коли б не один прикрий випадок.
Вiдпихаючи один одного, щоб краще бачити, ми з Миколою перечепилися i полетiли на велике скло, яке скляр саме збирався розрiзати. Схопилися, як обпеченi, щоб дременути свiт за очi, але розгнiваний скляр встиг влiпити нам по такому мiцному потиличнику, що ми полетiли сторчака в кропиву.
Зупинилися аж на греблi. Дзвенiло в головi, болiли потилицi, шкiра на обличчi та руках аж горiла, обжалена кропивою.
— Я йому не прощу! — буркнув Микола з сльозами на очах. — До нових вiникiв пам'ятатиме!
Пiзнього вечора, коли вже добре стемнiло, ми пiдкралися до школи. Нiкого поблизу не було, лише на вигонi спiвали невтомнi дiвчата.
— Давай! — шепнув Микола.
Я розмахнувся i щосили пожбурив цеглину у вiкно. Трiснула рама, з страшним брязкотом посипалося скло, ми щодуху помчали геть.
Рано–вранцi Микола забiг до мене. Очi його задоволено свiтилися:
— Пiшли подивимось, як скляр молитися буде.
Причаïвшись у бузинi, що густо росла навколо будинку, ми нетерпляче чекали на нашого ворога. Двох вiкон як не було. На землi густо ряснiли блискучi скалки, валялися двi великi цеглини.
— Iде! — штовхнув мене лiктем Микола.
Ми аж затамували дух, готуючись почути сердиту лайку скляра. А вiн, пiдiйшовши до покалiчених вiкон, онiмiло застиг, наче не вiрив своïм очам. Повiльно нагнувся, пiдняв цеглину i раптом заплакав.
Плакав мовчки, без лайки, без слiв, i нам моторошно було дивитись, як плаче доросла, стара людина, навiть не витираючи слiз, що зависали на густiй щетинi, гаряче спалахували поодинокими росинками. Ми вiдчули, що зробили щось дуже погане, дуже зле, далеке вiд звичайноï помсти, i мовчки порачкували з кущiв.
I в той день, i на другий, на третiй, i ще багато днiв, проходячи мимо школи, я i Микола не могли дивитися на вiкна.
ПАСТКА
В найдальшому кiнцi городу, пiд тином, що виходив на вузьку безлюдну вуличку, любив я сидiти в гарячi лiтнi днi. Тут росла висока кукурудза й золотоголовi соняшники, стелилося по землi широколисте гарбузиння, а пiд самiсiньким тином свiжо зеленiв високою травою вузенький морiжок.
Тут завжди було таємниче i тихо, i почував я себе так, як почував би, мабуть, уславлений мандрiвник, забравшись у невiдому краïну. Наслухавшись матусиних розповiдей про пiвденнi краïни, я полював тут на тигрiв та левiв, крокодилiв i носорогiв, — i моя бузинова пукавка завдавала жахливих спустошень тропiчнiй звiротi.
Можна було й просто сидiти, спостерiгаючи, як снують невтомнi павуки своï мережки, як осипається золотистий пилок з обважнiлих соняшникiв, як яскраво спалахують, вилiтаючи з тiнi на сонце, великi золотисто–зеленi мухи — наче коштовнi камiнцi, запущенi з рогатки. Над головою ж, пролiтаючи на медозбiр, дiловито i стримано гули бджоли — i вiд того ще вiдчутнiшою ставала умиротворена тиша.
Не менш цiкаво було i виглядати з–за тину, спостерiгаючи за лiнивим життям вулички, порослоï посiрiлим вiд спеки споришем. Була лише одна незручнiсть: зависокий тин, i менi доводилося весь час спинатися навшпиньки, а це не давало довго дивитись.
Одного разу я вирiшив удосконалити свiй спостережний пункт, проламавши в тину щiлину. Довго морочився бiля огорожi, висмикуючи пересохлi лозини, що ламалися з легеньким димком. Та коли була готова дiрка, достатня для очей, я, як i кожен смертний, захотiв бiльшого — просунути туди й голову.
То була нелегка справа — зробити дiрку для голови. Але наполегливiсть взяла своє, i я, насилу просунувши голову в дiрку, виставив свою балбешку прямо пiд лiтнє гаряче сонце. Збоку, мабуть, голова моя була схожа на невеликий гарбуз, що рiс прямо з тину, та менi мало дiла до того, яким я здавався збоку. Вертячи головою, переможним поглядом оглядав я безлюдну вулицю.
Скоро заболiли колiна, i я вирiшив трохи перепочити.
Та дзуськи! Не знаю, як це сталося, тiльки витягти назад голову я вже не мiг. Проклятий тин вчепився у мене, як у грiшну душу, i як я не кректав та сопiв, як не вертiв головою i смикав лозини руками, вирватись було годi.
Зрозумiвши, яка мене спiткала халепа, я заревiв з переляку та вiдчаю, запацав ногами по м'якiй рiллi.
Так, здавалося, минула вiчнiсть. Сонце пекло немилосердно, i в мене була вже не голова на плечах, а чавун, розiгрiтий на вогнищi. А тут iще й муха. Велика, зелена, нахабна, вона прив'язла до мене, мов каторжна, i впивалася то в опухлий вiд плачу нiс, то в щоки, то в губи, кусала й лоскотала нестерпно. Скосивши на неï лютi очi, я пирхав, дув, мотав головою, та вона сидiла, як приклеєна, наче знала, що я не можу дiстати ïï руками.
Та врештi доля змилосердилась над моєю бiдою: на вулицi появився дiд. Босоногий, у полотняних штанях з довгою матнею i в такiй же сорочцi, з сивою бородою й вусами, пожовклими вiд тютюнового диму, вiн спокiйно дибав вулицею, постукуючи товстою палицею по землi, наче пробував, чи вона пiд ним не завалиться.
Затамувавши подих, дивився я на дiда. Я страх боявся, що вiн зверне у якийсь двiр i не пiдiйде до мене.
Коли ж вiн наблизився впритул, так i не помiтивши мене, я набрав якнайбiльше повiтря i щосили ревонув:
— Дi-i-ду! Дiду-у!
— Гух!
Дiд стрибонув так, наче наступив на розпечену залiзяку. Потiм довго стояв, витрiщивши на мене очi та хапаючись рукою за серце.
— Дi-iду, поможi-iть! — заголосив я.
— I гемонське ж дитинище! — отямився нарештi дiд.— I сатана ж тебе впер сюди!
Вiн довго кректав, розсуваючи вузлуватими руками лозини, а я терпляче нюхав пропахлу табачищем та пилом матню.
Врештi дiд пропхнув мою голову, потiм схопив палицю i, перегнувшись через тин, уперiщив мене по спинi.
Бiг я додому так, наче за мною гналася вся ота тропiчна нечисть, що про неï розповiдала мама.
ЗЕМЛЯНI МЛИНЦI
В ту страшну, голодну весну, коли й земля, здавалося, стогнала:
ïсти!, навiть дiти не бавилися в своï звичайнi iгри, а гралися в ïжу.
Випiкали з чорноï, розмоченоï дощами землi пишнi перепiчки та млинцi, варили з назбираних камiнцiв галушки та вареники. Потiм ходили одне до одного в гостi, церемонно припрошували покуштувати багатих страв, розпускали неiснуючi ремiнцi на розбухлих вiд лободи та полови животах.
Сьогоднi ми мали гостювати у Ванька, що жив за чотири хати. Ванькова
свiтлицябула бiля самих ворiт, на густому споришi, i ми залюбки гралися там.
Ми вийшли на вулицю i вiдразу ж зупинилися: бiля ворiт стояла сусiдська дiвчинка i гiрко плакала.
— Чого ти, Ганнусю?
— Со-онька покинула! — хлипала дiвчинка. — Гратись не хоче!
Ганнусю ми любили, може, на зло Соньцi, яка часто дражнила нас i била сестру. Тому, не задумуючись, я запитав:
— Хочеш з нами? В гостi до Ванька?
— Хочу, — погодилась Ганнуся i вiдразу вчепилася за моï пальцi. Вона була дуже худа, i тоненькi, як палички, ноги, здавалося, ось-ось не витримають, поламаються, лише великий живiт, вiддуваючись наперед, задирав брудну сорочину.
— А що в гостях? — допитувалася вона, намагаючись не одстати вiд мене.
— Там будуть отакi-о млинцi, галушки i вареники з сиром, — вiдразу ж включився я в гру. — Потiм пирiжки з яблуками та медом, сметана, шулики...
Голодна фантазiя моя не знала меж, i Ганнуся щораз ширше розплющувала i так великi од голоду очi.
— I менi дадуть? — боязко запитала вона.
— Дадуть i тобi.
Дiвчинка ще мiцнiше вчепилася в мою руку.
Ванько зустрiв нас у
свiтлицi. Подав усiм по черзi руку, як це робили дорослi, розпитав про хазяйство, про врожай. Потiм, погомонiвши, почав припрошувати до столу:
— Сiдайте, дорогi гостi, та ïжте, що бог послав! Оце моя стара напекла млинцiв з муки нового помолу, то пригощайтеся!
Вдаючи, що сiли до столу, ми вмостилися на споришi навколо черепкiв iз водою, якихось купок, прикритих зеленими лопухами. Ганнуся швиденько пiдняла лопух i недовiрливо подивилася на чорний земляний млинець. Потiм, уже розгублено, — на нас. А ми саме вдавали, що ïмо тi млинцi, раз по раз пiдносячи ïх до рота та нахвалюючи. Тодi й вона вхопила млинець, швидко надкусила i почала жувати.
I раптом Ганнуся гiрко заплакала. Випльовуючи землю, вона плакала так, що аж трусилося худеньке тiльце, а обличчя ïï розпачливо кривилося.
— Хочу справжнiх! Хочу млинцiв! — не вгамовувалася Ганнуся, а ми мовчки дивилися на неï, бо нам самим хотiлося, дуже хотiлося справжнiх пшеничних млинцiв!
ПО ДРIЖДЖI
— Оце, сину, на грошi, бiжи до крамницi та купи дрiжджi. Тiльки дивися, щоб одна нога була тут, а друга — там! I здачу принеси!
У мами звичка завжди нагадувати про здачу. Наче в крамницi немає цукерок, а в мене — постiйного бажання поласувати ними. Та я вже знаю: грошi — є грошi i не кожна копiйка призначається на цукерки.
— Та не забудь — дрiжджi! Чуєш — дрiжджi! — кричить услiд мама.
Я тiльки знизую плечима: що вона, зовсiм мене за маленького вважає! Затиснувши в руцi грошi, бiжу вулицею i весь час повторюю:
— Дрiжджi! Дрiжджi! Дрiжджi!
Майже перед крамницею, бiля двору з небiленою хатою, помiчаю Ванька. На ньому такий же, як i колись, бриль, а на сорочцi — ще бiльше латок.
Бiля Ванька стоïть велика порожня цеберка, сам же вiн, ставши на колiна, щось заклопотано робить.
Все твердячи про дрiжджi, пiдходжу до товариша.
Ванько довбає ямку. Довбає зламаним кухонним ножем, серйозно i заклопотано. Лише iнодi розгинається, щоб провести по брудному лобу вимазаною в землю рукою.
— Що ти робиш?
Вдаючи, що нiчого не чує, Ванько копає далi.
— Нащо тобi ямка?
— Це колодязь, а не ямка! — заперечує Ванько.
— Колодязь?
Дрiжджi вмить вискакують iз голови.
— Справжнiй колодязь? З водою?
— Еге, — стверджує Ванько. Вiн нарештi припиняє роботу. Я недовiрливо заглядаю до ямки. Вона зовсiм неглибока, на днi й не видно води.
— Хiба це колодязь!
— Колодязь! — уже сердито твердить Ванько. — Ось ще покопаю, i буде вода.
— А навiщо вона тобi?
— Буду воду брати. Вийшов за ворота — i є вода! А так — поноси оце вiдрище вiд криницi.
— А як же ти братимеш? — знову впадаю я в сумнiв. — Вiдро ж сюди не пролiзе!..
— Я кухлем, — вiдповiдає Ванько. — Ну, менi нiколи з тобою, — кидає вiн i знову береться за нiж.
Я вже з заздрiстю дивлюся на товариша. Страшенно хочеться i собi покопати колодязь.
— Дай трохи покопати! Я ж тобi вчора давав подути у мiй свисток!
Ванько поступається мiсцем.
Минає досить часу. Ми вже встигли кiлька разiв помiнятися, в мене лоб теж уже не чистiший за землю, що вигортається з ямки. А води все нема та й нема.
Врештi Ванько каже:
— Тут, мабуть, джерела немає. Треба в iншому мiсцi копати.
Зводиться й роздивляється навколо, вибираючи мiсце для нового колодязя. А я згадую, що мене ж мама послала в крамницю.
— Менi треба йти.
— Куди?
— Купити того... Ну, як його...
З жахом переконуюся, що встиг забути, що ж маю купити. Хоч убий, не можу згадати!
— Нiчого, — втiшає мене товариш. — Ти зайди в крамницю, подивишся i зразу згадаєш.
— Може, i ти пiдеш? — з надiєю дивлюся на Ванька: чомусь здається, що нам удвох буде легше пригадати.
Ванько вiдразу ж згоджується. Бере вiдро i простує за мною.
В крамницi ми довго тупцюємо бiля прилавка.
— Оце?.. Оце?.. — тихенько штовхає Ванько, але я заперечливо мотаю головою.
Врештi в очi впадає дивовижна квасоля, насипана на тарiлку. Була вона незвичайного кольору: темно-коричнева, аж блискуча, i дуже велика. Такоï квасолi не було на жодному городi.
— Що то? — зацiкавився i Ванько.
Придивившись до папiрця, що лежав на тiй же тарiлцi, я повiльно прочитав перше слово:
Драже.
Драже... Драже?.. Драже!.. То саме ж його й казала купити мама!
На радощах я забув навiть про здачу i купив на цiлого карбованця.
Iшли додому повiльно, бо Ваньковi заважала цеберка, а менi — чималий пакунок з отiєю квасолею. Тiльки — що воно за квасоля? I чому має таку чудернацьку назву —
драже? I навiщо вона мамi?
Зупиняюся, дiстаю одну квасолину, обережно надкушую — i аж очi заплющую вiд нежданоï насолоди: квасоля виявилася до бiса смачною!
Ми пiшли ще повiльнiше, беручи по черзi по квасолинi. Драже було багато, кульок — великий i здавався нам невичерпним.
I чим ближче було до хати, тим коротшими ставали нашi кроки. Ванько навiть роздумав копати колодязь i вирiшив провести мене аж додому.
По дорозi вiн кричав до зустрiчних хлопцiв:
— Дивiться, у нас драже!
Хлопцi пiдходили, заглядали до пакунка, i кожного я мусив почастувати. Так до хати мене довела цiла ватага.
— Що ж ти принiс?! — сплеснула руками мама.
— Драже, — промовив я, про всякий випадок задкуючи до порога.
— Боже мiй, та хiба я посилала тебе по драже! — вже зовсiм розсердилась мама. — Дрiжджi! Дрiжджi! — закричала вона так, наче я був глухий. — Вернися назад, обмiняй на дрiжджi i принеси здачу.
Я взяв кульок у руки i лише зараз помiтив, що вiн удвоє полегшав. Який же дурень дасть тепер дрiжджi та ще й здачу?
Вийшов з хати, сiв пiд тином i став доïдати драже. Мусив засолодити душу, бо все одно мама битиме.
ПОХОРОН
З усiх дорослих ми найбiльше боялися дiда Стратона.
Дiдова хата стояла бiля самоï рiчечки з невеликим пiщаним берегом, де ми любили гратися. Углядiвши нас, дiд Стратон вискакував з хати, вимахував здоровенним цiпком i кричав, розкриваючи чорну, як у трухлявого пенька, пащеку:
— А кий вас бiс несе сюди! Геть звiдси, бiсовi дiти, бо я вас усiх!
За вiщо вiн так ненавидiв усiх дiтей, я й досi не знаю У садок до нього ми не лазили, гiлок на яблунях не обламували, собак не дратували, — з тiєï простоï причини, що не мав дiд нi садка, нi собак. Був у нього лише великий качур невеликий табун качок. Дiстав Стратон того селезня десь аж у сусiдньому районi, на розплiд, i трусився над ним так, як над нами матерi не трусилися.
Ми вiдплачували дiдовi не меншою ненавистю i вперто ходили гратися на той пiщаний берег, лише розвiдавши наперед коли дiд кудись зникне.
Сьогоднi, дiзнавшись, що дiд Стратон пошкутильгав аж сусiднє село до дочки, я, Микола, Ванько i Сонька прийшли до рiчки на полювання. У нас, у хлопцiв, були рогатки i повнi пазухи камiнцiв, а Сонька мала варити набиту нами
дичину.
Залiгши в травi, ми довго стрiляли на воду, в уявних диких качок, вихваляючись один перед одним своєю здобиччю. Аж ось iз дiдового двору появився качиний табунець. Живi качки!
Зарядивши рогатку, Микола поповз по травi, а за ним посунули й ми.
Качки повiльно йшли пiщаним берегом з красунем-качуром попереду. Сизо-зелена шия його аж переливалася на сонцi, i ми не могли одiрвати вiд неï очей.
За першим разом камiнцi перелетiли через табун i плюснули у воду.
— То я навмисне не вцiлив, — тихенько сказав Микола
— I я навмисне.
— I я.
Але вдруге ми цiлились стараннiше, натягали рогатки сильнiше — i були нагородженi понад всякi сподiвання. Качур раптом голосно гелгекнув, а потiм упав на пiсок, щосили б'ючи крилами.
Нас наче вiтром здуло.
Задиханi, зупинилися ми аж бiля В...
