На конi й пiд конем
страница №6
...ний суперник, ми не на жарт стривожились. Та й де ж не тривожитись, коли нiхто у нашому селi не мав таких блискучих, iз рипом чобiт, такого синющого галiфе, таких червоних сорочок iз справжнього оксамиту, що аж очi вбирали, виглядаючи з-пiд чорного, теж нового-новiсiнького пiджака! А коли додати ще й кепку iз наймоднiшим куцим козирком, ще й з гудзиком зверху, та високий зрiст, та широкi дужi плечi, то не диво, що не було в нашому селi дiвчини, яка потай не зiтхала б за ним!До того ж Федора Бурлаку завжди обирали в президiю всiх урочистих зборiв, i вiн сидiв по праву руку од голови сiльради, партизана громадянськоï вiйни дядька Андрiя.
А Вiктора Михайловича не обирали нi разу. Вiктор Михайлович скромно стояв десь позаду i не мiг похвастатись нi модною кепкою, нi оксамитовою сорочкою, нi отакими блискучими, як чорнi дзеркала, чобiтьми iз рипом. Були, правда, у нього новi штани, але куди тим одним-однiсiньким штаням до багацького вбрання Федора Бурлаки!
Тож зрозумiла зажура, яка оповила увесь п'ятий
Б, коли ми дiзналися, що Федiр Бурлака став упадати за Галиною Iванiвною.
Кожен день приносив нам усе тривожнiшi вiстi:
— Учора вони проводжали Галину Iванiвну вдвох...
— Федько хвастався хлопцям, що вiн одшиє Вiктора Михайловича...
— Галина Iванiвна, коли прощалася, то Вiктору Михайловичу тiльки тицьнула долоню, а Федьковi всю руку подала...
Бiдний наш Вiктор Михайлович! Вiн марнiв, худ на очах, i щоранку вже не одне — двоє вiдер води виливав на себе!
Коли ж ми дiзналися, що Галина Iванiвна, прощаючись, подала Федьковi аж двi руки, а Вiктор Михайлович узявся за третє вiдро, наш терпець увiрвався. Ми вирiшили, що настала пора рятувати нашого вчителя.
— От тiльки як? — хвилювались дiвчата.
— А це вже наша справа! — вiдрубали ми.
Не день i не два ламали голову, що маємо робити. Найбiльш рiшучi пропонували розiбрати рейки, коли Федько гнатиме свiй паровоз; iншi хотiли пригостити його з-за тину дрючком, щоб вiн i дорогу забув до Галини Iванiвни. Але по тверезому роздумовi ми вiдкинули обидва варiанти. Бо попробуй вгадати, яким саме паровозом ïде Федiр Бурлака! I потiм: розiбрати колiю — за це знаєте, що буде?.. То кому ж охота сидiти у в'язницi.
З-за тину дрючком — теж не випадало. Добре, як уцiлиш вiдразу по головi та зiб'єш iз нiг. Ану ж промахнешся! Куди тодi од нього втечеш? То ж то й воно!..
Виручили нас, самi того не вiдаючи, артисти мiського театру, що приïхали в наше село: давали виставу.
Ще заздалегiдь по всьому селу розклеïли величезнi афiшi, в яких повiдомлялося, що буде показана п'єса Iвана Франка
Украдене щастяi що квитки можна придбати в крамницi — у крамаря дядька Матвiя. Квитки отi були дорогенькi, не по наших дiрявих кишенях, i нам лишалося тiльки спостерiгати, як дядько Матвiй одриває довгi смужки паперу з друкованими лiтерами, що повiдомляли, яка саме буде вистава i коли вона розпочнеться.
— Голова сiльради аж п'ять квиткiв узяв!
— А Павло Степанович три...
— Ïм то можна. У них грошей — кури не клюють!
Врештi дiждались, коли до крамницi зайшов i Вiктор Михайлович.
— Купив... Два купив... Для себе i для Галини Iванiвни...
А згодом були приголомшенi ще однiєю вiстю:
— Федiр Бурлака теж два квитки взяв!
Отут ми й зрозумiли, що суперники, як то кажуть, один одному кинули своï рукавички. Що вiд того, чий квиток вiзьме Галина Iванiвна, залежить подальша доля нашого класного керiвника.
Пiсля урокiв ми, хлопцi п'ятого
Б, зiбрались на таємну нараду. Ми вже знали, що нам робити, лишилося тiльки уточнити деякi деталi.
— У кого сидить квочка на яйцях? — запитав Ванько.
Майже всi пiдняли руки.
— Щоб кожен принiс по бовтуну!
Того вечора по всьому селу кричали квочки. Потiм кричали матерi, допитуючись, яка це бiсова личина лазила по яйцях, що потовкла половину. А другого дня, перед уроками, ми знову зiйшлися за школою в бузинi.
— Принесли?
— Принесли.
— Викладайте!
Хлопцi — хто з-за пазухи, а хто з кишенi — почали дiставати бовтуни.
Ванько трусив кожну крашанку над вухом — провiряв, чи колотиться.
— Сiмнадцять, — сказав вiн задоволено. — Досить... Хай менi тепер голову вiдiрвуть, якщо Галина Iванiвна хоч пiдступиться до нього!
В суботу, ще не зайшлося й на вечiр, ми засiли за тинами по обидва боки вузенькоï вулицi: так боялися прогавити Федька. Сидiли довго i вже почали побоюватись, що Бурлака пiшов iншою вулицею, як Ванько, що стояв у дозорi, махнув кашкетом i побiг у наш бiк, згинаючись:
— Iде!
Ми поприлипали до тину.
Вулицею, порипуючи начищеними чобiтьми, наближався Федiр Бурлака: синє галiфе, червона сорочка, чорний пiджак ще й рiжечок бiлоï хустки, що вигляда з нагрудноï кишенi. На головi ж — наймоднiший кашкет iз коротким козирком та гудзиком.
Федiр все ближче й ближче, i затисненi в наших руках бовтуни аж мокрiють од поту.
Ось вiн уже за п'ять крокiв од мене... за три... Де ж Ванько? Чого не подає команди?
— Вогонь! — лунає вiдчайдушний крик Ванька.
Федiр повернувся на той голос i дiстав бовтуном прямо межи очi. I не встиг пiднести руку, як злива бовтунiв полетiла в нього: у спину, груди, у голову — за якусь мить вiн перетворився на смердючий розчавлений бовтун.
Ми не стали чекати, поки Федiр продере своï очi, — чимдуж побiгли до клубу.
Там уже стояв Вiктор Михайлович. Схудлий, змарнiлий, але такий нам дорогий, що ми пiшли б за ним у вогонь i У воду. Тримав у руцi два квитки, виглядав Галину Iванiвну.
Як нам хотiлося пiдбiгти до нього й сказати, щоб вiн не тривожився! Що його супротивниковi зараз не до вистави, не до Галини Iванiвни. Кожен iз нас знав, як гидко смердить розбитий бовтун. Один-однiсiнький! Бурлацi ж ïх дiсталося аж сiмнадцять!
— Iде!
Вiктор Михайлович теж побачив Галину Iванiвну. Зрадiло замахав до неï квитками, наче перепустками до раю, поспiшив ïй назустрiч.
Вони про щось розмовляли, i Галина Iванiвна раз по раз поглядала в той кiнець, звiдки мав появитися Федiр Бурлака.
Потiм на ганок вибiг розпатланий Гриць — наш завiдуючий клубом. Вiн махнув рукою, домагаючись тишi, закричав:
— Громадяни, котрi мають квитки, прошу заходити! Зараз починається вистава!
Галина Iванiвна востаннє глянула в той бiк села, де саме одчищався од бовтунiв Бурлака, гордо струснула красивим волоссям i подала руку Вiкторовi Михайловичу...
За мiсяць вони справляли весiлля. I ми там були, мед-пиво пили: по вусах текло, а в рот не попало.
ЯК Я
РОЗБАГАТIВ
Батьки нашi були скупими на ласку, обережними на похвалу. Бувало, поведуть тiльки шорсткою долонею по головi або зронять слово-друге, та й усе. Саме життя робило ïх такими, важка виснажлива праця коло землi, яка вимагала рук та рук, не гребуючи й нашими, дитячими. Може, тому вони частiше нас лаяли, анiж хвалили, бо зайва похвала тiльки псує дитину, а лайка не шпичка — в боку не застряне, в одне вухо влетить, а в друге вилетить, i за одного битого двох небитих дають.
Тож коли б справдi десь появився ринок, на якому обмiнювали б дiтей за оцим прейскурантом, — нашi батьки могли б стати найбагатшими у свiтi людьми: за кожного з нас давали б щонайменше по десятку небитих дiтей!
Хоча: чого вони вартi, отi зроду-вiку небитi, нелаянi дiти?
Пам'ятаю, як нас, уже шестикласникiв, лаяла тiтка Одарка.
Нiчого ми ïй, здавалося, такого й не зробили: потолочили тiльки краєчок огудиння, коли шукали огiркiв, а тiтка Одарка репетувала так, наче ми ïй сплюндрували весь город:
— А щоб же вас i земля не носила! Та бодай би вам руки-ноги покорчило! Щоб же ви подавилися отими огурками, нечестивi ви душi!
I хоч залягли ми в такому високому та густому картоплиннi, що годi було нас i знайти, тiтка Одарка назвала всiх до одного, наче ми були перед нею як на долонi:
— Бачу, всiх бачу, i не ховайтесь! I тебе, Миколо, бачу, клятий ти сину, — покiнчиш своє життя на шибеницi! I тебе, Йване, бачу, — горiтимеш ти у вогнi! I тебе, Только, хоч ти думаєш, що як син учительки, то тебе вже й не видно! Лежи, лежи, ïж моï огiрочки: прийде час — вороги тебе отак ïстимуть! Гризтимуть до маслакiв — i кричати не дадуть!
Ми лежали, причаïвшись, у картоплиннi, не радi уже й огiркам; лежали й не вiдали, що пророкування тiтки Одарки здiйсниться повнiстю, тiльки набагато пiзнiше.
Партизана Миколу повiсили фашисти в сорок другому. I як же голосила постарiла тiтка Одарка над Миколиною домовиною, коли фашисти дозволили його зняти з шибеницi та поховати! Як проклинала отих душогубiв, що змайстрували шибеницю для Миколи!
— Та щоб же вам i землi рiдноï не побачити, щоб же вас i дiточки рiднi прокляли! Щоб же вас покорчило, покрутило та ще й об землю вдарило!
Долетiли до неба i цi прокльони тiтки Одарки: корчило, крутило, било об землю фашистiв, аж поки вся ота загарбницька армiя благополучно сконала пiд ударами наших воïнiв.
Ванька теж не минула лихая година, напророчена тiткою Одаркою. Горiв мiй товариш аж двiчi в пiдбитому лiтаковi, та обидва рази рятувався на парашутi.
Мене ж не раз заходжувалися гризти отi добрi люди, що ïм ïсти не дай — дай тiльки зiпсувати комусь життя! Насланi ще з дитячих рокiв тiткою Одаркою, вони час вiд часу беруться за мене, i тодi я проклинаю той день, коли менi здалося, що огiрки на чужому городi смачнiшi од власних.
Так що дорогенько обiйшлися нам огiрки тiтки Одарки. Та що поробиш: за чим iшли, те i знайшли. За чим стрибали, те i впiймали...
А поки що ми лежимо в картоплиннi i, принишклi, слухаємо, як батькує нас тiтка Одарка.
Доïвши останнiй огiрок, Ванько шепоче:
— Давайте утiкати. Бо вони i до вечора ротяру свого не затулять!
I перший рачкує з городу, припадаючи до землi.
Ми повземо за ним. Нам страшенно цiкаво вибиратися отак iз картоплиння, бо кожен iз нас уявляє себе на вiйнi, i не прокльони тiтки Одарки — ворожi кулi свистять над нами!
— Повзiть, повзiть!.. Щоб ви довiку по землi отак повзали!..
— Ну й лаються! — аж головою крутить Ванько.
— А ти мовби уперше чуєш? — глузливо питає Микола. — Забув, як вони минулого року з тiткою Варкою воювали?
Ми з Ваньком заперечуємо: де ж забути оту триденну виставу!
Того року в тiтки Одарки викохались на городi гарбузи — на подив усьому селу. Величезнi, як кабани, такi, що не кожен чоловiк i пiднiме. Люди спецiально заходили дивитися на оте чудо, в тiтка Варка, яка жила по сусiдству, аж зеленiла од заздрощiв.
— Ото ви думаєте, що там без нечистоï сили обiйшлося? Та вона ж сама — вiдьма: бiгає щоночi на ферму колгоспнi корови доïти! Не дарма ж нашi доярки як не тужаться, а надоюють найменше молока у районi!
Люди, звичайно, як люди: вiднесли отi всi слова тiтцi Одарцi у вуха.
— Сама вона вiдьма! — вiдповiла розпалена тiтка Одарка. — Я молоко дою, а вона кров iз колгоспних свиней кожноï ночi спиває. Через те вони в нас од вiтру хитаються! Не дарма ж у неï такi губи червонi!
Саме тодi, коли мiж сусiдками наростала глуха ворожнеча, хтось уночi, мабуть, парубки, перекотив найбiльшi Одарчинi гарбузи на город тiтки Варки.
Вийшла тiтка Одарка вранцi надвiр: очам своïм не повiрила. За одну нiч гарбузи поменшали наполовину.
Ну й було ж потiм крику! Ще зроду-вiку наше село не чуло такоï сварки!
Я саме читав, як до хати влетiв захеканий Ванько:
— Побiгли!
— Куди?
— Та швидше, бо там тiтка Одарка i тiтка Варка водою обливаються!
Хоч як швидко бiг за Ваньком, а тiток уже не застав. Побачив тiльки величезну калюжу, так немовби пройшла добряча злива.
А жаль! Бо кажуть, що то було цiкаве видовисько, коли вони зiткнулися бiля колодязя та й почали обливатись водою! Витягне тiтка Одарка повне вiдро — плюсь на суперницю! А та ïй у вiдповiдь — вiдро на голову!
Тож я тiльки побродив по калюжi та й усього...
Вибравшись iз картоплиння, ми бiгцем по кукурудзi та й на вулицю — подалi од бiди.
Врятувалися.
Постояли, прислухались, чи не бiжить тiтка Одарка за нами, та й рушили на вигiн, що в центрi села, бiля крамницi.
Вигiн — величезний i весь порослий густим шпоришем. Оточений з усiх бокiв садибами, вiн майже нiколи не бував порожнiй, особливо весною та влiтку.
Як тiльки почне свiтати, через нього, мимо крамницi, простують поодинокi постатi з цигарками в зубах. То бригадири, ïздовi та конюхи починають сходитись на колгоспний двiр. I коли глянути збоку, то так i здається, що кожен iз них несе до колгоспу вогник, пильнуючи, щоб вiн не погас. Вогники отi — залишки вчорашнього трудового дня, розносили вони учора обережно по своïх хатах та й плекали всю нiч, щоб не погасли, а тепер поспiшають розпалити новий день. I як вони його запалять, так i люди працюватимуть. Охоче чи з неохотою, весело чи похмуро, з пiснями чи мовчки.
А бiля крамницi стрiча ïх дiд Оксентiй — нiчний сторож. Пiзнає ïх, ще невидимих, по кроках, по вiдкашлюванню, гукає:
— Це ти, Василю? Щось ти припiзнився сьогоднi: Михайло вже пройшов!
— Давно?
— Та не так, щоб i давно, а щоб не збрехати, вважай, що з годину тому...
Дiдова година, як у декого — верста: з гаком i без гаку, залежно вiд настрою. Коли дiд голодний, а дочка все не ставить на стiл, тодi дiд кричить:
— Ти довго будеш монятись?! Сто годин зернятка макового в ротi не мав, а вона наче мертва!
Коли ж дiд ситий та ще люлька в зубах, тодi його година стає довжелезною, як од землi до неба.
— Тату, ви довго спиною хату пiдпиратимете? Iдiть уже вечеряти, бо вам же скоро до крамницi!
— Хiба? Ти диви, як летить час! Я думав, що iще й пiвгодини не пройшло вiд обiду, а воно уже й дня катма!
Дiд Оксентiй з усiма на
ти: i з малими, i з дорослими. Бо вiн — найстарiша в селi людина. Уже давно забув, коли й народився. Як був перепис, то намучились iз ним: нiяк не могли встановити року народження.
— Ото точно пам'ятаю, що в тому роцi страшенна посуха була. Твiй прадiд, Андрiю, тодi ще був отаким-о...
— То це ще за крiпаччини, дiдусю? — намагалася уточнити Галина Iванiвна, яка заповнювала листки по перепису.
— Дурний пiп тебе хрестив, от що! — розсердився дiд.— Не за крiпаччини, а ще за вольноï козаччини!.. От!..
Нам же дiд здавався вiчним. Вiн народився, мабуть, разом iз сонцем, землею, повiтрям i водою i так же вiчно буде жити, як i вся природа, що оточує нас. I не раз збиралися ми довкола нього: послухати давнiх, аж сивих од часу iсторiй. Одна бiда: останнiм часом дiд Оксентiй став втрачати пам'ять i частенько розпочинав про одне, а потiм збивався на iнше.
— Так ви ж не про це починали! — кричимо тодi йому.
— А про що?
— Про пана!
— Про пана? Та нащо його, поганця, i згадувати, як на його могилi й чортополох не росте! Як заховали, то посiпаки i тi потай хрестились од радостi...
Стрiвши сонце, дiд Оксентiй перевiряв, чи цiлi замки, а тодi вже повагом сунув додому. Ходив завжди у величезних чоботях, у кожуховi й шапцi, яких не скидав навiть у найбiльшу спеку, чим i викликав найщирiше наше захоплення.
Пiсля того, як дiд забирався додому, на вигонi все частiше появлялися люди: спершу чоловiки, жiнки, а потiм уже й дiтвора. I чим вище пiдбивалося сонце, тим бiльше повнився наш вигiн людьми, що стiкались до нього, як весiннi струмочки.
Заходило сонце, i людей ставало все менше та менше. А коли зовсiм темнiшало, то знову появлявся бiля крамницi невсипущий дiд Оксентiй.
На свята всiєю школою приходили ми сюди на демонстрацiю: стояли довкола дошаноï трибуни, колись пофарбованоï у червоне, а тепер вицвiлоï, аж бiлоï, слухали довжелезнi промови дядька Андрiя про свiтову буржуазiю та про першу в свiтi робiтничо-селянську державу. Тут же приймали нас у пiонери, i я й досi пригадую, з якою гордiстю стояв на трибунi, коли сам директор школи пов'язував довкола моєï шиï червону пiонерську краватку: менi тодi здавалося, що на мене дивиться все село. Пам'ятаю, як, повернувшись додому, все заглядав у люстро, милуючись обновою, та так iз нею й лiг у постiль: гарячою щокою на шматочок оксамитового вогню.
Найкраще на нашому вигонi на початку весни. Пiзнiше, влiтку чи восени, ми не дуже часто буваємо тут: нас манять рiчка, лiс, луки. А от коли поступиться зима, пригрiє добре сонце, так ми вiдразу ж бiжимо на вигiн.
Тут найшвидше тане снiг, прогрiвається земля, витикається молода трава. Вона така пружна в отi першi пiсля зимовоï сплячки днi, що бiжиш по нiй, а вона мовби й не пригинається.
Тож вигiн завжди перший звiльняється од снiгу. Вулицями дзюркотять ще струмки, а тут уже сухо, i ми, поскидавши остогидлу зимову взувачку, бiгаємо босонiж, аж лопотить! I яка неймовiрна насолода: вiдчувати пiдошвами дотик прохолодно-ласкавоï землi!
Нинi, коли я дивлюся на мiських дiтей, менi стає ïх жаль: взимку i влiтку ïхнi ноги закутi в черевики. Навiть пiд час лiтнiх канiкул, виïжджаючи на дачi в село або в пiонерськi табори, вони бiгають взутi.
Бiднi, обкраденi дiти! Що вони знають про дотик землi! Про росу, яка щедро оббризкує ноги, коли раненько встати та й пробiгтися по зарослому шпоришем подвiр'ю. Про лугову оксамитову травицю, яка так нiжно лоскоче пiдошви. Про приємну прохолоду лiсових стежок, що в найпекучiшi днi остудять твою напечену шкiру. Про м'який, нi з чим незрiвнянний дотик пилюки на збитiй дорозi, яка так i пурхне з-пiд нiг, розтечеться легенькими хмарками!
А мокра пiсля дощу земля? А веселi калюжi, якi щойно аж кипiли од рясного крапловиння, були каламутнi, аж сивi, а тепер яснi та блакитнi, i в кожнiй полощеться сонце? Удариш по ньому ногою — воно так i бризне, так i розсиплеться на скалки, а потiм потихеньку збирається докупи i — дивись — за хвилину, за двi знову плещеться у водi, знову виблискує, знову смiється, безтурботно i весело! Бо сонце не можна вбити, воно вiчне. Як вiчна земля, i небо, й зiрки, i наша радiсть веснi.
Ми ганяємо босонiж, i матерi не бiгають за нами, не кричать, щоб ми зразу ж повзувалися, а то захопимо нежить.
Але не тiльки ми виходимо на вигiн ранньою весною: щонедiлi вiн аж кипить од люду.
Жiнки та старшi чоловiки й дiди сiдають на колодки, попiд тинами, що оточують вигiн. Колодки тi лежать з давнiх-давен, вони аж повростали в землю. Вичовганi до блиску не одним поколiнням, вони вже давно втратили дерев'яний свiй вигляд: здаються кам'яними. Тому ïх не брали нi негода, нi шашiль.
Колодки тi були одним з найiстотнiших атрибутiв нашого села: односельцi моï не уявляли собi вигону без колодок.
Якось дядько Андрiй оголосив на зборах, що вiн хоче прибрати ïх геть: дуже вже вони псують площу, не пасують до червоноï, щойно спорудженоï трибуни.
Однак йому так i не вдалося здiйснити свiй намiр, переконати односельчан: люди уперлися всi як один, ïх навiть не спокусила обiцянка голови сiльради поставити натомiсть лавки iз спинками, як у районному парковi. I колодки так i лишились на мiсцi...
Тож лiтнi чоловiки й дiди розсiдалися на колодках — хто з люлькою, а хто i з цигаркою — вели непоквапнi розмови. А окремо мостилися жiнки. Вони теж розмовляли, швидше й голоснiше од чоловiкiв, та нiколи не лаялись, бо колодки — не мiсце для сварки. В нас так i велося: як вийдуть двi жiнки, що досi ворогували помiж собою, на колодки, то так i знай: вже помирилися.
У недiлю нашi баби та матерi сидять собi тихо-мирно на колодках, розмовляють, а деякi й ськаються.
Ськати вже давно нiчого, бо щез iз нашого побуту отой звiр, що за ним столiттями полювали з гребiнцем та нiгтем, i наш сiльський фельдшер, старенький уже Митрофан Гордiйо-вич, не раз пробував вiдмовити жiнок од тiєï поганськоï звички:
— Не дай боже, наскочить начальство: як я його переконаю, що у нас останню вошу ще три роки тому вбили?
Жiнки слухати слухали, а ськатись не кидали. Розпускали коси, клали одна однiй на колiна голови, перебирали волосся. Мабуть, тому, що просто приємно подрiмати на колiнах подруги пiд тиху, мирну розмову.
Сам же вигiн належав молодим чоловiкам, парубкам i нам, пiдлiткам: ми грали в квача.
Для цього треба мати замашну битку, м'яч, гостре око, меткi руки, швидкi, як вiтер, ноги i, головне, товсту, як у воляки, шкiру. Бо якщо на тобi тендiтна шкiра, то краще й не сунься: як поцiлять м'ячем, то й шкiра трiсне.
Тепер м'ячi зовсiм не такi, як були в тi часи. Теперiшнi гумовi, надувнi, легкi — для справжнього квача не пiдходять. Тi ж м'ячi виготовлялися з кiнськоï шерстi, вимоченоï добре у водi, а потiм обшивалися телячою шкiрою. Твердющi, як камiнь, важкi, як свинець, вони обпiкали долонi, коли спробуєш ухопити, а як уцiлять отаким м'ячем по спинi чи по ребрах, то вже походиш iз синяком.
Зрозумiло, чому ми, пiдлiтки, грали в квача окремо вiд дорослих: вони нас просто-напросто покалiчили б. Були такi вмiльцi, що як ударить битою, як пустить м'яч
свiчкою, то не кожен наважиться його й ухопити. Вiд такого втiкай не втiкай, все одно влiпить м'ячем прямо помiж лопатками. Так приварить, що й дух заб'є i в очах потемнiє!
Але як би не вдарили — не смiй ображатись чи, не дай боже, скривитися: засмiють!
Тож i ми носили героïчнi синцi i за жоднi скарби не захотiли б ïх позбутися: то була ознака нашоï мужностi, нашоï чоловiчоï гiдностi. Бо коли ти граєш у квача, — значить уже дорослий. Або от-от станеш дорослим...
Минали першi веснянi днi, все вище пiдбивалося сонце, все далi й далi, розтiкаючись на всi чотири сторони свiту, пiдсихала земля, i ми все частiше юрмились уже не на вигонi, а на вулицях, побiля наших дворiв. I квач поступався мiсцем перед iншими iграми.
Тiєï весни всi хлопцi нашого села захопилися грою на грошi. Спалахнула вона помiж нами, як пожежа, як пошесть, i нi вчителi, нi батьки не могли ïï погасити, до яких тiльки протипожежних засобiв вони не вдавалися. Скоро в нашому селi не було хлопця, який би не ходив, тримаючи праву або лiву руку в кишенi: там пересипалися його
капiтали.
Гра ця полягала от у чому: видовбувалась невелика ямка, а за п'ять-десять крокiв прокреслювалась лiнiя. Ставши на ту лiнiю, кожен намагався поцiлити битами — важкими, царськими ще п'ятаками — в ямку. Чим ближче до ямки падала бита — тим краще. Бо тодi ти перший битимеш по складених одна на одну копiйках. Яка перевернулася, та i твоя.
Я пишу:
копiйки, хоч ïх у нас було як кiт наплакав. Ми не мали власного монетного двору, а зарплату одержували лозиною чи паском, а то й просто потиличниками, тож свiжа копiйка була для нас такою рiдкiстю, як яблуко на Новий рiк або дуже добра оцiнка в щоденнику. Тому ми ввели в обiг свою монету: гудзики, i прекрасно обходились нею.
Гудзики, як i всяка порядна монета, були рiзноï вартостi. Металевi, обшитi бiлою матерiєю, мали найменшу покупну вартiсть. Потiм iшли перламутровi: iз сорочок старших братiв та маминих кофт. Цi були вдесятеро дорожчi — вiдповiдно до покарання, яке дiставав кожен iз нас, коли ловивсь на гарячому. Та найбiльшу цiннiсть мали великi чорнi гудзики, зрiзанi з пальт або пiджакiв. Власника такоï монети можна було розпiзнати одразу: вiн недбало пiдходив до ямки, кидав презирливий погляд на купку зашмульганих бiлизняних гудзикiв i пихато казав, не виймаючи руки з кишенi:
— Ставлю на всi!
I ми вiдразу розумiли, що помiж нами з'явився якщо не крез, то його брат або кум.
Всi монети отi дiставалися нам нелегко. I не раз той чи iнший батько, спросоння шукаючи на пiдштаниках давно програнi гудзики, допитувався сердито у матерi:
— Одарко, як ти в чорта ïх прала, що всi до одного гудзики поодлiтали?!
Коли ж доходила справа до якогось верхнього одягу, до штанiв там чи сорочки, у батька починала просинатись пiдозра:
— Признавайся, песький сину,— ти позрiзав?
Отодi нагинай свою спину i мовчки розплачуйся за кожен зрiзаний гудзик...
Того лiта менi особливо не таланило: я програвався кожного разу дощенту. Щовечора повертався додому з порожнiми руками, з однiєю-однiсiнькою битою, що, як сирота, телiпалася в кишенi.
Першим за моï програшi почав розплачуватися Сергiйко.
— Ма, — пхинькав вiн щоранку, — у мене штани не застiбаються!
— Чи ти ïх ковтаєш, чи гризеш? — сердито допитувалась мама, дiстаючи голку та нитку. — Як день — так i немає жодного гудзика!
Сергiйко мовчав, я ж, затаïвши дух, стежив за маминими руками: ану ж вона помилково пришиє перламутрового гудзика!
Не пришивала. Моя мама нiколи не помилялася. Коли Сергiйко збанкрутував, настала мамина черга.
— Толю, — якось звернулася вона до мене, — це не ти споров два гудзики з мого зимового пальта?
— Не я!
— Ану подивись менi у вiчi!
Я щосили розкриваю очi i дивлюся на маму. Навiть не зблимну — дивлюся, i мама, похитнувшись у своïй пiдозрi, досадливо сама себе запитує:
— Коли ж я ïх загубила? Х-ху, пронесло!
Лiзу до кишенi, намацую великий гудзик. Один-єдиний. Другий я вже програв.
Цей теж не довго грiв моï долонi.
Убитий горем, я чалапав додому i гiрко думав, чому менi так не таланить. Чом iншi хлопцi виграють, а я нi. Хоч би на смiх коли виграв!
Але ж повинен я врештi-решт колись одiгратися! Не може ж того бути, щоб вiчно отак не щастило! Та й Ванько, втiшаючи мене, сказав:
— Ото на тебе чорна п'ятниця найшла. Треба переждати, поки вона мине.
I я вирiшив кiлька днiв перечекати. Яких це нервiв менi коштувало — не буду й розказувати! Врештi знову вийшов на гру.
Цього разу в мене була
монетавеличезноï вартостi: великий гудзик золотистого кольору з потаємним вушком спiднизу. Потерпаючи, я споров його з маминоï святковоï сукнi, яку вона берегла бiльше од власного життя. Гудзикiв отих було аж чотири, нашитих в один ряд, i я зрiзав самий нижнiй, щоб не впало одразу мамi у вiчi. До Першого травня лишалось два тижнi, я надiявся за цей час вiдiгратись.
Мiй гудзик викликав справжнiй захват. Хлопцi простягали по черзi руки, щоб роздивитись, а Микола, намагаючись пригасити жадiбнi вогники в очах, запитав:
— Скiки?
Тобто, яка його вартiсть.
Пiсля довгих та палких суперечок оцiнили його в п'ять великих чорних гудзикiв. Микола дiстав ïх один по одному з кишенi, пiдкинув на долонi, запитав:
— По одному чи зразу?
В горлi у мене враз пересохло. Я щосили стиснув гудзик, вiдчайдушно сказав:
— Ставлю на всi!
Коли ми схилились над ямкою, всi хлопцi стовпились довкола: такоï крупноï гри нiхто iз них ще не пам'ятав. Микола поклав п'ять чорних гудзикiв на один, а я свiй уже зверху.
Потiм ми вiдiйшли за десять крокiв, стали поруч.
— Кидай! — скомандував Микола.
Я вицiлився i кинув. Бита покотилась, покотилась i лягла на край ямки!
— Урра! — аж застрибав Ванько, радий за мене.
Я ж, стримуючи радiсний усмiх, переможно звернувся до свого суперника:
— Тепер кидай ти!
Микола почервонiв як буряк. Вiн потер свою биту об рукав, потiм поплював на неï i, розмахнувшись, кинув...
— Ух!
Цього разу Ванько вигукнув з розпачу: клятий Микола вцiлив у самiсiньку ямку...
Проводжаючи мене додому, Ванько вже не пробував i втiшати. Вiн тiльки сердито бубонiв:
— Дурню дурний! Треба було по одному, а ти поставив на всi. Ну, що ти теперечки робитимеш?
Я не вiдповiдав, хоч уже знав, що маю робити. У мене не було iншого виходу, як спороти решту гудзикiв i завтра вiч-на-вiч стати перед Миколою.
I я таки став i програвся дощенту. I єдине, що мене потiм iще тримало на бiлому свiтi, це несмiлива надiя, що на Перше травня випаде снiг i мама замiсть отiєï сукнi надiне зимове пальто.
Адже повинна бути хоч якась справедливiсть на свiтi.
ЛIТНI КАНIКУЛИ
Лiтнi канiкули завжди пахли нам луговими травами, розiгрiтим пiском, свiтлими дощами i далекими мандрами.
Знудьгувавшись за партами, ще з весни виглядали ми тi канiкули гаряче й нетерпляче. I чим вище i дальше розсувалося небо, впоєне сонячним теплом, тим похмурнiшими здавалися нам стiни класу, тим нижче опускалася на нашi стриженi, як в арештантiв, голови прокiптюжена стеля.
I ми, вкрай змученi зимовим сидiнням у класах, починали бунтувати.
То позапускаємо собi волосся та кричимо в один голос, що вдома немає ножиць, що батькам нiколи нас стригти. Тодi Вiктор Михайлович приносить iз собою машинку, стає пiсля останнього уроку в дверях та й вистригав пiдряд усiм хлопцям великi хрести: од вуха до вуха, од чола до потилицi. То все частiше починаємо запiзнюватись на уроки, i як потiм не докоряють нам учителi, вони безсилi очистити нашi очi од весняного дурману. А то на перервi пiдiймем такий гармидер, що хоч свiт за очi втiкай. I довго доводиться черговому вчителевi стояти у дверях, поки ми його помiтимо та якось втихомиримось.
Нарештi настає довгожданий день, коли нас вiдпускають iз школи.
На довгi, безмежно довгi лiтнi канiкули!
Коли з раннього ранку до самого смеркання можеш робити все, що тiльки тобi заманеться. Ганяти лiсом, мандрувати луками, влаштовувати розбiйницькi напади на садки та городи, ловити руками по мiлких, що пересихають, озерцях карасiв i линiв, виганяти на пашу колгоспних коней, сидячи верхи на Буланому чи Мушцi, i повертатись додому разом iз сутiнками. Коли дорослi давно вже повечеряли та й сидять на порозi або на колодцi, розмовляючи, тихо i втомлено.
— I де тебе цiлiсiнький день носило? — запитав, зовсiм не сердячись, мати.
А батько жартома додасть:
— От оженю лобуряку, тодi взнаєш, по чiм кiвш лиха!
Ти не скажеш нiчого — мовчки прошмигнеш до хати, де стоïть на столi приготовлене для тебе матусею запашне молоко, де лежить отакенний окраєць хлiба. I, виголодавшись у тих мандрах, пiдметеш усе, що на столi, та й поплентаєш сонно до лiжка, весь налитий солодкою втомою.
I як же спиться пiсля того цiлоденного бiгання! До самого ранку, коли сонце загляне у вiкно та й залоскоче твоï мiцно стуленi повiки:
— Гей, просипайся! Проснися, кажу, бо побiжу далi без тебе!
I ти пiдхопишся, i вийдеш надвiр, студячи розпашiлi ввi снi щоки своï об ранкову прохолоду.
Нашi лiтнi канiкули найтiснiше пов'язанi з рiчкою.
Незавидна доля тих дiтей, якi ростуть далеко вiд рiчок або озер. Все живе вийшло з води, i менi здається, що люди, якi росли бiля свiтлих веселих рiчок, не можуть бути злими або похмурими. Вони веселоï, доброï вдачi, у них свiтлi очi i м'яке вилужене волосся. I вони завжди щедрi: на усмiх, на щирий душевний порив, на товариство i дружбу.
До нашоï рiчки треба було йти два кiлометри луками. Ранньоï весни бiгали ми до неï дивитись, як скресає крига.
Розлюченою бiлою чередою сунули крижини, ревiли, налазячи одна на одну, стогнали, ламаючи гострi блискучi роги, а сонце безжально пiдганяло ïх гарячими батогами.
Коли трапиться велика крижина, то на нiй можна й покататись. Тiльки треба пильнувати, щоб не винесло на течiю або щоб не звалило у воду, бо бувало й таке.
Нам частенько влiтало за самовiльнi тi мандри, але ми не каялись, тiльки дивувалися про себе: невже нашi батьки, коли були отакими, як ми, нiколи не плавали в повiнь?
Iнодi, пiсля особливо снiжноï зими, коли весна приходила рання i дружна, повiнь заливала наше село. Вода затоплювала хати, з шумом лилася в погреби, у пiдвали, i люди прямо по вулицях ïздили човнами.
Дорослим — горе, нам — радiсть. Бо хiба не цiкаво, замiсть того щоб прозаïчно тьопати вулицею, поплавати у великих ночвах або просто на збитих у плiт дошках! Ми гуртувались у цiлi флотилiï i вирушали на бiй — проти сусiдньоï вулицi. Для тiєï морськоï битви годилося все: цегла, палiччя, глина, череп'я. I не раз вилiтали шибки од заблукалоï
бомби, i не один з нас летiв сторч головою у воду, зiткнувшись iз
ворогом. Але яка вiйна обходилась без жертв та руïн?
Потiм, коли спадала вода, нашi батьки заходжувались залагоджувати наслiдки стихiйного лиха. I щоразу селом ходила вперта чутка, що в когось у печi застряв сом. Такий великий, що не мiг уже назад i вибратись. I хоч нам жодного разу не вдавалося бути свiдками тiєï подiï, ми страшенно пишалися, що наше село таке незвичайне: соми самi запливають у печi.
Рiчка наша — чиста й весела, вислана бiлим, митим-перемитим пiском. У нiй така прозора вода, що коли стати на високому березi та подивитись униз, то видно всю рибу. Тут ми купаємось, вудимо рибу, печеруємо раки, тут смажимось на сонцi. Загоряємо так, що пiд кiнець лiта тiльки очi бiлiють та зуби, а то — арап арапом...
Наплававшись, настрибавшись iз високоï кручi, насидiвшись у водi до
бабиноïшкiри, вилазимо на гарячий пiсок — на великi просторi коси. Сюди ж приганяють худобу на тирло: корiв i телят. Але вони нам не заважають, хоч i приносять iз собою кусючих, набридливих гедзiв. Гедзiв ми не вбивали, то була б надто легка розплата за те, що вони не давали нам i хвилинки спокою. Впiймавши, встромляли ïм соломинку та й вiдпускали. Корови ж i телята давали нам можливiсть затiяти гру, без якоï i тирло — не тирло.
Гра називалася
обирать короля. Для неï потрiбна дощечка, маленькi палички, коров'ячий свiжий кiзяк i хлопець, який ще жодного разу не бачив, як проходить
коронацiя.
Цього разу таким хлопцем був Васько, десятирiчний хлопчина, який приïхав iз матiр'ю до Миколиних батькiв. Отож раз вiн Миколин гiсть, то Миколi й карти у руки.
— Хлопцi, — запитує вiн, коли ми повилазили з води та добре вигрiлись, — хто хоче бути королем?
— Я хочу!.. Я!.. — кричимо ми один з-поперед одного.
— А ти не хочеш? — запитує Микола Васька, який, не роззнайомившись iще з нами, соромливо мовчить.
Васько кива головою.
Тодi Микола командує всiм кандидатам у королi йти геть. Забратись подалi, щоб не бачили, як вiн готуватиме
корону. Те все робиться заради Васька, бо ми, що вже побували у свiй час королями, добре знаємо, яку саме
коронузмайструє Микола.
Вiн викопає ямку. Потiм покладе до неï дощечку, так щоб одним кiнцем вона була у ямцi, а довшим плечем витикалась назовнi. Потiм принесе свiжого кiзяка i наляпає повну ямку. А вже зверху старанно присипле пiском.
— Готово! — гукає Микола.
— Оце дивись, — пояснює вiн гостевi, показуючи на повтиканi довкола ямки палички. — Оце жеребки. Всi короткi, а один — довгий. Хто його витягне, той i король. Витягати треба зубами... Зрозумiв?
— Зрозумiв,— каже Васько.
— От i добре! А тепер — ставайте у чергу!
Ми стаємо один за одним, поступаючись першим мiсцем Васьковi. Гiсть же!
— Ти перший? — дивується лукавий Микола. — Ти диви, як тобi пощастило! Ну, давай, тягни жеребок... Тiльки не так. Ставай на колiна. А тепер заплющ очi... Отак. А тепер нахилися i тягни зубами жеребок... Та рота поширте розтули, а то не намацаєш...
Васьковi страх хочеться стати
королем! Тому вiн старанно виконує всi поради Миколи: стає на колiна, заплющує очi i, поширше роззявивши рота, нахиляється до ямки. А Микола, дiждавшись, поки вiн нахилиться, б'є п'ятою по дощечцi!
Корольбiжить одмиватися до рiчки, а ми качаємось по пiску, корчачись од несамовитого реготу...
Згадуючи грубу оту гру, я часом думаю: добре було б, якби i зараз усiх великих та малих
королiв, охочих княжити над iншими, та обирали отак, як на нашому тирлi!
Щоб хоч трохи втiшити
короля, який довго вiдпурхується та вiдкашлюється у водi, вирiшуємо почастувати його кавунами.
Баштан, що на ньому дозрiвають кавуни, лежить по той бiк рiчки, i нам звiдси видно вершечок високого куреня, в якому мешкає дядько Григiр.
Споконвiку в нашому селi не вважали за грiх украсти чужий кавун. I як тiльки на величезному колгоспному баштанi починають дозрiвати кавуни, вiд непроханих гостей нема вiдбою. Вдень, скрадаючись переярками i вибалками, повзуть дiтлахи, а вночi наскакують парубочi ватаги. I якщо ми вириваємо по одному кавуновi, то парубки приходять iз мiшками, та ще й прихоплюють кийки: одбиватись од сторожiв. Тому сторожi озброєнi берданами — старенькими рушницями, що заряджаються прямо iз дула порохом i крупною сiллю. Сторожiв три, всi вони одноногi, i я довго був переконаний, що ïм спецiально вiдрiзають ноги перед тим, як призначити на оцю вiдповiдальну посаду.
Тож дядько Григiр мешкав у куренi вiд рiчки, i ми найчастiше входили з ним у стосунки: звiдси було найзручнiше скрадатися до баштана. Забачивши нашi круглi, як кавуни, голови або дугою вигнутi спини, сторож незлостиво кричав:
— Повзiть, повзiть! Ось посолю вам задницi, то й кавунiв не захочете!
Коли ж ми нахабнiшали i крик уже не помагав, дядько Григiр шкандибав до куреня i виносив рушницю.
Тут уже не до жартiв. Ми кидались навтiкача, а задоволений сторож заносив рушницю назад до куреня.
Однак настав такий день, коли вже не помогла й рушниця. Тим бiльше, що Микола сказав:
— Не вистрелять — то вони тiки лякають... У них i ружжо не заряджене: увесь порох з мисливцями попропивали.
— Звiдки ти знаєш?
— Знаю.
Ми йому повiрили. I хоч як кричав дядько Григiр, хоч як погрожував та вимахував рушницею, з баштана не йшли. Тодi сторож, розлютившись, приклав до плеча рушницю.
Ми всi попадали вiд пострiлу, а Микола заверещав, пiдскочив та й дременув до рiчки.
Знайшли ми його аж пiд кручею. Сидячи по шию у водi, Микола вимочував сiль...
Пiсля того ми довго не наважувались появитися на баштанi.
Лишень сьогоднi вирушаємо в похiд.
— В усiх є дошки? — питає Микола.
— В усiх!
— Тодi пiшли.
I рiчка аж закипiла од наших тiл.
Перебравшись на той берег, ми з нiг до голови нашмарувались глеєм, щоб нiхто не впiзнав, поприв'язували один одному ззаду нижче спин дощечки.
— Дивiться ж, — давав останнi iнструкцiï Микола, — як дядько Григiр почне цiлитись, так i ставайте рачки — дощечками до нього!
Ось i баштан. Ось i кавуни. А он i дядько Григiр.
— Ви знову прийшли?.. Повзiть, повзiть!.. Ось я вам зараз!..
Вiн швидко пiрнає в курiнь i появляється вже з рушницею.
— Падай! — командує Микола, коли сторож пiдносить рушницю до плеча.
Ми дружно падаємо на колiна, розвертаємось дощечками до сторожа. I дядько Григiр опускає безсило рушницю. Смiється, аж хитається, регоче як несамовитий, а ми, ухопивши по кавуновi, бiжимо тим часом до рiчки...
Але: кавуни — кавунами, а рiчка — рiчкою.
Ось вона звабно виблискує пiд палаючим сонцем, плюскоче ласкавими хвилями, кличе до себе: купатись, вудити рибу, печерувати раки.
Я найбiльше люблю ловити раки. Може, тому, що на рибу треба мати неабияку витримку. Стiй цiлiсiнький день iз вудочкою, чекай: клюне — не клюне. Для ракiв же не треба нi вудочки, нi гачка, тiльки добрi легенi та загартованi пучки. Бо завзятого раколова можна одразу впiзнати по пучках: вони у нього такi порiзанi, наче воював вiн iз бритвою.
Отже, я збираюсь по раки.
Беру вiдро, i мама строго-настрого наказує:
— Дивися, як загубиш, то й додому не приходь!
Наче я такий дурний, що i справдi повернувся б одразу додому, аби посiяв вiдро!
Крiм вiдра, я беру i брата: носити раки та одяг. Раки я викидатиму на берег, а Сергiйко збиратиме та у вiдро. Вiн же й пильнуватиме за тим, щоб у вiдрi була свiжа вода.
— А ти багато ракiв наловиш? — поспiшаючи за мною, цiкавиться брат.
— Багато: повне вiдро.
— I ми ïх будемо варити?
— Мама поварить.
— Я люблю ïсти раки! — каже замрiяно брат.
Ще б пак! Покажiть менi такого дивака, що не любить варених ракiв!
Ось i рiчка. Цього разу я вийшов не до тирла, а трохи вище, де крутi береги. Тут вiдразу глибоко: по шию, а то й з головою. I при самому днi, попiд припiчком, подовбанi нори. Нори є всякi: широкi й вузькi, мiлкi i такi глибокi, що до плеча руку засунеш, а все одно не достанеш дна.
В тих норах ховаються раки. Кажуть, що iнодi й гадюки. То страшна рiч: засунути руку i замiсть рака витягти гадюку!
Мене поки що доля милувала, Микола ж розказував, що одного разу таки натрапив на змiюку. I добре, що приловчився ухопити за голову, а не за хвiст! Отакенна, товста, як нога, як обкрутилася довкола нього, то мало не задушила!
— I як же ти од неï порятувався? — питали ми настрахано.
Микола чвиркав крiзь зуби.
— Я ïй голову одкрутив! Кинув на землю уже без голови, а вона все одно лiзе за мною... Ледве втiк!
Тож я дуже боюся натрапити на гадюку. Бо я бiльше вiрю Миколi, анiж пiдручниковi з зоологiï, де написано, що гадюка дихає, як i людина, легенями, отже, не може бути довго пiд водою. Та й чому я мушу довiряти отим дядькам, що написали пiдручники? Вони ж не печерували у нашiй рiчцi ракiв! I гадюк наших не бачили...
Роздягаюся, лiзу у воду. Намацую ногою нору — попри самому днi. Вдихнувши якомога бiльше повiтря, пiрнаю. Сильна течiя вiдразу пiдхоплює мене, зносить, але я встигаю вчепитись за виступ i пiдтягую своє тiло, що рветься догори, як поплавок, до самого дна.
Ось i нора. А поруч ще одна... ще... Та тут ракiв та ракiв!.. Хапаюся за край однiєï нори лiвою рукою, а праву суну в iншу. I вiдразу ж натикаюся на щось колюче.
Є!
Наставивши гострi клешнi, рак вiдступає в глиб нори, а я мушу накрити його зверху долонею. Якщо вдасться — накрию, то рак вважай що в кишенi. Вiн уже нiкуди не дiнеться i, головне, не вчепиться у пальцi. А якщо не встигну — теж не бiда! Рак ухопить клешнею пальця i не вiдпустить, поки його пожбуриш на берег.
Ухопивши рака, прожогом виринаю на поверхню. Хапаю широко розтуленим ротом повiтря, а брат, стоячи на березi з вiдром, нетерпляче питає:
— Є рак?.. Є?..
Висмикую iз води рака i, розмахнувшись, жбурляю на берег.
Сергiйко з вереском бiжить за раком, а я знову пiрнаю на дно.
Так минає пiвгодини-година... Вiд довгого перебування у водi шкiра на менi зiбралася в гармошку, зуби цокотять як навiженi. Та я нiяк не можу одiрватися вiд карниза, всiяного великими i малими печерами: майже у кожнiй чекає на мене рак!
— Уже пiввiдра! — гукає до мене Сергiйко i, витираючи пiт на обличчi, канючить: — Я хочу купатись!
— А раки? — запитую, сердито вiдпльовуючи воду. — Раки — я за тебе збиратиму?
Сергiйко зiтхає i покiрно плентає за черговим раком.
Я б таки напечерував повне вiдро ракiв, коли б не гадюка.
Попалася вона менi в особливо широкiй та глибокiй норi. Тiльки я послав туди руку, як щось холодне, слизьке ударило мене по пальцях, метнулося вглиб.
Ух!..
Не пам'ятаю, як i вилетiв з води. В мене, мабуть, був дуже переляканий вигляд, бо Сергiйко кинув вiдро та — навтiкача! Вискочивши на берег, кидаюсь за ним. Менi здається, що гадюка женеться слiдом: от-от цапне за п'яти отруйними зубами! Потiм, озброïвшись кийками, обережно пiдходимо до рiчки. Гадюки не видно. Тiльки повзають раки, що висипались iз вiдра. Зiбравши ракiв, ми пiшли од того мiсця подалi. Але й там я вже не наважувався лiзти у воду. Менi здавалося, що в кожнiй норi сидить гадюка.
Сергiйко теж роздумав купатись. Вiн тiльки схилився над кручею, де вода була аж чорна вiд глибизни, i почав притоплювати вiдро, щоб набрати води.
— О!..
Коли я обернувся на оте розгублене
о, Сергiйко вже стояв на ногах, а не на колiнах, i дивився на воду так, наче вперше ïï побачив.
— Де вiдро?! — закричав я розпачливо.
— Там,— показав брат на кручу, задкуючи од мене. — Там... утопилося...
Я кинувся до кручi. Нi вiдра, анi ракiв, тiльки один Сергiïще, якого я зараз лупцюватиму так, що вiн аж запiниться!..
Зажуренi, повертались додому. I хоч не я — брат утопив вiдро, менi од того не було легше. Мама все одно всю провину звалить на мене, бо я ж — старший, а старший за все в одвiтi.
I чому в мене немає ще одного, од мене старшого брата?
ПРО ГАСЛА Й ПОРТРЕТ
В нашому селi появився художник. Дуже серйозна молода людина невисокого зросту у бiлих полотняних штанях. Коли вiн уперше пройшовся селом, то ми не могли отямитись вiд здивування: ми думали, що вiн просто забув натягти штани.
Крiм отих чудернацьких штанiв, художник носив яскраво-червону сорочку, роговi окуляри, за якими ховав чiпкi маленькi очi. Рот у нього теж був невеликий, i тримав вiн його так, наче збирався сказати лiтеру
о, та в останню мить роздумав.
Незважаючи на свiй невеликий зрiст, художник своєю строгiстю викликав боязливу пошану не тiльки у нас, пiдлiткiв, а й у дорослих. Навiть дядько Андрiй, який у громадянську вiйну власноручно зарубав польського полковника i майже до всiх звертався на
ти, навiть вiн шанобливо
викавхудожниковi.
— Значиться, такички... Нарисуєте нам таку велику картину для клубу... Дiкорацiю. Щоб на всю сцену. Щоб там хати були, i ставок, i верби...
— А полотно? — запитав строго художник.
— Полотна дамо. Скiки скажете, стiки й видiлимо. Художник для чогось подивився на своï приношенi штани, подумав, потiм сказав:
— Думаю, що метрiв п'ятдесят вистачить.
— П'ятдесят, то й п'ятдесят, — вiдразу ж погодився дядько Андрiй. — Iще, той... Гасла щоб — для клубу i в сiльраду. Червоноï матерiï нам район на агiтацiю видiлив, а текст я вам пiзнiше принесу.
Художник тiльки кивнув головою, а дядько Андрiй додав:
— Ну, й само собою — харчi... Три рази в день i ще коли виголодаєтесь. Випишемо в колгоспi меду, сала, пшона i олiï, а житимете й харчуватиметесь у Одарки... Оце, здається, i все... А грошi заплатимо вже по роботi...
Голова пiшов, художник залишився. Лишились i ми: стояли тiсним гуртом, не спускаючи очей з художника. А вiн походив, походив по церквi, що правила за клуб, потiм зупинився навпроти нас, поправив окуляри, строго спитав:
— Хто з вас умiє малювати?
В наших рядах — тихе замiшання. Хтозна, для чого йому те потрiбно. Ану почне бити!
— Так що, нiхто не вмiє? Тодi Ванько не витримав:
— Ось вiн стiннi газети малює! — та й ткнув у мене пальцем.
Художник вихопив мене поглядом iз гурту — вiд босих нiг до розвихреноï чуприни.
— Будете моïм асистентом... А решту прошу залишити зал!
Що означало те слово, я тодi не знав, а запитати не посмiв. Однак я дуже пишався тiєю посадою i аж iз шкiри пнувся, аби догодити художниковi.
Художника звали Аполорiй Олександрович, i я довго наламував язика, поки навчився вимовляти оте чудернацьке iм'я.
Дiяльнiсть свою ми почали з того, що збили велику раму, а потiм нап'яли на неï зшите полотно. Коли з цим упорались, Аполорiй Олександрович заходився грунтувати полотно.
Поки воно сохло, ми взялися за гасла. Дядько Андрiй принiс тексти, виведенi чiтким строгим почерком Павла Степановича, попросив малювати лiтери побiльшi, так щоб i здалеку можна було прочитати. Художник швидко наводив отi лiтери прямо олiвцем на матерiï, а потiм дав менi щiточку i бiлу фарбу i сказав, щоб я малював разом iз ним.
Цiлiсiнькими днями, з ранку до вечора, пропадав я у церквi. Повертався додому аж увечерi, i вiд мене пахло олiйною фарбою. Руки моï, i обличчя, i навiть волосся були в фарбi, але я й не думав ïï одмивати. Хай усi бачать, що я тепер не хто-небудь — асистент!
— Ти хоч би вмився, горенько моє! — вичитувала лагiдно мама. — Та не спiши так ïсти, а то ще вдавишся!
А перед Галиною Iванiвною, киваючи насмiшливо у мiй бiк, хвалилася:
— Оце, слава богу, дiждалася помочi: Толя службу знайшов!
— I багато зароблятиме? — зацiкавилась Галина Iванiвна.
— Та багато... Я вже думаю: чи не кинуть роботу та зовсiм на синове утримання перейти...
Смiйтеся, смiйтеся! — думав я про себе, уминаючи борщ. — Який же дурень за отаку цiкаву роботу та ще грошi платитиме? Он хлопцi аж лопаються од заздрощiв, вони хтозна-що вiддали б, аби тiльки потримати пензля в руках. А ви кажете: грошi!..
Покiнчивши з гаслами, взялися за декорацiю. Довго морочились, але ж недаром. Село вийшло наче справжнє: i хати рядочком, i ставок з вербами та прип'ятим човном, ще й лелека на стрiсi.
Коли й цю роботу закiнчили, Аполорiй Олександрович заходився майструвати ще одну раму, маленьку.
— А то для чого? — не витримав я.
— Юначе, — строго блиснув окулярами Аполорiй Олександрович, — ви знаєте, що завжди губить прекрасну половину роду людського?
Я мусив зiзнатися, що не знаю. Тодi художник поставив губи дудочкою i повчально мовив:
— Цiкавiсть... Надмiрна цiкавiсть...
— А це для чого? — запитав дядько Андрiй, побачивши ще одну раму iз загрунтованим полотном.
Я завмер. Ось зараз Аполорiй Олександрович блисне строго окулярами i запитає дядька Андрiя, що губить прекрасну половину роду людського.
Та художник, на превелике моє розчарування, повiвся iнакше. Спритно пiдхопив табуретку, поставив посеред церкви, звернувся до дядька Андрiя:
— Прошу сiдати!
— Спасибi, я не втомився! — подякував трохи здивований дядько Андрiй.
— Я заготував цю раму спецiально для вас, — пояснив тодi Аполорiй Олександрович. — Намалюю з вас портрет. Олiйними фарбами. Тiльки ви для цього повиннi позувати. У вас, знаєте, дуже фотогенiчне обличчя.
Дядько Андрiй аж почервонiв од задоволення. Вiн уже був сiв, та раптом згадав, що на ньому не святковий, а буденний одяг. I як не умовляв його художник посидiти хоча б пiвгодини, як не переконував, що малюватиме сьогоднi тiльки обличчя, дядько Андрiй затявся на своєму.
— Гаразд, — врештi здався Аполорiй Олександрович, — почнемо завтра вранцi.
Дядько Андрiй прийшов хвилина в хвилину. Коли вiн появився у церквi, я його спершу й не впiзнав. Вiйськовий одяг щiльно облягав розповнiлу постать дядька Андрiя, на головi була будьонiвка з отакенною зiркою, на ногах — блискучi хромовi чоботи iз срiбними шпорами, а при боцi — справжнiсiнька шабля з червоною китицею, ще й наган у кобурi. Нiколи не мiг би подумати, що в дядька Андрiя стiльки зброï!
Позуючи, дядько Андрiй не сiв на табуретку. Став, однiєю рукою обпершись на шаблюку, а в другiй, вiдставленiй, затиснув наган.
— Отакички мене i змалюйте!
I терпляче вистоював по двi, по три години. Сяде на носа муха — вiн тiльки скосить на неï люто очi — не поворухнеться!
Дядько Андрiй вийшо...
