На конi й пiд конем
страница №10
...и слухати ïï не тiльки цей, а й наступнi уроки, не виходячи навiть на перерву.До кiнця дня дiвчата попересiдали на старi мiсця, i помiж нами знов запанували мир та злагода. От що може зробити справжня поезiя!
Пiсля того кожен урок, будь то украïнська лiтература чи мова, починався з одного й того ж.
— Марiє Федорiвно, прочитайте нам кiлька вiршiв, — заводив хтось.
I весь клас пiдхоплював дружним хором:
— Прочитайте, Марiє Федорiвно!
I не було випадку, щоб Марiя Федорiвна вiдмовилась. Обличчя ïï враз м'якшало, вона знiмала пенсне, хукала й протирала скельця, сивi буклi старомодноï зачiски зворушено трусились, а нас поймав святковий настрiй, сповнений чогось небуденного, чогось незвичайного, що чаïлося в наших душах i мало прокинутися пiд магiчною дiєю вiршiв.
Iще нам подобались уроки фiзкультури. По–перше, до них не треба було готуватись; по–друге, проходили вони завжди в спортивному залi або надворi; i, по–третє, фiзкультура була тiсно поєднана з вiйськовою справою. А в школi не було, мабуть, хлопця, який би не марив побачити себе у вiйськовiй формi.
То були роки масового призову комсомольськоï молодi у вiйськовi училища, роки Iспанiï, Хасану, Халхин–Голу, а потiм визволення Захiдноï Украïни та Захiдноï Бiлорусiï. Ми iз захватом стежили за героïчними дiями наших вiйськ, шкодували, що народились на два–три роки пiзнiше i тому втратили нагоду взяти участь в усiх тих боях. Адже так неймовiрно цiкаво було стежити на кiноекранах за бойовими дiями наших танкiв i лiтакiв, за навальними атаками нашоï героïчноï пiхоти, що завжди завершуються блискавичним розгромом ворога. Ми дивились тi фiльми по двiчi й по тричi — скiльки дозволяли нашi фiнанси, виходили з тих сеансiв у войовничому чаду i — боже мiй! — яким сiреньким, невиразним здавалося наше шкiльне життя супроти всiх тих кiнобаталiй!
Тому ми любили уроки фiзкультури, бо на них вчились крокувати в строю i кричати дружно
ура!, вивчали гвинтiвку та кулемет, ходили на вiйськово–учбовий пункт, де стрiляли з дрiбнокалiберок по мiшенях. I не просто стрiляли, а прагнули вибити найбiльше очок, щоб прикрасити своï груди значком
Ворошиловський стрiлець.
На той час особливою популярнiстю серед учнiв користувалася вправа з гранатами. Начитавшись про
кишенькову артилерiю, ми один з–поперед одного намагалися пожбурити гранату так, щоб вона упала якнайдалi. Та не тiльки пожбурити, а ще й поцiлити у невеликий окопчик, у якому сидiв невидимий самурай. Для цього треба було розiгнатися i на бiгу, перед чiтко проведеною лiнiєю, метнути гранату.
I були серед нас такi мастаки, якi якщо не з першого, то з другого разу обов'язково поцiляли в окопчик.
Я ж довго не мiг досягти успiху. Граната не долiтала до цiлi, гупала на десять–п'ятнадцять метрiв ближче. Як не розбiгавсь, як не розмахувавсь, надриваючи м'язи, менi так i не вдавалося поцiлити у самурая. I це — на очах усього класу, в тому числi Нiниних!
Тож я вирiшив будь–що навчитися кидати гранату.
Знайшов важке дубове полiно i два днi майстрував iз нього гранату. Добре довелось погрiти чуба, бо дерево було мiцне, як залiзо, а я, окрiм складаного ножика, не мав iншого iнструмента. Та ось граната готова. Федько, зваживши ïï на долонi, сказав, що вiн теж пiде зi мною. Я не заперечував: удвох завжди веселiше, до того ж не доведеться бiгати за гранатою.
Виходимо з двору. Треба вибрати мiсцину, щоб граната не влетiла в чиюсь садибу, не загубилася. Аж бiля крайньоï хати Федько зупиняється i каже, що будемо кидати тут.
Перед нами — просторий вигiн, тут є де розбiгтися та розмахнутися. За нашими спинами — крайня хата, у хатi, за великим вiкном, видно жiнку. Вона пересiває через сито борошно i все позирає на нас. ïй теж, мабуть, цiкаво, як ми будемо кидати гранату.
Перший бере гранату Федько.
— Стiй на мiсцi, — каже менi, а сам одходить подалi, голосно рахуючи кроки: — Двадцять... тридцять... сорок...
— Докинеш?! — гукаю йому.
— Докину!
Федько для чогось закочує правий рукав, примiряється, як лiпше взяти гранату, а жiнка стукає у вiкно, щось сердито показує менi на мигах. Ага, я, мабуть, заступаю Федька i ïй нiчого не видно. Що ж, можу й одiйти трохи вбiк.
Федько в цей час розганяється, стрибає, як кiнь, i жбурляє гранату...
Вiн таки докинув: поцiлив якраз у вiкно. Брязнуло скло, граната влетiла досередини, вибухнула жiночим розлюченим лементом. I не встигли ми отямитись, як iз хати вилетiла жiнка: вся у борошнi, як манiя, з качалкою в руках. Вона здалась нам такою страшною, що куди там тим самураям. Ми втiкали од неï, аж п'яти горiли.
Дiставшись додому, я найбiльше шкодував за гранатою. Два днi проморочився i жодного разу не кинув!
ЯК АМУР НАМАГАВСЯ ПРОБИТИ МОЄ СЕРЦЕ, ТА ЛИШЕ СТРIЛИ ПОГНУВ
З цiєю iсторiєю пов'язаний у мене найприкрiший спогад, моя найбiльша ганьба. Скiльки часу минуло вiдтодi, пора вже й забути, а й досi сором так i обпалить, як згадаю той урок.
У всьому була винна ручка, звичайнiсiнька учнiвська ручка. Така собi металева трубка, з одного боку якоï — перо, а з другого — олiвець. Вона мала не вивчену нiким особливiсть вбирати у себе чорнило, а потiм випускати його непомiтно на пальцi, так що руки нашi завжди були синi, а часто й носи, i пiдборiддя, i щоки.
Зате ручки тi були безвiдмовнi, в них нiколи не ламалися пера, не щербились олiвцi, ми купували ïх залюбки, носили в портфелях, у книжках, у кишенях — кому де заманеться.
Iще з них було зручно стрiляти. Паперовими, добре розжованими кульками. Закладеш таку кульку у трубку од ручки, потiм той кiнець, де кулька сидить, затиснеш в губах, потiм прицiлишся i — пху! — щосили у трубку. Бачиш, уже кулька твоя у когось на лобi або на потилицi. Це залежно вiд того, куди цiлився.
Стрiляти найкраще пiд час уроку, коли
мiшеньсидить бiльш–менш непорушно. Тож i я, дiждавшись, коли учитель iсторiï одвернувся в iнший бiк, зарядив свою ручку вже готовою кулькою, прицiлився i вистрелив — прямо в щоку Васьковi.
Той одразу ж здогадався, хто вистрелив, i щойно учитель повернувся до дошки, як я дiстав кулькою у вухо. А, ти так! Ось я ж тобi!
Не зводячи з учителя очей, готую чергову кульку.
— Що ви весь час жуєте? — цiкавиться учитель. Вiдповiдаю, що й не думав жувати.
Вiн одвертається, i я, швиденько прицiлившись, стрiляю у Василя.
— Ви знову за своє?
I як вiн помiтив? Дивився ж зовсiм в iнший бiк!
— Якщо вам не цiкаво, можете вийти iз класу...
Я, звичайно, того й не подумав би зробити. Ще чого: вийти у коридор, де тебе одразу впiймає директор! Кладу ручку, слухаю уважно вчителя. Лясь!..
Василева вiдповiдь. Знову поцiлив у самiсiньке вухо. А вчитель, бач, i не помiтив! Мене так одразу засiк...
Ось вiн знову одвертається в iнший бiк, i я, не спускаючи з нього очей, одриваю клапоть паперу, починаю жувати. Потiм так само обережно i сторожко беру ручку, заряджаю готовою кулькою i, скосивши одне око на вчителя, швидко пiдношу трубку до рота...
Учитель теж, мабуть, пас мене скошеним оком, не iнакше. Бо не встиг я вистрелити, як вiн увiрвав свою розповiдь, розкрив класний журнал i щось там сердито записав.
—
Погано... Тобi за поведiнку
погано, — шепоче Мишко, який сидить ближче до столу.
Я й сам знаю, що не
вiдмiнно. Уявляю, як мене викличе директор, як протиратимуть з пiсочком на класних, а то й на загальношкiльних зборах, як пошлють мамi записку, i менi вже не хочеться жити.
До того ж я не так давно був у директора
в гостях. Вiн мене попередив, що йому вже набридли побачення зi мною (наче я ïх прагнув!). Ще одна скарга — i нам доведеться розлучитися навiки.
Та пересторога найбiльше мене налякала. Я б, звичайно, од того не вмер, бо не палав особливою любов'ю до директора, але вся бiда в тому, що разом довелося б розлучатись i з школою. А куди я пiсля цього подамся? I що скаже мама?..
Мишко, що сидить поруч, теж переживає за мене, шепоче, що я повинен одразу, як тiльки iсторик вийде з класу, наздогнати його i попросити, щоб вiн викреслив iз класного журналу оту не потрiбну нiкому оцiнку. Я киваю головою у вiдповiдь, ладен зробити що завгодно, аби лишитися у школi. Тож як тiльки пролунав дзвоник, кидаюся слiдом за вчителем:
— Миколо Платоновичу! Миколо Платоновичу!
Iсторик зупинився. Вiн дуже високий, дивиться на мене зверху вниз, i скельця його окулярiв поблискують строго й неприязно.
— Я вас слухаю.
— Миколо Платоновичу, я бiльше не буду... Я ненавмисно, Миколо Платоновичу...
Бубоню поспiхом, бо дуже боюся, що вiн мене не дослухає. Одчиняться дверi класiв, звiдти посиплються учнi, оточать нас, переб'ють — тодi я пропав!
Брови Миколи Платоновича недовiрливо лiзуть угору:
— Ненавмисно?.. Як це ненавмисно?
I тодi я випалив фразу, якоï не прощу собi, доки й житиму:
— Це у мене Гаврильченко стрiляв... Коли б не вiн, я б нiколи... Я бiльше не буду, Миколо Платоновичу!
Iсторик якусь хвилину вагається, потiм розкриває класний журнал, перекреслює погану оцiнку.
Я йому навiть не подякував, бо ладен був вiдкусити собi язика...
Як я мiг продати найкращого друга? Хiба не можна було умовити вчителя i без цiєï пiдлоï фрази?
Цiлий день не мiг дивитися Василевi у вiчi. А вiн, наче навмисно, все пiдходить до мене то з тим, то з iншим i розмовляючи кладе на плече руку. Рука та здавалася менi такою важкою, що я аж гнувся пiд нею.
Що б вiн сказав, якби довiдався про ту мою фразу!
I вiн таки довiдався, тiльки трохи пiзнiше. Бо я досить швидко забув обiцянку, дану iсториковi, хоч чесно намагався не порушувати дисциплiни. Але життєвi обставини часом складаються так, що найблагороднiшi намiри летять шкереберть. Тож я знову попався на чомусь, i Микола Платонович, який мав добру пам'ять, при всьому класовi сказав:
— Того разу ви звернули все на Гаврильченка. Тепер я бачу, що ви говорили неправду...
— Нiчого я вам не казав!
— Як — не казали?
Обличчя учителя почервонiло, мабуть, не менш, нiж моє. Вiн дуже розгнiвався, але не його гнiв i навiть не погана оцiнка, яку вiн от–от поставить, зараз печуть мене. Потилицею, спиною, серцем вiдчуваю вражений погляд Гаврильченка i вже кричу на весь клас:
— Неправда! Нiчого я не казав!
Учитель, мабуть, зрозумiв, що зi мною коïться щось незвичайне, не став сперечатися. Тiльки сердито стенув плечима i сказав:
— Сiдайте...
Забув навiть поставити менi погану оцiнку. Хоч я зараз дуже хочу, щоб вiн поставив
погано, щоб директор вигнав мене зi школи, щоб мене переïхала машина, щоб я лежав У лiкарнi i, помираючи, казав Васьковi, що то все неправда...
— Нiчого такого я не казав, — бубоню до Мишка, бо не можу мовчати: мене щось душить за горло.
— От повiриш, що не казав, — пристаю на перервi до Кiма, бо менi здається, що всi тiльки й думають про ту мою фразу.
Хлопцi — i Мишко, i Кiм, i iншi — вiдповiдають, що вiрять, чому б не повiрити, та менi од того не легше.
Навiть у суботу, коли ïхали з Федьком додому, я переконував його i себе, що не мiг того сказати! Але Федько, у якого шкiра як у носорога, досить байдуже поставився до моєï трагедiï. Вiн тiльки поплямкав губами й сказав:
— Найшов з чого журитись! От приïдеш додому, повечеряєш — враз усе забудеться.
В мене аж руки засвербiли ляснути Федька по пицi. Одсунувсь од нього подалi, не хотiв бiльше нiчого чути. Дививсь у вiкно, думав приречено, що Васько нiколи менi не повiрить, як я його не переконуватиму.
Але Василь швидко пересердився. Я був на сьомому небi од щастя. Думав про те, який вiн чудовий хлопець! Менi хотiлося зробити для нього щось незвичайне, щоб вiн зрозумiв, як я цiную нашу дружбу. Коли б це було на вiйнi, я б кидався пiд усi кулi, щоб захистити його.
Однак вiйною поки що не пахло, i кулi не свистiли довкола. Тож свiй героïчний вчинок довелося вiдкласти на невизначений час, а прислужитися Василевi iншим.
Хтось сказав, що бог кохання Амур прилiтає до нашоï краïни навеснi разом з птахами, а пiзньоï осенi, з настанням холодiв, збирає свою амунiцiю i вiдлiтає у вирiй — у далекi теплi краï.
Може, i вiдлiтав регулярно той Амур iз першими журавлиними ключами, вимахуючи прозорими крильцями, але того року вiн одбився од журавлиноï зграï та й залетiв до нашого класу — вiдпочити i погрiтися. I чи то ми йому так сподобались, чи не було уже сил для дальшого льоту, тiльки лишився той грецький бог Амур у нашому дев'ятому
Вна всю зиму, аж до весни: нам — на любов та кохання, учителям — на горе й сльози.
Я не знаю, де мешкав той веселий i лукавий божок: на дошцi чи десь аж пiд стелею, та, зрештою, це не так i важливо. Зiгрiвшись i трохи оговтавшись, вiн зняв з плеча лук, вийняв стрiли та й заходився стрiляти, поцiляючи прямiсiнько в нашi серця.
Перший потрапив пiд пострiл Мишко Кононенко. Стрiла вп'ялась йому в груди, напустила повне серце отрути. Iнкубацiйний перiод тривав щось iз тиждень, а потiм з'явилися всi ознаки любовноï лихоманки.
Мишко став крутитися на партi й раз по раз оглядатися. Я знав, на кого вiн дивиться: на третiй партi за нами сидiла Мiля, яка вдавала, що тi погляди зовсiм ïï не стосуються. Коли ж Мишко одного разу пiд великим–великим секретом дав менi прочитати записку од неï й обличчя його при цьому аж плавилось вiд iдiотського усмiху, я зрозумiв, що вiн остаточно загинув. Вiд дiвчачого ненависника, гордого козака й заповзятого мушкетера лишилася одна тiнь, та й та вже йому не належала...
А за Мишком захворiв Гаврильченко. Ознакою хвороби було те, що вiн знову взявся за вiршi. Не про лiтаки або планери, а про такi гiднi зневаги речi, як зорi у небi, солов'ï у кущах, мiсячнi ночi й очi дiвочi.
Я був приголомшений i не знав, що вiдповiсти Василевi, коли вiн з жалiсною усмiшкою чекав мого присуду.
Вiршi були препоганi. Ïх не рятували нi зорi, нi мiсячнi вечори, нi солов'ï. Та в мене бракувало духу сказати йому про це.
— Вони нiчого... Подобаються... — мимрив я, давлячись власною брехнею.
— Правда?!
Василь розцвiтає. I тодi я не витримую. Єхидно запитую, показуючи на рядок, де йдеться про якусь дiву з мерехтливими, як зорi, очима:
— Про кого це ти?
— Та–а...
Уникає мого погляду, ще бiльше бентежиться. Потiм, забравши в мене вiршi, запитує несмiливо:
— Я проведу тебе пiсля урокiв. Добре?
До кiнця занять мене мучила цiкавiсть: що йому треба? I коли ми вийшли, коли мовчки пройшли один квартал, другий, Василь запитав:
— Скажи: ти менi друг?
— А ти й досi сумнiваєшся? — вiдповiдаю обережно. Вiн мов i не почув.
— Ти скажеш правду, як я тебе запитаю?
Василь дивиться менi прямо у вiчi.
Облизую пересохлi губи, вiдповiдаю, що казатиму правду. Невже довiдався, що я бовкнув учителевi iсторiï у коридорi?
— Скажи... Ти любиш... Нiну?
Стою якийсь час нi в сих нi в тих. Василь застукав мене зненацька: нiколи не сподiвався, що вiн про це запитає. До того ж я й сам ще добре не знаю, люблю Нiну чи нi. Вона менi подобається, менi радiсно, коли зустрiчаю ïï, i сумно, коли з нею прощаюся, але хiба можна твердити, що це вже любов? I хiба в цьому можна комусь зiзнаватися, навiть найближчому друговi?
— Звiдки ти взяв? Дуже менi потрiбна Нiна Рибальченко!
Василь, почувши вiдповiдь, хапає мою руку, щосили тисне ïï, обiцяє упросити iнструктора, щоб покатав мене на лiтаковi.
А я, зовсiм збитий з пантелику, лише клiпаю на нього очима...
Тiльки згодом, коли сидiв за столом i розв'язував задачку, мене осяяла думка: Васько втрiскався у Нiну!
Так ось чому вiн допитувався, чи люблю я ïï.
Сиджу, мов сич, i менi вже не до задачки, не до урокiв. Менi здається, що я теж люблю Нiну. Ну, хай iще не люблю, хай тiльки починаю любити. Бо вона менi як друг, як вiрний товариш.
А хiба Васько не друг? Хiба я не завинив перед ним, хiба не поклявся, що спокутую оту свою провину?
Наступного дня, одержавши вiд Нiни записку з пропозицiєю пiти в кiно, я вiдповiв, що сьогоднi не можу, що хай сходить iз Василем. I так вiдповiдав щоразу. А коли ми поверталися iз школи втрьох (я завжди пильнував, щоб не лишитись наодинцi з Нiною) i доходили до вулицi, на яку менi треба було завертати, я завжди поспiшав попрощатися з ними.
Спочатку Нiну це дивувало i, мабуть, трохи ображало. Та згодом вона вже й не зверталась до мене. Не писала записок, не запрошувала бiльше в кiно: адресувала все те Василевi. I нашi спiльнi уроки з нiмецькоï зачахли самi собою.
ПРО ТЕ, ЯК Я МАЛО НЕ СТАВ ВIДМIННИКОМ I ЯКА Б ЦЕ БУЛА РАДIСТЬ МАМI
Благородний цей намiр виник у мене в дев'ятому класi.
Щоправда, й ранiше час од часу з'являлася думка:
А чому б i менi не стати вiдмiнником? Що я, гiрший од Iкса чи ледачiший од Iгрика?
Отримував я посереднi оцiнки не тому, що не мiг запам'ятати сказане вчителем, а тому, що висидiти спокiйно сорок п'ять хвилин мiг хiба що кам'яний iдол, та й то якби його не чiпали сусiди. А як той шепне, той щипне, той намалює щось смiшне та тихцем показує,— уже й пропустив якийсь шмат учителевоï розповiдi повз вуха, уже й лупаєш безпорадно очима, коли зненацька учитель запитає:
— Повторiть, що я тiльки–но розповiдав?
До того ж якби у класах не було вiкон або були вони десь аж пiд стелею, якщо вже потрiбне свiтло. А то на всю стiну, щоб видно було все, що дiється поза школою. Он дядько щось на возi повiз: цiкаво, що там у нього? Он зупинились двi жiнки: стоять, вимахують одна до одноï руками, мовби сваряться. Поб'ються чи нi? А ось iще цiкавiше: горобець. Примостився на лутцi, зазирає до класу.
Пам'ятаю, як ще в п'ятому класi до нашого вiкна унадився цап. Пiдiйде, бувало, постука у шибку рогами i лиже скло — посила повiтрянi поцiлунки. Спробуй утриматись од реготу!
Ми реготали, а вчителька сердилась i посилала когось одiгнати тварину. Та тiльки учень повертався назад, тiльки сiдав за парту, як цап знову: тук–тук у вiкно.
Потiм учителька дiзналась, чому цап заглядає саме в наше вiкно, в нижню шибку: ми ïï натирали сiллю...
Отож думка, чому б i менi не стати вiдмiнником, мелькала у мене й ранiше. Коли в кiнцi року, наприклад, вручалися похвальнi грамоти та подарунки. Це було б здорово, вийти на очах всiєï громади до столу i прийняти iз рук самого директора похвальну грамоту! Це було б непогано: стати вiдмiнником уже хоча б заради того, щоб тебе не так часто викликали до дошки! Адже вiдмiнникiв учителi майже нiколи й не питають. Хiба вже тодi, як увесь клас не може вiдповiсти.
Тiльки якби ж вiдмiнникiв зовсiм не питали! А то: викличуть не викличуть, а ти готуй все одно. Сиди день i нiч над пiдручниками i — цiкаво тобi чи не цiкаво — все учи назубок. Тож чи варта шкура вичинки? Мабуть, що не варта.
Однак у дев'ятому класi справа повернулася по–iншому. Якось Марiя Федорiвна сказала, що учнi, якi одержать атестат вiдмiнника, матимуть право поступати до iнститутiв без екзаменiв. До того ж ïх зараховуватимуть у першу чергу.
Я й задумався. Чого найбiльше не любив, так це екзаменiв. Я ïх просто терпiти не мiг. А тут можна буде уникнути, якщо стати вiдмiнником.
До того ж не пропадуть i два мiсяцi лiтнiх канiкул, коли треба буде день i нiч гибiти над пiдручниками. А так розважайся, як хочеш.
Що й казати: перспектива досить зваблива.
Того вечора я виписав у два акуратнi стовпчики предмети: один був маленький — з вiдмiнними оцiнками, а другий удвiчi довший.
— Що ти пишеш? — зацiкавився Федько. Вiн кiнчав уже десятий клас, i йому, звiсно, пiзно було думати про атестат вiдмiнника.
Я охоче пояснив i розповiв про свiй намiр.
— Ти — вiдмiнником? — вирячив на мене очi Федько. Покрутив головою, потiм переконано сказав: — Нiчого в тебе не вийде! Хоч лопни, хоч трiсни, а вiдмiнником не станеш!
— А звiдки ти знаєш?
— Знаю.
В мене одразу псується настрiй. Вiдчуваю, що все те вiн каже навмисне, аби тiльки мене подратувати, а не можу не гнiватись.
— Я теж про тебе знаю... — кидаю, щоб позлити його.
— Що ти там знаєш? — насторожується Федько.
— Думаєш, не знаю, як ти козу доïв? Щоб хазяйка не бачила...
Мене рятують ноги. Та ще те, що були одчиненi дверi. Федько ганявся за мною як скажений, але, звичайно, не мiг мене наздогнати. I коли вiн, засапаний, ставав, я теж зупинявся й дражнив:
— Козодiй! Козодiй! От розкажу в школi, як ти козу видоïв, знатимеш тодi, як я не стану вiдмiнником!
Федько зривається з мiсця. Вiн би мене вбив, якби впiймав. А до мене знову повертається гарний настрiй. I впевненiсть, що я таки стану вiдмiнником. Федьковi на зло.
Вирiшив почати з понедiлка. Серед тижня воно якось не з руки: не встигнеш i оглянутись, як уже субота. Хай погуляю востаннє, наберуся сил, бо не розгинатиму ж потiм спини нi вдень нi вночi.
Повертались додому iз Федьком у рiзних вагонах: я нiяк не мiг простити йому тiєï недовiри. Може, тому i вдома не витримав, подiлився своïм намiром iз братом:
— Не вiриш?
Сергiйко сказав, що вiрить, тiльки якось байдуже сказав, аби вiдчепився. Лаштував саме реактивний двигун для самохiдного катера: коробки з–пiд зубного порошку
Пiонерз металевою впаяною трубкою. А коли вiн чимось заклопотаний, все iнше йому — до лампочки. А менi ж потрiбний спiвчутливий слухач.
Хiба що мамi сказати?
Досi мав намiр розповiсти вже тодi, як стану вiдмiнником. Або не розповiдати зовсiм, а лише показати атестат з вiдзнакою. Щоб мама i очам не повiрила.
Але коли то ще буде! Треба сказати сьогоднi, бо як не скажу, то, мабуть, i заснути не зможу.
Мама перестилає саме постiль, мiняє бiлизну. Заходжу збоку й кажу якомога байдужiше, мовби менi все те раз плюнути:
— Знаєш, що я надумав?
— Що ж ти надумався?
— Стати вiдмiнником!
Всього чекала мама од мене, тiльки не цих слiв.
— Ти хочеш стати вiдмiнником? — перепитала мама, не вiрячи, мабуть, власному слуховi.
— Може, не вiриш? — запитую в свою чергу ображено.
Мама поспiхом вiдповiдає, що вiрить. Тiльки для неï це так несподiвано...
— А ти, бачу, й не рада, — все ще дуюсь на маму.
— Дурненький! Як би це мати не радiла синовi–вiдмiнниковi.
На очах у мами вже сльози. Вона i смiється, i от–от розплачеться. Обiймає мене за плечi, примовляє схвильовано:
— Боже, як тебе вигнало! Чи я коли думала, що в мене буде такий син?..
I менi стає так хороше, наче я уже вiдмiнник. А всi труднощi, що ïх я мав побороти, давно лишились позаду.
Ми довго сидiли поруч на лiжковi, що його мама так i не встигла заслати. На пiдлозi валялася ковдра, та мама забула про неï, а я боявсь нахилитися, щоб не скинути мамину руку, яка лежала на моєму плечi. Ми мрiяли про iнститут; до якого тепер я обов'язково втраплю...
Потiм мама звелася, ласкаво провела долонею по моïй непокiрнiй чупринi:
— Лягай уже, вiдмiннику мiй золотий.
I я швиденько роздягнувся, пiрнув у постiль i майже одразу заснув, зiгрiтий думкою, як добре бути вiдмiнником.
Прокинувся зовсiм переконаний, що мiй намiр незабаром здiйсниться. До того ж мама спекла такий високий та рум'яний пирiг, що я вже не мiг не стати вiдмiнником.
Наласувавшись отим пирогом, вийшов на вулицю. Перша, кого я зустрiв, була Сонька. Недбало привiтався до неï, вона ж блиснула на мене очима, єхидно спитала:
— Що це ти мов кiлок проковтнув?
Сонька лишилася Сонькою, хоч i вигнала нiвроку — зовсiм дiвка. Хотiв пройти мимо, не заводитись, але не витримав:
— Спробувала б ти в нашiй школi потягти на вiдмiнника!
— На вiдмiнника? Ти?! Ой, тримайте мене, бо впаду!
Розкрила ротяру, регоче, аж виляски йдуть. I нащо я з нею завiвся? Знаю ж, що за штучка. Йду геть, а вона гукає услiд:
— Як заробиш
вiдмiнно, то вдар телеграму!
А щоб ти сказилася! Зiпсувала настрiй одразу. Повеселiшав, стрiвши Ванька. Заради недiлi Ванько вирядився, наче збирався iти фотографуватись для газети. Начищенi черевики, чорнi сукнянi штани, чорна шинеля з мiдними гудзиками, ще й новенький картуз з оксамитовим околишем i лакованим козирком. Надворi мороз аж трiщить, вуха одморозити запросто, а Ваньковi хоч би тобi що: каже, що зовсiм не холодно.
— Це що! Спробував би ти на паровозi! Мороз — не мороз, а ти виглядай, хоч умри... А швидкiсть, знаєш, яка? Сiмдесят кiлометрiв та ще й проти вiтру!
Заздрiсно дивлюсь на Ванька. От уже кому повезло! Але ж i менi є чим похвастатись.
— А менi довелося–таки стати вiдмiнником. Не дуже й хотiлося, та що поробиш, коли в iнститути приймають без iспитiв...
— Важко, мабуть? — спiвчуває Ванько.
— Не так щоб i важко, тiльки дуже марудно. Як чого в класi не знають, так учителi всi до мене: поможи... Наче я за всiх думать повинен! А коли iнспектор приïде, то мене тiльки й питають...
Ванько з повагою дивиться на мене. От уже вiрний товариш: що б ти йому не змолов — повiрить i не зблимне! Думаю, що б його ще сказати Ваньковi, i пригадую зустрiч iз Сонькою. Як вона реготала й кричала про телеграму.
— А ти на неï наплюй! — раïть Ванько. — Вона як була дурнувата, так дурною й лишилася: замiж виходить!
— Замiж?
— А ти досi не знав? Про це ж у нас тiльки й дзвонять!
Не можу повiрити. Хай би хто завгодно, а то Сонька.
I який божевiльний наважився женитись на нiй? Жити набридло, то вирiшив укоротити собi вiку?
— Вони всi, дiвчата, намаханi, — фiлософствує Ванько. — Як тiльки семирiчку закiнчить, так i цiлиться замiж. Аж дивитися гидко!
Ванько чвиркає презирливо крiзь зуби, i я за ним чвиркаю. Сповненi погорди до несерйозного дiвочого роду, поважно простуємо вулицею.
У понедiлок, повернувшись зi школи, сiдаю одразу до урокiв. Тепер хай хоч камiння з неба — не встану з–за столу, поки не вивчу все до кiнця!
Дiстав чисту газету, заслав свою половину столу. Розклав старанно пiдручники й зошити, помилувався, пiдсунув стiлець.
Отже, що в нас завтра на першiм уроцi? Фiзика? Давай сюди фiзику!
Тiльки знайшов потрiбну сторiнку, тiльки ухнюпився — на порозi Федько. Та ще й не сам, а з товаришем.
— Роздягайся! — Федько до товариша. — Я тобi зараз усиплю!
Той роздягається, а менi вже цiкаво, що ж вiн усипле. Вдаю, що заглибивсь у фiзику, i тихцем позираю на них. Ага. Федько дiстає шахiвницю.
Сiли по той бiк столу, розставляють фiгури. Федько хапає два пiшаки, затискає пiд столом у кулаках.
— У якiй руцi: в правiй чи в лiвiй?
Його товариш не бачив нiчого, а я помiтив одразу, що Федько змахлював: узяв обидвi чорнi фiгури. Так ось чому я нiколи не мiг угадати, в якiй руцi бiла!
Злий на Федька, попереджаю товариша:
— Не вгадуй: у нього в обох руках по чорному пiшаковi.
— А ти чого лiзеш! — спалахує Федько. — Готуй своï уроки, а до нас носа не сунь!
Як це не сунути, коли отаке шахрайство! Та й товариш пристає на мiй бiк. Каже, щоб я узяв бiлий i чорний пiшаки, бо Федьковi вiн бiльше не вiрить. I я, гордий довiр'ям, одкладаю на хвилинку пiдручник, беру двi фiгури, ховаю руки пiд стiл:
— В якiй?
— У правiй.
У правiй руцi в мене чорний пiшак. Однак я не розгублююсь: швиденько мiняю пiшаки i кладу на стiл бiлий. Дуже ж бо хочеться, щоб Федько сьогоднi програв.
Починається гра. З кожним ходом вона все бiльше загострюється. Федько i товариш все частiше сперечаються, вириваючи один з одного ту або iншу фiгуру, я встряю у сварку, вiд чого справа все бiльше заплутується, i ми уже втрьох кричимо один до одного як навiженi.
— Маю я право переходить чи не маю? — допитується Федько.
— А ти менi дозволяв? — не поступається товариш.
— А ти йому дозволяв? — сiкаюсь i я.
— То вiн руку одiрвав, а я не одривав!
— Одривав, одривав! — кричу я, хоч, убий мене грiм, нiчого не бачив. — Постав фiгуру на мiсце!
Отак потроху й виграєм у Федька партiю.
— Мат! — оголошує переможно товариш.
— Мат! Мат! — пританцьовую я.
Федько аж посинiв. Нiколи не думав, що вiн так переживатиме. Змiтає фiгури з дошки, починає розставляти заново.
— Ще одну? — питає товариш.
— Не одну, а двi, — вiдповiдає похмуро Федько. — З контровою.
— А як я виграю й цю?
— Все одно з контровою... А ти чого над головою стовбичиш? — Це вже до мене. — Готуй своï уроки, а нам не заважай!
Федькiв товариш одразу ж заступається за мене. Каже, що я зовсiм ïм не заважаю, що можу дивитися, скiльки захочу. Я, звiсно, не мiг знехтувати таким ласкавим запрошенням: знову встряю в кожну суперечку, гарячкую не менш од них.
Так ми зiграли аж тринадцять партiй: вiсiм виграли ми, п'ять виграв Федько. I коли, вже зовсiм почманiлi, склали шахи, була одинадцята вечора.
Вирядивши товариша, Федько став лаштуватись до сну. Я ж стояв над розкритим пiдручником, не знаючи, що робити. Сiдати зараз за фiзику — не встигну пiдготувати iншi уроки. Братись за iншi уроки?.. А Федько позiхає й позiхає. Та хоч би мовчки, а то завива, мов гiєна.
— Ти ще довго сидiтимеш?
— Та менi ж фiзику треба! — мало не плачу з вiдчаю. — I географiю, й нiмецьку...
— Завтра пiдучиш. Ранiше встанеш... А сьогоднi не вийде нiчого: уже спати пора.
Бачу й сам, що пора. В головi аж макiтриться i в горлi дере — так накричався. I де вони взялися на мою голову зi своïми шахами!
Виправдовуюсь перед власним сумлiнням, що я зовсiм не винен: аби не шахи — сидiв би весь вечiр не розгинаючись.
З завтрашнього дня i почну. А як Федько ще кого приведе, скажу, щоб iшли в iншу кiмнату... Не заважали щоб...
Однак другого дня менi знову не вдалося засiсти за уроки. Чи то вже така моя доля, як щось загадаю, неодмiнно хтось та переб'є! Учора Федькового товариша нечиста сила принесла, а сьогоднi, тiльки–но сiв за парту, як Мишко менi й каже:
— Только, послухай, яка iдея. Пiсля урокiв всiм класом гайнемо на рiчку. На ковзани...
Ну, хто може втриматись од такоï спокуси? Я, правда, сказав, що у мене нема ковзанiв, але Мишко враз одрiзав усi дороги до вiдступу:
— Я тобi своï даватиму... Навперемiнки.
Хочеш не хочеш, доводиться погодитись. Коли б хоч один Мишко йшов, тодi ще подумав би. А то ж увесь клас! Он i Василь Гаврильченко пiдморгує весело: показує з–пiд парти ковзани...
Що ж, доведеться всерйоз братися за навчання уже з середи. Середа, четвер, п'ятниця... Суботу не варто рахувати, в суботу поки доберешся додому, то вже й спати пора... Зате в недiлю цiлий день, з ранку до вечора, — ого, скiльки встигнути можна!
— То пiдеш?
— Пiду! Тiльки ж гляди: ковзани невперемiнки!
Ох, i весело ж було на ковзанцi! Лiд, як дзеркало: мчиш, аж дзвенить у вухах. I дiвчата, i хлопцi: та впала, той не встиг зупинитися, та головою в замет. А iнший навмисне покотився пiд ноги: мала куча, бiльша лучча!.. Смiх, вереск, крик — вiк би звiдси не йшов! I мороз — не мороз. Градусiв двадцять, а то й двадцять п'ять, а нам хоч би що! Щоки палахкотять, руки горять — i рукавичок не треба.
А як сiло сонце та зiйшов мiсяць, то й зовсiм як у казцi: снiги синi–синi, а крига аж чорна. Мчиш щодуху, i мiсяць жовтий перед тобою бiжить. ïхав би й не зупинявся.
Поверталися, коли вже зовсiм стемнiло. I весь наш Верхнiй виселок як на долонi: вогнi, вогнi. То ланцюжками, то трикутниками, колами. Мовби хто взяв та й понавiшував свiтлякiв.
Зайшов до кiмнати, глянув на годинника: знову одинадцята. Хоча б мiг i не дивитися, бо Федько уже спав.
Цього разу совiсть не так мене мучила, як учора: весь клас же не сидiв за уроками. Навiть нашi круглi вiдмiнницi, Мiлька та Олька, i тi не втримались од спокуси.
Завтра, як тiльки уроки закiнчаться, так бiжка прямо додому. Засяду i до пiвночi не вилiзу з–за столу!
З твердим отим намiром i заснув.
I я б таки засiв за уроки i одержав би вiдмiнну оцiнку — одну, а то й двi, якби не Мiля: пiдлiзла до мене iз своєю книжкою, наче ïï хто намовив. Я в цей день саме чергував: провiтрював клас, пильнував, щоб була чиста дошка, то й не мiг не помiтити, що Мiля — дзвiнок, не дзвiнок — не виходить з класу. Сидить за партою як пришита. Уткнулася носом у якусь грубу книжку, нiчого не бачить, не чує.
Цiкаво, що вона там читає?
— Ти чого не виходиш iз класу?
Ледь одiрвалася од книжки. Очi затуманенi, нiчого перед собою не бачить.
— Що ти читаєш?
—
Агасфер.
— Цiкава?
— Дуже цiкава!
— Дай подивитись.
Мiля неохоче розстається з книжкою.
Ежен Сю,
Агасфер, переклад з французькоï. Видано ще до революцiï — де ïï Мiля вiдкопала? Зачитана так, що окремi сторiнки зовсiм не тримаються купи — випадають з книжки. Одразу видно, що дуже цiкава: нуднi книжки цiлi–цiлiсiнькi.
— Дай почитати!
Мiля треться–мнеться. Каже, що книжка чужа, що ïй самiй дали на кiлька днiв i має повернути в суботу. Та менi вже здається, що я помру, як не прочитаю
Агасфера!
— Хiба що не бiльш, нiж на два днi, — каже нарештi Мiля. — Я сьогоднi закiнчу, а ти щоб у п'ятницю принiс... Встигнеш прочитати?
— Встигну... День i нiч читатиму!
Нiс книжку додому як найдорогоцiннiший скарб. Не разом iз пiдручниками, а пiд пальтом, на грудях. I коли б не зима, коли б не снiг, читав би ïï вже по дорозi. Щоб не марнувати дорогоцiнного часу.
Вдома вiдсунув пiдручника, поклав книжку на чисту газету, з головою поринув у читання.
Що то була за книжка, якби ви знали! Два днi прожив, як у туманi...
Отож з усього тижня лишилася тiльки п'ятниця. А що за один день можна зробити? Нiчогiсiнько! То чи не краще розпочати з наступного тижня, з понедiлка?..
Та моïм благородним намiрам не судилось здiйснитися i наступного тижня: якраз у понедiлок, наче на зло, ми писали контрольну з тригонометрiï. Iз трьох задачок я розв'язав тiльки двi, та й то в однiй припустився помилки. За що й отримав посередню оцiнку.
До того ж Марiя Федорiвна записала в щоденник зауваження: пустував на уроцi. Я й не думав пустувати, надув тiльки гумового чортика, який, коли його випустити з рук, плаче, мов немовля.
Я мав намiр, як тiльки подзвонять i Марiя Федорiвна вийде з класу, пiдкинути його комусь iз дiвчат.
А Мишко раптом лясь мене по руцi, чортик випорснув та и заголосив
ува! ува!пiд ногами у вчительки.
Марiя Федорiвна саме декламувала найулюбленiший свiй уривок iз
Фата моргана, отой, де iдуть дощi й холоднi осiннi тумани... Якраз коли вона запитала з трагедiйним надривом у голосi:
Де небо? Де сонце?..— чортик i закричав ïй у вiдповiдь, мовби й справдi тужив за небом i сонцем.
Клас тихенько смiявся — не було смiшно тiльки менi...
В цей вихiдний мама не заходжувалася коло пирога: переконалася, мабуть, що пекти для мене пирiжки — тiльки борошно переводити. Та я й не був на маму в претензiï: розумiв, що сам винен. Хоча, якщо розiбратись, то нiякоï особливоï вини моєï й не було.
Адже я так хотiв стати вiдмiнником!
ОСТАННIЙ ШКIЛЬНИЙ РОЗДIЛ
У нашому класi що не учень, то й якесь нове захоплення. Мишко, наприклад, бiльш од усього любив стрiляти: мрiяв стати снайпером. Як побачить малокалiберну, аж затруситься. Кiм збирав поштовi марки: якось принiс до школи три великих альбоми. Кожна марка акуратно наклеєна, ще й цигарковим папером прикрита. Показував сам — не дозволяв i пальцем доторкнутись. Калюжний спершу бiгав на човен, а з дев'ятого вступив до футбольноï команди. I коли восени, вже в десятому, наша шкiльна команда завоювала першiсть i ïï фотографiя була вмiщена в районнiй газетi, вiн i зовсiм задер носа. Ходить — на нас i не гляне. I все, що тiльки лежить на дорозi, обов'язково носком копне. Я книжку якось упустив, то вiн i ïï запузирив пiд самiсiньку стелю.
Ну, ми його й провчили: я i Мишко. Я задавак не терплю, а Мишко i поготiв.
Принесли до класу цеглину, загорнули в газету й поклали недалеко од дверей. I кожному, хто вбiгає в клас, кричимо, щоб не чiпав: то для Калюжного гостинець.
Аж ось i Калюжний. Побачив пакунок, розiгнавсь та й буц! — щосили носком. Хотiв, мабуть, зафутболити пiд стелю. Тiльки цеглина — не книжка, цеглина лежить, як лежала, зате Калюжний ухопився за ногу й поойкав до парти.
Ото щоб знав, як задаватись!
Василь Гаврильченко марив лiтаками. Пiсля дев'ятого класу по комсомольськiй путiвцi подався в авiацiйне училище. Проводжали ми його усiм класом i дуже гордилися. Нiна аж заплакала на перонi. Дiвчата ïï обняли, шепочуть, втiшають, а Василь одвiв мене вбiк, запитує:
— Ти менi писатимеш? Про хлопцiв, про дiвчат i... Нiну?
Сказав, що писатиму.
— Ти справжнiй друг! — вигукнув Василь i потис гаряче руку.
I я тепер щотижня пишу йому листи. Пишу бiльше вiршами, бо прозою нецiкаво, та й подiй якихось особливих немає, а у вiршах щось та й вигадаєш незвичайне.
У мене ж була пристрасть, яка не згасала усi шкiльнi роки i часто–густо заважала в навчаннi. Я багато читав, жадiбно поглинаючи все, що тiльки потрапляло пiд руки. Мамi нiколи було стежити за тим, якi книжки я ковтаю, тим бiльше, що вже десь iз четвертого класу я затямив, що зовсiм не обов'язково показувати старшим те, що читаєш. До цього висновку я пiдiйшов пiсля того, як, iще будучи учнем третього класу, на запитання гостя — iнспектора з району, що я читаю, дiстав та й показав йому грубу книжку. В iнспектора брови полiзли на лоба, коли вiн прочитав заголовок: то була
ПовiяПанаса Мирного.
— I багато ти встиг прочитати? — трохи отямившись, поцiкавився вiн.
— Уже дочитую.
— Що ж ти тут зрозумiв?
— Усе.
Я вже збирався розповiсти iнспекторовi, про що там написано, але мама вчасно заткнула менi рота. Вона сердито сказала, щоб я забирався геть i не смiв бiльше приносити без ïï дозволу нiяких книжок до хати.
— Де ти ïï взяв?
— У клубi. Ïх там навалом лежить...
— Щоб бiльше й ноги твоєï там не було! А цю книжку я сама однесу...
Спантеличений, вийшов iз хати. Нiяк не мiг зрозумiти, чому так здивувався iнспектор, побачивши книжку, i чому так розгнiвалась мама. Адже нiчого такого я в повiстi тiй не помiтив, хiба щось у самому кiнцi. Напевно, що так, раз мама не дала менi дочитати.
Пiзнiше я порозумнiшав: уже знав, яку книжку можна мамi показувати, а з якою треба ховатись од неï подалi: на горищi, на дровах у сараï, а то й десь у городi.
Крiм мами, мусив стерегтися ще й учителiв. Вони теж полювали за такими, як я. Особливо на уроках, коли дiстанеш книжку тихцем, розгорнеш на колiнах пiд партою та й читаєш. Бувало, так зачитаєшся, що учитель викликає, а ти наче глухий. Аж поки сусiд не штовхне пiд бока.
А скiльки разiв проïжджав зупинку, коли повертався в суботу додому! Зачитаєшся та й незчуєшся, як уже зупинка. I добре, коли поруч знайомий гукне, виходячи:
— Ти що, заснув? Виходь, бо далi поïдеш! Схопишся i прожогом з вагона.
У восьмому класi я перечитав майже всi книжки з нашоï шкiльноï бiблiотеки. Це було неважко, бiблiотека мiстилася в невеликiй кiмнатцi з двома чи трьома шафами, i бiльшiсть книжок я уже читав. Тодi старша пiонервожата, вона ж бiблiотекарка, порадила менi записатись у бiблiотеку Палацу культури. Там вистачить що читати, поки й школу закiнчу.
Бiблiотека займала другий поверх. Спершу треба було пройти величезний читальний зал, майже порожнiй вдень i переповнений увечерi, а вже iз залу потрапляв до абонементу: святу святих для кожного, хто кохався в книжках. Там, вiдгородженi невисоким бар'єром, стояли довжелезнi, аж пiд самiсiньку стелю, стелажi, вщерть забитi книжками. А за тiєю кiмнатою було ще двi, i там теж стелажi з книгами. Серед того неймовiрного багатства походжав завжди заклопотаний, завжди трохи сердитий Михайло Семенович — середнього зросту чоловiк iз сивим розпатланим волоссям i запаленими короткозорими очима.
Коли я несмiливо зайшов, вiн прискiпливо допитувавсь у лiтнього чоловiка:
— Ви хочете цiкаву книжку? Думаєте, ви один ïï хочете? Всi хочуть тiльки цiкаву книжку! А хто читатиме нуднi?
Та чоловiк i не думав сердитись на бiблiотекаря. Вiн весело вiдповiв:
— А нуднi то вже ви читайте! Вам за те грошi платять.
— Грошi, грошi! А ви ïх рахували, тi грошi? Чоловiк вiдповiв, що не рахував.
— Чого ж ви тодi говорите про грошi?
— Та я просто так... — виправдовувався чоловiк. — То ви дасте менi цiкаву книжку?
— А яку цiкаву книжку ви хочете?
— Дайте щось Гоголя.
— О, знову Гоголя! — сплеснув долонями Михайло Семенович. — I той хоче Гоголя, i тому дай тiльки Гоголя, — де я вам вiзьму стiльки Гоголiв? Ви що ж собi думаєте, нам тiльки Гоголя шлють?
Чоловiк вiдповiв, що не думає.
— Так чого ж ви усi хочете тiльки Гоголя?
Останнє запитання пролунало уже з–за стелажiв, бо Михайло Семенович таки пiшов по Гоголя.
— Оце вам остання, — сказав, повернувшись. Обережно гортав книжку, i обличчя у нього було таке урочисте, що i лiтнiй читач, i я пройнялись пошаною до тоненького томика.
Коли чоловiк, подякувавши, пiшов, Михайло Семенович перевiв погляд на мене:
— Ну, а де твоя книжка? Чи, не дай боже, уже загубив?
Зрозумiвши, що бiблiотекар прийняв мене за постiйного читача, вiдповiдаю, що я тут уперше.
— Ти прийшов записатися? — перепитує Михайло Семенович. — А п'ять карбованцiв принiс?
Мовчу, нiчого не розумiючи.
— П'ять, п'ять! — як глухому, повторює Михайло Семенович. — П'ять карбованцiв застави. Коли загубиш книжку чи не захочеш повернути, то ми вирахуємо з цих п'яти карбованцiв ïï вартiсть. Так у тебе є п'ять карбованцiв?
Кажу, що нема. Нема i не буде. Принаймнi ще рокiв iз шiсть, поки закiнчу iнститут та стану працювати.
— О, в нього нема п'яти карбованцiв! — вигукнув Михайло Семенович. — Вiн, бачте, учиться! I жде, поки тато–мама дадуть йому п'ять карбованцiв. А щоб заробити самому, так про те i не думає...
Бiблiотекар провадить далi свiй сердитий монолог, та я його вже не слухаю. Розчаровано кажу
до побачення, вiдступаю до дверей.
— О, вiн уже й розсердився! Краще б сказав, з якоï школи та що читав...
У мене знову прокидається надiя. Повертаюсь до столика, перелiчую прочитанi книжки. I що бiльше книжок я пригадую, то уважнiше слухає мене Михайло Семенович.
— Досить, — каже вiн. — Бачу, що ти таки дещо читав... Так у тебе нема п'яти карбованцiв? — знов за своє.
Кажу, що немає.
— Отакi ви всi. На кiно, на ситро є, а на книжки нема...
Вiн знову сердиться, однак виписує менi читацьку карточку.
— То що будем читати?
Мовчу, вагаючись. Попросити щось цiкаве — ще бiльше розсердиться. А нецiкавих книжок не пам'ятаю.
— Що дасте, — вiдповiдаю несмiливо.
— О, вiн уже не знає, що й читати! — вибухає Михайло Семенович. — Видавай ïм книжки та ще й думай за них! Що дасте, що дасте... А як нiчого не дам?
Останнє запитання долинає до мене вже з–за стелажiв.
Михайло Семенович повернувся невдовзi з цiлим оберемком книжок. Розклав на столi в акуратний рядок, запитав:
— Ну, може, хоч iз цих щось собi вибереш?
Щось собi вибереш! Та я ладен загребти ïх усi! Роздивляюся книжку за книжкою, i руки тремтять, i щоки горять. Одна ж бо вiд одноï цiкавiша, не знаєш, на якiй i зупинитися.
— Ось цю.
I по тому, як зблиснули очi Михайла Семеновича, зрозумiв, що i йому сподобавсь мiй вибiр.
Так я став у бiблiотецi своєю людиною. Минуло зовсiм небагато часу, як я там днював i ночував, допомагаючи Михайловi Семеновичу.
У нього, крiм мене, було ще кiлька таких помiчникiв, i всi ми вважали за щастя лишитись на вечiр, щоб допомагати Михайловi Семеновичу видавати книжки. Адже бiблiотека була досить велика, читачiв щовечора набивалось повнiсiнько, i тодi Михайловi Семеновичу хоч розiрвися. Та ще iз його звичкою не просто видати книжку, а обов'язково допитатись, чому саме цю, а не ту. Вiн був великим диваком, однак дивацтво його не вiднаджувало читачiв од бiблiотеки, навпаки — воно ïм подобалося.
Своє чергування ми щоразу починали з того, що розшукували окуляри Михайла Семеновича. Я й досi не знаю, для чого вiн ïх тримав. Бо скiльки його пам'ятаю, вiн жодного разу не користувався ними. Великi, в старомоднiй мiднiй оправi, вони або зависали на самiсiнькому кiнчиковi горбатого носа, i тодi очi Михайла Семеновича дивилися поверх оправи, або вiнчали високого лоба. Та найчастiше вони кудись таємниче зникали, i тодi лунав розпачливий крик Михайла Семеновича:
— Де подiлись моï окуляри? Хто взяв моï окуляри?!
I всi, хто був на той час присутнiй у бiблiотецi, включалися у пошуки. Бо поки пропажу не знайдено, Михайло Семенович вiдмовлявся видавати книжки. Пiдбiгав до кожного, сердито допитувався:
— Це ви взяли моï окуляри?
Врештi окуляри комусь потрапляли на очi. Знаходили ïх в найнесподiванiших мiсцях: помiж книжками, на пiдвiконнi, а то й пiд столом. Михайло Семенович урочисто чiпляв ïх на лоба i, наче нiчого не сталося, нацiлювавсь примруженими очима на чергового читача:
— Так вам хочеться цiкаву книжку? А я що, ïх друкую, цiкавi книжки?
Ми ходили помiж стелажами, дiстаючи однi томики и ставлячи iншi. Ми раювали в цьому книжковому царствi, i невдовзi я ввiйшов у таке довiр'я до Михайла Семеновича, що мiг брати з собою будь–яку книжку i читати ïï скiльки завгодно.
Звичайно, за таких обставин годi було й мрiяти про атестат вiдмiнника. Тут хоча б закiнчити iз добрими оцiнками, без посереднiх, та й вiд посереднiх ще нiхто не вмирав. Поступають же якось люди в iнститут, а чим я гiрший?
Михайло Семенович казав, що не гiрший. Переконував мене вступати в бiблiотечний, бо це був єдиний фах, гiдний його уваги. I я таки подав би туди документи, якби не друга свiтова вiйна, не напружене мiжнародне становище i не рiшення уряду призвати мене до лав Червоноï Армiï. Тож менi на деякий час довелося розпрощатися iз мрiєю про iнститут i лаштуватися до вiйськовоï служби.
Михайло Семенович тим був дуже засмучений.
— Що, може, буде вiйна?
Я сказав, що не буде. Адже нам нi з ким i воювати. Ми уклали пакт про ненапад з Нiмеччиною... Доводив усе це Михайловi Семеновичу iз запалом молодостi, а вiн тiльки похитував головою та посмiхавсь сумовито.
— Щоб у всiх було стiльки розуму, скiльки в словах твоïх правди! — вiдповiдав Михайло Семенович. Похитуючи головою, гiрко додавав: — Я стара людина, може, й не доживу, а ти таки доживеш i згадаєш, що я тобi зараз скажу: Гiтлер учиняє євреями, а мiситиме вами.
Я якось не взяв тодi до уваги отi пророчi слова. Спливли вони в моïй пам'ятi вже пiзнiше, в час вiйни, коли за плечима лишилась i школа, i рiк служби в армiï, i бiблiотека при Палацi культури з завжди трохи сердитим, заклопотаним, химерним i добрим Михайлом Семеновичем...
Однак надмiрне захоплення книжками не минуло для мене безслiдно. Окрiм того, що я не одержав атестат вiдмiнника, надi мною ще й нависла загроза залишитись поза армiєю через короткозорiсть, яку я набув, читаючи книжки. При самiй лише думцi про це мене починало тiпати. Це була б ганьба, яку навряд чи можна було б пережити.
Непридатний до стройовоï. Все одно, що калiка.
Тож до армiï мушу потрапити за будь–яку цiну. Хоча б для цього довелося обдурити всю медичну комiсiю.
Я уже довiдався, як перевiряють там зiр — саджають на стiлець, подалi од стiнки, на якiй висить таблиця з лiтерами: великими, меншими, ще меншими i зовсiм дрiбнюнiми, як маковi зернята. Лiкар стає бiля тiєï таблицi й указкою торкається лiтер: найбiльших, менших, ще менших, а ти ïх повинен називати...
Точнiсiнько така таблиця висiла у шкiльному медпунктi. Я
позичивïï i почепив удома на стiнi. З дня у день вивчав тi лiтери, яка за якою стоïть, аж доки безпомилково називав усi до найдрiбнiшоï, коли мене ганяв по таблицi Мишко.
Пiсля цього я вже смiливо мiг iти на медкомiсiю.
Не так давно я мрiяв стати танкiстом. Та, начитавшись морських оповiдань Станюковича, захворiв морем. Тому й заявив у вiйськкоматi, що хочу служити у вiйськово–морському флотi.
Вiйськовий комiсар щось позначив у блокнотi, i я, вiдчуваючи себе вже моряком, гордо вертався з вiйськкомату додому.
ПРОВОДИ
— I коли ти вже станеш дорослим?
Мама всмiхнулася — спасибi й на цьому! Правда, усмiх торкнувся лише маминих вуст, а очi ще печальнi. Дивиться так, мовби оце мене бачить востаннє. Менi аж недобре: не переношу, коли хтось журиться. Або, ще гiрше, плаче.
А в усьому винна Олька Чровжова. Припекло, бач, похвастатись, що вже в iнститутi. Прибiгла, мов карбованця по дорозi знайшла.
— Завтра до армiï?
— Та завтра, — вiдповiдаю стримано: що ви, жiнки, розумiєтесь на цьому!
— Я тебе проведу... Можна? — це вже до мами. Наче ми й досi маленькi, ïй–бо! Щоб питати ото дозволу в старших.
— Проводь, якщо хочеш, — вириваюсь поперед мами. — Тiльки ми вийдем удосвiта.
— А ти мене гукнеш. Iтимете ж мимо...
— Як не забуду — гукну.
Могла б уже й iти. Так нi: вертиться й вертиться.
— То, може, десь недалеко й служитимеш?
Мене аж пересмикнуло: насмiхатись iз мене прибiгла, чи що?
— Недалеко! А Тихого океану не хочеш? Або Льодовитого!
Хоч досi переконував маму, що служитиму тiльки на Чорному морi. Щоб не так було ïй страшно. Бо при однiй лише думцi про океан, про урагани та шторми в неï серце холоне. На Чорному ж морi, здається мамi, i вiтри слабшi, i хвиля менша.
— Так ти будеш плавати на кораблях? Ой, як цiкаво!
— На лiнкорi, — поправляю зверхньо. Бо ще й справдi Оля може подумати, що служитиму на якомусь там цивiльному коритi.
— Це ж аж чотири роки, — вставляє своє слово мама. — А вiн, дурний, радiє...
Отi чотири роки служби на флотi найбiльше маму й страхають. Коли дiзналася...
