На конi й пiд конем

страница №12

трiй, звертається уже до всього взводу: — Бачите, це зовсiм не важко... Взвод, слухай мою команду: справа по одному — вперед!
I почалося справа по одному: хто через яму, а хто i в яму. Таких посилали одразу в казарму: сушитись. А там уже днювальний, iз другорiчникiв, стрiчав спiвчутливо:
— У ямi купався?
— А ти не купався?
— Купався, чого ж... Та яма — це що. От на стiнку спробуєте!
Пробували. Билися колiнами й лiктями, намагаючись з ходу дiстатись до вiкна. А дiставшись, зависали на тому вiкнi, мов опудала, ковзали вiдчайдушно ногами, щоб знайти хоч шпаринку, щоб зачепитись, обiпертися, i падали врештi назад...
Як подолали стiну, стало трохи легше. Правда, було, що й на парканi зависали, i котилися в рiв, але то вже дрiбницi. Зате коли доривались до опудала, кололи його з такою люттю, наче воно цю укрiплену смугу й побудувало. Мишко як налетiв, як садонув, то й на ногах не втримався: опудало набiк, i вiн слiдом за ним.
Була ще одна мука: спортивний майданчик. Бiльшiсть нашого взводу становили десятикласники, i всi ми добре пам'ятали, як ухилялись у свiй час од урокiв фiзкультури, вiдмовлялись лiзти на турник чи стрибати через кобилу.
— Василю Павловичу, у мене рука болить!
— Василю Павловичу, я вивихнув ногу!
I Василь Павлович врештi махав на таких, як я чи Мишко, рукою: робiть що знаєте, тiльки не заважайте iншим.
На прощання, щоб не псувати атестати, вiн виставив усiм нам добрi оцiнки, хоч значна частина не заслуговувала й посереднiх.
I ось ми знову на спортивному майданчиковi: той же турник, та ж кобила i перекладини, та тiльки це не школа, нема тут Василя Павловича.
В перший же раз, привiвши нас на спортивний майданчик, помкомвзводу викликав iз строю мене i мого командира вiддiлення:
— Роздягтися по пояс!
Я вже знав, для чого маю роздягатись, тому робив те не дуже охоче.
— Станьте поруч. — I вже до мене: — Тепер подивiться, який ви є i яким будете, коли старатиметесь...
— А як хто не захоче старатись?
— Боєць Кононенко, один позачерговий наряд!
— За вiщо, товаришу помкомвзовду?
— Щоб не були такi розумнi! Будете старатись! Ясно?
Ясно. Ясно й Мишковi, що митиме сьогоднi пiдлогу. Отже, ми стоïмо перед взводом: я i мiй командир. I бiльш вражаючоï картини важко придумати. Я худий, як щеня, ребра так i випинаються, а бiцепси... Якiсь жалюгiднi вузлики, якiсь вiрьовочки, що пообриваються, як тiльки я зависну на турниковi.
— А тепер подивiться на свого командира!
Дивимось. З неприхованими заздрощами дивимось. Тiло як збите, м'язи так i грають по ньому, а на руках — сталевi бугри.
Отакi б м'язи менi!
Лунає команда:
— Командир вiддiлення — на снаряди!
Наш командир iде до спортивних споруд. Вiн лiтає над ними, то завмираючи в найнеможливiшому, здавалося б, положеннi, то виконуючи карколомнi сальто. Здається, вiн не докладає жодних зусиль, а тiло його не важить i грама: так легко, чiтко, красиво виконує вправу за вправою. Ми не зводимо з нього очей, нам важко повiрити, що й ми можемо бути такими. Але той невеликий досвiд, що ми встигли його вже набути в армiï, пiдказує нам, що таки будемо.
Крiм стройовоï, крiм укрiпленоï смуги, крiм спортивних занять, вивчали ми ще статут.
Перш за все мали навчитися розпiзнавати командирiв: од молодших аж до маршалiв. Запам'ятовували отi трикутники, кубарi, шпали i зiрочки, всi нашивки й емблеми, що ïх носять командири Червоноï Армiï. Бо не доведи господи переплутати та назвати, наприклад, неточну кiлькiсть шпал у петлицях!
— Двi шпали i двi широкi нашивки... Одставить!
— Три шпали i три широкi нашивки...
— Одставить!
Збитий з пантелику, замовкаєш зовсiм. А помкомвзводу єхидно зауважує:
— Учили вас! Десять класiв закiнчити i не знати, що носить полковий комiсар!
Вiн задоволений, що має нагоду пiдкреслити наше невiгластво. Ми ж сидимо, слухаємо його повчальнi сентенцiï i... тихенько куняємо.
Куняємо весь час, дрiмота невiдступно ходить за нами. Як тiльки хоч трохи послабиш увагу, так i починають злипатися повiки.
Чому ми так хочемо спати? Адже вiсiм годин нiчного сну, з одинадцятоï до сьомоï, та плюс мертва година пiсля обiду, здавалося б, досить для того, щоб виспатись. Вдома i то менше спали. А от сон так i ходить за нами, дрiмота не злазить iз нас од пiдйому аж до вiдбою.
Не менш, нiж спати, нам хотiлося ïсти.
Не можна сказати, щоб нас морили голодом. Навпаки: вдома ми не з'ïдали б i половини армiйськоï пайки. Однак, незважаючи на густi од жиру супи та борщi, на вiсiмсот грамiв хлiба, ми завжди ходили голоднi.
— Це перший рiк так, — говорили нам командири. — А потiм ще й не з'ïдатимете всього.
Ми ïм вiрили i не вiрили. Вiрили, бо на власнi очi бачили, як пiсля бiйцiв другого року служби i справдi лишаються шматки хлiба та невилизанi до блиску миски. Але нам здавалося, що то вони навмисно недоïдають, аби похизуватися перед нами. Адже ми сiдали до столу голоднi i вставали з таким вiдчуттям, що з'ïли б iще стiльки, а то й бiльше. Особливо попервах, коли ще не навчились по–воєнному ïсти. Коли ще майже повна тарiлка, а вже лунає команда:
— Виходь строïться!
З'ïв — не з'ïв, кидай усе та й бiжи з ïдальнi.
За якийсь час ми навчились ïсти так, що за нами горiло.
Раз на мiсяць нашiй ротi припадало чергувати по гарнiзону. I нашою найзаповiтнiшою мрiєю було потрапити в наряд при ïдальнi. Всю нiч ми чистили картоплю — цiлi гори картоплi, рубали дрова, тягали воду, а вдень ще й мили брудний посуд та прибирали в примiщеннi. Заняття не дуже приємне, другорiчники уникали його як могли, ми ж спали i бачили себе в нарядi на кухнi: хоч i натомишся, аж ноги гудуть, зате ж i наïсися од пуза!
Якось нам iз Мишком повар насипав повен казанок вареного сала. Чи просто розщедрився, чи хотiв перевiрити, що може з'ïсти новобранець, тiльки наклав з горою, ще й додав:
— Поïсте — приходьте за добавкою.
I ми заходилися поспiхом ïсти. Наминали те сало, шматок за шматком, поки в казанковi не лишилось i крихти.
— Вiзьмемо ще? — запитав почервонiлий Мишко.
Я завагався. Сало стояло вже в горлi, але думка, що я вiдмовлюсь од ïжi, була просто нестерпною:
— Вiзьмемо!
Цього разу Мишко повернувся з поваром.
— Поïли все? I ще будете ïсти? Ну й ну!
Тож нам не лишилося нiчого iншого, як пiдтримати свою добру славу.
З–за столу ми встали, нашпигованi салом, як гуси. Сяк–так добрели до картоплi та й повалились на неï, лежали, доки нас не пiдняв помкомвзводу.
З нами так нiчого й не сталося. Нашi вовчi шлунки спокiйнiсiнько перетравили все сало, i через кiлька днiв ми вже чекали наступного наряду на кухню.
От що робить свiже повiтря i фiзичнi вправи на ньому!
Нарештi нам видали справжнi бойовi гвинтiвки. Коли ми повернулись у казарму з новенькими, змазаними солiдолом гвинтiвками, то не могли намилуватись своєю зброєю.
Це були не модернiзованi трилiнiйки, що ними користувалася досi наша армiя. То вже пiзнiше, пiд час вiйни, ми по–справжньому оцiнили безвiдмовну ту зброю, яка нам вiрою i правдою служитиме аж до останнього пострiлу в травнi сорок п'ятого року. Тодi ж ми з погано прихованою зневагою поглядали на бiйцiв, якi були озбронi старими гвинтiвками. Бо в нас на плечах — СВТ, зброя досi нечувана й небачена. Не виключена навiть можливiсть, що за кордоном уже пронюхали про неï. Тож ми повиннi бути особливо пильними, оберiгати ïï вiд стороннього ока.
Так пояснив нам помкомвзводу й додав:
— Хто загубить багнет — голову одiрву!
Чомусь вiн найбiльше боявся, що ми загубимо саме цю частину новоï гвинтiвки. Може, тому, що багнет не примикався до дула, а носили його окремо на ременi. Та й схожий вiн був бiльше на кинджал чи тесак, нiж на звичайний багнет. Iз ручкою i плескатим лезом, з жолобком посерединi. Одного лише блиску цих багнетiв досить, щоб усi вороги здалися в полон! А тут iще й гвинтiвки. СВТ. Тобто такi, що самi заряджаються, самi й стрiляють — натискай тiльки на гачок. Висмалив усi кулi — є ще один запасний магазин. Так що ворог i голови не зможе пiдняти. Лежатиме, поки пiдiйдемо до нього та й закричимо: Хенде хох!
— Одставить! — кричить помкомвзводу. — Кажiть по–англiйськи!
По–англiйському ми не знаємо, тому й замовкаєм. Не зводимо очей з гвинтiвок, що застигли у пiрамiдах, i в нас аж долонi сверблять доторкнутися до них.
Потiм ми ïх вивчали. Розбирали до останнього гвинтика, до останньоï пружинки досить–таки складнi механiзми i знову ж гордилися тим, що це тобi не трилiнiйка, яку смик–смик — i вже розiбрав. А тут як насиплеш деталей та детальок — голову зсушиш, поки розберешся, яку куди ткнути! Навiть нашi командири i то спершу затиналися. Особливо коли пiдходив хтось iз бiйцiв: в однiй руцi зiбрана гвинтiвка, а в другiй — зайва до неï деталь.
Куди ïï приткнути?
Звертались здебiльшого до командирiв вiддiлень, а то й до лейтенанта. Помкомвзводу ж намагалися обходити. В того вiдповiдь одна:
— Одставить! Починайте спочатку!
А як сердитий, то пiдкаже таке мiсце, куди вставити оту пружину, що вся казарма заходиться од смiху.
За тиждень–другий ми вивчили нову зброю назубок. По стiльки разiв на день розбирали й складали, що тепер могли iз зав'язаними очима сказати, куди яку деталь ставити.
Чистили ми гвинтiвки щодня перед вiдбоєм. Гвинтiвка повинна сяяти, як сонце. Не дай боже помiтять пляму iржi чи цяточку бруду! Навiть сам командир роти не лiнувався навiдуватись до нас уночi, коли ми вже спали. Зайде, махне рукою на днювального, що пiдхопиться йому назустрiч, щоб не кричав, i до пiрамiд — оглядати гвинтiвки...
Порпаючись iз новими гвинтiвками, ми не раз шкодували, що нас не озброïли старенькими трилiнiйками, адже ïх чистить — раз плюнути. А з цiєю чортякою поповозишся, поки командир дозволить поставити ïï в пiрамiду.
— Зате стрiляти легше, — втiшає Мишко. — Не треба щоразу iз затвором морочитись. Натиснув на гашетку — i все.
Легше чи важче — ми ще не знаємо. Хоч нам дуже кортить пострiляти i ми щоразу пристаєм до командирiв, якi поки що учать нас лише цiлитись: лежачи, з колiна, стоячи.
— На вогневий рубiж... короткими перебiжками... вперед!
Зриваємося, бiжимо. Пробiг п'ять крокiв i впав. Знову п'ять крокiв i на землю. Земля тверда, втоптана, гепнешся — аж кавкнеш, а помкомвзводу, як завжди, невдоволений:
— Боєць Кононенко, вам що: пухову перину пiдстилати?
Врештi недалеко й вогневий рубiж: глибокi, по груди, окопи. Тут ворожий вогонь особливо нищiвний, тому ми не бiжимо, а повземо по–пластунському, риючи носом пилюку. Помкомвзводу ж од куль заворожений, тому вiн спокiйнiсiнько йде понад нами, нависа то над одним, то над другим:
— Нижче голову! Вростай пупом у землю! Третiй од краю, прибери своï сiдницi!
Пилюка набивається в рот, пiт заливає очi, серце як не вискочить, а помкомвзводу все невдоволений:
— Ворушiться швидше! Ярчук, ви що, заснули?
Ввалюємося нарештi в окопи. Падаємо грудьми на бруствери, щоб хоч трохи остудити розпалене тiло. А над нашими головами уже лунає команда:
— Лежачи... по мiшенi... заряджай!
Отак нас учили стрiляти, поки настав день, коли кожному видали не учбовi, а справжнi, бойовi набоï. З важкими, хижо загостреними кулями.
В цей день хвилювались не тiльки ми — нервувалися й нашi командири. Адже по тому, як ми поцiлимо у мiшенi, оцiнюватиметься ïхня робота.
Особливi надiï вони покладали на тих, що вже мали значки Ворошиловського стрiльця. В тiм числi на Мишка й на мене. I ми ïх запевнили, що не посоромимо взвод. Стрiлятимемо так, щоб iнших завидки брали.
— Только, а ти ж хоч у мiшень поцiлиш? — пошепки питає Мишко.
Я на нього аж розсердився.
— Поцiлю не гiрше од тебе!
Сьогоднi стрiляє лише наш взвод. Але з нагоди такоï подiï прийшов i комроти.
— Ну, орли, готовi до бою?
— Готовi, товаришу капiтан!
— Тодi починайте.
I наш лейтенант подає команду:
— Взво–од, на вогневий рубiж... короткими перебiжками... вперед!
Бiжимо. I таки недаремно ганяли нас усi цi днi командири: пiдхоплюємося й падаєм, як автомати. Потiм повземо по–пластунському.
Ось i окопи... I бруствери, на яких можна перевести подих.
— Лежачи... по мiшенях... заряджай!
Клац–клац! — клацають затвори.
— Перше вiддiлення стрiляти готове!
— Друге вiддiлення стрiляти готове!
— Третє вiддiлення стрiляти готове!
Лейтенант пiдбiгає до командира роти, бере пiд козирок:
— Товаришу капiтан, взвод до стрiльби приготувався!
— Починайте.
— Взво–од... слухай мою команду!
Ми затамовуємо подих, у нас завмирають серця. Мiшенi давно вже на мушках, пальцi — на гашетках.
— По мiше–нях... вогонь!
Господи, хоча б поцiлити!
Бах! Бах! — лiворуч i праворуч.
Зiбравшись iз духом, натискаю на гашетку. Раз, удруге, втретє, не усвiдомлюючи навiть, що роблю. Випускаю всi десять куль як одну.
— Одставить! — шипить над самiсiньким вухом помкомвзводу.
Товаришi моï ще стрiляють, старано цiлячись, я ж, висмаливши всi набоï, стовпом стою в окопi.
— Що ж це ви? — питає докiрливо лейтенант, i я не смiю навiть глянути на нього. Сам мало не плачу: якщо до цього жеврiла надiя, що поцiлю в мiшень, то тепер переконаний, що всi кулi послав по молоко.
Врештi пострiли вщухли. Збудженi, розчервонiлi бiйцi одкладають гвинтiвки, а командири поспiшають до мiшеней. Зупиняються бiля кожноï, рахуючи пробоïни, ми ж нетерпляче чекаємо результатiв. Хоч менi й чекати нiчого: i так усе ясно. Навiть Мишко не пробує цього разу мене втiшати. Лише питає:
— Ти що — сказився?
— Одстань! — вiдвертаюсь од нього i мало не плачу.
— До твоєï дiйшли,— каже Мишко.
I без нього бачу, що до моєï. Довго щось роздивляються, певно, шукають пробоïни. Знайдете, як же! — виникає мстива думка. Менi хочеться, щоб там завалилася земля.
Од гурту одривається наш командир вiддiлення, мчить до окопiв.
— До командира роти! Бiгом!
Беру обважнiлу гвинтiвку, бiжу. Бiжу неохоче: знаю ж бо, що не медом частуватимуть. Бiжу i пригадую, яке найсуворiше стягнення може накласти командир роти.
— Ваша мiшень? — питає комроти, i обличчя його зовсiм не суворе. А лейтенант... Лейтенант, ïй–богу ж, усмiхається!
— Моя, — вiдповiдаю розгублено.
— Молодець! — каже капiтан i ще раз повторює: — Молодець! Знаєте, скiльки ви вибили? Дев'ять куль у яблучко, а десята — у сiмку!
— Молодець! — повторює комроти i дивиться на мене майже закохано. Я ж настiльки ошелешений несподiваною удачею, що не вiдчуваю навiть радостi. То вже пiзнiше, коли лейтенант вишикує взвод i капiтан виголосить менi перед строєм подяку, за плечима у мене заворушаться крила. Спершу маленькi й тендiтнi, а потiм все бiльшi та бiльшi, особливо коли другого дня прийде комбат i спитає лейтенанта:
— Де ваш орел? Покажiть!
Я вже трохи оговтався, звикся з раптовою славою. Вiдповiдав комбатовi, що так iще змалку стрiляв — поцiляв у кожну копiйку.
Комбат теж сказав, що я молодець. I всi: i лейтенант, i командир вiддiлення, i весь наш взвод — гордилися мною.
В той вечiр менi не дуже хотiлося спати. Писав додому листа, розповiдав мамi, що став снайпером, що сам командир полку тис менi руку й обiцяв послати на стрiлецькi змагання. А братовi переказував, що у мене вже є гвинтiвка i я стрiляю а неï скiльки захочу, що не забув про свою обiцянку i скоро пришлю йому i набоï i порох. Iще додав пiд кiнець, що я, мабуть, довго тут не затримаюся: пiсля змагань мене обов'язково заберуть у дивiзiю або й вище. Так що чекайте новоï адреси, а тодi вже напишете вiдповiдь.
А через день настало похмiлля. Сам комбат захотiв побачити, як я стрiляю, тож менi вручили десять набоïв i повели до мiшеней.
Цього разу не лунала команда. Я сам залiз в окоп, поклав лiкоть на бруствер, а на лiкоть — гвинтiвку i, посадивши на мушку ледь видиму мiшень, випустив усi десять набоïв точнiсiнько так, як i вчора,— за одним подихом. Командири одразу ж кинулись до мiшенi, та краще б вони i не бiгли: всi десять куль пiшли по молоко!
Менi дали ще десять набоïв i наказали не поспiшати — старанно цiлитись. Я цiлився, аж очi вилазили, але результат був той самий: кулi летiли куди завгодно, тiльки не в мiшень.
Довелося слiдом за першим посилати додому другого листа. Що стрiлецькi змагання вiдкладаються на невизначений перiод, i тому пишiть на стару адресу.
СЛУЖБА, СЛУЖБА...
Iдучи в армiю, я нiколи не думав, що вiйськова служба може бути такою важкою. Був переконаний, що в армiï тiльки те й роблять, що стрiляють з гвинтiвок та кулеметiв, катаються на конях i танках та щонедiлi хизуються у новенькiй формi перед цивiльним населенням. Служба здавалася легкою й приємною, i в тому виннi були насамперед кiнофiльми й книжки, якими ми зачитувались. А також один морячок, мiй односелець, який служив на Чорноморському флотi й одного разу приïхав на десять дiб до батькiв у вiдпустку. Коли вiн iшов вулицею у широчезних кльошах, що мели пилюку, ми бiгли слiдом, ковтаючи заздрiсну слину.
Щоранку, одразу ж пiсля того, як нашi матерi виганяли на пашу корiв, ми збиралися коло двору, де жив той морячок. Сидiли на густому споришi й терпляче чекали на його появу.
Спершу вибiгав його молодший брат з безкозиркою на стриженiй головi. Безкозирка наповзала йому аж на носа, зате мала двi стрiчки позаду iз золотими вибитими якорями i золотий по околишу напис. Не глянувши у наш бiк, наче зовсiм нас не знав, вiн iшов до колодязя, витягав повен цебер води. Ставив цебер на траву й голосно гукав з–пiд безкозирки:
— Колю, йди митись!
З хати, голий по пояс, виходив моряк.
— Готово? — весело запитував вiн. — Порядочок!
Схилявся до землi, пiдставляв широку спину, командував:
— Ану лий — не жалiй!
I тiльки кректав пiд крижаною водою.
Пiсля вмивання моряк обов'язково пiдходив до нашого гурту:
— Здравствуйте, товаришi моряки!
Ми врiзнобiй гелготали, як гуси, а вiн вмощувався мiж нами на споришевi. Вiн зовсiм не був задавакою, не те що його брат, i охоче вiдповiдав на нашi запитання про море, про кораблi, про службу на флотi. В нас макiтрилось у головах вiд тих його розповiдей, ми спали й бачили себе на вiйськовiй службi й гiрко жалiли, що не можна перекроïти на кльошi нашi вузенькi штанцi.
Моряк побув у вiдпустцi десять днiв, а запаморочив нам голови на довгi роки. Аж до тих пiр, поки ми самi потрапили в армiю i в усiх тонкощах пiзнали вiйськову службу.
За три мiсяцi служби в армiï ми багато чого навчилися, багато в чому змiнилися. Нас уже не лякала нi стройова, нi фiзичнi вправи, ми хоч i не так легко, як нашi командири, а все ж долали укрiплену смугу i, дiставшись до хворостяного опудала, хвацько кололи його багнетами. Нам уже не треба було, зустрiчаючи командира, рахувати, щоб точно за чотири кроки перейти на стройову, пiднести напружену долоню до чола — все те виходило само собою: натреноване тiло автоматично виконувало рiзнi команди. Ми вже склали присягу, i командири нам пояснили, що вiднинi ми — стопроцентнi бiйцi, отже, тепер нас мають право навiть вiддати до вiйськового трибуналу за якусь особливо важку провину, чого не можна було робити ранiш. I, як не дивно, ця новина полестила нам, вона ще бiльш дала нам вiдчути, що ми не жовторотi, а повноправнi члени тiєï великоï, злагодженоï, обмундированоï сiм'ï, iм'я якiй — армiя.
Отже, минув перiод попереднього навчання, почалась справжня служба.
Сьогоднi ми днювалили з Мишком.
Величезна казарма порожня: рота пiшла на навчання. Надворi вже справжня зима, снiгу намело по пояс, товаришi нашi штурмують зараз ворожi окопи, а ми з Мишком розкошуємо у вiдносному теплi. Розкошуємо, щоправда, не дуже, бо печi ледь дишуть, бiля них не нагрiєшся, але це все ж краще, нiж лежати серед поля в снiгу i хукати в задубiлi долонi.
I дивно те, що нас чомусь не брали жоднi хвороби. Хоч ми й мерзли, й мокли, й валялись на сирiй землi — нежить i не думала чiплятися до нас. Вдома ми давно б схопили гарячку, тут хоча б хто чхнув! Наче й справдi нашi командири знали якесь магiчне слово, що оберiгало нас од всiляких хвороб та простуди.
Тож ми з Мишком сьогоднi раюємо: в казармi вже прибрано, лiжка застигли в строгих рядах, табуретки стоять в одну лiнiю, i нам лишилося тiльки по черзi стояти коло тумбочки, що при входi. Навiть можна трохи посидiти, але тодi нашорошуй вуха, щоб не застукав зненацька командир.
Днювальний повинен стояти, як свiчка, нi на крок не вiдходячи вiд тумбочки, i доповiдати кожному командировi, що рота пiшла на заняття, а днювалять такий–то i такий–то.
Це — коли в казармi порожньо. Коли ж рота повернеться i зайде комроти або комбат, тодi треба подати якомога голоснiше команду: Рота, струнко! i, пiдiйшовши до командира, вiдрапортувати йому згiдно iз статутом.
Пам'ятаю, як у моє друге днювальництво, якраз опiвночi, коли я куняв бiля тумбочки, одчинилися раптово дверi i зайшов комбат. Я до того розгубився, що замiсть доповiсти упiвголоса — рота, мовляв, спить, i нiчого не сталося, ревонув на все горло: В ружйо!
Вся рота так i сипонула з лiжок. Поки розiбралися, в чiм рiч, половина бiйцiв уже похапала рушницi, а друга половина поспiхом кiнчала вбиратись.
Лаяли мене того разу не тiльки командири, а й бiйцi. Навiть Мишко, мiй друзяка, сказав, що у мене не всi дома. Iще додав, що мене треба пiдвiсити догори ногами.
Але все те — в минулому, коли я був ще зеленим, жовторотим бiйцем. Нинi ж я днювалю так, що до мене не прискiпається найвимогливiший командир...
В караул ми попали аж на четвертому мiсяцi служби, вже пiсля того, як склали присягу. Це була неабияка подiя для нас, новачкiв, хвилювалися ми дуже, хоч i намагалися не подавати знаку. Чимало рiзних iсторiй, сумних i комiчних, оповiдали нам бувалi бiйцi про той караул.
Поставлять, наприклад, тебе оберiгати стодолу. З отiєю соломою, що йшла на матраци. Мороз, завiрюха, поземка так i струже, а ти стiй. Танцюєш, танцюєш, хукаєш, хукаєш, та й не витримаєш: заб'єшся в стодолу, яку маєш охороняти вiд диверсантiв. А там дiло ясне: як тiльки вгрiвся, так i заснув. I тiльки заснеш, як звiдкiля не вiзьмись — командир роти, а то й батальйону. Або й полковник. Це вже обов'язково: як тiльки заснеш, так i командир коло тебе. Як вони про те дiзнаються, це нам, рядовим, невiдомо. То варто заплющити очi, як вони вже поруч. Пiдкрадуться i виймуть затвор iз рушницi...
— Ну, а тодi? — завмираємо вiд цiкавостi.
— А тодi дiло ясне. Одiйде, розвернеться i знову на тебе. Йде i кашляє голосно чи розмовляє, щоб розбудити. Прокинешся, вилiзеш iз соломи:
— Стiй, хто йдьот?
А воно пре прямо на тебе.
— Стiй, стрiлять буду!
Хап–хап, а затвора катма. Затвор у командира в кишенi...
— А то як одного разу було, — встрявав у розмову ще один iз старикiв. — Темно, як у негра в пазусi, ще й завiрюха — так очi снiгом i залiпляє. Продереш очi, придивишся — мовби нiчого. Ще раз продереш — iде! Пре прямо на тебе, ще й вила наставило...
— Стiй, хто йдьот?
А воно все на тебе.
— Стiй, стрiлять буду.
Пре — хоча б зупинилося. Тут уже роздумувать нiчого: прикладешся поспiхом — трах! бах! Так на вила i впало... А тодi вже вгору: тарах! — викликаєш розводящого. Що за шум, що сталося? — Товаришу командир, устрелив диверсанта! Пiдкрадався з вилами! — Де диверсант? — Он лежить! Кинуться, аж то корова. Лежить i ратицi набiк одкинула...
— Ну, а що далi? — заливаємось смiхом.
— Далi звiсно що: за псування казенного майна.
— Та–ак, — пiдключається третiй, — корова — це що, корова хоч рухалась... А пам'ятаєте, братцi, як наш командир вiддiлення стовпа розстрiляв? Був вiн тодi ще рядовим, якраз другий рiк розмiняв. I поставили його бiля складу, навпроти телеграфного стовпа. Стояв вiн, стояв та й незчувся, як задрiмав. Лiто, нiч темна, ще й хмари по небу. Подрiмав, подрiмав, а тодi — блим: диверсант пiдкрадається! А мiсяць, то з–за хмари, то знову за хмару, воно i здається, що стовп на тебе суне. Та ще коли сонний... Вiн не гукав, а схопив зопалу гвинтiвку та всi п'ять куль у стовпа i всадив. Що стрельне, а диверсант не падає... Таку стрiлянину зчинив — весь полк на ноги пiдняв!
Ми дружно регочемо. Смiється i наш командир вiддiлення. А оповiдач, повiвши лукавим оком на нього, закiнчує:
— I що б ви думали: темiнь — не темiнь, а коли порахували вранцi — всi п'ять куль знайшли! Жодною не промазав! Командир полка так i сказав: За те, що задрiмав на посту та стрiлянину зчинив, пiд трибунал варто було б оддати, а за те, що не промазав жодного разу, винести перед строєм подяку!
— Так i сказав? — захоплено вигукуємо ми.
— Так i сказав... От спробуйте серед ночi поцiлити в стовп, та ще й зi сну, отодi й питайте! Стовп же не стояв пiд носом, а крокiв за п'ятдесят...
Скiльки в тих iсторiях було правди, а скiльки вигадки, ми не допитувались. Досить того, що вони нам дуже подобались, ми захоплено ïх слухали, i нам кортiло самим стати героями отаких подiй...
I ось я на посту.
Напружено вдивляюсь у темряву, оберiгаючи стодолу з соломою. Я так i знав, що помкомвзводу обов'язково поставить мене коло найбiльшоï спокуси, i мстиво думаю: Гаразд же, полiзеш ти по затвор — я тобi покажу, де раки зимують! Намагаюся не думати про солому, що звабливо шелестить за спиною.
Крижаний вiтрюган продимає до кiсток. Хукаю на задубiлi пальцi, перекладаю гвинтiвку то на одну руку, то на другу, б'ю черевиком об черевик, пританцьовую. Добре втоптана дорiжка веде попiд стодолою, я бiгаю по нiй все швидше та швидше — до рогу й назад. По той бiк, чую, риплять кроки Баташвiлi — мого напарника. Менi холодно, а як йому, бiднязi?
Раптом:
— Стiй, хто йдьот? — вигукує Баташвiлi.
Аж присiдаю од несподiванки. Вдивляюся перед собою до болю в очах, i вже менi мариться, що все поле ворушиться од диверсантiв: повзуть i повзуть, затиснувши кинджали в зубах. Стискаю щосили рушницю, i менi вже не холодно — i жарко.
А по той бiк стодоли:
— Стiй, стрелат буду!
I вже вiдчайдушно:
— Лажiс!
В мене аж мурашки сипонули по спинi: таки диверсант!
Що ж його робити? Побiгти до Баташвiлi на допомогу? Так я ж теж на посту, не маю права лишити його i на хвилину.
— Баташвiлi! — гукаю. — Що там таке, Баташвiлi?!
Баташвiлi чи то не чує, чи не хоче вiдповiдати. Сердито на когось кричить:
— Лежi, каму гавару! Стрелат буду!
Таки впiймав диверсанта!
I вже диверсант щось у вiдповiдь. Наче аж лається, за вiтром i не розбереш.
— Какой парол? — допитується Баташвiлi.
Диверсант щось вигукує.
— Павтарi!
У вiдповiдь вибухає люта лайка. I тут я впiзнаю голос помкомвзводу. Так ось кого затримав Баташвiлi!
Тепер уже Баташвiлi мовчить, кричить помкомвзводу.
— Зачем шол — молчал? — виправдовується Баташвiлi.
Уже в караулцi Баташвiлi на докори лейтенанта вiдповiдає те саме:
— Зачем шол — молчал?
I показує рукою на мене:
— Спрасi его... Ти слишал парол?
Чесно кажу, що не чув.
— Ти што нас учiл?! — кричить Баташвiлi уже до помкомвзводу.
— Кацо, — приставали ми потiм до Баташвiлi, — ну скажи, ти навмисне помкомвзводу поклав? Ти ж не мiг його не впiзнати!
— Зачем навмисне? — сердився Баташвiлi. — Што я, савсем дурной?
Уперше ми пiшли в похiд на другому мiсяцi служби. Маю на увазi справжнiй великий похiд, що триває з раннього ранку аж до пiзнього вечора.
В той час наша армiя ще не мала вдосталь машин, навiть гармати тягали конi. Зараз, коли я дивлюсь на солдатiв, якi ïдуть на могутнiх машинах, то завжди думаю, що слово пiхота давно вже втратило попереднiй свiй змiст.
Перед вiйною ж наша пiхота покладалася бiльше на власнi ноги, нiж на гумовi колеса. Того не вважали б бiйцем, хто не навчився ходити, долаючи запросто по тридцять i сорок кiлометрiв.
Я написав: запросто i мимоволi задумався. Бо пригадав, як давалось нам оте запросто.
Ще звечора готуємося до походу. Командири снують помiж лiжками: перевiряють, чи все ми наготували на завтра, чи не забули чого. Ïх особливо турбують нашi ноги. Хоч ми вже й навчилися взуватися — обгортати ногу онучею, мов лялечку, командири не втомлюються повторювати:
— Глядiть же: буде хоч складочка — розiтрете ногу до м'яса.
Помкомвзводу ж перевiряє в основному нашi речовi мiшки. Справа не тiльки в тому, щоб там було все, чому належиться бути. Речовий мiшок повинен важити рiвно два пуди, i помкомвзводу не спустить нi грама.
Крiм речового мiшка, боєць несе у походi шанцеву лопату, патронташi, набитi учбовими патронами, протигаз i гвинтiвку, а влiтку ще й скатану ковбасою шинелю. Все те висне, давить, важчає з кожним кiлометром. Недаремно ж у армiï На той час дуже популярний був анекдот про те, яким боєць вирушав у похiд i яким повертався з походу.
Вирушаючи в похiд, гукав бадьорим голосом:
— Гей, дядьку, прибери воза з дороги, а то перескочу!
Повертаючись iз походу, ледь тягне:
— Дядю, забери батога: не перелiзу...
— Це ще вам повезло, — втiшали нас старики. — Зараз що: осiнь, сонце не пече... А спробували б улiтку! Повернешся з походу, скинеш гiмнастерку, а вона стоïть коробом. Побiлiє од солi, хоч ногою футболь...
Що таке мокра од поту гiмнастерка, нам було вiдомо. Нас уже разiв зо три ганяли форсованим маршем: через яри та горби, не питаючи дорiг, в такому темпi, що й спортсмен не кожен витримав би. Коли в грудях аж горить, i як не розтуляєш запаленого рота — не вистачає повiтря.
В кiнцi хотiлося лише впасти на землю. Лежати i дихати, доки повiтря у грудях хоч трохи охолоне. Бо ми ж не просто собi бiгли, а висувалися на вогневий рубiж, назустрiч вороговi. I тепер його атакуємо. Падаємо i намагаємося хоч трохи полежати, прикриваючись шанцевими лопатами не стiльки од ворожих куль, скiльки од командирiв.
На той час ми не розумiли, для чого так мучитись. Нам здавалося, що командири навмисне ганяють нас. Лише потiм, уже пiд час вiйни, ми оцiнили по–справжньому оту круту науку.
Поки що ж ми про це навiть не думаємо — нам просто важко. Пронизливий вiтер зриває з хмар дрiбнi краплини дощу, i невдовзi весь одяг наш стає мокрим i важким. З нас валує пара, уже давно болять ноги, а дорозi кiнця–краю немає, вона пливе пiд ногами то слизькою розмоченою глиною, то набухлим в'язким чорноземом.
Врештi лунає довгождана команда:
— Привал!
Сповзаємо з дороги, сiдаємо просто на землю. Всi три батальйони, весь полк блаженствує, випроставши натрудженi ноги. Той уже лаштує цигарку, той потай, щоб не помiтили командири, гризе виданий на обiд сухар, той схилився на речовий мiшок — дрiмає. I чути натомленi, тихi розмови:
— Ех, оце б чайку гарячого!
— Або миску борщу... — А обiд скоро буде?
— Спитай помкомвзводу — вiн тебе нагодує одразу!
— Скiльки нам iще кiлометрiв iти? — це хтось iз тих, хто найбiльше втомився.
— Не журись: усi твоï будуть!
— Зараз що, — знову хтось iз старикiв. — Зараз хоч пити не хочеться. А спробували б посеред лiта!
— А ви хiба не проходили мимо колодязiв?
— Колодязi — то не для нас! Поки не настане великий привал — краплi води не дадуть...
Розмови, розмови, розмови. Весь полк перепочиває: повзводно, поротно, побатальйонно. А на спорожнiлiй дорозi з'являються поодинокi постатi. Це тi, що не витримали темпу, вiдстали.
Оживаємо пiд час великого привалу. По–перше, пiвдороги позаду, а по–друге, — обiд. Сухим пайком, одержаним ще учора ввечерi. Небачена новинка: м'яснi консерви, одна банка на чотирьох, i твердi, як камiння, сухарi. Нетерпляче одкриваємо банки, вивуджуємо все до крихiтки м'ясо, дiлимо на чотири iдеально рiвнi пайки.
Ïмо. Трощимо сухарi, аж iскри сиплються, присмачуємо м'ясом.
— Отакого б побiльше... По банцi на брата...
— Позич iз НЗ!
НЗ — недоторканний запас, що лежить у речовому мiшковi: банка консервованого м'яса, десяток сухарiв. Повернемося з походу — здамо помкомвзводовi. Та краще б його не було. Iдеш — тiльки про нього й думаєш. Особливо пiд вечiр, пiд кiнець маршу. Коли навiть розмов на привалах не чутно...
Врештi у вечiрньому мороцi виринають казарми. Якi ж вони зараз бажанi й милi! Свiтять великими вiкнами, обiцяють вiдпочинок i сон. До них iще добрих три кiлометри, ще треба спуститися в балку, а потiм видиратися вгору, i сил уже бiльше немає, i от–от упадеш, та все ж веселiшаєш. А тут iще й музика, що вибухає раптово попереду. Полковий оркестр, висланий нам назустрiч! Бадьорий марш розриває темряву, гримотить понад головами, i колони пiдтягуються, i крок стає бадьорiшим, пружнiшим.
— Ногу!.. Ногу!.. Ать–два! — враз ожили, заметушилися командири. — Рiвняння направо!
Повертаємо голови. Проходимо стройовою повз оркестр, повз групу командирiв на чолi з полковником, i мимоволi випинаються груди, в єдиному помаховi злiтають i опускаються сотнi рук.
Ще трохи... ще... Ось нарештi й казарми. I така бажана, довгождана команда:
— Р–розiйдись!
Не встигаємо роздягтися, передихнути пiсля важкоï дороги, а вже лунає команда:
— Чистiть зброю!
Чистимо. Аж хитаємось од утоми — чистимо. Завченими рухами розбираємо, протираємо, змащуємо, i цього разу не чутно навiть приглушеного гомону: всi мовчать, як понiмiлi.
Нарештi — вiдбiй. Падаємо у лiжка, у важкий кам'яний сон.
На ранок ледь спинаємось на ноги: так усе болить. Але минає день, другий, всi муки, перенесенi пiд час маршу–походу, забуваються, i ми вже готовi з виглядом бувалих воякiв казати новобранцям:
— Марш — це що! Звечора пiдготувалися, всiм запаслися, а вранцi встали й пiшли... От спробували б ви уночi та по тривозi!
Бо ми уже пробували й цього. Коли серед ночi пiдхопить тебе з постелi голос днювального:
— В ружйо!
А за вiкном тривожно, як на пожежу, заливається горн. Зiрвешся i не знаєш, що й хапати. Не встигнеш домотати обмотку, а вже нова команда:
— Виходь строïтись! Бiгом!
Удягнувсь, не вдягнувсь — хапай гвинтiвку i лети надвiр. Спершу, бувало, вискакували: той лопату забув, той ремiнь, а той без обмоток. А тут завдання: ворог напав на наш гарнiзон, окопався за три кiлометри. Вибити й знищити!
Вибили ворога, розгромили ущент i знову в казарми — спати.
Так що звичайний марш ще нiчого. По тривозi скуштуйте!
Вiдколи iснує армiя, вiдтодi лунає над нею пiсня. Подивiться, як проходять солдати вулицями вашого мiста, мiстечка, села. Заспiвувач–тенор попереду, командир–орел збоку, руки злiтають наче одна, ноги — ррра! ррра! — в такт дружнiй пiснi. Вискакують розчервонiлi дiвчата, липнуть до вiкон молодицi, бiжать, обганяючи стрiй, дiтлахи. А солдати iдуть, спiваючи, i мовби не помiчають нiчого.
Переконаний, що перший у свiтi загiн, перша когорта, фаланга, дружина, першi люди, якi озброєнi стали в стрiй, рушили в свiй перший похiд iз пiснею.
Ми, звичайно, не знали, яких пiсень спiвали у тi давнi часи. В нас були своï бойовi, революцiйнi пiснi, i вони лунали над нами, коли ми вирушали з казарми у поле чи коли поверталися з навчань.
Скiльки було в нашiм полку взводiв, стiльки й лунало пiсень. У кожного взводу, а точнiше — у кожного командира була своя улюблена пiсня. Тож ïï найчастiше й виконували.
У другому взводi, наприклад, особливо полюбляли спiвати про трьох танкiстiв:
Над тайгой легла роса густая,
Поплыли туманы широки,
В эту ночь решили самураи
Перейти границу у реки.
Першим взводом командував лейтенант, закоханий у броню. Тож там найчастiше спiвали про танки:
Гремя огнем, сверкая блеском стали,
Пойдут машины в яростный поход...
Коли ми вирушали ротою, то спiвали улюблену пiсню ротного.
Мы войны не хотим,
Но себя защитим,
Оборону крепим мы не даром...
Ну, а наш третiй взвод, звiсно ж, спiвав про кавалерiю! Улюблену помкомвзводiвську.
Пролетают кони да шляхом каменистым,
В стремени привстал передовой,
И поэскадронно бойцы–кавалеристы,
Подтянув поводья, вылетают в бой! —
виводив–заливався наш тенор.
Подивилися б ви в цю мить на нашого помкомвзводу! Завжди сердите обличчя його враз розцвiтало, вiн весь сяяв.
У помкомвзводу аж очi зволожувались. Вiн розчулено поглядав на заспiвувача, що заливався солов'єм, i разом iз нами пiдхоплював приспiв...
I хоч не копитами, а пiдошвами, не шкодуючи нiг, били не конi, а ми, помкомвзводовi, напевно, здавалося, що вiн веде не якусь там нещасну пiхоту, а кавалерiйський ескадрон. Пiдводив нас до ïдальнi, весело командував:
— Приставить ногу! Справа по одному в столову шагом арш!
I не допiкав, що ми повiльно ïмо, не помiчав, що ми трохи затримуємося, наливаючись зайвим кухлем чаю. Бiльше того: вийшовши з ïдальнi, вiн не шикував нас одразу в стрiй, а дiставав коробку з цигарками, пригощав курцiв.
Тому й не дивно, що ми нiколи не хрипли, спiваючи помкомвзводiвську пiсню.
Зимовi маневри наша стрiлецька дивiзiя провадила в полi, за кiлька кiлометрiв од полкових казарм. Тому наш полк оголосили синiм i посадили в оборону, а два iншi — червонi — мали нас атакувати.
Пiд час маневрiв нам уперше доведеться зiткнутися з танками, i командири взводiв уже вкотре повторюють, як ми повиннi поводитися. Вони чомусь бояться, що ми не витримаємо й побiжимо, i вже звертаються до помкомвзводiв, аби тi припильнували, щоб ми не вискакували з окопiв. Помкомвзводи обiцяють, що хай тiльки хто спробує дременути — митиме пiдлогу, поки й служитиме! Ми ж i не думаємо втiкати. Нам зовсiм не страшно, нас розбирає цiкавiсть: як воно буде, коли танк прогримотить над головою.
Жаль тiльки, що нема справжнiх гранат! А то б ми показали i танкам.
— Цiлитись по оглядових щiлинах, — повчають командири. — Головне — ослiпити водiя.
Ми й збираємося цiлитись. Тiльки ж як його ослiпиш, коли набоï без куль?..
Отже, з самого початку приреченi на поразку, ми мерзли в окопах, що умовно йменувалися дотами. А разом iз нами мерз i молоденький лейтенантик з пов'язкою посередника на рукавi. Вiн мав оцiнити, як ми триматимемося у майбутнiм бою.
Танкiв ми так i не побачили: атакувала нас тiльки пiхота. Щоправда, в розпалi бою з'явилися й танки, але тiльки в багатiй уявi посередника.
— Ворожi танки атакують вас праворуч! — гукав вiн до нашого командира. I лейтенант уже командував нам:
— Взво–од... бронебiйними... по танках... вогонь!
Ми заганяли до патронникiв набоï з уявними бронебiйними кулями, брали на мушку уявнi танки i смалили у бiлий свiт, як у копiєчку. А посередник повiдомляв про нову небезпеку:
— Танкова атака вiдбита! Кавалерiя лiворуч!
Дiсталося на горiхи й кавалерiï. Невидимi кавалеристи горохом сипалися з невидимих коней, конали од наших неiснуючих куль.
— Атака кiнноти вiдбита! Вас атакує авiацiя!
— По самольотах... бронебiйними... вогонь!
Ми трималися молодцями, нiхто i не думав кидати шанцi, навiть газова атака, що ïï оголосив посередник, не могла викурити нас iз окопiв. I хтозна, чи так уже й легко далася б перемога червоним, аби посередник ïм не допомагав. Вiн убивав направо й налiво, i незабаром од нашого взводу лишилися рiжки та нiжки.
Врештi добрався й до нашого командира:
— Товаришу лейтенант, вас смертельно поранено!
Смертельно поранений лейтенант перед останнiм подихом встиг передати командування помкомвзводовi й вибрався геть iз окопiв. Вiн стояв i сумно дивився, як смерть в особi посередника лютує посеред його взводу, як все рiдше й рiдше лунають пострiли по червоних, що насувалися на нас непереможною лавиною. Ось загинув боєць, який стрiляв праворуч од мене, ось куля дiстала й Мишка, врештi убило осколком i мене. Я видерся iз заснiженого окопу i прилучився до мертвих i тяжкопоранених. Ми пританцьовували на морозному вiтровi, борюкалися, щоб зiгрiтися, i нiхто не кричав на нас одставить, не командував ховатись од куль: адже всi ми були вже трупами. Посередник старався, як мiг, не одставали од нього й iншi, i коли червонi добiгли до окопiв, майже весь наш полк витанцьовував над спорожнiлими шанцями. З нашого взводу вiдбивали атаку лише п'ять бiйцiв на чолi з помкомвзводом, якого легко поранило в лiву руку.
Помкомвзводу тримався до останнього: коли вороги наблизилися, вiн висунувся з окопу, метнув учбову гранату, збив нею з нiг якогось командира. Потiм щосили закричав до вцiлiлоï п'ятiрки:
— Взво–од... в атаку... за мной! Ур–р–ра!
I перший кинувся на ворога. В сутичцi, що зав'язалася, хтось торохнув його прикладом (хто, потiм так i не могли встановити), i помкомвзводу мiсяць проходив iз забинтованою головою. Це був перший поранений у нашому полку, в санчастинi не знали, де його посадити, майже щодня кликали на перев'язку i намотували стiльки бинтiв, що вистачало б на цiлiсiньку роту. Iнший спокiйно пролежав би мiсяць у казармi, але не такий був наш помкомвзводу! Щоранку оббинтована голова з'являлася на чолi нашого взводу, невмолимо нагадуючи, що служба є служба, i ïï треба нести, хоч що б там сталося.
Наприкiнцi травня вся наша дивiзiя рушила будувати доти. Замiсть гвинтiвок нам видали кайла й лопати, ми мали довбати глибочезнi ями — по ямi на взвод.
Спека стояла страшенна, з ранку до вечора пражило сонце, i ми не знали, куди од нього порятуватися. Ми спускалися в яму, що глибшала з кожним днем, як у пекло, люто вгризалися кайлами в кам'янистий непiддатливий грунт. Пилюка висiла хмарою, вiд жари й задухи ми обливалися потом, i водоноси не встигали таскати нам воду: п'єш i не можеш напитися, вода входить у тебе, як у пересохлий пiсок. Ми тихо лаялись, щоб не почули командири, не розумiючи, для чого всi цi споруди: адже ми були переконанi, що в разi вiйни лише наступатимем, та й то не по своïй — по ворожiй землi. Тож нам часом здавалося, що й доти, якi ми будуємо, не справжнi, а тiльки для тренування.
Мишко так i сказав:
— Пориєм, пориєм, а потiм будем закопувати.
Мишко разюче змiнився: став поважний i стриманий, у розмовi зi мною з'явилися зверхнi нотки. Я ненавиджу цей тон, але про те, щоб осадити Мишка, нiчого й думати. Вiн тепер не рядова тюлька, а єфрейтор i носить єфрейторськi лички так пихливо, мов то не лички — маршальськi зiрки.
Я 6 теж досi був єфрейтором, адже майже всiм десятикласникам присвоïли вiйськовi звання, однак менi став на завадi отой разючий успiх пiд час першоï стрiльби по мiшенях. Командир роти не забув, як я його пiдвiв перед комбатом, i викреслив мене iз списку:
— Хай спершу навчиться стрiляти як слiд!
Отже, менi й не свiтить пiднятися хоч на одну щабельку вгору.
Однак я тим не дуже журився. Єдине, що мене непокоïло, це те, що казатиму мамi, коли повернусь рядовим. Адже коли прокотилася чутка, що нам присвоюватимуть командирськi звання, я поспiшив порадувати маму, що ïï син уже старший сержант. Не вбачав у тому жодноï брехнi, бо хiба не вчили нас змалку, щоб ми завжди приносили радiсть батькам? От я маму авансом i порадував. А тепер хоч лiктi кусай.
Та нiчого, попереду ще бiльше року, можливо, за цей час менi таки присвоять звання сержанта. Тож я довбаю камiння, аж скалки летять, з ненавистю поглядаю у розпечене небо i мрiю про вечiр. Коли пролунає врештi команда кiнчати роботу i ми, покидавши кайла, тачки й лопати, скотимося в Днiстер, з головою зануримось у воду.
Командири довго не можуть нас вивудити на берег, лаються й погрожують, що бiльше i не пiдпустять до рiчки. Та ми тому не дуже вiримо, адже й командирiв сонце насмажує не менше, нiж нас, i командири хочуть купатися.
Врештi ми шикуємось i, мокрi, посвiжiлi, видираємося повзводно вгору, до лiсу. Там, у наметах, ми й живемо. Там уже нас чекає вечеря: пiд зеленими шатами, на землi, i ми, начаювавшись, одкочуємося вiд гарячих ще кухлiв та й лежимо, чекаючи сигналу вiдбiй.
Небо ще дихає жаром, хоч сонце й при заходi. А тут, на травi, пiд високими густими деревами прохолодно й приємно. Весь наш табiр наче вимер: бубонять лише соннi голоси якихось птахiв та зрiдка пролунає окрик командира.
Про що ми в цi хвилини думаєм? Про що розмовляємо?
Про все. А найбiльше про службу. Бо й розмови нашi змiнилися вiдтодi, як ми потрапили в армiю.
Якщо ранiше ми пригадували здебiльшого рiдну домiвку i вона нам здавалася раєм, то нинi ми все рiдше заводимо розмови про неï. З головою поринувши у вiйськову буденнiсть, ми поступово проймалися ïï iнтересами.
Ми багато чого навчилися за цей час, багато що пiзнали. Нас не лякають уже нi морози, нi спека, дубленi шкiри нашi не пробити градом, не промочити дощем, ми спокiйнiсiнько ляжемо на сиру землю та й будемо спати, не боячись застудитися. Ми навчилися по командi вставати, по командi лягати.
Ми стали воïнами.
Ми навчилися ходити в атаки i миттю окопуватись, хоч кiлометр повзти по–пластунському, долати найглибшi рови i найвищi стiни, по–молодечому колоти багнетом i вiдбивати ворожi удари прикладом гвинтiвки. Ноги нашi самi собою витягуються в струну, як тiльки лунає: арш!, руки нашi злiтають нi на сантиметр вище, нi на самтиметр нижче, ми йдемо в строю так, що можна замилуватися, i нiкому не спало б на думку, що кiлька мiсяцiв тому ми зовсiм не вмiли так триматись.
Ми стали справжнiми воïнами.
Нас уже не пригинають до землi двопудовi речовi мiшки, ми не думаємо про НЗ, що несемо в тих мiшках, бо не вiдчуваєм отого постiйного голоду, який гриз нас на початку вiйськовоï служби. Ми вже наïдаємося пiд час снiданкiв, обiдiв i вечер. Нам не муляють набитi влежаною соломою подушки, ми можемо спокiйнiсiнько виспатися хоч на кам'янiй брилi. Ми огрубiли, м'язи нашi змiцнiли, рухи стали точними i впевненими.
Ми стали тими, ким i повиннi були стати. Недалека вiйна готувала нам суворий екзамен на мужнiсть i зрiлiсть. I ми складемо його — живi чи мертвi.
ЗАМIСТЬ ЕПIЛОГУ
Вiйна почалася для нас не посвистом куль, не вибухами мiн та снарядiв, а нескiнченними маршами, копанням траншей i окопiв. Нас чи то ще боялися допустити до передовоï (перший рiк служби!), чи там уже було стiльки вiйськ, що й не пропхатися, тiльки протягом майже п'ятнадцяти дiб ми йшли, йшли, йшли: по сорок, по п'ятдесят кiлометрiв. Або заривалися в землю.
Дехто починав уже висловлювати побоювання, що ми так i не понюхаємо пороху. Адже ми всi як один були впевненi, що оце зараз, коли копаємо наосточортiлi блiндажi та окопи, наша звитяжна армiя добиває ворога з малою кров'ю могутнiм ударом. Що коли нас iще хоч iз тиждень поганяють уподовж фронту, ми так i не побачимо живих ворогiв, хiба що полонених. Та коли починали голосно ремствувати, наш помкомвзводу, стягуючи брови в строгий шнурок, обривав:
— Розговорчики!
Бо дисциплiна є дисциплiною, вона не терпить жодних нарiкань на дiï командування, навiть якщо нарiкання отi породженi високопатрiотичними почуттями.
Двiчi ми бачили ворожi лiтаки. Перший раз вони летiли так високо, що здавалися срiблястими хрестиками, i коли пролунала наполохана команда: Во–озду–ух! — ми сипонули iз шляху в густу високу пшеницю. I потiм, як нас недавно учили, з колiна стрiляли в отi лiтаки.
Смачно i збуджуюче запахло порохом, у головi аж задзвенiло вiд пострiлiв, а хрестики сунули й сунули, i хоча б тобi впав хоч один. Наш лейтенант, розрядивши у небо свiй ТТ, скомандував вiдбiй.
Над полем враз запала тиша, бо наш взвод останнiм скiнчив стрiлянину, i тодi з неба долинув могутнiй стриманий гул. Щось жорстоке й холодне вчувалося в ньому, якась тупа впевнена сила, i ми розгублено дивилися на величезну армаду лiтакiв i запитували самих себе, де ж нашi славнозвiснi винищувачi.
Командири нам пояснили, що винищувачi зустрiнуть ворожi лiтаки подалi, в тилу, що вони навмисне пропускають ïх углиб, аби потiм не випустити жодного.
Вдруге ми зiткнулися з ворожими лiтаками в Могилевi–Подiльському, за кiлометр од переправи через Днiстер. Щойно пролунало: Воздух! — як прямо над головами iз жахним, душу вимотуючим ревом та свистом пронеслися лiтаки, i вся наша колона, затиснута вузенькою вуличкою з високими кам'яними парканами, сипонула в кювет.
Наш помкомвзводу стрибонув до того кювету перший, а на нього — весь взвод. Ми падали один на одного, поцiляючи прикладами, черевиками, колiнами й лiктями, а довкола вже ходором ходила земля. I хоч бомби падали аж бiля мосту, нам здавалося, що вони вибухають поруч, що лiтаки цiляться тiльки у нас.
Так ми й не дiйшли до переправи через рiчку, хоч командири i запевняли, що цього разу нас обов'язково кинуть у бiй. Натомiсть нас розвернули й повели назад. Йшли аж до вечора, а потiм знову копали траншеï i заздрили iншим взводам, у яких були низькорослi командири, бо наш лейтенант, мов навмисне, був на всю роту найвищим i траншею нам доводилося копати найглибшу.
Всi ми дуже схудли i ще бiльше втомилися. Втома накопичувалася в наших тiлах з дня у день, з ночi в нiч, короткочаснi зупинки на вiдпочинок не могли ïï розрядити, а нетривкий сон — поновити нашi сили. Ми були отруєнi втомою, вона розписувала схудлi обличчя в землистi кольори, проступала чорними плямами попiд очима, робила нашi рухи непевними й млявими, а самих нас — тупими й байдужими.
Єдиною мрiєю було виспатись. Упасти на землю i спати

Страницы

Подякувати Помилка?

Дочати пiзнiше / подiлитися

Зараз читають у роздiлi

Читають online