На конi й пiд конем
страница №2
...аньковоï хати.— То не я вцiлив, — сказав Микола.
— Ну й не я!
— I не я!
Ми пiдозрiло подивилися один на одного.
— А може, вiн живий, тiльки прикидається, — висловив думку Ванько.
— Пiшли подивимося, — скомандував Микола.
Хоч i знали, що дiда Стратона немає, однак страх перед ним був такий, що ми все ховалися один за одного.
Качур непорушно лежав на землi. Ми стояли над ним, онiмiлi.
Першою обiзвалася Сонька:
— Давайте зариємо. Щоб дiд не знайшов.
Порада здалася доцiльною. Ми пiдняли селезня i понесли його за вигин рiки, звiдки не видно було дiдовоï хати. Тут, у пiску, i почали рити ямку.
Потiм Микола сказав:
— Давайте його поховаємо. Я буду батюшкою, ти i Ванько нестимете мари, а Сонька — його жiнкою.
Микола на правах старшого командував, як майструвати мари, як класти качура, де кому братися. Я i Ванько трохи посперечалися, хто йтиме попереду, але
батюшкашвидко дав лад, i похоронна процесiя рушила в останню путь.
Розмахуючи кадилом, зробленим з баклажана, виступав попереду Микола, за ним я i Ванько несли на марах
покiйника, а позаду, як i годиться, — качурова жiнка.
— Господи помилуй! Господи помилуй! Господи помилуй! — наслiдуючи попа, вимахував кадилом Микола. — Упокой, господи, раба божого качура, що погиб наглою смертю переставився-а! А-амi-iнь!
— А-амiнь! — дружно пiдхоплювали ми. Сонька ж щиро голосила-виводила за покiйником:
— Та куди ж ти вiд нас iде-еш?! Та на кого ж ти мене, сиротину, покида-а-єш?!
Час вiд часу Ванько повертався i розраював убиту горем
удову:
— Не плачте, кумо, не плачте. Всi ми з землi вийшли, всi землю й пiдемо. Добра у покiйника була душа, царство йому небесне!
Бiля ями процесiя зупинилася. Микола ще енергiйнiше замахав кадилом. Сонька ще голоснiше запобивалася, а я i Ванько, знявши паски, обережно опустили нещасного качура на дно.
Потiм ми насипали високу могилу, поставили в головах хрест з перев'язаних навхрест ломак. Сонька збiгала до дiдовоï садиби, наламала дозрiлих соняшникiв, обсадила ними могилу. Помилувавшись могилою, ми розiйшлися, згадуючи для годиться добрим словом покiйника.
А ввечерi занепокоєний дiд Стратон гасав по селу, шукаючи качура. Повертаючись уже додому, вiн набрiв на могилу, розрив ïï i знайшов
покiйника. Про те, що говорив у той час дiд, як лаяв i кляв нас, хай напише хтось смiливiший.
На другий день розгнiванi батьки справляли нам
поминки. Викручуючи нашмаганими задками, ми голосили так, що чув, мабуть, не тiльки дiд, а й померлий наглою смертю качур.
ОТАКА МОЯ ДОЛЯ
Сьогоднi ми збираємося в гостi, Мама зодягла нам чистi штани та сорочки i наказала:
— Бiжiть, дiтки, погуляйте надворi, поки я зберуся, I дiтки побiгли гуляти.
Ми знали, що оте мамине збирання триває досить-таки довго, тому не боялися забаритись.
Вибiгши на вулицю, ми зупинилися, розглядаючи штани. Вiрнiше, не штани, а великi перламутровi гудзики, що так i вигравали до сонця.
Аж ось iз сусiднього двору, стрибаючи на однiй нозi, вигулькнула Сонька. Подрана сукенка пiдскакувала на нiй з кожним тим вистрибом, на плечах метлялися двi тоненькi перев'язанi синенькими стрiчечками кiски.
Помiтивши нас, Сонька враз перестала стрибати, а невеликi, розбишакуватi очi ïï так i вп'ялися в перламутровi гудзики.
— А в нас штани чистi, ага! — випнув Сергiйко пузце. — I солочки!
Сонька пiдiйшла, простягнула руку, покрутила гудзика на Сергiєвих штанях.
— Ми в гостi йдемо, — додав я.
— Я щодня в гостi ходжу, — вiдповiла Сонька i пiдшморгнула, пересмикнувшись худеньким лицем.
— А в мене новi штани! — вiв своє Сергiйко. — А в тебе немає!
— Захочу, так сто буде! — заперечила Сонька, хоч очi аж горiли вiд заздрощiв. — Я через увесь двiр на однiй нозi прострибала!
— Пхi, через двiр! Я по всiй вулицi прострибаю!
— А я через всеньке село!
— А я через усi села! — А я через усю землю!
Далi стрибати нiкуди, i я, переможений, замовк. Сонька ж пiдстрибнула на однiй нозi, показала нам язика i вигукнула:
— А в нас квочка на качиних яйцях сидить!
Тут нашим хвастощам настав кiнець. Квочка на качиних яйцях? Це щось дуже цiкаве.
— Бре!
— От i сидить! — не здавалася Сонька. — Хочете, покажу?
— Покажи!
Соньчине обличчя вiдразу стало хитре, як у лисицi:
— А дасте гудзика?
— Його ж треба вiдривати. Штани ж упадуть. А нам у гостi йти.
— А ми iншого пришиємо. У мене є... Дасте?
Спокуса побачити незвичайну квочку i жаль за гудзиком недовго боролися в менi.
— Тiльки спершу квочку покажи.
Ми потихеньку зайшли до клунi, де сидiла квочка. Сонячне промiння пробивалося сюди слiпучими смужками, i ми спершу нiчого не бачили, крiм яскравих стовпцiв, наповнених рухливим пилком.
— Он вона, — прошепотiла Сонька, показуючи в темний суток.
Вiдстовбурчивши крила, квочка сидiла у старому решетi непорушно, мов нежива. Ми довго дивилися на неï, не насмiюючись пiдiйти ближче: кожен з нас був хоч раз подзьобаний квочкою — цим страховиськом, що з лютим
кир-р!кидається прямо межи очi, захищаючи курчат.
Та ось квочка заворушилася, заквоктала, обережно вилiзла з решета. Кiлька разiв струсонула крилами, потягнулася, наче людина, спинаючись на замлiлi лапи. Потiм, заклопотано квокчучи, попростувала з клунi.
— Напитись пiшла, — пояснила Сонька. — Давайте глянемо на яйця.
Щiльно причинивши дверi, щоб квочка не пробралася назад непомiченою, ми побiгли до решета.
В затишному солом'яному кубельцi лежали голубуватi качинi яйця. Теплi й ласкавi, вони так i просилися до рук.
— А квочка ïх не давить? — поцiкавився Сергiйко.
— Нi.
— А як вона сiдає?
Замiсть вiдповiдi. Сонька повернулася спиною до решета обережно присiла над яйцями. Ми пирснули — такою кумедною здалася вона.
— А тепер давай гудзика! — пiдвелася Сонька.
Як менi не шкода гудзика, а треба розплачуватися.
— Вiдривай.
Сонька вчепилася двома пальцями в гудзик. Але мама знала, хто його носитиме, тому й пришила наймiцнiшими нитками. Ми довго крутилися та сопiли, намагаючись вiдiрвати гудзик, врештi Сонька, впершись однiєю рукою менi в груди щосили смикнула другою до себе.
З сухим трiском гудзик переламався навпiл. Сонька поточилася назад, а я з усього маху всiвся в решето.
Застрiляли, давлячись, яйця, чвиркнули в усi боки перемiшаним бiлком i жовтком та ще якимось чортовинням, а моï штани враз промокли до пупа.
Ошелешений нежданою напастю, я якусь мить сидiв у решетi.
Потiм похмуро пiдвiвся. Навiть не лапав себе ззаду, бо й так знав, яке золото там налипло. Стояв i гiрко роздумував чого воно так дiється в свiтi, що де яка халепа не вилупиться обов'язково я мушу вскочити в неï.
А за дверима, тривожно квокчучи, металася квочка. Вона ще, бiдна, не знала, що я вже посидiв на яйцях!
НАЧИНКА
Мама розкачує тiсто, а ми крутимось бiля столу, вiдпихаючи один одного. Уже встигли вимазатися в борошно, у Сергiйка аж побiлiло волосся, i мама жене нас геть:
— Погуляли б, горенько менi з вами! Ну, чого лiзете пiд руки? Хай уже вiн... А ти ж старший!
Я тiльки важко зiтхаю: отак завжди. Як тiльки мама примушує щось зробити чи докоряє за щось, обов'язково починає з осоружного:
Ти ж старший. Наче вiд того, що менi на три роки бiльше, нiж Сергiйковi, не мушу нi бавитись, нi лазити в шкоду, нi дивитись, як мама готує пирiг.
Цей пирiг — для нас цiла подiя. Великий, на весь лист, вiн лежить, покритий чистим рушником, —
пiдходить, як пояснила мама. Потiм його беруть i обережно саджають у пiч
Тодi ми повиннi нi стукнути, нi грюкнути, навiть не заговорити голосно, щоб пирiг не
сiв. I хоч нам важко уявити як може сiдати пирiг, однак ходимо, як коти, побiля печi i киваємо один на одного пальцями:
— Тс-с-с... Тс-с-с...
Нарештi пирiг виймається з печi. Пухкий i рум'яний, вiн сяє, як сонце, пахне ж так, що я мимоволi облизуюсь, а в Сергiйка свiтяться очi. З одного боку тiльки трохи пригорiв, i мама, вiдрiзавши, дає нам по шматочку.
— Почекайте тiльки, нехай охолоне.
Еге ж, почекайте! Хай чекає хтось дурнiший, а ми тим часом, обпiкаючись, ïмо пухке тiсто. Особливо смачна начинка. Солодка, з сушених груш, перемелених на машинцi та пересипаних цукром, вона так i тане в ротi.
— Я б усе пироги ïв, — каже Сергiйко, збираючи крихти. Я не заперечую.
— I чого мама так рiдко ïх пече? — дивується брат.
— Бо мука дорога!
— Дивiться ж, не чiпайте пирога! — наказала нам мама перед тим, як iти на роботу. — Ось хай гостi прийдуть, тодi й будемо ïсти... Бiжiть краще надвiр, пограйтеся...
Ми, звичайно, i не думали виходити з хати. Вешталися навколо столу, принюхуючись до пирога, що поважно вiдпочивав, прикрившись рушником.
— Я тiльки гляну, — врештi не витримує Сергiйко.
Вiн обережно стягає рушник, тикає пальцем у рум'яну скоринку.
— Вiн добрий-предобрий... I начинку видно, — показує брат на те мiсце, де мама вiдрiзала нам по шматочку пирога.
— Не чiпай, у тебе ж палець брудний! — ревниво зауважую я.
Сергiйко швидко облизує пальця, витирає полою:
— Уже чистий... Я тiльки трошки...
I не встиг я отямитися, як вiн виколупує трохи начинки i кладе до рота.
Я хотiв крикнути на нього, стягнути з стiльця за штани, але братовi очi засяяли такою насолодою, що моя душа не витримала: облизавши пальця, я теж потягнувся до начинки.
— Еге, ти бiльше! — вiдразу ж запротестував Сергiйко.
— Ну, годi! — врештi схаменувся я, коли в пирозi з'явилися двi великi дiрки, наче там порпалася пара мишей. — Ходiмо краще гратися.
— Ходiмо, — неохоче погодився Сергiйко, однак з хати не йшов. Залишати ж його самого я боявся: дуже вже пiдозрiло вiн поглядав на стiл.
— Я ще трошки, — обiзвався за якийсь час Сергiйко, благально дивлячись на мене. — Одну капочку... Ось стiлечки...
Я почухав потилицю i потягнув рушник з пирога.
— Тiльки потрошку ж! — сказав братовi, аби заспокоïти власне сумлiння. — Бо мамка нам лупки дасть.
Коли ми вдруге вiдiрвалися вiд пирога, вiн мав такий вигляд, наче там побувало з десяток мишей. Нещасний пирiг аж запався, втративши половину начинки.
Лише тепер пригадали ми мамин наказ i перелякано подивилися один на одного. Що ж його робити?
— А як увесь з'ïмо? — запитав Сергiйко. — Скажемо, що то собака з'ïв...
Я тiльки похитав головою: хiба ж собака дiстане зi столу! Та й мама вже не один день знає нас, щоб вiдразу догадатись, чия це робота.
— I навiщо ми ту начинку ïли! — вже каявся брат.
Я похмуро мовчав. Що тепер уже говорити, коли справа зроблена!
— Краще б ми ïï не ïли!
— А як ми дiрочки позалiплюємо? — все шукав порятунку Сергiйко.
— Чим, у бiса, ïх залiпиш!
— Тiстом... Або хлiбом...
— Хе, тiстом! Хiба ж гостi не розберуть!
I ми знову засумували.
— Знаєш що? — врештi надумався я.— Давай зробимо нову начинку.
Сергiйко погодився, i ми вiдразу взялися до роботи. Дiстали груш-дичок (тих, з яких мама робила начинку, вже не було), старанно потовкли ïх i змочили водою. Щоб гостi не розiбрали, мамину начинку ми з'ïли до решти, а свою напхали в пирiг.
Пiсля того нам вiдразу ж закортiло надвiр. Бiгали по травi, гралися в
квачаi намагалися навiть не згадувати про пирiг.
Однак чим ближче насувався вечiр, тим тривожнiше ставало у нас на душi: а що, як гостям не сподобається наша начинка?
КОТИЛАСЯ ТОРБА
Якось Сонька, коли ми були в неï, запропонувала:
— Давайте в жмурки гратися. Тiльки цур-цура: з хати не виходити!
Я, Сергiйко, Сонька i Галя стояли посеред свiтлицi.
— А в сiнях можна? А в кухнi?
— Скрiзь можна. Тiльки горшки у сiнях не поперевертайте, а то мати нам дадуть!
Соньчина мати, тiтка Одарка, була досить-таки швидка на розправу.
Першим жмурився я. Припавши обличчям до кожушини, що лежала на полу, де спали Соньчинi батьки, я щосили закричав:
Котилася торба
З високого горба,
А в тiй торбi — хлiб-паляниця,
Кому доведеться, тому i жмуриться!
Потiм запитав:
— Уже?
— Ще! Ще! — лунав з другоï кiмнати Соньчин голос. Там тупотiли ноги, торохтiли глечики.
— Вже!
Вiдiрвавшись од кожуха, я зразу пiшов у ту хату, звiдки гукала Сонька. Там була величезна пiч з багатьма запiчками та припiчками, стояли дубовi лавки i стiл на грубезних ногах. Понишпоривши по закутках, я заглянув на пiч i вiдразу ж побачив ïх усiх.
— Це того, що вони за мною лiзли, — сердилася Сонька. — Я казала: ховайтеся кожен окремо, а вони ж як пришитi!
Сонька уткнулася обличчям у кожух i заспiвала про торбу, а я тихенько полiз пiд пiл. Сергiйко й Ганнуся вiдразу ж порачкували за мною.
— Куди ви! — засичав я на них. — Ховайтесь окремо. Та вони й не думали рухатися з мiсця.
— Ну, сидiть уже тут. Я деiнде сховаюся.
Швидко вибравшись з-пiд полу, гукнув Соньцi:
Ще!i подався на кухню. В сiни не йшов, бо там уже вовтузився Ванько, ховаючись.
Ставши посеред хати, я задумався. На пiч? Нi! Сонька вiдразу загляне туди. Пiд стiл? Теж помiтить. У запiчок?.. Менi хотiлося заховатися так, як ще нiхто не ховався. Щоб Сонька до вечора шукала. I коли мiй погляд упав на бляшану заслонку, я недовго вагався. Шмигнув у пащеку печi, отвiр знову закрив за собою. От тепер нехай пошукає!
Тут було темно, пахло сажею та борщем. Я намацав теплий горщик, обережно вiдсунув його, поставив туди ж i горнятко, поки вмостився як слiд. Пiд боком був солом'яний попiл, що так i здiймався, досить тiльки поворухнутися. Сонька вже пiшла на лови. Я затамував подих.
— Галя й Сергiйко! — вiдразу ж закричала вона. — Стукалочки-палочки!
Згодом настала й Ванькова черга.
— То я просто не хотiв бiгти, що ти мене застукала, — солiдно виправдовувався Ванько.
Потiм почали шукати мене. Сонька нипала по кiмнатах, кричала:
Вилазь, я тебе бачу!, та я добре ïï знав, щоб пiддатись на цю дешеву приманку.
— Вiн, мабуть, на горищi сховався.
Вони подалися в сiни, зарипiли драбиною.
Я хотiв уже було вилазити, щоб першому добiгти до полу, коли грюкнули дверi.
Сонька повернулася, — подумав я. — Бач, хитрюща яка! Ну, зачекай же, я тебе налякаю!
Не довго думаючи, вимастив сажею обличчя, вдихнув якомога бiльше повiтря, аж вiддулися щоки, тихенько пiдлiз до заслонки. Тiльки я зiбрався вiдтулити ïï, як заслонка сама поïхала набiк, i передо мною з'явилося обличчя... тiтки Одарки. Та я вже не мiг стриматися:
— Га-ав!
Соньчина мати голосно гикнула, закотила очi пiд лоба i тихенько лягла на долiвку...
Возили тiтку Одарку за сорок кiлометрiв до славетноï ворожки — виливати переполох. Одужала зовсiм Соньчина мати чи нi, я не знаю, однак до самоï смертi твердила, що на власнi очi бачила чортяку:
— Отаке мале, як моя Сонька, морда ж чорна, як у арапа! Ще й гавкає собачим голосом.
КАЗОЧКА ПРО ЛIТАК
Оцю iсторiю я почув, коли менi було неповних сiм рокiв. Розповiдала ïï знайома вчителька, мамина подруга, що iнодi наïжджала до нас iз мiста — з таємничого Миргорода. I я, що нiколи не був далi сусiднього села, дивився на неï, як на сьоме чудо свiту.
Розповiдала вчителька про невеликого хлопця, який захворiв якоюсь загадковою, таємничою хворобою. Де тiльки його не возили, чим не лiкували — хлопчик все танув i танув, як ота тоненька свiчечка, що згорає вiд невмолимого вогню. Батьки були у вiдчаï i не знали, що вже й робити.
Врештi вони звернулися до одного старенького лiкаря. Той оглянув хлопчика, вислухав його, а потiм запитав:
— Вiн у вас нiчого не просить? Що вiн хотiв, коли був здоровий?
— Вiн i зараз просить купити лiтак, — вiдповiли батьки.
— Тож купiть негайно лiтак, поставте непомiтно бiля лiжка, щоб вiн, прокинувшись, вiдразу ж побачив його.
Так i зробили. Ïздив батько аж у Полтаву, а таки привiз лiтак.
То був незвичайний лiтак. Великий, з чотирма яскраво пофарбованими крилами, з моторчиком i пропелером, вiн навiть запускався i злiтав у повiтря.
— I що б ви думали? — закiнчила вчителька. — Хлопчик пiсля того вiдразу ж почав видужувати.
Мама дивувалася, слухаючи подругу, а я, що не пропустив жодного слова, тихенько пiдiйшов до неï i смикнув за рукав:
— Купи й менi лiтак.
— Атож, нагадай козi смерть! — засмiялася мама. — Бiжи краще подивися, де Сергiйко.
Я неохоче пiшов, а думка про лiтак не залишала мене. Минулого року, восени, у високому холодному небi забринiв, загув, гостро спалахнув на сонцi дивовижний металевий птах. Майже всi дiтлахи, позадиравши голови та кричачи вiд шаленого збудження, помчали вслiд за лiтаком, не розбираючи, де тини, де перелази.
I от виявляється, що лiтак той, ну, нехай трохи менший, можна купити в Полтавi. В нього яскраво пофарбованi крила, отакi, мабуть, як у великих метеликiв, вiн гуде i лiтає, як той, що пролетiв минулого року над нашим селом.
Є вiд чого втратити голову!
Ходив по вулицях, шукаючи брата, що подався кудись з дiтлахами, а лiтак все кружляв перед очима, аж я незчувся, як i сам почав густи, розставивши крилами руки та бiгаючи вздовж вулицi.
Увечерi я ще раз спробував ублагати маму.
Замiвши без маминого нагадування хату, винiсши смiття, я пiдiйшов до мами i солоденьким голосом запитав:
— А коли я пiду до школи, ти менi купиш лiтак?
— Та вiдчепись ти вiд мене! — аж розгнiвалася мама. — Дався тобi той лiтак!
Насупившись, я одiйшов вiд мами, забився у найтемнiший куток.
Цiлу нiч менi снився лiтак. Наче я заводжу його, а вiн вимахує крилами, злiтає високо-високо, а потiм знову опускається вниз. Снилося, немов я занiс його до хати, поставив на стiл. I тiльки поставив, вiдразу ж прокинувся.
Було вже досить видно, аби переконатися, що стiл порожнiй. Я вiдразу ж заплющив очi, щоб додивитися сон про лiтак, але тут прокинувся Сергiïще, почав перелазити через мене, я його сердито вщипнув, вiн щосили закричав, проснулася мама — i почався мiй день.
Вiдтодi я щовечора охоче лягав у постiль, бо кожного разу сподiвався побачити лiтак.
Врештi я вирiшив, що залишився єдиний шлях одержати незвичайну iграшку — захворiти.
Але як тут захворiти в дiдька, коли навiть узимку нi чхнеш, анi кашлянеш, хоч завжди приходиш додому з мокрими ногами i повною пазухою снiгу!
— Ти знаєш що? Ти наïжся донесхочу зелених яблук, — пораяв Ванько, коли я подiлився з ним своєю бiдою. — Я колись наïвся, то мало дуба не дав.
Ми забралися в сад, i я з заповзятою рiшучiстю взявся трощити зеленi кислющi яблука. Щелепи менi зводило, котилася слина, та я жував i жував, бо на що ж iще можна менi сподiватися! Ванько ж час вiд часу тикав мене кулаком у живiт i розчаровано зiтхав:
— Мало. У мене такий-о був. А пуп — як груша добряча! Наïвшись тих яблук, я прийшов додому, лiг на лiжко i почав терпляче чекати, доки прийде час
давати дуба.
Але я, мабуть, народився пiд нещасливою зiркою, бо в животi тiльки бурчало — i бiльше нiчого. Єдиним наслiдком було те, що я довго не мiг ïсти яблук: досить було побачити ïх, як вiдразу ж зводило щелепи i котилася слина.
— То в тебе пузо луджене, — сказав менi Ванько. — 3 таким пузом, хлопче, нiчого не зробиш.
Микола нараяв пiсля дощу лягти прямо на землю й лежати, поки висохне земля.
— Отодi вся сирiсть у тебе ввiйде, i ти вже захворiєш. От бий мене сила божа, якщо я брешу!
Ледве дiждався я того дощу! Ледве переждав, доки вiн скiнчиться! Та тiльки, знявши сорочку й штани, лiг у мокру траву пiд тином, як якийсь незнайомий дядько, що проïжджав мимо волами, угледiв мене i не полiнився злiзти з гарби.
— А що ото ти робиш, песький сину! Матерi-батьковi гостинця хочеш додому принести?
Не встиг я зiрватися на ноги, як клятий дядько розмахнувся щосили батогом i кiлька разiв оперезав мене вздовж спини, а потiм iще й по литках.
Пiсля того випадку я вже не наважувався сушити власним тiлом землю. Тим бiльше, що земля вже пiдсохла, а коли ще буде той дощ!
— Не щастить же тобi! — бiдкався разом зi мною Ванько.
Так i залишився я без лiтака. I з кожним днем iсторiя, розказана маминою знайомою, все бiльше здавалася менi казкою, що ïï розповiдають дорослi на втiху малим.
СМОЛЯНИЙ БИЧОК
Микола прибiг до нас, червоний та задиханий:
— Вгадайте, що я бачив!
Ми з братом саме майстрували нову упряж для кота, який був уже не котом, а Гнiдком, що мав везти нас у гостi до Ванька.
— Зайця!
— Де?
— Бiля нашоï хати!
— Бре? — першим отямився я.
— От бий мене сила божа, якщо брешу! — широко перехрестився Микола. — Там такий зайчище, як оцей стiл! Так i пряде вухами. Я тiльки з хати, а вiн — гульк i на город.
Зрештою ми повiрили. Микола ще довго розповiдав про того незвичайного зайця, що не боïться аж до порога пiдбiгати, а потiм закiнчив:
— От якби його спiймати.
— Як же його, довгоногого, спiймаєш? Вiн як чкурне...
— Хiба що яму викопати...
— Хе, яму! Так i дасть тобi тато бiля хати яму копати!
— Тато не дадуть, — вiдразу ж охолов Микола, почухуючи спину. — Вони в мене такi: як що, так i за батiг.
— Отож...
Ми зажурилися. Кожен думав про зайця i про те, як би його зловити. Я вже уявляв величезну клiтку (адже заєць — як наш стiл!): сидить у нiй довговухий, поводить червоними очима, а ми носимо травицю та капустяне листя. Хлопцi повмирали б вiд заздрощiв.
— От якби смоляний бичок у нас був... — розпочав я невпевнено.
— Хи, то ж казка! — презирливо обiрвав мене Микола.
— Ну й що, що казка! Дiстати б смоли, налити на дорогу — заєць i вскочив би... От тiльки де смоли дiстати?
Микола вiдразу повеселiшав:
— Смола є.
— Де?
— У дiда Стратона. Дiд саме днища човнiв смолить, на березi, бiля ставу. От якби хто хоробрий був...
Вiн не докiнчив, скосив на мене хитрюще око. А я, подумавши про дiда Стратона та про нещодавно вбитого качура, засовався не раз шмаганим задком по долiвцi.
— А заєць же був! — знову спокушав Микола. — Ех, i заєць!
— А нам його даватимеш? — не витримав я.
— Питаєш!
Домовившись, ми подiлили обов'язки: Микола вiзьме цеберку i буде пильнувати за дiдом, а я, виждавши, коли дiд Стратон пiде пiдвечеряти, наберу з бочки смоли, скiльки зможу.
Цього разу, понад всякi сподiвання, кампанiя пройшла успiшно.
Потерпаючи, пiдбiг я до великоï залiзноï бочки, в якiй топилася смола, зачерпнув густоï чорноï маси i попер на город, пiд саму Миколину хату. Бiг, i здавалося, що ось-ось вискочить дiд Стратон, наздожене i вчеше кийком по хребту.
— Де будемо виливати?
— Пiд вiкном. Щоб я зразу почув, як заєць улипне. Я тодi з вiкна — мах! — i на нього. Тiльки нехай стемнiє, щоб тато не бачили.
Виливши смолу на стежку пiд вiкном, ми розiйшлися.
— Гляди ж, — вдесяте наказував я, — як впiймаєш зайця, неси до нас.
Спали ми погано. Снилися зайцi, величезнi, як стiл. I хоч ми гасали за ними, наганяючи на смолу, довговухi все оббiгали ïï стороною. Часто прокидалися й наслухали, чи не бiжить Микола iз зайцем.
Та не так сталося, як гадалося.
Десь запiвнiч, коли Микола солодко спав, його бабу понесло до вiтру. Стара доти дибала стежиною, поки й улiзла в ту смолу, як муха в мед.
— Гвалт! Пробi!
Баба смикнулася раз, смикнулася вдруге i стала рачки.
— Люди добрi, рятуйте, хто в бога вiрує! — жебонiла вона. — Ой, смертонька моя!
На той крик вискочив Миколин тато та й намотав на ноги всю ту смолу, що залишилася пiсля баби.
До самого ранку в Миколинiй хатi стояла колотнеча. Задираючи догори насмоленi ноги, стогнала та згадувала всiх великомученикiв-святих баба. Батько, сичачи, як гусак, обдирав смолу з своïх волохатих нiг. Коли ж йому уривався терпець, то брав пужално i лупцював Миколу:
— Я тобi дам зайця, песький ти сину!
Микола ревiв, як бугай...
Вранцi, здивованi вiдсутнiстю Миколи, ми пiшли шукати товариша. Знайшли його аж на городi. Вiн колупав пальцем ямку, а другою рукою витирав червонi, як у зайця, очi.
СВИЩИК
Ви знаєте, як робиться свищик?
Береться в добрий палець завтовшки лозина, вiдрiзається вiд неï цурупалок сантиметрiв десять завдовжки. Потiм посерединi прорiзається навкруг молода кора, обережно обстукується колодочкою ножа, доки не здiйметься, як рукавичка. Ну, а тодi вже просто: видовбав у оголеному деревi ямку, надрiзав кiнчик, знову натяг кору — i свищик готовий. Стромляй його, чоловiче, до рота i свищи собi на здоров'я!
Отак приблизно учив мене Микола, коли я поцiкавився, де вiн доп'яв свищика.
Не вiдкладаючи справи, я крадькома взяв дома нiж i майнув до рiчки, де густими кущами розрiсся верболiз.
Нароблю торбу свищикiв, — багатiв я думками, — та й буду свистiти-висвистувати по селу. Один дам Сергiйковi, один — Ваньковi, а Соньцi не дам. Ти, — скажу, — ти дала менi вчора покрутити за хвоста дохлу мишу? Тепер маєш, що заробила!
З отакими приємними думками нарiзав я оберемок лози, принiс пiд хату i засiв за роботу.
Згодом я переконався, що легко було говорити, та нелегко робити. Уже кiлька лозин вiдкинув попсованих, а справа не посувалася вперед. Тупий нiж не хотiв рiзати дерева, але й це ще була не бiда. Найтяжче було зняти кору. Стукаєш потихеньку — не здiймається. Почнеш стукати дужче — лопається. А коли вже лопнула — вiдкидай ïï набiк i берись за iншу лозину.
Нащо менi торба тих свищикiв, — порозумнiшав я згодом, витираючи мокре чоло. — Зроблю п'ять: три менi, один — Сергiйковi, один — Ваньковi.
Врештi тяжка праця моя увiнчалась успiхом: кора обкрутнулася навколо деревини i повiльно знялася.
Мабуть, жоден музика з таким хвилюванням не пiдносив до рота щойно придбаного музичного iнструмента, як я того свищика. Вдихнувши якомога бiльше повiтря, я заплющив очi i щосили подув-засвистав, аж у вухах залящало.
З хвилину сидiв, зацiпенiвши вiд щастя, а потiм знову пiднiс свищик до рота. Дмухав i дмухав, поки закрутилося в головi.
Хотiв одразу ж побiгти на вулицю, але тут на мiй свист прийшов Сергiйко i остовпiв, не зводячи з свищика зачарованих очей.
— Дай i я посвищу, — простягнув вiн згодом руку.
Я завагався: ану ж зiпсує! Свищик уже встиг набути моïх очах неабиякоï цiнностi, я не вiддав би його зараз за жоднi багатства у свiтi.
— Я краще тобi iнший зроблю.
— Зроби, — погодився брат i сiв бiля мене.
Другий свищик менi вдалося змайструвати значно швидше, i, притулившись спинами до призьби, ми засвистали у два роти.
Яка ж то була музика! Все навколо завмерло, слухаючи нас, навiть соняшники повернулися цiкавими головами, заглядаючи через тин.
Ми дмухали то разом, то навперемiнки, дмухали щосили, аж починали болiти животи i наверталися на очi сльози, дмухали, повернувшись один до одного червоними вiд натуги обличчями, — i все не могли награтися досхочу.
Увечерi ми похвасталися обновою перед мамою.
— Ой, якi хорошi! — похвалила мама. — Ану, заграйте, я вас послухаю.
Згодом мама сказала:
— Ну, досить, а то в мене голова починає розвалюватись. Завтра iще насвищетесь.
Отуди к бiсу! То грайте, то не грайте! Нiяк я не мiг зрозумiти мами.
Брат слухняно полiз на лiжко, я ж все ще сидiв бiля печi, розглядаючи свищик. Зараз, коли мама заборонила, менi чомусь захотiлося посвистiти, хоч умри.
Я обережно пiднiс свищик до рота i скосив на маму око: вона сидiла бiля столу, обклавшись зошитами.
Ану потихеньку, щоб i не почула, — подумав я.
Свищик ледь чутно пискнув. Я перелякано глянув на маму. Вона спокiйно сидiла, видно, нiчого не почувши. Тодi я дмухнув сильнiше.
— Толю, що я тобi казала, — тихо зауважила мама, дивлячись у зошит.
Неохоче одiрвавши од рота свищик, я замовк. I що це за життя, коли не можеш робити, що тобi хочеться? Змайстрував собi втiху, ось вона, в руках, а пограти — зась! Хiба є ще такий свищик на свiтi! А свистить вiн як!
А може, вже й не свистить? Може, вже зiпсувався?
Вiд самоï лише думки про це мене пройняв циганський пiт. I як тут утриматись, щоб не спробувати?
Нi, таки свистить...
— Толю! — все ще не вiдриваючись од зошитiв, але вже голоснiше каже мама. — Ти довго будеш на моïх нервах грати?
На нервах, на нервах! Я ж на свищику граю, а не на нервах... I що тут поганого? Адже мама сама щойно похвалила мене за цей свищик. I завжди у неï голова болить. От у мене нiколи не заболить, хоч сто рокiв свистiтиму...
Кручу свищик i так i сяк, притуляю його до губiв, а дмухнути все ж боюся. Врештi наважуюсь — i мама цього разу вже вiдривається вiд зошитiв.
— Ти що, вiника захотiв? — сердито запитує вона.
З вiником у мене давнє, не зовсiм приємне знайомство, i я завмираю.
— Лягай уже спати, — трохи лагiднiше каже мама.
Ну, що ж, спати, то й спати, покiрно погоджуюся я. От тiльки б свиснути на прощання. Хоч трiшки. Хоч разочок. Бач, як вiн ловко тримається в ротi!
I менi здається, що свищик, вгадавши моє палке бажання, свиснув сам по собi. Свиснув так голосно й рiзко, що мама аж пiдскочила за столом, а потiм мовчки звелася i пiшла в куток, де стояв знайомий менi вiник.
Взявши вiник, вона пiдходить до мене. А я, витрiщивши на маму очi, продовжую щосили свистiти. Повiтря саме виривається з мене, струмує крiзь свищик, i вiн заливається, як несамовитий, аж лящить усе навколо.
У мене, очевидно, дуже кумедний вигляд, бо мама раптом опускає вiник i знесилено смiється.
НЕПОРОЧНИЙ ОТРОК
В нашому селi з'явилася
божа людина. Зупинилася вона в Миколиних батькiв — найпобожнiших людей в усьому селi, i ми почали ходити за Миколою, а вiн, надуваючись вiд пихи, вдавав iз себе страшенно заклопотаного та неприступного.
I чим бiльше росла Миколина пиха, тим гострiшою ставала наша цiкавiсть: яка вона з себе, ота
божа людина, i що вона в нас робитиме?
Микола з таємничим лицем вiдводив то одного, то другого набiк i шепотiв на вухо:
— Вгадувати буде.
Що вгадувати, вiн i сам до ладу не знав, але цього було досить, щоб ми аж горiли вiд бажання побачити того незнайомого чоловiка.
Та Микола був невблаганний:
— Еге, чого захотiли! Приведу, то тато з мене сiм шкур спустять.
I лише тодi, як ми почали спокушати його рiзними багатствами, Микола не встояв.
— Гаразд, поведу, — сказав вiн, набиваючи кишенi нашим добром. — Але цур, казатимете, що самi прийшли!
Ми погодилися i босоногою ватагою посунули до хати.
На щастя, батька Миколиного саме не було. На довгiй лавцi тулилися лише жiнки, всi, як одна, в бiленьких хустинах, вiд чого обличчя ïхнi здавалися ще темнiшими та скорботнiшими. Побожно склавши на грудях натрудженi руки, вони дивилися в бiк покутя i навiть не оглянулися, коли ми тихенько зайшли до хати.
Там, на покутi, пiд многоликими образами, возсiдала
божа людина. Це був огрядний чолов'яга з смоляною бородищею, рум'яними, як наливнi яблука, щоками i товстими червоними губами. Голосно плямкаючи, вiн невтомно возив з великого полумиска вареники, щедро купаючи ïх у сметанi, жiнки побожно заглядали йому до рота i час вiд часу зiтхали наче той дядько виконував бозна-яку важку та важливу роботу.
Ми завмерли, тулячись до дверей, ладнi кожну мить випурхнути з кiмнати.
Ось
божа людинаодiрвалася вiд полумиска, витерла пальцi об бороду. Щоки ïï залиснiли, жвавi меткi очi вмиг оббiгли жiнок i нас, принишклих та трохи настраханих. Дядько посмiхнувся, потiм розправив бороду, урочисто мовив:
— I потрiбен менi, жiночки, непорочний отрок, мужеського полу.
Жiнки, наче по командi, заворушилися, журно захитали головами:
— Та де ви його найдете, чоловiче добрий!
— Серед ваших синочкiв, моï дорогенькi, серед ваших...
— Ой, не найдете в нас непорочного!.. Та вони ж у нас всi бузувiри!
— Не грiшiть, моï солоденькi, — ласкаво заперечила
божа людина. — Сказано-бо в святому писанiï: устами младенця глаголить iстина. Iще, як Iсус Христос наш сказав, — вiн задер бороду догори, виставив наперед товстого пальця, — Iстинно говорю вам, якщо не будете як дiти — не ввiйдете в царство небесне!
— Ой, iстино, iстино! — дружно зiтхали жiнки. — Тiльки ж то не про наших гаспидiв Христос говорив.
Гаспидиж не спускали очей з
божоï людини. Дядько все бiльше подобався нам — саме тим, що заступався за нас перед матерями.
— А треба, жiночки, треба, — наполягав чоловiк. — Без непорочного отрока мужеського полу не зможу я провiщати вам нi вашеє будущее, нi прошедшеє ваше, нi настоящеє.
Нам щораз ставало цiкавiше. Та тут до хати зайшов Миколин батько, повiв грiзним оком i наче вимiв нас на подвiр'я.
В той день помiж нами тiльки й розмови було, що про
божу людину.
— Чуєш, Миколо, а що це за непорочний отрок?
— Це коли ми з вами не грiшимо.
— Та навiщо вiн йому?
— Вгадувати, — туманно вiдповiв Микола. I вже починав сердитись: — Та що ви присiкалися до мене! Самi ж чули!
Та нас обсiдали новi сумнiви:
— А що таке мужеський пол?
Тут уже спасував i Микола. Ми довго думали та гадали, але так i не вияснили, що ж то воно за штука така. Дiйшли лише до думки, що того полу серед нас i слухом не чувати, i видом не видати.
Другого дня Микола бiгав з двору в двiр, збираючи хлопчакiв:
— Iдiть до нас, буде вибирати!
— Кого?
— Та непорочного ж отрока! Казав, що як знайде, то буде тому щодня давати по десять копiйок i по калачу.
Гривеник щодня? Та ще й калач на додачу?
Незабаром бiля Миколиноï хати вишикувалась босонога черга кандидатiв у
непорочнi отроки.
Пристроïвся i я. Спершу вагався, а потiм, добре розмiркувавши, вирiшив, що моï грiхи анiскiльки не тяжчi, нiж у моïх товаришiв. Крав яблука й грушi, толочив чужi баштани, висмикував хвости в гусакiв, дратував собак, вкидав у рiчку котiв, розбивав, коли траплялося, шибки з рогатки, дер, де тiльки мiг, штани, чубився з братом, — але хiба ж не переконував мене сам Микола, що не согрiшиш — не покаєшся! А каятись менi доводилось досить-таки часто, особливо коли свистiла надi мною лозина чи випорскував iз чужого садка, несучи повнi штани кропиви, напханоï безжалiсною дядькiвською рукою. Отож всi грiхи своï я чесно спокутував i зараз не менш непорочний, нiж оцi хлопцi, що стоять передо мною в надiï на калач та десять копiйок.
I чим ближче посувалася черга, тим бiльше хотiлося менi потрапити в
непорочнi отроки.
Хлопцi, що виходили, були похнюпленi та засоромленi. Я вже знав, що дядько наклеював ïм на нiготь великого пальця смолу, привезену з Єрусалима, i запитував, чи не бачать вони там святого Миколая. Хлопцi, як не витрiщали очi, нiчого не бачили, i тодi
божа людина, ляснувши чергового невдаху по потилицi, розчаровано говорила:
— Грiшний, отроче, грiшний... Клич iншого!
Так прийшла моя черга. Переступаючи неслухняними вiд хвилювання ногами, я зайшов до хати.
В хатi було темно, бо на вiкнах висiли кожухи та рядна. Посерединi, на ослонi, горiла воскова свiчка, поруч стояла в полумиску вода, а позаду, велика i таємнича, сидiла
божа людина. Менi стало страшно.
— Пiдiйди сюди, — ласкаво покликав мене дядько. Взяв за руку, погладив по головi. — Скажи менi: согрiшив ти проти господа бога нашого?
Не вагаючись, я вiдповiв, що нi.
— Оце добре! Ось свята смола, яку я налiплю тобi на нiготь... А оце — свята вода, опусти в неï палець... От так. Тепер дивись сюди i говори за мною:
Святий Миколай, внемли моïй чистiй молитвi, появи свiй лик перед моï чистiï очицi, незапорошенi грiхом, промитi молитвою...Що ти бачиш там, отроче мiй?
Напруживши зiр, я не вiдводив очей вiд смоли. Менi страх як хотiлося побачити того Миколая, i незабаром здалося, що на чорнiй блискучiй поверхнi з'явилася якась свiтла цяточка.
— Ти вже бачиш?.. Еге ж, бачиш? Свiтла цяточка вiдразу стала бiльшою.
— Бачу, — прошепотiв я.
— Що ти там бачиш? — аж повеселiшав дядько.
— Щось свiтле, як хмарка.
— Ото ж i є святий Миколай, — промовив дядько, повертаючи мою руку так, щоб свiтло вiд свiчки ще бiльше падало на неï. — Подякуєм же боговi, що ти удостоïвся побачити його святого угодника...
Отак i став я
непорочним отроком мужеського полу. Я досить-таки швидко порозумiвся з
божою людиною, i святий Миколай служив нам вiрою i правдою. I нехай простять менi чоловiки та жiнки нашого села, яким ми провiщали
настоящее, прошедшее i будущее! Але я вже iнакше не мiг. Дорослi гладили мене по головi, хлопцi люто заздрили менi, а я походжав помiж ними, побрязкуючи чесно заробленими гривениками.
За кiлька днiв дядько, переконавшись, що я добре навчився брехати, подвоïв менi плату.
Та блискуча кар'єра моя несподiвано урвалася.
Продала мене, сама того не вiдаючи, Миколина мати — тiтка Горпина. Якось ïï викликали в школу (Микола знову щось накоïв), i, побачивши серед учителiв мою маму, тiтка почала голосно вихвалювати мене:
— Та й свята ж у вас дитинка, Марiє Олексiïвно! Уподобилося самого святого Миколая бачити... I як воно, таке богобоязливе, у вас i виросло? А тут свого гаспида хоч у ступi товчи, прости мене, грiшну!..
Мама спiймала мене бiля Миколиноï хати, коли я саме збирався заступати
на роботу. Взявши мене за вухо, вона мовчки повела додому — через всеньке село, на загальний глум.
Пiсля того я прийшов до твердого переконання, що каятись доводиться не тiльки тодi, коли грiшиш, а й коли робиш святу справу.
Незвiданi путi твоï, господи!
ПУЧОК ЧАСНИКУ
Влiтку, коли починаються жнива, село наче вимирає: всi рушають у степ, на далекi лани, залишаючи вдома лише старих та малих, та ще хворих. Тихо на вулицях, тихо на подвiр'ях, та й по хатах рiдко коли лунає людський голос, хiба що вигляне у низеньке пiдслiпувате вiконце старече обличчя. Навiть собаки не наважуються порушити сонну тишу i лише вряди-годи брязкотять ланцюгами, переповзаючи з тiнi в тiнь.
У такi години сумно самому на селi. Тягне у поле, в лiс, на рiку, до голопузих, засмажених, запечених, як циганчата дiтлахiв, з облупленими носами i такими вицвiлими чубами, що годi й розiбрати, кого мама вродила чорнявим, а кого бiлявим, — всi на одну масть. Так i хочеться залишити хату, де допiкають кусючi мухи, де душно i темно, пiти у великий занедбаний сад, пiд величезну крислату грушу, й простягнутися на м'якiй травицi, п'ючи усiм тiлом нiжну прохолоду ïï. Хороше!
Та менi не можна виходити з хати, бо на лiжку лежить хворий Сергiйко, якого я мушу доглядати, поки мама повернеться з Миронiвки. Пiшла вона туди з самого ранку, щоб покликати фельдшера, та й досi немає, а Сергiйковi все гiрше та гiрше. Соває неспокiйно головою по подушцi, шукаючи, де холоднiше, щоки його аж горять, i вiн ледве зводить посинiлi повiки, коли я нахиляюсь над ним.
— Пити...
Цокотить зубами об полив'яний кухоль, вода ллється по пiдборiддю, на худеньке плече, брат починає сердитись i вередувати, вiдпихаючи хлiб та молоко, що його залишила мама. Я i жалiю його, i гнiваюсь на нього за оте вередування, за примусове сидiння в хатi, коли надворi отакий день, а там десь хлопцi i веселi забави.
— Пити! Пити! — тягне своє брат, дивлячись на мене важким, аж немовби байдужим поглядом.
— Ну, чого тобi ще? — мало не плачу я, оглядаючись безпорадно по хатi. — Ось iще сало... Хочеш сала? Добре, з часником...
Брат мовчить, пасучи за мною очима. Нарiзаю тоненькими шматочками сало, шукаю часнику.
— Бач, немає часнику, уже весь з'ïли. Та нiчого, сало й без часнику добре...
— Часнику! Хочу часнику! — вiдразу ж починав брат, наче зрадiвши, що нарештi знайшов, що вимагати од мене. I скiльки я його не вмовляю, брат квилить одне:
— Часнику-у...
У вiдчаï вибiгаю надвiр. На нашому городi часнику годi й шукати. Хiба що в тiтки Одарки...
Обережно пiдкрадаюся до тину, ступаю на перелаз. На подвiр'ï сусiдки нiкого немає, город теж манить до себе безпечним безлюддям. Та я все ще вагаюся, не насмiлюючись скочити через перелаз.
З тiткою Одаркою в нас старi порахунки. Вона переконана, що бiльшого вiд мене пройдисвiта немає в усьому свiтi, i не раз боляче влучала лозиною по моïй спинi, коли ловила на яблунi, в огiрках або горосi.
Особливо ж важке серце почала носити на мене тiтка Одарка, коли я, перебуваючи в
непорочних отроках, не втримався вiд спокуси вiддати зуб за зуб i наклепав Миколинiй матерi, в якоï саме щезло масло з погреба, що святий Миколай вказує своïм несхибним перстом на Соньчину матiр. Жiнки позбивали одна однiй очiпки, а потiм довго перегукувалися через вулицю, пригадуючи батькiв i пращурiв кожноï аж до десятого колiна.
— А ти, трясця твоïй матерi, сто чортiв тобi в печiнку, i не попадайся! — пригрозила менi тiтка Одарка (я принишк на той час у гарбузиннi). — Спiймаю — сiм шкур з тебе спущу, ворожбита поганський!
Тож не дивно, що перш нiж шаснути на сусiдський город, я довго вагався. Але тут знову випливло передо мною розпашiле обличчя брата, i я майнув через плiт.
— А куди це ти?
Я вискнув, крутнувся, але вже було пiзно: тiтка Одарка, яка наче з неба впала, мiцно тримала мене за вухо.
— Ти що тут робиш, поганський ти сину? Кажи зараз, що робиш!
Я затято мовчав. Тодi тiтка дала менi стусана в спину i потягнула до хати.
— Пустiть! Ну, пустiть! — почав викручуватись я, щосили впираючись ногами в землю. Менi здавалося, що в хатi, де нiкого немає, тiтка вiзьме ножаку i почне бiлувати мене, як вiвцю.
— А кажи, що робив?
— Нiчого ще не робив... Я хотiв часнику позичити...
— Позичити! — аж руками сплеснула тiтка. — Хiба ж так позичають: рачки на город! Бач, позичальник знайшовся!
А що я знову замовк, вона запитала: — Навiщо тобi той часник?
— Братовi... У мене брат хворий...
Менi було образливо й боляче, адже йшов я по той часник не заради себе, а для хворого брата, який лежить i чекає на мене.
— Братовi?.. Чим же вiн хворий?
— А я знаю!.. Мама по фельдшера пiшла... У Миронiвку...
— Та чого ж ти зразу не сказав, песиголовцю ти такий! — знову закричала тiтка Одарка. — Ну й клятуща ж дитина, прости мене, господи!
Все ще не вiдпускаючи мого вуха, повела мене на город, нарвала пучок зеленого часнику, сердито ткнула до рук:
— На та йди, брат тебе чекає, либонь... Ну чого стоïш, як укопаний?
Затискаючи часник у спiтнiлiй долонi, я повiльно пiшов, оглядаючись на тiтку Одарку. Все простив я ïй зараз: i бiйки, i сварки, i скарги на мене, i навiть насмикане вухо, що таки добре болiло. Все простив я тiтцi Одарцi за оцей пучок часнику!
УРОК
Кожне лiто приносило менi не тiльки розваги та забави, а й працю на городi. Змалку мама привчала мене до сапки та лопати, як i водиться на селi.
Тож не встигнеш досхочу накупатися в рiчцi, набродитись по луках чи набiгатися в лiсi, а мама вже загадує:
— Бери сапку та йди полоти.
— Ще ж рано, — намагаюся вiдтягнути осоружне полоття.
— Iди, iди, не вигадуй... Там за пирiєм сапки не потягнеш.
I я хоч-не-хоч, а мусив iти.
Брав сапку з вичовганим до блиску держаком, чвалав на город, приречено оглядаючи довжелезнi рядки картоплi, кукурудзи, помiдорiв та iншоï нечистi, що так i перла з землi на моє безталання.
I навiщо ото, — гiрко роздумував я, — такий городище? Ех, виросту, то зовсiм не заводитиму городу! Краще купатися в рiчцi чи ходити по полуницi...
Та думай не думай, а треба братись до роботи. Зiтхаючи, нахилявся я над рядками, починав оте сапання.
Цього разу мама загадала полоти помiдори.
— Ой, ïх так багато! — пхинькав я, шукаючи сапку. Мало не плакав з досади, бо саме сьогоднi мав iти в лiс: гратися з хлопцями в
червонихта
бiлих.
— Нiчого, нiчого, ще встигнеш набiгатись, —
втiшаламама. — Ти вже споли помiдори, а картоплю я буду сама полоти... А хочеш, я дам урок.
— Який урок?
— От вiдмiряй половину грядки, це буде тобi на сьогоднi. А решту — завтра виполеш.
Подумавши, я пристав на таку пропозицiю.
— Тiльки дивись, добре поли, — попередила мама. — Прийду зi школи — перевiрю.
— Та гаразд,— сказав я, наслiдуючи дорослих. — Чого вже там.
Прийшовши на город, я вiдразу ж розбив помiдори на двi частини. Якось так вийшло, що та, яку мав полоти сьогоднi, була значно менша вiд тiєï, що залишалася на завтра. Але коли ще буде те завтра, а сьогоднi ж я мав, хоч умри, кiнчити якомога скорiше.
Може, завтра град випаде чи ще яка радiсть. То не треба буде й полоти...
Тверда земля аж дзвенiла пiд сапкою, пирiïще аж намотувався на держак, i мене розбирала злiсть. Здавалося, що бур'ян навмисне чiплявся за землю, аби лише довше затримувати мене на городi.
Вже сонце пiдбилося на доброго дуба, коли прибiг Ванько.
— Пiшли!
— Куди? — похмуро запитав я.
— Та до лiсу ж! I хлопцi вже зiбралися... То ти не йдеш?
— А ти не бачиш! — мало не плакав я.
— То я вже пiшов.
— Iди!
Ванько ще трохи постояв, поколупав босою ногою землю, а потiм тихенько, наче вiд хворого, побрiв iз городу.
Бач, йому весело, всiм ïм весело,— ображено супився я. — А тут маєш з оцими помiдорами!В ту хвилину найнещаснiшою в свiтi людиною був я. I вже не тiльки пирiй, а й самi помiдори наче насмiхалися надi мною, забiгаючи в найгустiший бур'ян, щоб я мав нахилятися над кожним.
А хлопцi ж оце граються в
червонихта
бiлих, ганяють по лiсу. Уявив собi Миколу й Ванька, з якими мав бути в розвiдцi. Ось вони прокрадаються поза кущами, тримаючи напоготовi дерев'янi шаблюки, ось налiтають зненацька на
ворога, вимахуючи грiзною зброєю:
— Ура! Р-р-р-а! Р-р-р-а!
Я так ясно уявляю ту сутичку, що й сам починаю розмахувати сапкою, наче шаблюкою. I пирiй — уже зовсiм не пирiй, а вороже вiйсько, яке я маю порубати i винищити. Я налiтаю на нього, щосили рубаю шаблюкою-сапкою:
— Ур-ра!.. Ура! Р-р-р-ра!
Падають вороги, благають пощади, та я безжально налiтаю на них.
Перевiв я дух лише тодi, коли догнав аж до краю рядка. Зупинившись, гордовито спершись на сапку, оглянувся — i вiдразу наче хто вiдро крижаноï води вилив на мою розпалену голову: захопившись, я вирубав до ноги не тiльки пирiй, але й помiдори.
Стояв i проклинав ту хвилину, коли почав уявляти, що я вже не полю, а воюю з
бiлими. Отак воно завжди: задумаєш хороше, а виходить зовсiм навпаки!
Та журися не журися, а треба щось робити, щоб хоча на сьогоднi врятуватися вiд маминого гнiву. Я швидко пройшовся по рядку, втикаючи зрубанi помiдори назад у землю, ще й попритоптував, щоб мiцнiше стояли.
— Оце молодець! — похвалила мене мама, прийшовши зi школи. — Бач, як схочеш, то й на гору повезеш, а не схочеш, то й з гори не спустиш.
Еге ж, повезеш, — думав я. — Знала б ти правду — не те говорила б!
Мама пройшлася вздовж рядкiв, зупинилася над тим, де я
воював. Я похолов.
На щастя, вона не нагнулася i не спробувала смикнути рослину...
Увечерi, прибiгши додому, я знову пригадав помiдори i тихцем майнув на город. Листочки на них уже помiтно прив'яли.
Треба полити, — подумав я. — Може, ще приймуться. Наступного дня я прокинувся разом iз сонцем. Тихенько встав, дiстав кухоль i цеберку.
— Ти куди це? — здивовано запитала мама.
— Та... поливати.
— Що поливати?
— Та... помiдори.
— Ти ж учора поливав.
— Я ще й сьогоднi...
Мама подивилась на мене: надзвичайна моя запопадливiсть здалася ïй пiдозрiлою. Але в моïх руках, крiм кухля й цеберки, нiчого не було, дивився я на неï ясними та вiдвертими очима, i вона нiчого бiльше не сказала.
Набравши, води, я понiс цеберку на город. Помiдори прив'яли зовсiм, ще нижче осiли, аж поприпадали до землi.
Може, саме приймаються, — утiшав я себе i шпарко взявся до роботи.
Полив помiдори раз. Потiм, подумавши, став поливати i вдруге. Здавалося, що весь день носив би воду, аби уникнути бiди.
— А чого це ти зсередини почав? — поцiкавилась мама, що зненацька пiдiйшла до мене. — I навiщо стiльки води? Вони позамокають...
Мама нахилилася, взялася за стебло, що аж плавало у водi, i воно вiльно висмикнулося з землi.
Вона ще не встигла розiгнутися, а мене наче корова язиком злизала. Не мiг же я чекати, поки мама розбереться, що й до чого!
ДВА ЛIТРИ
Сталося це в першому класi, в другiй половинi навчального року.
Учителька задала нам додому отаку задачку:
Господиня надоïла вiд корови 16 лiтрiв молока, а вiд кози — 2 лiтри. Скiльки всього лiтрiв молока вона надоïла?
Списуючи з дошки задачку, я навiть не пiдозрював, скiльки клопоту завдасть вона менi.
Прийшовши додому, я сiв за стiл, розкрив зошит i почав рiшати задачку.
Уявив собi корову: велику, червоноï мастi, з спокiйними очима, з довгими рогами — точнiсiнько таку, як у Миколи.
Коза ж була в Соньки — шкiдлива та розбишакувата, як i ïï маленька господарка.
Не любив я кози!
— Отже, так, — почав я рахувати, схилившись над зошитом. — Корова — велика, коза — маленька. Вiд корови Миколина мати надоює 16 лiтрiв молока, а вiд кози Соньчина мати надоює 2 лiтри... Хм...
Послужлива уява поставила поруч Миколину корову i Соньчину козу.
Для молока з-пiд корови треба он яке вiдрище, а для кози й маленьке горнятко завелике буде...
I я виразно бачу два лiтри: один для молока з-пiд корови, другий — для молока з-пiд кози. I звичайно ж, той лiтр, що для корови, набагато бiльший, нiж той, що для кози!
Як же ïх тепер додавати, горенько моє!..
Я аж упрiв, намагаючись злити оте молоко. Зливалося воно то легко, але скiльки всього буде лiтрiв — от задача! I якими лiтрами його треба мiряти — коров'ячими чи козячими?
Бiда менi з цим молоком!..
Пiд кi...
