На конi й пiд конем
страница №13
......Дрiмота не полишала нас нi на хвилину. Перемiшана з пилом, важко пливла над колоною, налипала на повiки, i, обважнiлi, вони починали злипатися. I тодi, на ходу, ми поринали у сон. Ноги нашi ступали, руки розмахували, а голови спали.
Декотрi умудрялися спати отак, на ходу, кiлометр чи й два. Попадалися лише тодi, коли дорога завертала набiк. Вони ж iшли по прямiй, вивалювалися з колони i падали в кювет. Очманiлi, видиралися на дорогу, до них роз'юшеними пiвнями пiдскакували командири, а ми реготали, мов з примусу.
Ще важче було копати окопи. Скiльки ми ïх за собою полишили за тi п'ятнадцять дiб! Вгризалися в тверду неподатливу землю короткими шанцевими лопатками, а над нами гусла нiч, а з темряви виринала то постать помкомвзводу, то лейтенанта, то самого комроти i лунала одна й та ж пересторога:
— Не спати... Не спати...
Бо нам хотiлося спати. Боже, як нам хотiлося спати! Чим глибшими ставали окопи, тим дужче нам хотiлося спати. Наче заривалися не в землю, а в сон, i вiн змикався довкола тiсними стiнами, сипався з шурхотом пiд ноги, тягнув непоборно на дно. I ось уже то один, то другий окоп завмирав, аж поки над ним з'являлася чорна тiнь командира:
— Боєць Кононенко!.. Кому сказано: не спати?!
I звiдти, з окопу, судорожними кидками починали вилiтати чорнi ошмаття дрiмоти.
Напiвсонний, я прикопав якось гвинтiвку. Поклав поруч i потiм, задурманений, присипав ïï землею.
Був переполох на всю роту. Докотилося аж до комбата, менi вже починав свiтити трибунал, та командир роти помiтив приклад, що витикався iз бруствера. Мене примусили почистити гвинтiвку до останнього гвинтика (
Хай вилиже ïï язиком!— наказав комбат), помкомвзводу ж сказав, що я тiльки кров'ю можу змити тяжку цю провину. I поки всi спали, я мордувався над рушницею та кляв свою долю.
Неприємна пригода ота й спричинилася, мабуть, до того, що наш лейтенант при першiй же нагодi поспiшив мене спекатися: видiлив зв'язковим до командира роти. Адже про таку розкiш, як польовий телефон, ми на той час i уяви не мали.
Наша рота зайняла оборону на лiвому березi Днiстра, у невеликому селi Садкiвцi. Село i справдi тонуло в садах. Фруктовi дерева збiгали аж до рiчки, до звивистоï лiнiï траншей, викопаних iншою частиною. По той бiк круто здiймався правий берег, вiн тонув у густому лiсi, i як ми не вдивлялися — не могли помiтити жодного нiмця. Ворог чи то ще не пiдiйшов, чи то так хитро замаскувався, що берег був абсолютно безлюдний.
Ми вiдсипалися.
Спали просто на травi, пiдмостивши плащ–намети пiд голови. Спали так мiцно, що аби й справдi пiдiйшли нiмцi та зумiли переправитись через рiчку, то могли б побрати нас голими руками. Але й нiмцi, мабуть, одсипалися, бо на тому березi не було помiтно жодного руху. Подвiр'я монастиря було єдиною вiдкритою площиною, яка проглядалася з нашого боку, i ми, троє зв'язкових, ходили щоденно на спостережний пункт — пильнувати нiмцiв. То був неглибокий окопчик, виритий на белебнi, протягом дня ми стримiли в ньому iдеальними мiшенями, але фашисти чомусь не перестрiляли нас, ïх, мабуть, влаштовував отакий спостережний пункт. Тим бiльше, що в нас не було навiть бiнокля (командир роти свiй боявся нам довiрити), тож доводилося покладатися лише на власний зiр.
Щоразу, повертаючись iз спостережного пункту, ми пiдходили до командира роти, карбуючи крок, хвацько козиряли й голосно, аж на тому боцi рiки було, мабуть, чутно, доповiдали, що ворога не виявлено. Капiтан слухав уважно i строго, потiм командував:
Вiльно!— i ми розслаблялися з почуттям чесно виконаного обов'язку. Тепер можна притулити до вишнi гвинтiвку, напитися холодноï колодязноï води, остудити в затiнку насмажене тiло. Вiйна починала здаватися нам звичайними маневрами, де
червонiвоювали iз
синiмий
червонiобов'язково перемагали (iнакше вони не були б i
червоними), де
убитiй
пораненiвiдходили спокiйнiсiнько набiк i з нетерпiнням чекали на кухню. Поки живi довоюють,
мертвiвже й вершечки позлизують i лежать в холодочку, блаженно дрiмаючи.
Так ми гралися у вiйну майже тиждень, а потiм штаб полку наказав послати на той берег розвiдку, i командир роти видiлив десять бiйцiв на чолi з сержантом. Розвiдникiв переправляли удосвiта, i я вперше подумав, що всi оцi хлопцi можуть не повернутися назад. Командир роти, звiсившись з берега, щось тихо казав сержантовi — давав, мабуть, останнi напучування, — я ж дивився на скуленi постатi, що тулилися одна до одноï у двох надувних човнах, i менi вже здавалося, що на тому березi тiльки й чекають, аби вони випливли на середину. Тому, коли сержант, козирнувши востаннє, одштовхнувся од берега, я весь аж напнувся, чекаючи пострiлiв з того боку.
Однак ворог чи то мiцно спав, чи його взагалi не було, тiльки берег мовчав, занiмiлий. Човни пливли й пливли, зблискуючи тьмяно короткими веслами, аж поки й ткнулися в густий верболiз.
Згодом звiдти закрякала качка: умовний сигнал, що все гаразд, i над завмерлими досi шанцями прокотився радiсний гомiн.
Наказавши доповiдати про найменший рух на тому березi, наш капiтан повернув назад. Вiн дуже переживав за успiх розвiдки, адже для нього, як i для кожного з нас, це була перша бойова операцiя, тож помiтно нервував i ганяв мене у взвод: довiдатися, чи там нiчого не чутно. Я мчав найкоротшим шляхом донизу i питав у лейтенанта, чи нiчого не чутно. Вiн вiдповiдав, що нiчого. I чим частiше я прибiгав до нього, тим неприязнiше вiн мене зустрiчав. Так, наче я був винен у тому, що розвiдники мов провалилися крiзь землю.
Врештi десь по обiдi на тому боцi, глибоко в лiсi, здiйнялася рясна стрiлянина. Вона то розпадалася на поодинокi пострiли, то зливалася в суцiльний клубок, клубок той котився донизу, все ближче i ближче до берега. Ось уже вдарили нашi кулемети, затрiщали, нервово й поспiшно, нашi гвинтiвки. Командир роти зiрвавсь, як опечений, i, притримуючи рукою планшет, погнав щодуху донизу. За ним побiг полiтрук, а за полiтруком уже ми, троє зв'язкових.
Стрiлянина все бiльш розгоралася, нам уже здавалося, що нiмцi перейшли в атаку, хоч стрiляли вже тiльки з нашого берега, а на тому затихло.
Коли ми добiгли до траншей, стрiлянина вже вщухла. Лише iнодi то тут, то там зривався нервовий пострiл, вслiд одразу ж лунав сердитий оклик:
Отставить!— i западала винувата тиша. Над траншеями колихався сизуватий димок, вiн стiкав униз, до води, i збудженi, червонi обличчя бiйцiв виглядали з окопiв. Не стрибаючи навiть у траншею, комроти побiг до взводного, а ми поспiшали за ним i здавалися самi собi неймовiрними смiливцями, якi не звикли кланятись кулям.
Лейтенант, виставившись по пояс iз окопу, дивився не на капiтана, а на рiчку. I помкомвзводу дивився туди ж, i всi поблизу бiйцi. I щось таке тривожно–очiкувальне, до болю напружене було в мовчазному отому спогляданнi, що всi ми стали i теж подивилися в тому напрямi.
Рiчка мерехтiла, блищала, горiла. Нещадне лiтнє сонце висвiтлювало ïï всю, до найдрiбнiшоï хвильки, i по тiй блискучiй поверхнi, раз по раз спалахуючи поквапливими порухами весел, рухалися обидва нашi човни. Зiгнутi постатi бiйцiв чорнiли, наче вугiлля, а на борту переднього човна щось рiзко бiлiло. Коли розвiдники нарештi прибилися до берега, ми зрозумiли, що то бiлiло: на днi човна, поклавши оббинтованi ноги на борт, лежав один iз бiйцiв. Обличчя його було жовте i спите, а очi запаленi, мов у важкохворого.
Передавши пораненого, розвiдники вмить опинилися на березi. Вони так поспiшали залишити човни, що ледь ïх не потопили, i все оглядалися на протилежний берег. Сержант хотiв був доповiдати капiтановi, але той досадливо махнув рукою: вигляд пораненого справив на нього таке ж гнiтюче враження, як i на всiх нас. Тож вiн наказав негайно нести бiйця до командного пункту.
Це був перший поранений, i ми не знали, як i пiдступитися до нього. Невмiло топтались довкола, аж поки хтось догадався простелити плащ–намет i покласти на нього пораненого. Збившись у безладний гурт, заважаючи один одному, ми понесли пораненого вгору. Вiн гойдався, як у зеленiй колисцi, оббинтованi ноги його метлялися то в один бiк, то в другий; йому, мабуть, було дуже боляче, бо вiн не витримав i застогнав. I чим голоснiше вiн стогнав, тим швидше ми бiгли вгору. Ми вже думали, що вiн помирає, i намагалися донести його, живого, хоча б до командного пункту.
Врештi опустили його на траву у вишневому затiнку. Одразу ж прибiг санiнструктор i поверх бинтiв, що ними були обмотузованi ноги пораненого, став накладати своï, наче боявся, що старих не вистачить до санбату. Пiсля того ми напоïли пораненого водою. Вiн затихнув, а командир роти сказав, що от–от пiд'ïде пiдвода i одвезе його у санбат.
Аж тепер капiтан повернувся до сержанта. Той знову став доповiдати. Обличчя його розчервонiлось од збудження...
Висадившись iз човнiв, вони подерлися вгору. Спершу густим верболозом, де пересохле палiччя трiщало, мов навiжене, тож вони майже годину долали ту стометрову смугу. Згодом стало легше. Вони перебiгали од дерева до дерева, а нiмцi мов провалилися крiзь землю. Хоч всюди було натоптано, вони знайшли навiть порожню пачку од чужоземних сигарет...
Тут сержант полiз до кишенi i дiстав яскраво розмальовану картонну пачку. Капiтан уважно роздивився ïï й понюхав, передав полiтруковi. Той теж оглянув з усiх бокiв i понюхав, але нам не дав, хоч ми теж хотiли понюхати, чим воно пахне.
Врештi вони побачили нiмцiв, продовжував сержант. На галявинi, поблизу монастиря. Роздягнувшись до трусiв, нiмцi смажилися на сонцi, а одяг i зброя лежали, недбало покиданi, поруч. Троє дрiмало, четвертий же лежав на спинi й награвав на губнiй гармошцi. Пiдкравшись до галявини, сержант наказав примкнути багнети, i з криком
ура!вони атакували нiмцiв.
Ворог у панiцi втiк, одяг i зброя лишилися. Поспiхом зiбравши трофеï, вони побiгли донизу, i тут ïх обстрiляли...
Лише зараз ми звернули увагу на великий вузол, що його тримав один iз розвiдникiв. Командир наказав розв'язати, i ми жадiбно стовпилися довкола.
На землю впали чоботи, тупоносi, короткi, з халявами розтрубом, штани й френчi незвичайного крою, поцяцькованi якимись значками, ремiняччя з блискучими алюмiнiєвими пряжками i новенька, мов щойно з заводу, воронована зброя: автомат iз прямим, як пенал, магазином, пiстолет з незвичноï форми рукiв'ям.
— А де ж iще зброя? — поцiкавився капiтан. — ïх же було четверо.
— Ми пiдiбрали все, товаришу капiтан!
— Значить, двоє втекло iз зброєю, — задумано сказав капiтан. — Але чому вони не одстрiлювались?
Сержант дозволив собi знизати плечима. Тодi полiтрук висловив думку, що нiмцi, налякавшись, забули й про зброю. Це ж легко сказати: десять орлiв iз примкнутими багнетами, та ще й з грiзним
ура!.
Ми всi розсмiялися схвально, а полiтрук, обернувшись до нас, трьох зв'язкових, повчально i строго сказав:
— Учiться, як треба воювати!
Хоч ми i без цього iз захопленням та заздрiстю дивилися на розвiдникiв.
Невдовзi розвiдникiв викликали у штаб батальйону. А трохи згодом пiд'ïхала пiдвода i забрала пораненого.
Iще два днi нiмцi сидiли, як мишi. За цей час нiчого особливого не скоïлось. Хiба що мiнометна батарея, розташована поруч, обстрiляла монастир. Я саме сидiв на спостережному пунктi, коли тут прибiгли капiтан i полiтрук, i ми вже втрьох спостерiгали за обстрiлом.
Перша мiна упала в лiсi, i полiтрук сказав:
Недольот. I так строго подивився на мене, наче я був винен у тому. Друга теж шаснула помiж дерев, i полiтрук сказав:
Перельот. Третя ж вибухнула якраз посеред подвiр'я, i полiтрук закричав:
Молодцi!Догори зметнувся стовп чорного диму. Фашисти ж не появлялися, вони навiть не обiзвалися на пострiли, хоч нашi командири були переконанi, що, окрiм монастиря, ворожому командуванню нiде бути. Де зупинялися бiлi офiцери пiд час громадянськоï? У помiщикiв, куркулiв та попiв!
Випустивши iще три мiни, наша батарея вмовкла, i полiтрук сказав менi строго:
Бачили, як треба стрiляти?— наче я теж був мiнометником i нiкудишньо стрiляв.
Фашисти одмовчувалися весь той день i нiч, а на свiтанку перейшли у наступ.
Ми всi солодко спали, коли на тому боцi замиготiло, забухало i з чорного неба на нас сипонуло снарядами й мiнами. Досi затишна, мирна земля, що дихала сном i спокоєм, враз затрусилася, заклекотала, забухала, тугi гарячi хвилi змели нас з належаних мiсць, i ми, ослiплi, оглушенi, заметалися помiж вибухами, шукаючи входу в блiндаж. I коли врештi знайшли i вкотилися клубком, там уже були командир роти i писар–сержант.
— Де полiтрук?
Капiтановi доводилося кричати, бо довкола аж ревiло од вибухiв. Вiн хапав кожного iз нас за петельки, кричав у обличчя:
— Де полiтрук?!
Ми не знали. Ми нiчого не знали. Полiтрук спав з нами поруч, але ми не могли б зараз напевне сказати, де те мiсце, на якому ми спали. Його знесло, змело, кинуло в безвiсть.
Ми тулилися спинами до глиняноï стiни, тряслися разом iз нею, а зверху сипалася земля, трiщали сосновi колоди, i гухало, й бабахало, й вищало, й ревiло — гарячi ядушнi хвилi вривалися в блiндаж крiзь благенькi дверцята й амбразуру.
Хiба хто з нас мiг думати, що вiйна може бути такою!
Врештi капiтан зрозумiв, що, скiльки не кричатиме, так i не доб'ється нiчого. Вiн метнувся до дверцят, а сержант закричав:
— Товаришу капiтан, туди не можна: уб'ють!
У ту ж мить пролунав особливо оглушливий вибух. Довкола аж задзвенiло, дверцята розкололися навпiл, мовби по них рубонули величезною сокирою, ми iнстинктивно припали до стiнки, затуляючись лiктями од нестерпно яскравого спалаху, i одразу ж вибухнуло вже у блiндажi, ослiпило, рвонуло, жбурнуло один на одного. По шоломовi дзенькнуло щось, гостро i люто, я встиг лише побачити чорну постать сержанта, що повiльно осiдала на землю, як по руцi моïй наче пройшовся вiдбiйний молоток — руку вiдкинуло набiк, а гвинтiвка полетiла на землю. I лише тодi я почув, як затрiщав автомат: прямо в амбразуру. Хтось там зверху крикнув, раз, удруге, втретє, i знову короткою чергою, густо сiючи кулi, вдарив автомат.
I одразу ж усе стихло. Лише чутно було, як унизу, понад рiчкою, довгою безкiнечною чергою захлинався наш кулемет та над головами потрiскували сосновi колоди. Я глянув на свою правицю, яка враз онiмiла, стала мовби чужа, i з жахом побачив, як по рукавi гiмнастерки швидко розповзалася чорна паруюча пляма.
— Товаришу капiтан, я поранений!
На мене засичали, зацитькали, чиясь шкарубка долоня потягнулася до рота, i лише зараз я збагнув, що оте, що вибухало раз по раз у блiндажевi, було нiмецькими гранатами, а в амбразуру строчив нiмецький автомат. I кричав, коротко й зло, не хто iнший, як нiмець.
Крiзь зiрванi дверцята, крiзь амбразуру, перевитий димом, вливався холодний свiтанок. I в тому чадному примарному свiтловi чорнiло непорушне тiло сержанта, а пiд дверцятами ворушився наш ротний.
Впираючись ногами в землю, вiн намагався звестися, але ноги його не слухалися: вiн знову зсувався додолу i знову починав усе наново. Без звуку, без жодного слова. Я оглянувся розгублено на двох зв'язкових, якi сидiли поруч, i побачив, що один iз них поспiхом перебинтовує долоню, а другий, звiвшись, йде до капiтана.
— Товаришу капiтан, вас поранило?
Командир роти вже сидiв, навалившись спиною на розбитi дверцята. Вузьке, завжди строге обличчя його швидко сiрiшало. Вiн глянув на бiйця, глухо наказав:
— Пiдiть... розвiдайте нiмцiв...
Тут рука моя стала вiдходити, я перестав стежити за ротним. Дiстав з протигазноï сумки iндивiдуальний пакет, роздер зубами, став бинтувати поверх мокрого од кровi рукава гiмнастерки. Бинт лягав нерiвно i рiдко, просякаючи кров'ю, та я мотав i мотав, аж поки вимотав увесь до кiнця. А потiм дiстав iще один пакет i став бинтувати знову, бо кров усе проступала, збираючись у важкi темнi краплини.
Врештi рука моя стала нагадувати величезну порудiлу балабуху, потворний кокон з кiнчиками непорушних, посинiлих пальцiв. Набухаючи кров'ю, вона все важчала й важчала, мов iз ран моïх сочилася не кров, а свинець. Бiль ставав усе дошкульнiшим, я обережно взяв праву руку в лiву, пiдняв ïï вгору, i менi мовби трохи полегшало.
Тим часом у блiндаж повернувся боєць, голосно доповiв:
— Товаришу капiтан, нiмцiв поблизу не видно! В блiндажi аж посвiтлiшало.
— Пiднiмiть мене, — наказав капiтан. — Допоможiть вибратись назовнi...
Боєць узяв його пiд пахви, i капiтан застогнав. Той стогiн так вразив зв'язкового, що вiн замалим не впустив свого командира, але той уже замовкнув, тiльки обличчя його ще бiльш посiрiшало, вкрилося потом.
Пильнуючи, щоб не наступити на вбитого сержанта, ми вибралися з блiндажа.
Бiй так же раптово вщухнув, як i почався. Не чутно було нi пострiлiв, анi вибухiв, i нашi й нiмцi наче провалилися крiзь землю, i коли б не густi вирви довкола, важко було б повiрити, що отут щойно падали мiни й снаряди. Вони чорнiли повсюди, глибшi й мiлкiшi, з них iще струмували рудуватi димки, i тут же, пiд голою вишнею, лежав полiтрук. Одним i тим же вибухом обнесло все листя iз вишнi i зiрвало з полiтрука гiмнастерку, i вiн лежав, голий по пояс, тiльки на худiй, з глибоким
брехунцемшиï зависнув надiрваний комiрець. Вiн лежав, ввiткнувшись обличчям у землю, i скидався б скорiше на людину, яка вирiшила засмагнути, коли б не руки, вiдкинутi — непорушно i моторошно, мов тiло було саме по собi, а руки — самi по собi.
Ми намагалися не дивитись на вбитого, але це мало нам помагало: непорушнiсть мертвого тiла розливалася в повiтрi, вiд неï не можна було нiкуди подiтися, нiкуди сховатись.
Зв'язковий, що волiк капiтана, опустив його зрештою на землю. В командира знову вирвався стогiн. Вiн уп'явся судомно зведеними пальцями в траву, розплющив досi закритi очi. Сонце било йому прямо в обличчя, але променi гасли, ледь торкнувшись очей. Зв'язковий дiстав iндивiдуальний пакет, та комроти заперечно хитнув головою:
— Не треба...
Вiн навiть не дивився донизу, на заюшенi кров'ю гiмнастерку й штани. Випустив траву, одстебнув нагрудну кишеню, дiстав акуратно загорнутий пакет.
— Тут... моï документи... Передати комбатовi...
— Товаришу капiтан...
— Мовчати!
Це знову був наш комроти — вимогливий i строгий. Ми всi мимоволi виструнчилися, а вiн продовжував:
— Пiдете разом... Стрiнетесь iз ворогом — пробиватися з боєм... У полон не здаватися... Зброя... Де ваша зброя?..
— У блiндажi, товаришу капiтан.
— Принести... I мiй автомат...
Зв'язковий побiг у блiндаж. Капiтан знову заплющив очi, опустив голову. Дихав важко i хрипло, а пальцi знову жмакали траву.
Ми стояли, скутi дисциплiною, боячись першими озватись до нього. Стояли й мовчали.
Повернувся нарештi зв'язковий. Капiтан одразу ж розплющив спитi мукою очi:
— Принесли?
Мов уже й нiчого не бачив.
— Принiс, товаришу капiтан!
Вiн приволiк усе, забрав навiть гранати. Навiть три напiвавтоматичнi гвинтiвки — три СВТ з потрощеними вщент прикладами.
— Автомат вiзьмiть собi... Назначаю вас старшим...
— Єсть бути старшим!
Капiтан поморщився, наче бадьорий той вигук завдав йому ще бiльшого болю. Дiстав iз кобури свiй ТТ, вийняв магазин, став видавлювати iз нього набоï. Залишив один набiй, загнав магазин у рукiв'я. Один i той же страшний здогад пронизав усiх нас.
— Товаришу капiтан...
— Вiзьмiть, вони вам знадобляться.
— Товаришу капiтан!..
— Мовчати!
Зв'язковий простягнув тремтячу руку, i комроти, пересипавши набоï, знову заплющив очi, ще бiльше побiлiв лицем. Але вiн не застогнав. Вiн лише так стиснув зуби, що кутики вуст скрасились рожевою пiною. Важко дихав, говорив, наче марив:
— Пробиватися до своïх... У полон не здаватися...
Розплющив ураз очi, суворо подивився на мене. На мою обмотану руку.
— Старший!
— Я!
— Пiдв'яжiть йому руку до шиï!
Старший (тепер уже старший над нами Вано Баташвiлi, з другого взводу) одразу ж здобув iндивiдуальний пакет, пiдв'язав мою руку до шиï, так, щоб вона висiла на рiвнi грудей.
— Гранату! — наказав капiтан.
Вано подав йому гранату.
— Руку! — Це вже до мене.
Я простягнув лiву руку, i граната опинилася у мене в долонi. Це була кругла ребриста граната, важка чавунна
лимонка. Зверху над трохи видовженим тiлом стирчав блискучий цилiндрик запалу, з'єднаний з металевою дужкою. Я притиснув дужку до ребристого боку гранати, i, перш нiж зрозумiв, що хоче командир роти, вiн висмикнув запобiжник, закинув його у траву...
Досi я лише вдавав, що стискаю гранату. Тепер же стиснув ïï так, що аж хрумкнуло в пальцях. Менi вже здавалося, що дужка вислизає–вислизає — от–от пролунає вибух.
А командир, озброïвши третього уцiлiлою гвинтiвкою, наказав:
— Iдiть!
— Товаришу капiтан, ми вас понесемо, — сказав Вано.
— Iдiть!
— Товаришу капiтан...
— Iдiть!
Вiн закричав так страшно, що ми обернулися й пiшли. I не встигли й кiлькох крокiв ступити, як позаду ляснув пострiл. Той сухий уривчастий звук штовхнув нас у спину, ми побiгли i зупинилися лише на вузькiй польовiй дорозi, проскочивши вишневий садок.
За спиною лишилося село, а попереду слалась пшениця. Висока, по груди, вона розлилася аж до горизонту. I десь там були нашi вiйська. Наш порятунок.
I ми, пригнувшись, пiрнули у пшеницю.
— Удень нам звiдси не вибратись.
Вано перевернувся на бiк, зняв шолом. Сонце палило немилосердно, нажарювало шоломи, як сковороди, голови нашi аж порозбухали, а перед очима йшли вогнянi кола. Але ми не наважувалися розстатися з шоломами: в разi зiткнення з ворогом вони прикриватимуть нашi голови од куль та осколкiв.
Iще нас мучила спрага. В нас давно уже почорнiли, потрiскалися губи, а голоси стали охриплi й чужi. I ми бiльше мовчали, бо кожне слово дерло у ротi, ранило горло.
Марили водою. Темною колодязною водою, свiтлою джерельною водою, од якоï судомить у зубах, водограями, рiками води, яку ми пили б без кiнця. Вода струмувала перед очима, вода шумувала довкола, вода била тугими струменями... i одразу ж щезала, як тiльки ми до неï наближалися. Натомiсть виникали потрiскана сiра земля, сухi стебла пшеницi: жорстока реальнiсть, од якоï можна було збожеволiти.
А мене, як i мого пораненого товариша, до того ж iще палило вогнем. Сковану пересохлими, затвердiлими од кровi бинтами руку пекло все дужче i дужче — вогонь уже повз по плечу, розливався по тiлу. Хотiлося здерти бинти, щоб хоч трохи остудити руку, або й зовсiм одiрвати ïï — позбутися нестерпноï муки. Я iнодi не витримував i стогнав: од болю, од гострого жалю до себе, i Вано, повертаючись до мене, вмовляв:
— Потерпи, дорогий, потерпи... Скоро дiйдемо...
I я замовкав. Зцiплював зуби i мовчав. Хоч часом здавалося, що на кутиках моïх вуст проступає така ж рожева пiна, як у капiтана. Хотiлося витерти губи, та я не наважувався: у лiвiй руцi моïй, мiцно затиснена, дрiмала граната. Ба, нi — не дрiмала! Весь час насторожена, весь час напружена, нацiлена на вибух, вона тисла i тисла менi на долоню, на пальцi з тупою невблаганною силою. Менi iнодi хотiлося розмахнутись i пожбурити ïï подалi од себе, але Вано час од часу прикладав пальця до тоненьких вусикiв:
— Тс–с–с... Нiмцi...
I ми завмирали. Припадали до землi, i кожному здавалося, що пiд нами лунко б'ється чиєсь налякане серце. Лежали й прислухалися, бо годi було щось угледiти в пшеницi.
Iнодi ми чули нiмцiв. Вони голосно джерготали i, мабуть, йшли на повний зрiст, не згинаючись у три погибелi. Ïм нiкого було боятися, ïх не мучили рани, вони не вмирали од спраги. I в нас поруч iз страхом починала ворушитися ненависть. Однак страх був сильнiший, тож ми лежали й нишкли. Лежали й чекали, поки нiмцi одiйдуть подалi.
А часом нiмцiв не було й не було. Тодi Вано хрипiв:
— Пiшли...
I ми волоклися за ним...
Врештi ми зовсiм вибилися iз сил. I коли опустилися на покриту запеченою шкаралущею землю, на сухi стебла пшеницi, Вано сказав, ламаючи почорнiлi вуста:
— Удень нам звiдси не вибратись...
Помовчав, прохрипiв:
— Чекатимем ночi...
Ми байдуже мовчали. Ночi то й ночi. Нам було все одно: iти й смажитись на сонцi чи сидiти i смажитись. Ми з ненавистю дивилися на сонце, в бiле пропечене небо i тоскно мрiяли про хмари. Про невелику, хоча б отакуньку хмаринку, щоб хоч на мить заховатися в тiнь...
I тут появився ворожий лiтак. Що це був винищувач, я дiзнався пiзнiше, повоювавши на фронтi, а тодi це для нас був просто одномоторний лiтак з виразними хрестами на фюзеляжi та крилах. Вiн пронiсся над нами з оглушливим ревом, i Вано, нап'явши шолом на голову, метнувся убiк, а слiдом за ним побiгли i ми. За ту коротку мить, що лiтак промайнув над ними, ворожий пiлот встиг помiтити нас, ба навiть розгледiти, хто ми. Може, нас зрадили шоломи, може, те, що одразу ж кинулись бiгти; а може, i те й друге разом, тiльки лiтак розвернувся i помчав прямо на нас.
— Лягай! — вiдчайдушно закричав Вано i перший шкупирхнувся на землю. I не встигли ми впасти, як чорна тiнь пронеслася над нами. Тугий струмiнь повiтря поклав пшеницю, вдарив у обличчя обпаленим порохом. Як по командi, ми знову зiрвались на ноги, побiгли щодуху, бо лiтак знову заходив по колу. Ми бiгли i падали, бiгли i падали, ковтаючи гаряче повiтря, i все йшло обертом, i серце, здавалося, ось–ось розлетиться на шмаття, а ворожий пiлот все ганявся за нами. Вiн то мчав над полем, майже торкаючись пшеницi, то свiчкою злiтав догори i вже звiдти шулiкою падав донизу.
Врештi ми звалилися з нiг. Лежали, загнанi на смерть, iз стогоном вдихали повiтря, i нiмець, мабуть, зрозумiв, що бiльше нас не пiднiме. Тодi вiн зайшов iще раз i вдарив по нас з кулеметiв. Крiзь гул, наростаючий рев до мене долинуло сухе коротке татакання, поруч зашипiло, зачмокало, на зiщуленi плечi, ввiбрану голову, прямо в обличчя сипонула гаряча земля. Попереду хтось зойкнув, я розплющив очi i побачив темнi ямки, що тягнулися рiвною прошвою. Моя лiва рука, що затискала гранату, лежала помiж двома ямками, i ямки тi курiлися.
Я вiдсмикнув руку, не втримався, завалився на спину. I знову побачив лiтак. Вiн падав прямо на мене, а по обидва боки нацiленого носа, на крилах, танцювали гострi вогнянi язички. Знову зашипiло, зачмокало, сипонуло землею — i тепер уже не зойк, а дикий нелюдський крик пролунав поперед мене. Хтось кричав i кричав, i те надриваюче душу, безкiнечно болiсне:
А–а–а–а!— залило увесь простiр. Здавалося: то кричить, б'ється в конвульсiях смертельно поранене поле. Бо людина не могла так кричати...
Коли лiтак полетiв, я звiвся хитаючись. Огидно тремтiли колiна, перед очима гойдалося забарвлене в червоне поле, мов залите кров'ю. Чорний канудливий клубок перекочувався в горлi, а я не мiг нi ковтнути його, нi виплюнути. Рот стягнуло, наче гумою...
Вже нiхто не кричав. Стояла тиша, як на кладовищi.
Спершу побачив Вано. Вiн все ще мов ховавсь од лiтака, прикривши голову шоломом, впавши обличчям на руки. Але на шоломi зяяла рвана дiрка, а земля довкола маснiла чорною плямою. I вже першi мухи повзали по тiй кривавiй калюжi, злiталися й сiдали на шолом, на забризканi кров'ю руки.
Другий мiй товариш лежав трохи далi, перевернувшись на спину. Ота смертельна прошва прострочила першого разу ноги, а вдруге — живiт. Вiн так i помер з роздертим од крику ротом, вiн сплив отим криком, як спливають кров'ю, вiн i зараз продовжував нiмо кричати, i застиглий той крик бився в чорному проваллi рота. А з руки, з намертво стисненоï долонi тоненькою цiвкою стiкала перетерта на порох земля. I там, де вона просипалася, виростала гостренька пiрамiдка. Вона то пiднiмалась угору, то осiдала ураз, а земля сипалась, сипалась, сипалась, безшумно i моторошно, мов вiн увесь був набитий отим порохом i витiкав ним на рiллю.
Я обернувся i пiшов. Куди — не знав i сам. Вiдчував лише потребу рухатись, поки ще були якiсь сили у виснаженому, пересохлому до шелесту тiлi. Тiльки збив iз голови шолом. З ненавистю позбувся розпеченоï посудини, яка обручем стискала голову. Йшов, не пригинаючись, не ламаючи ноги в колiнах, бо менi було байдуже, побачать мене нiмцi чи нi, уб'ють зараз чи трохи пiзнiше. Страх, що володiв мною, щезнув, i коли б я зiткнувся оце зараз iз фашистами, то, не роздумуючи, пожбурив би у них гранату.
Я волiкся й волiкся, а полю не було кiнця–краю: було таке ж безкiнечне, як i день, що горiв надi мною. Здавалося, що од ранкового бою минула цiла вiчнiсть, що я вже хтозна–коли бреду наодинцi. Час мовби застигнув, затужавiв у примарнiй своïй непорушностi, i я повзав по ньому налиплою мухою.
Вечiр застукав мене все у тiй же пшеницi. I коли сонце врештi сховалось за обрiєм, а земля поринула в морок, я опустився на рiллю, випростався виснаженим тiлом. Менi вже не хотiлося пити, навiть рука моя нiби не так палила вогнем.
Натомiсть хотiлося спати. Жодна постiль не здавалася iще такою м'якою, як оця розiгрiта рiлля!
Але я не смiв навiть заснути. Не смiв, не мав права, не мiг! У лiвiй долонi моïй, пiд онiмiлими пальцями ворушилася граната. Вона аж розбухала, аж важчала, дозрiваючи неминучим вибухом. Металевий цилiндрик запалу невiдступно i хижо стежив за мною, аби при найменшiй нагодi випорснути з–пiд пальцiв, висмикнути дужку, спустити бойок, i я вiдчував, що вiн рано чи пiзно, а таки дiждеться свого, бо що таке моï пальцi супроти металу!
Iнодi мною оволодiвало бажання розмахнутися i пожбурити ïï подалi од себе. Хай летить, хай вибухає, хай стане страхiтливим сном, що гнiтив мене протягом дня. Але щось було сильнiше од того бажання, i я уже знав, що нестиму ïï до кiнця.
Я здригнувся. Я, здається, заснув. Незчувся i сам, як склепив повiки i провалився у сон... Граната!
Ще не глянувши, вiдчув пiд ослаблими пальцями виповзаючу дужку. Вона вивiльнювалася потихеньку й обережно, вона завмирала щоразу, як я ворушився. Я стиснув руку з такою силою, що, здається, аж чвиркнула з–пiд нiгтiв кров, i якусь мить лежав, боячись дихнути. Лише гупало серце, пiдкидаючи руку, що стискала гранату.
Врештi зважився глянути. Глянув iздалеку, не наважуючись пiднести гранату до очей, наче вiд того, що вона вибухне у мене на грудях, а не бiля обличчя, могло щось змiнитися. Цилiндрик помiтно висунувся, але дужка, прихоплена двома крайнiми пальцями, ще трималася.
Обережно пiднiмаю руку i, повернувши гранату запалом донизу, вдавлюю його щосили у груди. Вiн не подається, вiн опирається, та я давлю i давлю — i вiдчуваю нарештi, як дужка починає повзти попiд пальцями. Повiльно, мiлiметр за мiлiметром, але все ж таки одповзати назад...
Чоло моє аж змокрiло од поту. Мене знову починає мучити спрага. Наче отi нужденнi краплини висушили мене до кiнця. Знову оживає поранена рука, вона горить суцiльною жариною.
Iз стогоном зводжуся. Хоча — це навiть не стогiн, стогнати я вже не здатен, — якийсь хрип виривається з моïх наболiлих грудей.
Бреду, заплутуючись, видираючись i знову заплутуючись у густiй, як джунглi, пшеницi.
Чи є що на свiтi, окрiм пшеницi?
Не пам'ятаю, скiльки пройшов за ту нiч. Може, кружляв по колу, як загнаний кiнь, а може, просто топтався на мiсцi, бо коли стало свiтати, я все ще борсався у пшеницi. Не дозволяв собi зупинитися, присiсти хоча б на хвилину, бо тодi — знав — уже бiльше не встану. Одразу ж засну, i граната, яка тiльки на це i чекає, випорсне з ослаблоï долонi...
Чудо сталося лише тодi, як на сходi виткнулося сонце. Я спершу й сам не зрозумiв, що ж, власне, сталося, — вiдчув раптом, що менi стало легше йти.
Пшениця лишилася позаду. Ïï наче обтяло гiгантським ножем, вона зупинилася перед неширокою балкою, засiяною конюшиною. Конюшина зеленiла, волого й свiжо, а далi, там, де балка опустилася донизу, сизiла од густоï роси. З останнiх сил, задихаючись, все ще не ймучи вiри, що то роса, я важко побiг. Упав на колiна, занурився обличчям, i на мене враз бризнуло вологою, i я аж застогнав од неймовiрноï насолоди. Я повзав i повзав, купаючи обличчя в росi, я хапав ïï, спивав, злизував, полоскав потрiсканi губи, поки весь став мокрий як хлющ. Боявся, що ось сонце пiднiметься вище i сп'є всю росу.
Нарештi я звiвся. I щойно одiрвав жадiбний погляд од вологоï конюшини, як одразу ж побачив групу вiйськових. Стояли по той бiк балки i мовчки дивилися на мене.
Мене так i штовхнуло в груди. I хоч одразу ж розгледiв, що то не нiмцi — своï, все ж зацiпенiв посеред конюшини.
В того, що стояв попереду, висiв через шию бiнокль. Гострi очi пiдозрiло дивилися на мене, вони обмацували на менi кожен рубчик. Ось вони зупинилися на моïй забинтованiй руцi, i погляд пом'якшав.
— Хто ви?
Я назвав свою частину: в мене знову прорiзався голос, хоч говорити було боляче й важко.
Почувши назву:
Садкiвцi, вiйськовi заворушилися, загомонiли. Один iз них поспiхом полiз до планшета, дiстав i розгорнув карту, а той, що з бiноклем, все ще дивився на мене.
— Що то у вас у руцi?
Лише тепер я згадав про гранату. Згадав i здригнувся.
— Киньте! Вона вам уже не потрiбна.
— Не можу... Вона без запобiжника...
Дехто з вiйськових одразу ж одступив подалi од мене.
— Навiщо ви його висмикнули?
— Це не я... Це капiтан...
— Де ваш капiтан?
— Застрелився...
Вiйськовi затихли. А той, iз бiноклем, обернувшись, наказав:
— Лейтенанте, заберiть гранату! I вiдправте його негайно в санбат!
До мене пiдскочив лейтенант, майже мiй однолiток. Юне обличчя його свiтилося готовнiстю виконати будь–яку команду свого командира.
— Одiйдiть лиш подалi!
Лейтенант пропустив мене уперед: стерiг, певно, мою руку з гранатою.
За неглибокою балкою, де я повзав по росi, була ще одна балка. Набагато глибша, з крутими, порiзаними стiнами. Ми зупинилися над нею, i лейтенант скомандував:
— Дайте гранату сюди!
Я простягнув йому руку. Вiн щосили притиснув блискучий цилiндрик i, враз зблiднувши, сказав майже пошепки:
— Пускайте...
Я спробував розвести пальцi, але вони не слухалися. Вони прикипiли до гранати, i як я не напружувався, нiчого не мiг iз ними поробити.
— Не можу! — сказав я з вiдчаєм: менi здавалося, що граната прикипiла до мене навiки.
Тодi лейтенант став сам розгинати моï пальцi. Один по одному, аж поки вивiльнив гранату. Розмахнувся, пожбурив, упав.
— Ложись!
Граната вже котилася по дну, пiдстрибуючи чорним м'ячем. А я стояв, не усвiдомлюючи, що я роблю. I лише тодi, як вона вибухнула i над головою моєю профурчали осколки, а лейтенант, зiрвавшись на ноги, став мене лаяти, ноги моï пiдкосилися i я сiв прямо на землю.
Тремтiв усiм тiлом i плакав.
I то були моï першi й останнi за всю вiйну сльози.
