На конi й пiд конем
страница №11
..., куди я попросився, — обмерла. Адже у пiхотi всього два роки, а тут аж чотири!— Ти ж перезабудеш усе! I так у головi нiщо не тримається!
Мамi пече одне — iнститут. Нiяк не може зрозумiти того, що флот i пiхота — як небо й земля. Ось вiдслужу рiк або два, приïду у вiдпустку в морськiй формi, тодi й буде видно, що краще: пiхота чи флот!
Щоб зам'яти неприємну для мене розмову, запитую Олю:
— Ну, а як твiй iнститут?
— Чудово! — сяє Оля щасливо. — Вже й лекцiï почались!
— То чого ж ти вдома?
— Мама захворiла. На три днi вiдпустили.
— А на лекцiях цiкаво?
— Дуже! Математику нам читає професор, так вiн знаєш що нам сказав? Забудьте все, що вивчали в школi!
Ну! Оце здорово! Оглядаюсь на маму, чи вона хоч почула. А Олька щебече й щебече: все про свiй iнститут. I якi там аудиторiï i який гуртожиток. В ïхнiй кiмнатi мешкає троє дiвчат.
Це менi вже зовсiм не цiкаво.
Врештi Оля пiшла. I добре зробила. Бо мама зовсiм зажурилася, ïй i так, мабуть, невесело, а тут iще Олька зi своïм iнститутом!
— Це б i ти уже був студентом...
— Встигну... Закiнчу службу...
— Ой, сину, поки одслужиш — все перезабудеш!
Мама цiлий день ходить як у воду опущена. Плакати, щоправда, не плаче, не те, що iншi матерi, а все ж дуже засмучена. Та й менi якось не по собi. Бадьорюсь, бадьорюсь, а тодi серце як защемить — хоч сiдай та й реви!
Однак час збиратися.
Збори нашi такi: що мама у торбу, те я iз торби. Бо мамi чомусь здається, що я ïду в голодний край. Тож i впихає все, що потрапляє на очi. Ще й журиться:
— Казала ж: бери оту, бiльшу. А в цю, бач, не влазить...
Бiльшу торбу мама пошила ще вчора. Не торба — чувал!
Старець i то надiти ïï не наважився б. Я як глянув — зарепетував. З дому забiжу, ночувати не буду, якщо менi оту торбу нав'язуватимуть!
Довелось мамi знову братися за голку та нитку.
А тепер намагається набити вже цю торбу по самiсiньку зав'язку.
— О, i сухарi! Що я, старець, чи що?..
— Та дурненький! Це ж насушила тобi на дорогу. Захочеться ïсти, от i погризеш.
— Еге, погризеш... Щоб усi з мене смiялись.
— Хто там iз тебе смiятиметься!
— Всi! А сало навiщо?
Я кисну й кисну. Та й як не киснути, коли у повiстцi чорним по бiлому написано, що брати з собою. Ложку i пару бiлизни. А про харчi — жодного слова.
Врештi ми таки вклалися. I тут до мене пiдходить брат.
— Це тобi. На дорогу.
— Що там iще?
Сергiйко не каже. Простяга лише щось затиснуте в жменi. Я наставляю руку, i в долоню мою сипляться мiдяки. Цiла гора мiдякiв.
— Карбованець i сорок сiм копiйок, — каже брат. — Бери!
Я по–справжньому зворушений. Знаю ж бо, як важко Сергiйковi оддавати цi грошi. Збирав бiльше року — на
Конструктор. Не дозволяв собi купити найдешевших цукерок. Навiть якось мамi сказав, якщо вона надумається купувати нам ласощi, то щоб його пайку оддавала грошима.
— Залиш краще собi. Тобi ж на
Конструктор!
— Не хочу.
Стоïть, на мiдяки i не гляне. Боïться, мабуть, що не витримає — попросить назад.
— Ну, дякую! А тобi що привезти?
— Нiчого. Я так, без оддачi...
Понипав, понипав, згодом знову пiдiйшов:
— Ти менi пришли трохи пороху... I патронiв...
Гаряче обiцяю прислати i те й те. Я зараз ладен увесь флот обеззброïти, аби лишень порадувати брата.
Лягаємо пiзно, о першiй. Мама в останню хвилину надумалась мене купати, хоч я позавчора купався. Як не одбрикувався, що там же буде i море, i лазня, — не допомогло.
— Це ж на чотири роки. А я знаю, як ти сам купаєшся...
Шарувала менi спину, аж шкiра трiщала. А тодi заходилась ще й голову мити. Хоч це вже й зайве: все одно обстрижуть!
— Тим паче! Я не хочу червонiти за тебе!
Наче мама збиралась бути при тому, як iз мене волосся знiматимуть!
Вимитий, прилизаний, лягаю в постiль. Не встиг, здається, i заснути, як чую ласкавий мамин голос. Схилилась надi мною, проводить теплою долонею по щоцi:
— Синку, пора... Запiзнимось...
Насилу розплющую очi. М'яке тихе свiтло ллється по кiмнатi, у плитi потрiскують дрова, шипить, стiкаючи з каструлi, вода: мама вже готує менi снiданок. Коли ж вона встала? А може, й не лягала зовсiм?
Дивлюся на маму, на ïï завжди заклопотане обличчя, i хвиля гарячоï нiжностi омиває моє серце. Нiжностi й жалю до мами. Думаю, як ïй сумно буде без мене, вперше починаю розумiти, що чотири роки здаватимуться ïй набагато довшими, нiж менi. Хочеться пiдiйти до мами, сказати щось хороше i втiшне, та знаю наперед, що нiчого iз того не вийде. Щось одразу скує моï руки, одбере мову...
Мама й не пiдозрює, що дiється зi мною. Повертається до мене, повторює лагiдно:
— Синку, пора.
Так, треба вставати. Рахую до трьох, потiм до десяти, врештi на п'ятнадцяти сповзаю з лiжка. А мама вже стоïть iз кухлем води, iз чистим, з комода, рушником...
Виходимо, коли ще й не дума свiтати. Надворi темно, по–осiнньому холодно. Та я не хочу одягати пальта, хоч мама i сердиться, що застуджуся.
В Ольки не свiтиться — сплять. Мама каже, що треба постукати, але я впираюсь.
— Як знаєш, — сумно згоджується мама.
Збори — у вiйськкоматi, а вже звiдти поведуть на станцiю. Ми прийшли майже першi, у дворi ще порожньо, тiльки над ворiтьми червоне полотнище:
Палкий привiт допризовникам — гiдному поповненню Робiтничо–Селянськоï Червоноï Армiï!Це ж i я — гiдне поповнення! Мимоволi випинаю груди, розправляю плечi. Торбу кинув долi i заступив ïï, щоб не впадала у вiчi.
Поступово двiр наповнюють новобранцi. Сходяться по одному й гуртом. Тi, що прийшли самi, одразу шукають вiльне мiсце пiд стiною, туляться несмiливо до неï. Тi ж, що в гуртi, ввалюються iз смiхом, з галасом, навiть з музикою. Ось уже в одному кiнцi двору гармошка i в другому — гармошка, одна з–поперед одноï виводять, яка голоснiша.
Эх, яблочко, да куда котишься,
Как на службу попадешь —
Не воротишься!
Пусть он землю бережет родную,
А любовь Катюша сбережет!
Тут же й Катюшi — без цих не обiйдеться. Виснуть на лiктях у хлопцiв i на крок не вiдходять. Спiвають, розмовляють тихцем, а деякi вже й очi хусточками втирають — дурнi сльози розвозять. Хлопцi ïм:
бу–бута
бу–бу, оглядаються на всi боки знiяковiло. Добре, що хоч Ольку не взяли iз собою: ану ревiти надумалася б! Що б хтось мiг подумати? Тут хоча б маму втримати од слiз...
Стоïть, засмучена, аж постарiла, не зводить з мене очей.
— Ти ж, сину, там шануйся, слухайся командирiв... Та пиши частiше...
Слухаю маму в пiввуха. Що такий гамiр довкола — оглухнути можна, а що виглядаю Мишка Кононенка. Домовились триматися гурту, хоча б до тих пiр, поки нас розiшлють по частинах. Вiн же записався у танкiсти, а я, як вiдомо, у флот.
Аж он i вiн. Продирається крiзь натовп, крутить головою — шукає мене.
— Мишко! — махаю рукою. — Сюди!
Побачив, повернув у наш бiк. А менi аж на душi потеплiшало.
— Вiйськово–морському — привiт!
— Привiт, броня!
Ляснули щосили долонями, потисли руки. Через праве Мишкове плече недбало перекинута сумка, на лiвому — осiннє пальто. Комiрець сорочки розстебнутий, мовби не осiнь надворi, а лiто. Ще й кепка задом наперед.
— Чого запiзнився?
— Та прощавсь iз старими. Домовилися, що не будуть проводжати...
— Може, ти нас познайомиш? — втручається мама. I вже до Мишка: — Менi Толя про вас багато розповiдав.
Я кажу Мишковi, що це — моя мама. А мамi кажу, що це — мiй товариш Мишко Кононенко.
Ну, от i познайомились. Тепер уже мамi можна й додому вертатись. Бо хто його зна, коли нас поведуть на вокзал.
— Ти не хочеш, щоб я тебе провела?
Вiдчуваю, що образив маму, хоч зовсiм того не хотiв. Просто було соромно перед товаришем, що мене проводжають, наче маленького. Однак вистачає розуму не говорити того мамi, натомiсть кажу, що дуже хочу, аби мама провела мене до вокзалу. Тiльки вона може втомитись. А ще додому добиратися треба...
— Це вже хай тобi не болить, — вiдповiдає мама ображено.
Стоïмо нi в сих нi в тих. Мишковi, певно, незручно за мене, а я вже ладен язика собi вiдкусити. Отак завжди: щось ляпну, а потiм каюсь.
Та ось на ганок виходить капiтан. Я його досi не бачив. А за ним iще кiлька вiйськових.
— Увага! Зараз викликатиму допризовникiв. Кого викличу — шикуйтесь отут, — i показав пiд стiнку праворуч.
— Бойко!
— Коваль!
— Костюк!
Мене й Мишка назвав майже останнiми. Я вже став побоюватися, що, може, забули, не внесли до списку.
— Ходiм! — тягну нетерпляче Мишка за руку.
Як капiтан кiнчив, забiгали молодшi командири, що вийшли разом iз ним. Вони супроводжуватимуть нас у дорозi. Вiдраховують, наказують шикуватись по чотири у ряд. I всi вони пiхотинцi, хоча б один моряк чи танкiст!
— Це тiльки до Харкова, — каже Мишко. — А звiдти вже по вiйськових частинах розiшлють.
Шукаю очима маму.
— Синку, я тут!
Махає рукою, пробирається ближче. Хустка зсунулась ïй з голови, але мама не помiчає того — дивиться тiльки на мене. Хочу крикнути ïй, щоб поправила хустку, та в цей час капiтан махнув рукою: рушайте! Командири заметушились, закричали на всi голоси:
Налiво! Праве плече вперед — кроком руш!I ми, штовхаючись чемоданами, клумаками, торбами, рушили на вулицю.
— Ать–два! Лiвою!
Командири стараються, аби наша колона набула вiйськового вигляду. Ми й самi старанно вiдбиваємо крок, аж пiдошви починають болiти, а поруч поспiшають матерi, сестри, батьки. Вони намагаються не одстати вiд нас, але ми вже не належимо ïм, помiж нами й батьками пролягла смуга вiдчуження, яка роздiлятиме нас багато рокiв.
До Харкова ïдемо пасажирським поïздом. Сидимо в купе майже один на одному, притихлi, засмученi, думками ще там, на перонi. Навiть Мишко, якого нiхто не проводжав, який нi з ким не прощався, i той скис. А що вже казати про мене?
Мама так i не поправила хустку. Коли поïзд рушив, вона йшла поруч iз вагоном i все примовляла:
— Твоя мати не плаче.
I сама, певно, не помiчала, як по обличчю котилися сльози.
Тепер уже поïзд мчить з усiх сил. Мелькають телефоннi стовпи, пропливають поля, села, невеликi гаï. Хто прилип до вiкна, хто слухає нашого супровiдника — помкомвзводу. Ми йому приберегли мiсце i пишаємось потай тим, що вiн ïде у нашiм купе, один з–поперед одного пригощаємо його всiм, чим багатi. В цьому нема якогось запобiгання або пiдлабузництва: помкомвзводу становить частку того дивовижного свiту, в який ми незабаром вступимо. Супровiдник не вiдмовляється од щедрих дарункiв: ïсть усе пiдряд, охоче вiдповiдаючи на нашi безконечнi розпитування. З усiх його вiдповiдей до нас доходить одне: що служба в армiï — це
не фунт iзюму, що хто в нiй не був, той попаде, а хто побув, той
не забуде! Бо армiя, це вам не iграшки, в армiï перш за все дисциплiна: кругом — i всi
розговорчики!
У Харкiв приïхали в обiд. I одразу ж — у лазню.
— Одпарить цивiльний душок, — пояснив супровiдник. — I патли обстригти. Щоб звiрiв не розплоджувати.
— А як я не хочу? — Мишко до нього.
Помкомвзводу прицiливсь на Мишка строгим оком, сказав:
— В армiï забудь: хочу — не хочу! В армiï — кругом! — i всi розговорчики!
Залунав смiх.
Лазню брали приступом: хто перший вдереться.
— Куди?! — хотiв перепинити нас здоровенний дядько. Так i втаскали його аж у роздягальню. А вiн люто вимахував вiником i лаявся:
— Жеребцi оглашеннi!
Набилося повно. Мишко встиг захопити комiрчину, в якiй вiшати одяг. Гукає до мене:
— Только, сюди! Роздягайся швидше. Орда налетить, то й ряжки не дiстанеш.
Поскидали з себе одежу, замкнули комiрчину i з номерками в руках стали пробиватись до iнших дверей, звiдки шугала пара.
Захопили вiльну лавку недалеко од кранiв. Лавка широка, слизька, хоч катайся. I ряжки дерев'янi, з мiдними ручками. Мiдь аж зелена, дерево ж чорне: з них, мабуть, милися ще дореволюцiйнi купцi.
Тiльки прилаштувалися, як до нас пiдбiгає отой пiдлабузник, що бiля помкомвзводу увивався. Пiдбiг i двi ряжки на лавку:
— Товаришу командир, сюди! Ось вiльна лавка!
Ми б йому показали
вiльну: Мишко уже й ряжку вхопив, так супровiдник тут як тут. Пiдiйшов, ляснув Мишка по голiй спинi, приязно спитав:
— Миємось? Порядочок...
А лакуза бiля нього мало не хвостом вимахує:
— Лягайте, товаришу командир, я вам спину помию!
Нам уже й лазня — не лазня. Одсунулись аж на край лавки, похмуро спостерiгаємо, як лакуза упада бiля командира. Набрав води теплоï, шурує спину, язиком мало не лиже.
Мишко дивився, дивився, а потiм за ряжку i до кранiв.
— Ти що?
— Нiчого.
Одкрутив кран з холодною водою, налив повну ряжку:
— Вiн його зараз помиє.
Я рукою попробував: вода, наче крига.
— Стань так, щоб вiн нiчого не побачив, — шепоче Мишко. Вже поставив свою ряжку на лавку, мило розводить: щоб було точнiсiнько так, як у лакузинiй.
Я, звiсно, став. Що менi: важко? Стою i дивлюся, як лакуза командировi спину намилює. Спина червона, розпарена — командир тiльки крекче блаженно.
— Порядочок! А тепер обливай...
Тут я одступивсь, щоб не заважать людям митись. Тим бiльше, що й Мишко вже упорався: помiняв ряжки. А лакуза радий старатися:
— Тримайтеся, товаришу командир! Та — хлюп крижаною водою!
Нiколи не думав, що командир так розiзлиться i почне лаятись. Особливо, коли вiн, зiрвавшись iз лавки, уже сам ухопив другу ряжку та й вилив на себе. Потiм менi Мишко розповiв, що вiн встиг пiдмiнити й другу: та вже була iз окропом.
Тут же, у лазнi, ми з Мишком i постриглися. Глянули один на одного — не могли втриматись од реготу. Мишко заливається, а я ще дужче.
Як вийшли iз лазнi, супровiдник голосно запитав:
— Хто хоче сходити по обiд? Мишко смик мене за рукав:
— Только, пiдем?
— Пiдем!
— Ми, товаришу командир!
Колона рушила, нас, дванадцятеро, лишилося на мiсцi. I тринадцятий — молодший командир. Якраз чортова дюжина!
— Товаришу командир, а де той обiд?
— У вiйськовiй частинi... По два — шикуйсь!
— Товаришу командир, а куди нашi пiшли?
— На станцiю, в ешелон... Праве плече вперед — кроком арш!
— Товаришу командир, а хiба нас не будуть розсилати по частинах?
— Розговорчики! Ви в строю чи на досвiтках?!
Вiйськова частина, у якiй мали брати обiд, була далеченько: йшли близько години. Мишко вже почав бурчати, що могли б i на трамваï пiд'ïхати, аж ось командир скомандував:
Стiй!— i ми побачили масивнi зеленi ворота з червоною п'ятикутною зiркою. Ворота одразу ж вiдчинилися, i ми зайшли на широчезний, вимощений брукiвкою двiр. Довкола довгi двоповерховi будинки з червоноï цегли.
— Глянь, танки!
Мишко захоплено товче мене лiктем пiд бiк, хоч я бачу й без цього. Бойовi грiзнi машини вишикувались у довгий ряд, бiля них походжає вартовий з гвинтiвкою.
Так, це тобi не пiхота! А може, й менi попроситись у танкiсти? Щоб разом iз Мишком. На однiй машинi: вiн водiєм, а я — командиром...
Пiдходимо тим часом до єдиного одноповерхового будинку, зупиняємося коло дверей. Командир наказує нам почекати, а сам заходить всередину. Згодом з'являється з двома паруючими вiдрами у руках. Вiдра величезнi, не вiдра — цебра.
— Ану налiтай, хто проголодавсь!
Я хотiв був пiдскочити перший, та Мишко вчасно смикнув за рукав:
— Куди, дурний. Почекаємо легших.
Легших так i не дiждалися. Натомiсть командир сказав:
— Доведеться зачекати з годину. На два вiдра не вистачило: доварюють.
— Товаришу командир, борщ же вихолоне!
Командир подумав–подумав i вирiшив так: вiн поведе тих, що з борщем, а нам iз Мишком лишатися тут. I чекати, поки вiн знову повернеться. Ясно?
Ясно, хоч i не дуже весело. Що вже хочеться ïсти, аж у животi бурчить, а що й кортить швидше до ешелону добратись, дiзнатись, куди нас повезуть. Але доводиться чекати, тож роздивляємось танки.
— Только, ти який собi взяв би?
— Отой, що з двома баштами.
— Дурний, то ж застарiлий. Бери он той, що з однiєю!
Не встигли посперечатись, який танк кращий, як на порозi вирiс повар у бiлому:
— Ви за борщем? Тримайте!
Цi вiдра наче ще бiльшi. I важчi. Стоïмо й не знаєм, що далi робити. Це ж коли той командир повернеться, а борщ холоне й холоне.
— Давай пiдемо! Що ми, дороги не знайдемо?
Рушили. Вiдра важкi, та ще й нести незручно. Перехиляємося набiк, а воно хлюпа та й хлюпа. Несли, несли, натомилися — зупинились. Поставили вiдра, витираємо спiтнiлi лоби.
— В тебе є грошi?
— А що?
— Оце б зараз морозива хоч по порцiï! Ти любиш морозиво?
Ще б не любив! Ковтаю слину, а Мишко спокушає:
— Пломбiр з iзюмом тобi доводилося куштувати?
Тут я не витримую: хапаю вiдро й кажу рiшуче:
— Ходiм!
— Куди?
— Шукати морозиво!
Морозиво найшли аж у центрi: ледве добрались. Якби не вiдра, то було б легше, а то вiдра, як гирi.
Морозивниця нас як побачила, одразу здогадалась, хто ми такi:
— Налiтайте, солдатики, добирайте останнє!
— Бачиш: останнє, — шепоче Мишко. — Добре, що одразу пiшли, а то не хватило б.
З'ïли по порцiï, облизалися. Подивились один на одного:
— Ще по однiй?
— А грошей вистачить?
— Вистачить.
Отак ми й проïли Сергiйковi грошi. Наласувались морозивом, аж язики подубiли.
Знову за вiдра, тiльки не знаєм, куди тепер iти. Доки морозиво ïли, то й дорогу забули.
— Вам до станцiï? — перепитує морозивниця. — То ви, хлоп'ята, iдiть оцiєю вулицею. Три квартали пройдете, а потiм завернете праворуч. А там прямо, прямо — якраз у станцiю i впретеся.
Подякували, взяли вiдра, пiшли. Пройшли три квартали. Зупинилися на розi, перепочили та й знову за вiдра. Хоч вокзал i далеченько, он ледь мрiє, та нiчого, дiйдемо, солдатам не звикать до походiв.
— Зате всi наïдяться, — втiшаю Мишка. Доплентались до вокзалу. Руки болять, ноги гудуть. Де ж ешелон?
— Ешелон? — перепитує черговий. — Стривайте, хлопцi, ви допризовники?
— Та допризовники ж!
— То ви, голуб'ята, не туди втрапили! Ваш ешелон на товарнiй, а це пасажирська...
— На товарнiй?
— Еге ж, за п'ять кiлометрiв звiдси.
Обом нам хочеться плакати. Це ж легко сказати: п'ять кiлометрiв! Та ще й з повними вiдрами, будь вони неладнi!
— Ви йдiть прямо по колiï, — раïть черговий. — Вулицями трохи ближче, та ще зiб'єтесь з дороги...
Йдемо та йдемо. А колiï нi кiнця нi краю. Врештi дiйшли. Тiльки де ж наш поïзд, як кругом ешелонiв, аж очi розбiгаються.
— Дядьку, ви не знаєте, де наш ешелон?
— А ви хто такi?
Залiзничник у засмальцьованiй формi пiдозрiло до нас приглядається. I ми поспiшаємо вiдповiсти:
— Ми — допризовники.
— Допризовники? Так ваш ешелон уже вiдправили.
Я розгублено дивлюсь на Мишка, Мишко — на мене.
— Як же це ви примудрились одстати? — цiкавиться тим часом залiзничник.
Неохоче пояснюємо. Про морозиво, звiсно, нi слова, бо причiм тут морозиво? Послали по обiд, поки дочекались, поки донесли, ешелон i вiдiйшов. Що ж тепер маєм робити?
— Щось та придумаєм, — втiшає залiзничник. — Ви, хлоп'ята, постiйте, а я дiзнаюсь, куди пiшов ешелон.
Сiли прямо на рейки, дивимось безтямно на вiдра. А залiзничника нема та й нема. Уже й сонце при заходi, вже й похолодало, а залiзничник мов крiзь землю провалився.
Сидимо ще з пiвгодини. А може, i довше.
— Заждалися, хлопцi?
Залiзничник! Ми так i пiдхопились.
— Берiть своï вiдра та швиденько за мною.
Веде нас через колiï, помiж вагонами, розповiдає на ходу:
— Ваш ешелон пiшов на Полтаву. А зараз вiдправляється другий. Сiдайте й паняйте слiдом...
— А як не наздоженем?
— Ще й обженете, — заспокоює нас залiзничник. — Цей пiде з вiтерцем, зеленою вулицею... Ось i вiн! Залазьте у тамбур...
I тiльки ми влiзли, тiльки поставили вiдра, як поïзд — ту–ту! — i поïхав. Не встигли навiть залiзничниковi спасибi сказати.
Мчали й справдi, аж вiтер свистiв, мелькали полустанки та станцiï. Паровоз перед кожною кричав мов несамовитий: давай дорогу! I семафори ледь встигали пiдносити руки. Нам з Мишком зовсiм було б весело, якби не вiтер. Холодний, пронизливий, вiн продував одкритий тамбур i шарпав на нас одяг. Та ще якби не вугiлля. На платформi, перед самiсiньким тамбуром. За годину ми були, як сажотруси, — тiльки зуби блищали.
Отодi я й згадав добрим словом маму, що примусила мене взяти пальто. I коли Мишко не витримав — вдягнувся, я дiстав i своє. Повпиралися спинами в дошки, руки — в рукава, голови — в плечi: сидимо, наче пугачi.
У Полтаву приïхали далеко за пiвнiч.
— Ешелон з допризовниками? Є такий. Он вiн, хлоп'ята, й стоïть. А ви що ж — вiдбилися?
Ми навiть не вiдповiли — кинулись з усiх нiг до ешелону. Щоб не рушив без нас.
Вранцi супровiдник сердито допитувався:
— Самоволочка? Погулять закортiло? Не виходити з вагонiв, поки й до частини доïдемо!
Потiм ми довiдались, що йому дiсталося на горiхи од начальника ешелону за те, що ми загубилися.
— А зараз — вмиватися! Ви в трубi паровознiй приïхали чи в цистернi з–пiд мазуту? I вiдра вимийте!
Ми довго плескалися пiд краном, потiм мили вiдра з–пiд борщу, якого нiхто не захотiв i попробувати. Але не це нас засмутило. Прикро вразило iнше: далеко за Полтавою дiзналися ми з Мишком, що всiх нас везуть в одну частину. Не в матроси, не в танкiсти — в пiхоту! Царицю полiв.
ЯК ВОНО В ПIХОТI
Схоплююсь од гучного крику. Щойно снився сон: яскраво освiтлений коридор i вiдчиненi дверi в темну кiмнату. Там, у кiмнатi, в густiй темрявi, причаïлося якесь страховисько. Щось настiльки страшне, що я весь холону. Хочу втекти, та ноги приросли до пiдлоги. Хочу закричати, але голос пропав. У цей час свiтло в коридорi погасло i залунав отой крик.
Серце гупає так, що, здається, от–от вискочить з грудей. Ошелешено блимаю, а у вуха ще б'є несамовите:
— Пiд–йо–ом!
Врештi усвiдомлюю, що я в казармi. На вузькому двоповерховому лiжковi: я внизу, нагорi — Мишко.
Вiн теж прокинувся. Звiшує ноги, розгойдує ними, намагається вцiлити мене по головi. Все ще сердитий, ловлю його ногу, щипаю за литку. Мишко ойкає, нiг як не було, натомiсть з'являється його розлючене обличчя:
— Ти чого щипаєшся?
— По–одимайсь!
Ну й голос! Мертвого пiднiме.
Зiскакую на холодну пiдлогу. Вона так i обпiкає розiгрiтi пiдошви, i мене всього аж струшує: бр–р–р! Виклацуючи зубами, починаю вдягатись.
— А вам що: окрема команда потрiбна?!
Помкомвзводу! Не той, що нас супроводжував, а iнший.
Вiднинi вiн буде командувати нами. Зупинився навпроти, дивиться грiзно на Мишка.
Мишко лягає на живiт, сповзає з другого поверху. Високе лiжко гойдається, Мишко телiпає босими ногами — ловить пiдлогу.
— Швидше, швидше! Це вам не у тещi в гостях!
Ми ще не одруженi, в тещ не гостювали, тому не можемо як слiд оцiнити помкомвзводiвський дотеп.
— Щоб за десять хвилин нiкого тут не було! — нагадує помкомвзводу командировi вiддiлення. — Ясно?
— Ясно, товаришу помкомвзводу!
Командир вiддiлення хвацько приклацує закаблуками. Вiн уже вдягнений, узутий i тепер не злазить iз нас:
— Ви що, як соннi мухи? У армiï, а не в тещi в гостях!
Вiн явно наслiдує помкомвзводу: так само супить брови i закладає великий палець правоï руки за ремiнь. Але це йому погано вдається. Дуже–бо юне у нього обличчя i блакитнi, як у дiвчини, очi.
— Щоб за п'ять хвилин було застелено! — командує вiн i бiжить до iнших лiжок.
А в мене, як на зло, затягнувся шнурок од черевика. Хоч зубами гризи! Учора полiнився розв'язати, скинув просто так, а тепер от маю халепу.
Мишко ж зовсiм не поспiшає. Стрибає на однiй нозi, намагається поцiлити другою в холошу.
— Хiба це життя: i поспать не дадуть! Пiхота нещасна!
Вiн все ще не може звикнути до думки, що доведеться служити в пiхотi. Має твердий намiр написати в Москву наркомовi, щоб його перевели в танкiсти. Намовляє й мене:
— Ти що, здурiв: у пiхотi служити?
Ще у ешелонi нахвалявся:
— Дай тiльки до мiсця добратись!
Бо втрапити по дорозi на пошту нiяк не вдавалося: мене i Мишка не випускали з вагона до самоï Вiнницi. А у Вiнницi повели одразу ж на вузькоколiйку, посадили в маленькi вагончики та й повезли на Вапнярку.
З Вапнярки рушили вже пiшака на Дзигiвку. Тюпали годин п'ять, поки дiйшли. Стомилися страшенно: у кожного ж торба або чемодан, та ще й якесь пальто. А супровiдник
пiдбадьорював:
— Це що! От спробуйте при повнiй викладцi та на сорок кiлометрiв. Отодi тата–маму згадаєте!
Дехто уже й носа повiсив, що не така вiйськова служба легка та приємна, як досi здавалося.
Врештi дiйшли. Попереду, в широкiй долинi, — Дзигiвка, а по лiву руку — двоповерховi з червоноï цегли казарми. Триста сiмдесят перший стрiлецький полк — наш дiм, наша хата.
— Праве плече вперед!
Наша сяк–так вишикувана колона овечою отарою полилась у ворота.
— Приставити ногу! Можете опустити поклажу!
З учорашнього дня — два найяскравiшi спогади: як набивали матраци i як потiм вечеряли.
Матраци роздали прямо в колонi. Ткнули кожному довжелезну полотняну ковбасу, скомандували:
Кругом!— повели геть iз двору, наказавши лишити на мiсцi речi.
Привели аж у поле, до двох величезних скирт. Була подана команда набивати матраци, i ми облiпили тi скирти, як мишi.
Смугастi ковбаси здавались бездонними. Але ми таки ïх натовкли соломою.
Потiм нас знову вишикували i повели назад. Коли б хто згори глянув, то подумав би, що то не ми, а комахи тягнуть на собi довгi смугастi лялечки.
Повели одразу в казарму, на другий поверх. У величезну кiмнату з двома рядами двоповерхових лiжок. Таких я ще зроду не бачив. Мишко одразу ж скок нагору:
— Цур моє!
Гаразд, хай буде твоє, як ти такий жадний! Потiм нас водили вечеряти. Хоч ми, натомленi, хотiли одного: спати.
А рано–вранцi:
— Пiд–йом!
Не встигли вдягтися та лiжка заслати, як нова команда:
— На зарядку! Швидше! Швидше! Ви що: мiсяць не ïли?
Ïсти то ïли, та не звикли так поспiшати.
Сунемо вниз iз другого поверху. Спотикаємося, напiвсоннi, на сходинках.
Надворi темно, холодно: бр–р–р! А ми в самих спiднiх сорочках: вiтер так i пронизує.
— По два — шикуйсь!
Шикуємось. Тулимось один до одного, щоб хоч трохи зiгрiтись.
— Напра–во! Бiгом арш!
Побiгли. Спершу весело, дружно, розмахуючи щосили руками, а як трохи захекались, то вже й повiльнiше. А помком–взводу, голий по пояс, скаче попереду, на бiгу командує:
— Не вiдставати!
I командири вiддiлень, теж голi по пояс, дружно за ним:
— Ногу! Ногу!
Повiтря у грудях аж свистить. Вже не холодно — жарко. А помкомвзводу пре, наче кiнь. Повернув у ворота.
Бiжимо з останнiх сил, а нам назустрiч повертаються групи вiйськових. Теж бiжка.
— На мiсцi кроком арш! Ать–два! Вище ногу!
Куди ж iще вище? I так задираєм, аж суглоби трiщать!
— Взво–од, стiй!
Стали. Тiльки тепер помiтили рiчечку, що стрибає по кам'янистому дну.
— Скидай сорочки!
Помкомвзводу, подаючи нам приклад, перший нахиляється над водою. Черпає повнi пригорщi, хлюпає на шию, груди, спину. Ми ж боязко пiдступаєм до берега, пробуєм пальцями воду: наче крига!
— Хай дурнiшi миються, — бубонить Мишко. Схиляється, удає, що черпає повнi пригорщi води. Ухкає так, наче й справдi водою обливається.
— Молодець! — хвалить його командир вiддiлення. — От берiть приклад з нього!
Брати то й брати. Я теж черпаю долонями повiтря, ухкаю не згiрш од Мишка.
— Досить, — зупиняє нас командир. — А то ще застудитесь.
— Не застудимось! — вiдповiдаємо дружно. — Нам не первина!
Возькаємо рушниками по сухiй шкiрi, вдаємо, що втираємося.
— Обмились?
Помкомвзводу! Незчулися, коли й пiдiйшов.
— Уже вмились! — доповiдає бадьоро Мишко.
— Ну, як вода?
— Як парне молоко!
— Ану покажiть рушники!
Скочили! Рушники ж сухi–сухiсiнькi. Не догадались, дурнi набитi, змочити у водi.
— Та–ак... — I до командира вiддiлення. — А ви куди дивитесь? Ану нахилiть ïх по черзi!
Командир вiддiлення хапає за потилицю спершу Мишка. Нагинає, аж спина трiщить. I Мишко вже ухкає, не прикидаючись: помкомвзводу ж облива його водою зверху донизу.
— Ясно, як треба вмиватись?
Мишковi ясно. Витирається, аж рушник миготить.
— Давайте й цього!
Тверда долоня лягає менi на потилицю. Я розставляю поширше ноги, щоб не звалитись у рiчку, кричу, що вмиватимусь сам, а тi, що вже вмилися, смiються, аж присiдають. Безплатний, бач, цирк!
У помкомвзводу не пригорщi — вiдра. Та ще й хлюпає так, що вода тече аж у штани.
— Досить, утиратись! Притьмом хапаю рушник.
Назад бiжимо, й пiдганяти не треба.
Пiсля снiданку повели всiх у лазню, а звiдси знову строєм.
Вимахуємо старанно руками, гупаємо в землю пiдошвами, на ходу рiвняємо ряд. Назустрiч трапляються червоноармiйцi, мiряють нас глузливими поглядами, кидають уïдливi реплiки. Ми й самi розумiємо, що являємо жалюгiдне видовище: в цивiльному одязi, не стрiй, а отара.
Ось пройшов наïжачений гвинтiвками взвод: з пiснею, з хвацьким висвистом, з командиром–орлом попереду. Ми оглядаємось услiд, i нас печуть заздрощi.
— Як ти думаєш: нам скоро гвинтiвки дадуть?
— Запитай у командира.
Нарештi дiйшли до одноповерховоï приземкуватоï споруди з маленькими загратованими вiконцями. I поки ми вгадували, що це, пролунала нова команда:
— Приставити ногу! Справа по одному кроком арш!
Оте
аршлунає, як пострiл: несподiвано й рiзко. Ми аж здригаємось.
Заходимо досередини. Нас ведуть у кiнець довжелезного складу. Тут стоïть щось схоже на прилавок, а за прилавком — командир. Запитує в кожного зрiст, розмiр взуття, наказує зняти кепку чи шапку i натренованим оком прикидає, яка в кого голова.
— Третiй... Сорок один... П'ятдесят шiсть...
Цифри так i сиплються з його вуст i матерiалiзуються шинелями, гiмнастерками, бiлизною, взуттям. Видають одразу все, аж до онуч, щоб у нас не лишилося вiд домашнього й нитки. Дехто поривається одразу й примiряти, але командири кваплять, щоб не затримувались. Примiрятимем уже в казармi.
— А як не пiдiйде?
— Помiняєте потiм.
У казармi було порожньо й тихо: все мов завмерло. I двоповерховi лiжка, вишикуванi в довгi ряди, розбитi повзводно, з iдеальною лiнiєю бiлих подушок i сiрих ковдр. I стiльцi, по два бiля кожного лiжка. I порожнi пiрамiди для гвинтiвок та кулеметiв. I навiть днювальний, єдина жива iстота на все примiщення: в ловко пiдiгнанiй формi, з багнетом при боцi. Стоïть i не зблимне: стереже строгу тишу.
Та ми ïï враз сколихнули: кинулись до своïх лiжок. Кожному хочеться швидше скинути з себе цивiльне, стати справжнiм бiйцем. Поспiхом залазимо в натiльну бiлизну, в штани–галiфе з синьоï дiагоналi, а тодi вже пiдступаємо до командирiв вiддiлень з черевиками, онучами й обмотками.
Досi менi здавалося, що для того, щоб узутись, не потрiбно особливоï науки. Нап'яв на ногу що потрапило пiд руку — шкарпетку, то й шкарпетку, онучу, то й онучу, сяк–так зашнурував, притупнув — уже одна нога й узута. Тепер так само другою, щоб швидше з хати, з маминих очей, бо обов'язково загадає щось робити, а друзi уже чекають надворi. А виходить, що взуватись — то цiла наука, вiд неï може залежати успiх наступного бою, — повчає нас командир вiддiлення.
Бо що може бути, коли неправильно взуєшся?
Перше — натреш собi ноги. Друге — одстанеш вiд колони. Один одстав, другий одстав, а хто воюватиме?..
— Ногу треба загортати, як лялечку. Отак!
Командир розправляє онучу, ставить навскiс босу ногу. Блискавичний натренований рух — i нога мов облита онучею: жодноï складочки, жодноï зморщечки. Ми пробуємо робити те саме, та жалюгiднi нашi намагання не приносять успiху.
— Одставити! Давайте спочатку... Врештi сяк–так узуваємось.
— Досить для першого разу, — змилостивився командир вiддiлення: йому теж, мабуть, набридло вертiти онучу. — Тепер давайте обмотки.
Обмотки! Двi довжелезнi смуги з грубоï чорноï матерiï, скатанi в товстi валки. Скiльки вони нас попомордують в недалекому майбутньому, яких тiльки не завдадуть прикрощiв. Пролунає, бувало, команда:
— Взво–од, струнко! Рiвняння направо!
На командира роти, а то й батальйону. Весь пiдберешся, пiдтягнешся, пильнуючи стрiй, i, гупаючи витягнутими ногами об землю, намагаєшся пройти якнайкраще мимо командира, показати йому, хто ти i що ти. Ось вiн уже майже поруч, урочистий i строгий, з долонею пiд козирком. Ïси його очима, як i належить за статутом, весь аж здригаєшся од стрiмкоï ходи. Ще крок... Ще крок... I раптом помiчаєш, як досi тверда та непорушна долоня командира починає тремтiти, i досадливо мружаться очi. I ще помiчаєш, як щось чорне i довге метляється перед тобою, збиває з кроку, плутає ноги...
Обмотка! Обмотка, будь вона проклята!
Розпустилася саме тодi, як пiдiйшов до командира...
Потiм примiряли гiмнастерки. I в один голос кричали:
— Товаришу командир, велика!
— Помiняйтесь з товаришем!
— Все одно велика!
Особливо у комiровi. Плечi й рукава ще нiчого, а комiр — наче хомут. I шия — мов паличка.
— Пiдшиєте пiдкомiрники — буде якраз, — втiшає командир.
Пiдкомiрники — вузенькi смужки бiлоï матерiï. Ïх треба пiдшити так, щоб виглядали з–пiд комiрця рiвно на пiвсантиметра.
Я зроду–вiку не тримав голки в руках. Хiба що тодi, як треба було вколоти Ванька або Сергiйка. Бо шиття вважалось у нас на селi заняттям чисто жiночим, яке не личить чоловiчому родовi.
Тулю пiдкомiрник i так, i сяк, питаю тихенько в товариша, що сидить навпроти на лiжковi:
— Мишко, ти не знаєш, як його пришивати?
— А я що, — кравчиня?
Мишко тикає нитку у вушко, пошепки лається.
Починаю шити. Голка чомусь частiше залазить у пучку, анiж в твердий комiрець. За кiлька хвилин пучки стають наче решето.
Врештi так–сяк пiдшиваю. Стромляю голку в лiжко, йду до командира — похвастатись.
— Одставить! — каже командир i показує на свою гiмнастерку. — Ось так треба пришивати. Ясно?
Пiсля того як з лихом пополам пiдшили пiдкомiрники та вдягли гiмнастерки, командири учили нас, як пiдперiзуватись: щоб попереду — жодноï складочки, а пiд ремiнь не можна було й двох пальцiв просунути.
— Пiдтягнуть животи! Дужче... Ще дужче! А тепер затягуйтесь. В кого не вистачить сили — допоможемо...
Ми слухняно вбирали животи, кололи дiрки, затягувались що було сили. Дуже ж бо нам кортiло бути такими бравими, як нашi командири.
I ось ми нарештi спорядженi. I не впiзнаєм один одного — так нас змiнила вiйськова форма. Вiдчуваємо себе трохи незручно, однак боïмося, що хтось це помiтить. Але нiзащо у свiтi не одягнули б цивiльного вбрання, iз якого щойно вилiзли.
I досi переконаний, що найважливiша постать у армiï — молодший командир. Але до того, як потрапити в армiю, я думав зовсiм по–iншому. Менi чомусь здавалося, що чим вищий за чином командир, тим вiн страшнiший для рядового бiйця. Комбата треба бiльше остерiгатися, нiж командира роти, а командировi полку, дивiзiï чи корпусу i взагалi не слiд потрапляти на очi. Молодших командирiв для мене в той час просто–напросто не iснувало. У своïй святiй наïвностi я був переконаний, що як тiльки потраплю до армiï, то одразу ж моєю скромною особою зацiкавиться принаймнi полковник.
А в частинi нами постiйно опiкувався наш помкомвзводу, який чомусь вважав, що солдата треба тримати у заячiй шкурi.
За весь час я нiколи не бачив, щоб помкомвзводу всмiхнувся. Вiн завжди був насуплений i сердитий. I дуже любив читати нотацiï.
— Учили вас: нi ходити, нi стояти не вмiєте. А заправочка! От ви... Як ваше прiзвище?
— Кононенко.
— Одставить! Треба казати: боєць Кононенко!
— Боєць Кононенко! — повторює сердито Мишко.
— Вийдiть iз строю. Кру–гом!
Мишко повертається — ледве не падає. Взводом прокочується смiх. Помкомвзводу зневажливо розглядає Мишка.
— Хiба таким повинен бути боєць? — запитує вiн. — Де ваша заправочка? Отдєльонний Ярчук!
— Я!
— Вийдiть iз строю.
Командир нашого вiддiлення ступив три кроки вперед, приставив ногу, повернувся до строю обличчям. Увесь взвод мимоволi замилувався його чiткими рухами. Аж тепер ми помiтили, яка велика рiзниця мiж нашою i його ходою.
— Станьте поруч!
Чак–чак–чак! — став.
— Ясно, яким повинен бути боєць?
Ясно. Гiмнастерка як влита, пiд ременем анi зморщечки, пiдкомiрник бiлою лiнiєю окреслює мускулясту засмаглу шию. I навiть обмотки так туго намотанi, наче мотали ïх не людськi руки — машина.
— А тепер подивiться на нього!
Дивимося на Мишка, що стоïть, як опудало. Гiмнастерка поïхала набiк, комiрець телiпається, як обротька на шиï, обмотки одна вище, а друга нижче.
— Бачите?
— Бачим, — вiдповiдаємо врiзнобiй, неохоче. Бачимо ж не стiльки Мишка, скiльки самих себе.
— Даю десять хвилин на заправочку... Р–р–розiйдись!
Так почалося наше знайомство. Скiльки минуло вже рокiв, а й досi, згадуючи службу в армiï, я передусiм бачу не командира взводу чи роти, а помкомвзводiвську постать.
Нам здавалося, що все його дратувало, крiм двох речей: вiн любив статут, який знав, мабуть, напам'ять, i безтямно був закоханий у коней. Його i в армiю взяли прямо iз стайнi, де вiн був конюхом, i вiн потай страждав, що потрапив не в кiнноту, а в
царицю полiв. Тому, мабуть, пiд час навчань, коли ми виходили в поле, найчастiше лунала команда:
— Кiннота лiворуч!
— Кiннота праворуч!
Наш взвод розвертався в каре — лицем до ворожоï кiнноти. Переднi лягали, тi, що позаду, ставали на колiна, а ще заднi на весь зрiст цiлились в уявну кiнноту. I як ми не старалися, помкомвзводу в душi, мабуть, не вiрив, що наше каре могло зупинити навальну атаку кiнноти. Адже вiн не раз нам повторював те мiсце iз статуту, де твердилося, що десять кавалеристiв можуть порубати сотню пiхотинцiв. Щоправда, в тому ж статутi було написано, що десяток пiхотинцiв можуть перестрiляти сотню кiннотникiв, але наш помкомвзводу чомусь те мiсце завжди оминав.
Недiля була єдиним днем, коли я мiг посидiти з книжкою. Цiлий тиждень чекала вона на мене у тумбочцi. I ось наставав жаданий день. Пiдйом, фiззарядка, снiданок — i ми вiльнi до вечора. Роби, що собi знаєш. Куняй, пригрiвшись у закутку (на лiжко лягти й не подумай, до лiжка й доторкнутись не можна), балакай з товаришами, пиши додому листа, грай у шашки, у шахи, у домiно, а ввечерi — обов'язково кiно. Тi, що служили вже другий рiк, ще зранку наряджалися, наквацьовували черевики i шикувалися в один ряд. Виходив старшина, прискiпливо ïх оглядав: чи не розстебнутий гудзик, чи немає нестатутноï складочки, i врештi командував:
— Можете йти!
I вони, щасливi, весело вирушали в мiстечко Дзигiвку, за пiвкiлометра од наших казарм. На двi–три години, а то й до обiду, залежно вiд настрою старшини, який видавав звiльнення.
Нас ще нiкуди не випускали, навiть у строю не водили через Дзигiвку, щоб ми не ганьбили Червоноï Армiï своïм невимуштруваним виглядом.
Та я не дуже журився з того, що не пiду у Дзигiвку. На мене чекала книжка, i я похапцем брався за неï. А щоб помкомвзводу нiчого не загадав робити — перестилати лiжко чи мiняти в матрацi солому, то iшов у бiблiотеку, в читальний зал. Там уже я в повнiй безпецi: помкомвзводу туди й носа не потикав.
Командир нашого взводу був зовсiм iншою людиною. Коли вiн уперше вийшов до вишикуваного взводу — високий, стрункий, пiдiбраний, ми так i вп'ялися очима в новенький орден Червоноï Зiрки, що виблискував у нього на грудях.
У той час командирiв–орденоносцiв можна було полiчити на пальцях. У нашому полку навiть командири рот, та що там рот — батальйонiв не мали жодного ордена, тож зрозумiло, як ми гордилися своïм лейтенантом.
Згодом довiдались, що вiн нагороджений за участь у боях на озерi Хасан. Тодi ще командир вiддiлення, вiн iз своïми бiйцями пробрався у ворожий тил i розвiдав оборону японцiв. Та мало розвiдав — ще й приволiк
язика! Пiд час останнього штурму був поранений, а пiсля видужання потрапив до вiйськового училища.
Лейтенант був суворий з вигляду: майже нiколи не всмiхався. Але й нiколи не гнiвався, хоч що б там сталося. За весь час служби ми так i не почули, як вiн кричить. А не кричати на нас не змiг би й святий.
Пам'ятаю, як пiд час занять у полi я зашився в бур'ян. Командир послав мене у розвiдку: дiзнатися, чи немає на ген тому пагорбовi ворожоï засiдки. Я спершу був шпарко узявся до справи. Але йти, весь час згинаючись, щоб не витикатися з бур'яну, було досить важко, тож я й вирiшив трохи перепочити. До того ж напевне знав, що на пагорбовi немає жодного ворога, то навiщо до нього й пертись? Чи не краще полежати в затишковi, а командировi потiм доповiсти, що пагорб порожнiй.
Так i зробив. Лежав, лежав та й незчувся, як заснув.
Розшукували мене всiм взводом. Вже пора було йти на обiд, вже нiкого не лишилося, окрiм нашого взводу, а мене все нiяк не могли вiдшукати. Врештi один з бiйцiв таки натрапив на мене:
— Ось вiн, товаришу лейтенант!
Я схопивсь, наче заєць.
Коли б замiсть лейтенанта був помкомвзводу, вiн мене з'ïв би живцем. Лейтенант же лише пильно подивився на мене i спокiйно сказав:
— Доповiдайте!
Я ладен був провалитись крiзь землю.
— Заснули?
Я ще дужче похнюпився. Вiдчував на собi погляд лейтенанта, осудливi погляди товаришiв, i тиша довкола ставала такою гнiтючою, що менi аж важко було дихати. Краще було б, якби помкомвзводу кричав оце зараз на мене.
— Ставайте у стрiй!
За обiдом ïжа менi не лiзла у горло.
Пiсля обiду, пiсля
мертвоï години, коли мали вивчати матерiальну частину, наш лейтенант дещо змiнив тему уроку: став розповiдати про боï на озерi Хасан. Пригадав випадок, як два бiйцi були посланi в розвiдку, як злякалися i, так i не розвiдавши до ладу, повернулись назад. I скiльки потiм наших бiйцiв загинуло, коли пiшли в наступ. Саме тодi був поранений i вiн, наш лейтенант.
— А тi два? Що ïм потiм було? — поцiкавився хтось. Лейтенант вiдповiв не одразу. Я ж сидiв, боячись i дихнути. Менi здавалося, що весь взвод втупився в мене.
— Ïх потiм судив вiйськовий трибунал.
Вiн так i не нагадував менi бiльше про той випадок у полi. Я ж довго мрiяв, щоб лейтенант дав менi якесь неймовiрно важке доручення. Я б умер, а таки виконав би його.
Ми не знали, коли наш лейтенант спав. Часто–густо лишався з нами аж до вiдбою, а на ранок, коли лунала команда
пiдйом, вiн уже був у казармi. Акуратний, пiдiбраний, в чистому, мов щойно з–пiд праса, мундирi, i хоча б тобi крихiтка дрiмоти в спокiйних очах! Iде помiж лiжками, i ми щосили стараємось, аби швидше стати у стрiй.
Iнодi навiдувався й опiвночi. Коли всi вже спали. Пам'ятаю, як у моє перше чергування, коли я, прилаштувавшись бiля тумбочки, читав книжку, щоб не заснути, раптом одчинилися дверi й на порозi вирiс наш лейтенант.
Мене так i пiдкинуло. Схопився, повернувсь до командира:
— Товаришу лейтенант...
— Тс–с...
Вiн застережно пiднiс руку, щоб я своïм криком не розбудив взводу. Помiтив книжку, взяв, погортав:
— Цiкава?
— Дуже цiкава, товаришу лейтенант.
Пiдсунув табуретку, наказав сiсти й менi.
— Багато читаєте?
Я вiдповiв, що багато. Тодi лейтенант запитав, якого письменника я найбiльше люблю. Вислухав, у свою чергу сказав:
— А я люблю Толстого.
Розпитував потiм, звiдки я родом, де навчався, хто моï батьки, чи є у мене сестри–брати. I менi чомусь здавалося, що це його дуже цiкавить: так уважно вiн дивився на мене. Потiм спитав:
— Важко в армiï?
Нечистий смикнув мене за язик вiдповiсти, що нiскiльки не важко. Лейтенант посмiхнувся недовiрливо, ледь хитнув головою:
— Важко. На те й армiя... Я першi пiвроку, коли потрапив до армiï, думав, що не витримаю. Середня Азiя, спека бiльше сорока градусiв, сонце, пiсок — дихати нiчим, а ми при повнiй викладцi — у форсований марш... Або з ранку до вечора на плацу. Торкнешся затвора гвинтiвки — руку обпечеш. А потiм звик. I недосипати звик, i наïдатися став. Звикнете й ви. Службу закiнчите — жаль буде повертатись додому.
Посидiв ще трохи, звiвся, закрив мою книжку:
— А читати на посту не годиться, товаришу боєць. Лейтенант пiшов, а я чесно сховав книжку. I вже сам на сам боровся щосили з дрiмотою.
АТЬ–ДВА!
Кожен день починається криком днювального:
— Пiдйо–о–ом!
Той крик вибухає, наче бомба, i ми, ще соннi, зриваємось iз лiжок.
Щоб ковдра летiла пiд стелю, а ви на пiдлогу!— повчав помкомвзводу. Надворi ще нiч, i нам щоразу здається, що нас помилково розбудили на годину ранiше.
У дворi, пiд вiкнами, завмирає сигнал пiдйому, командири вторять йому досвiтнiми пiвнями:
— Пiднiма–айсь! Швидше! Швидше! Бiгом на зарядку!
Не встигнеш упоратись з розпроклятими обмотками, як знову голос днювального:
— Виходь строïться!
Хапаємо рушники, мчимо один поперед одного. Шикуємося, за помкомвзводом бiжимо на зарядку...
Так починається ще один день — черговий день служби в армiï.
Сьогоднi у нас незмiнна стройова, потiм —
укрiплена смуга, двi години — статут i пiд кiнець — вправи на фiзкультурному майданчику.
Стройову ми вже трохи освоïли: навчилися ходити, вiтати командирiв, на ходу повертатись кругом, не збиваючи при цьому один одного з нiг. А от
укрiплена смуга!..
Тi, що ïï планували та будували, намагалися не пропустити нiчого, що може трапитися на дорозi бiйцевi в майбутнiй вiйнi пiд час атаки. Отже, на тiй смузi були: довжелезна колода над глибокою ямою з водою. Колода кругла, як качалка ще й погойдується, коли на неï ступити. За нею — макет двоповерхового будинку: дощана стiна з єдиним вiкном на другому поверсi. Далi — пiвтораметровий паркан i широкий рiв з водою, вже без колоди, i аж у кiнцi — опудало ворожого солдата, виготовлене з лози.
— Це зовсiм не важко, — переконував нас лейтенант. I до помкомвзводу: — Покажiть, як це робиться!
— Єсть показати!
Помкомвзводу бере в лiву руку учбову гвинтiвку, а в праву — гранату. Нахилився вперед, напружився — чекає команди в атаку.
— В атаку, вперед! — i помкомвзводу вихором помчав до укрiпленоï смуги.
У цей час ми забули все: i те, що вiн нас лає, i позачерговi наряди, — ми дивилися на помкомвзводу, i кожному з нас хотiлося бути таким спритним, як вiн.
Ось вiн з розгону стрибнув на колоду i побiг по нiй, як по дорiжцi. Ось добiг до стiни. Енергiйний кидок, граната щезає у вiкнi, а помкомвзводу мчить прямо на стiну... Невже збирається видертись? Так стiна ж як вiдполiрована, а вiкно хтозна й де! Не встигли ми мигнути, як помкомвзводу вже у вiкнi.
Спритно, мов кiт, зiскочив по той бiк на землю, побiг уперед. Р–раз! — i паркан лишився позаду. Р–раз! — i птахом злетiв над ямою... Приземливсь, мов пружина, i вперед на опудало. Короткий, як блискавка, випад, опудало тiльки гойднулося, наскрiзь прошите багнетом, — i помкомвзводу, почервонiлий, задиханий, прямує назад.
— Ясно? — питає командир взводу.
Мовчимо. З острахом дивимося на колоду, на стiну, на рiв, приречено думаємо:
Хоч би без води... А вода ж холодна...
— Хто спробує перший?
Тi, що стоять у першiй шерензi, вiдводять очi, заднi ж ховаються за переднiх.
— Добровольцi, два кроки вперед!
I тут я не витримую. Ноги моï самi собою ступають два кроки вперед. Рухаюсь, як у снi, i коли опам'ятався, то було вже пiзно вiдступати назад.
Вражений помкомвзводу дає менi гранату й гвинтiвку.
— Ось побачите, це не так уже й важко, — чи то менi, чи всьому взводовi каже лейтенант. I вже тiльки до мене: — Приготуйтесь!
Я виставляю одну ногу вперед, набираю повнi груди повiтря. В мене, мабуть, виходить не так красиво, як у помкомвзводу, але командир взводу хвалить мене:
— Молодець! Готовi? В атаку... вперед!
— Ур–ра! — вигукую я i бiжу до ями з колодою. Бiжу, як до шибеницi, бо що ближче, то глибшою здається яма, то тоншою колода. Добiг — тиць! — зупинився.
— В чiм справа? — питає лейтенант.
— Товаришу лейтенант, збився з ноги!
— Не треба збиватись... Давайте спочатку.
Спочатку? А я ж сподiвався, що тепер викличуть когось iншого.
— Готовi? Вперед!
— Ур–ра!
Цього разу я таки ступаю на колоду. Вона гойдається, так i норовить скинути мене у воду, а я, вiдчайдушно балансуючи, просуваюся вперед.
— Молодець! Молодець! — чую позаду голос лейтенанта.
Врештi яма позаду. Х–ху, аж спiтнiв! Бiжу до стiни, кидаю гранату у вiкно i... зупиняюсь. Нi, не видеруся нiзащо!
— Досить, — зжалюється надi мною лейтенант. I коли я повертаюся в с...
