На конi й пiд конем

страница №8

...жає, що ситий шлунок i наука — дiаметрально протилежнi речi. Мабуть, переконана, що знання, як i ïжа, мiстяться у шлунковi, тож чим менше ми будемо ïсти, тим бiльше лишатиметься мiсця для знань.
Про це вона нам, звiсно, не каже, але ми самi догадуємося, коли бачимо тi нужденнi порцiï, що дiстаються нам на снiданок, обiд чи вечерю.
Ось Домна Данилiвна розливає у тарiлки суп. Тарiлки такi мiлкi, що ложки не втопиш, а вона ще й пильнує, як би не перелити.
— Ïжте, хлоп'ята, та поправляйтеся, — зiтхає, розчулена власною щедрiстю.
Ось дiстає по котлетi:
— М'ясце нинi кусається. Та менi для вас нiчого не жаль.
А котлети ж як п'ятаки. Горобцевi — раз клюнути.
Ось вона пече пироги. Смачний дух сочиться по кiмнатах, i ми з Федьком ковтаємо слину. Я дивлюся в пiдручник, а перед очима замiсть паралелепiпеда — пирiжок. Пiдрум'янений, з бiлого тiста, ще й помазаний зверху жовтком. Трясу головою, заплющую очi — клятий пирiг все одно не зникає!
Очманiло дивлюсь на Федька, а вiн уже не в пiдручник втупився — в розчиненi дверi. Нiздрi його так i ходять, очi хижо поблискують.
— Приïду додому, скомандую, щоб напекли пирогiв, — каже вiн. — Всi поïм!
Врештi, коли нам здається, що ми вже не витримаєм, у кiмнату впливає хазяйка. Кругле обличчя ïï теж наче змазане жовтком, у руцi — тарiлка з двома пирiжечками:
— Ану, хлоп'ята, покуштуйте!
Може б, ще довго куштували ми ïï пирiжкiв, якби не порятував нас цап.
Мiстечко, в якому ми навчалися й мешкали, було справжнiм козячим царством. Легiони кiз бродили завулками й вулицями, вищипуючи траву i об'ïдаючи листя. Куди б ти не поткнувся, обов'язково натрапляв на козу. Кiз було достобiса, а от цапiв майже не видно. На нашому кутку, наприклад, не було жодного. Та воно й не дивно: од кози молоко й козенята, а од цапа який прибуток?
Однак наша хазяйка зметикувала по–iншому. Кози — козами, але й без цапа не обiйтись. На ньому теж можна прибуток мати. I одноï недiлi привела з базару красеня цапа з могутнiми рогами й статечною професорською борiдкою. Вiн довiрливо наблизився до нас i зразу ж отримав вiд Федька добрячого щигля.
Од несподiванки, болю й образи цап мекнув i вiдскочив назад. Тодi я упiймав його за роги i став викручувати йому голову, намагаючись повалити на землю.
Так вiдбулося наше перше знайомство.
I не треба було багато часу, щоб ця довiрлива миролюбна iстота стала справжнiсiньким дияволом. Забачивши нас, цап сатанiв: очi його займались пекельним вогнем, а хвiст крутивсь, як млинок. Наставивши страшнi гострi роги, цап кидався в атаку. Здавалося, вiн тiльки й жив помстою, пiдстерiгаючи нас на кожному кроцi. Досить було менi або Федьковi вийти вранцi на ганок, як цап наче з–пiд землi виринав. З розгону буцав у ганок, аж трiщали дошки.
Вiднинi ми з Федьком не ходили, а бiгали. З усiх нiг мчали до хвiртки, вiдчуваючи спиною гостро наставленi роги, й летiли як оглашеннi до ганку, коли повертались зi школи, рятуючись од скаженоï тварини, а бувало, що й котилися по землi, збитi мiцнющим стусаном.
Першому дiсталось Федьковi. Цап таки наздогнав його бiля ганку. Зробивши карколомне сальто, Федько влетiв до кiмнати i потiм довго намагався стулити докупи розпанаханi штани. I сердився, що я регочу.
Iншого разу смiявся уже Федько, а менi було не до смiху.
Можливо, що менi й пощастило б утекти, аби не якась тiтка, яка несла з базару кошик iз яйцями. Коли я кулею вилетiв з двору на вулицю, тiтка трапилась якраз на дорозi. I ми вже втрьох — я, тiтка i цап — покотилися суцiльним клубком у рiв.
Виборсавшись з–пiд мене i цапа, тiтка ухопила розплющеного кошика i разiв зо два вперiщила мене по головi. Що вона казала при цьому, я не чув: усi жовтки й бiлки пролилися на мене, i я повернувся до хати бiльше схожий на розчавлене яйце, нiж на людину.
Федько iржав, наче кiнь. А хазяйка сердито сказала, що цап тут нi при чiм, що ми самi в усьому виннi. Бо чому вiн б'є нас, а ïï не чiпає?
Ми не знали, що на те вiдповiсти, тiльки бажали нишком, щоб дiсталося i нашiй хазяйцi.
I вiн таки добрався до неï: садонув Домну Данилiвну так, що вона три днi ïла навстоячки.
Пiсля цього доля цапа була вирiшена: Домна Данилiвна, палаючи помстою, покликала рiзника. I цiлий мiсяць по тому ми давилися козлятиною: суп iз козлятиною, борщ iз козлятиною, пирiжки iз козлятиною, котлети з козлятини. Нам уже здавалося, що козлятинi тiй не буде кiнця–краю, що ми поки й живем, ïстимемо того клятого цапа.
Од цапиних поминок порятували нас матерi. Довiдавшись, як нас годує Домна Данилiвна, вони забрали нас i одвели на iншу квартиру, тепер уже без хазяйських харчiв.
ПЕРШИЙ РАЗ У ВОСЬМИЙ КЛАС
Того ранку ми прокинулися задовго до шкiльного дзвоника. Точнiше, прокинувсь я, а Федько i не думав уставати: одбрикувавсь ногою, тягнув на голову ковдру.
— Федь, та вставай же!
— А котра година?
Я вискочив у сусiдню кiмнату, де стояв великий, схожий на поставлену сторчма труну, годинник. Вiн так неохоче й понуро вiдраховував години й хвилини, що менi весь час здавалося: ось вiн зараз зупиниться i тодi заводь його, не заводь — не рушить з мiсця.
— Встигнемо, — вiдповiв Федько, коли я йому сказав, що вже чверть на восьму. Неохоче вилiз з–пiд ковдри, запитав: — А де моï черевики?
Що довше вiн возькався, то бiльше мене охоплювала нетерплячка. Менi вже здавалося, що ми неодмiнно запiзнимось. Прийдемо, коли всi сидiтимуть за партами. Як тодi заходити до класу?
— Федь, та одягайся швидше!
Нарештi всi клопоти минулись: i одягання, й умивання, i снiданок. Ми виходимо на вулицю.
Ранок стрiчає нас урочисто й свiтло. Небо високе–високе, i по ньому срiблястим павутинням поснувались хмаринки. Сонце свiтить нам просто в обличчя, Федьковi одстовбурченi вуха горять, як лiхтарi. Вiн розмахує новеньким портфелем, сонце спалахує на понiкельованому замковi, i менi здається, що то вiн навмисне вимахує, аби познущатися з мене. Бо у мене в руках торба — не торба, чобiт — не чобiт, а бiс його зна й що.
Бiс його зна й що з'явилось на свiт пiсля того, як я навiдрiз вiдмовився брати з собою стару, ношену–переношену сумку, з якою ходив до п'ятого, шостого й сьомого класiв.
Це було не зовсiм чесно з мого боку: сумка вiрою й правдою служила менi всi цi роки i була добрим, надiйним товаришем. Скiльки разiв вона летiла на пiдлогу, у снiг, на траву, а то й просто в пилюку, бо нiколи було акуратно десь притулити ïï! А хiба не доводилось менi спускатися на нiй iз снiговоï гори? Хiба не мчала вона по кризi наввипередки з iншими сумками — чия далi заïде? I хiба не брала найактивнiшу участь у сутичках, ходячи по головах та спинах моïх супротивникiв? Хiба не ховала надiйно усi тi речi, що про них не потрiбно було знати дорослим, — то рогатку, то самопал, то заборонену книжку. Хоча б того ж Мопассана, при одному натяку на якого мама поодривала б менi вуха.
Але що поробиш: сумка одслужила своє, i менi соромно було ïхати з нею до мiста.
Отодi й спало мамi на думку пошити менi портфель. Тож було урочисто внесено з комiрчини халяви од жiночих чобiткiв. Мама носила ïх, ще коли була молодою, а взувала останнiй раз задовго до мого народження.
Я з пошаною роздивлявся старезнi, потрiсканi од часу халяви i все ще не мiг второпати, для чого мама внесла ïх.
— Ми з них замовимо тобi портфель.
— Портфель?..
— Еге ж... Однесу до нiмого, i вiн пошиє такий, що буде не гiрший од справжнього.
Признатись, тодi я навiть не став сперечатися. Мене просто розбирала цiкавiсть: ану, що ж iз цього вийде?
Нiмий, який узував мало не пiвсела, мабуть, i уявлення не мав, що таке портфель. Тож кроïв i шив, як пiдказувала йому фантазiя. Основне, про що вiн подбав, це щоб не було йому зносу. Щоб i вода не промочила, — показав на мигах у небо; щоб i по швах не розповзався, — ткнув пальцем спершу у дратву, а потiм у мене.
— Коли ж нам приходити? — поцiкавилась мама.
Нiмий ткнув себе в груди i показав сiм розчепiрених пальцiв.
Ага, через тиждень.
За тиждень ми були у нього. Побачивши нас, вiн одклав чобiт i дiстав з полицi щось замотане у мiшковину. Коли вiн ïï розгорнув, ми з мамою мимоволi здригнулися.
Це було щось середнє мiж жебрацькою торбою, поштовою сумкою i шкiряним цебром, що його ïздовi прихоплювали з собою, коли вирушали в далеку дорогу. Якийсь дивовижний гiбрид з усього того, що нiмому доводилось шити протягом його трудового життя. В ньому з однаковим успiхом можна було носити воду i вчиняти тiсто, зберiгати картоплю i квасити яблука.
Нiмий радiсно мугикав, показуючи, як той портфель зашнуровувати, пробував надiти менi на плече. Мама, щоб не образити нiмого, сказала, що портфель ïй сподобався.
— Вiн таки непоганий, — переконувала сама себе, коли ми поверталися додому. — А поглянь, який мiцний!
Що мiцний, то мiцний. Тiльки ж якби вiн був хоч трохи менший! I не такий рудий!
— Якби тiльки й того горя, — втiшала мене мама. — Поносиш рiк, а наступного, як будемо живi–здоровi, куплю тобi фабричний.
Що ж, спасибi й на тому. А поки що я знiмаю торбину з плеча, беру ïï пiд руку, щоб не так впадала в очi, бо менi здається, що всi, хто проходить мимо, тiльки на мiй портфель i дивляться.
Аж ось нарештi й школа. Сяє святково вiкнами, трiпоче величезним червоним полотнищем: Ласкаво просимо! Це запрошення стосується i нас з Федьком. Я мимоволi випинаю груди, ступаючи в двiр.
Тут повно учнiв: i старших, i молодших, i зовсiм ще голопуцькiв. Першокласникiв видно одразу: цi як прийшли з мамами–татами, так i не вiдходять од них. I в усiх очi, як п'ятаки. А помiж ними сюди–туди шмигають трохи старшi: з другого, третього й четвертого класiв. Гасають, аж у очах миготить. Кричать, верещать, одне слово — плотва. Аж не вiриться, що я колись був таким.
Учнi п'ятого, шостого i сьомого класiв поводяться стриманiше. Особливо дiвчата. Тi групками по двi, по три походжають, обнявши одна одну за плечi, на хлопцiв i не глянуть. Задаваки!
Та не вони мене цiкавлять, а отi, вже майже дорослi: восьмикласники–десятикласники, до яких вiднинi належу i я. Особливо десятикласники. Штани майже в усiх напрасованi, черевики блищать. Обличчя в усiх серйознi. Всього ж один рiк, i вони розпрощаються iз школою!
А дiвчата! До них i не пiдступайсь! Розфуфиренi — коси у стрiчках! Аж не вiриться, що це тi самi дiвчата, якi колись гасали iз нами.
Он i Оля Чровжова. Ходить, обнявшись iз якоюсь мiською дiвчиною. Як проходила мимо, то на мене й не глянула, хоч я навмисне став ïй на дорозi.
Ну й не треба! Подумаєш!..
Ображений, шукаю очима Федька. Та вiн наче крiзь землю провалився. Хоч i обiцяв не лишати мене самого, познайомити з хлопцями. У вiдчаï кидаюсь шукати його, але хiба когось знайдеш у цiй веремiï! Та й ще з таким портфелищем, з оцiєю рудою потворою, яку доводиться раз по раз ховати за спину.
Здибався з Федьком, коли вже й не сподiвався. Вiн не дуже менi зрадiв: розмовляв саме iз хлопцем, мабуть, своïм однокласником.
— Чого тобi?
— Федь, куди менi йти?
— Ставай до свого класу... Он бачиш, шикуються. — Тицьнув убiк пальцем, аби одчепився.
Вiдходжу од Федька, шукаю очима свiй клас. Ага, он вони! Якийсь хлопець, видершись на ганок, розмахує рукою i щосили гукає:
— Восьмарi, до мене!
Пробираюсь до нього, а вiн уже командує:
— Незадовiльний до незадовiльника — ставай! Направо — р–рiвняйсь!..
Смiх, вигуки, хто й справдi рiвняється, а хто й не хоче, бо хлопець той не учитель, i нiхто його командиром над нами не ставив. Директор, який саме проходив мимо, зауважує:
— Кононенко, ви знову за своє?
— А що я таке зробив, Василю Васильовичу? — весело заперечує юнак. — Я ж вам помагаю...
Хоч його команди нiхто не сприймає всерйоз, однак усi шикуються в стрiй. Он уже й iншi класи починають шикуватися, i безладний досi натовп, що заповнював шкiльне подвiр'я, тане на очах, виливаючись у довгi шеренги. Лишаються тiльки батьки першокласникiв, та в центрi — учителi на чолi з директором.
У директора голова сяє, мов сонце. Вiн пiднiмає руку, i гомiн довкола поступово вщухає. Слухаємо, що вiн говорить. Точнiше, слухають переднi ряди, заднi ж майже нiчого не чують. Долiтають тiльки окремi слова, вихопленi з фрази. I хочемо ми того чи не хочемо, а чуємо зовсiм протилежне тому, що каже директор.
— ...балуйтесь... бешкетуйте... порушуйте трудову дисциплiну... — лунають категоричнi накази директора, i нам дедалi стає веселiше.
Потiм виступає десятикласниця, мабуть, кругла вiдмiнниця, бо кому ж iще доручили б виступати в такий день. Вiд iменi всiх учнiв вона наобiцяла таких речей, що не пiд силу й ангелам: i слухатися вчителiв, i вчитися лише на дуже добре, i не порушувати дисциплiни, i мати зразкову поведiнку.
Дiвчина була гарна, але менi не сподобалась: напевно, з тих, що пiдлизуються до вчителiв. Така як заведеться у класi — бiда! Обов'язково пролiзе в старости i тодi поïдом ïстиме кожного.
Пiсля дiвчини виступив завпед. Вiн коротко розповiв нам, що ми будемо вивчати, якi новi предмети вводяться цього року в навчальну програму. Потiм директор махнув рукою, на ганку пролунав дзвоник, i ми рушили в класи.
Учитель з червоною пов'язкою на рукавi попереджав, щоб кашкети лишали в роздягалцi, не тягли до класiв. Я зняв свого ще надворi i сховав тихцем до шкiряноï торби: боявся, що вкрадуть. Адже це була моя єдина обнова — справжнiй фабричний кашкет, з куцим козирком i модним гудзиком. Вiн дуже зручно сидiв на моïй головi, а ще краще лiтав, коли його щосили пожбурити вгору.
Заходимо у високий коридор, пiдiймаємось широкими сходами. Все довкола сяє: i пiдлога, i стiни, i стеля, й поручнi.
Кладу на них долоню, суну догори, натикаючись на короткi цурупалки, понабиванi через правильнi iнтервали. Для чого б це? Згодом догадуюсь: та для того ж, щоб учнi не спускались по поручнях.
На другому поверсi ще цiкавiше: до вiкон аж страшно пiдходити — такi вони великi. I видно далеко–далеко. Навiть залiзницю i станцiю. Попiд стiнами — металевi бачки iз водою. Мiднi крани, начищенi, аж горять, i кухлi на ланцюжках, мов цуценята. Мабуть, щоб учнi ними не бились, не обливались водою.
Аж ось i наш клас: високий, просторий, з чорною дошкою, з жовтим столом для вчителя i низькими чорними партами для нас. Поки я пропхався до класу — всi мiсця були зайнятi. Лишилося одне, на першiй партi, пiд носом у вчителя.
Довелось iти за ту парту. Добре, що хоч не дiвчина зi мною сидiтиме — хлопець.
— Ти чого сюди сiв? — запитує неприязно вiн. Не подаю виду, що злякався. У свою чергу питаю:
— А ти чого?
Хлопець чмихнув носом, i обличчя його вже не сердите, а пустотливе:
— Мене все одно класкер сюди пересадить...
— Хто, хто?
— Класкер, класний керiвник...
— Ти звiдки? З села? — запитує згодом.
— З села. А хiба що?
— Ви всi пiдлизи...
— Я не пiдлиза, — вiдповiдаю ображено. Вороже позираю на сусiда: хто вiн такий, щоб так обзивати?
— Як тебе звати?
— Только.
— Только, — повторив хлопець. — Только, тюлька, фiтюлька... А мене — Михайло Iванович Кононенко.
Сам ти тюлька! Подумаєш — Михайло Iванович! Попався б ти менi у селi, я б тобi показав Михайла Iвановича!..
Кононенко ж тим часом дiстає лiнiйку, олiвець, креслить впоперек парти жирну лiнiю.
— Оце — моя половина, а ото — твоя. Залiзеш — дiстанеш по носi!
Для мене це не новина: сам не раз дiлив отак парту, коли сварився з сусiдом. Але ж то коли посваришся. А цей нi з сього нi з того.
Одвертаюсь од Кононенка, вдаю, що вiн менi байдужiсiнький. Розшнуровую свiй портфель, дiстаю чистий зошит, ручку, а чорнило на партi, в невиливайках. Вiдчуваю, що Кононенко стежить за мною, але не звертаю на нього уваги. Раз вiн отак, то i я буду так.
I чого я пiшов до цього восьмого? Краще б у ФЗУ, разом iз Ваньком...
Врештi лунає дзвоник.
— Електричний, — чую голос сусiда, однак не обзиваюсь: я таки образивсь на нього.
У класi гомiн враз вщух: на порозi став учитель.
Застукотiли парти, учнi дружно пiдвелися. Учитель бадьоро вiтається i швидко проходить до столу. Розгортає класний журнал, починав знайомитись:
— Андрiєнко!
— Голобородько!
— Данильченко!
У вiдповiдь пiдводиться той чи iнший учень. Чую своє прiзвище i так голосно вигукую я, що в класi вибухає регiт. Учитель трохи здивовано поглянув на мене.
— Сiдайте.
Я сiв, а вчитель назвав Кононенка, i той, передражнюючи мене, теж закричав щосили я. У класi знову зареготали. Учитель же, мабуть, давно звик до вибрикiв мого сусiди, бо тiльки глянув у його бiк i наказав теж сiдати.
Закривши журнал, повiдомив нам, що звати його Григорiєм Вiкторовичем i що вiн викладатиме iсторiю.
— Григорiй Iсторович, — шепоче, мовби сам до себе, мiй сусiд. Йому, мабуть, уже нудно за отим кордоном, але не я його проводив, тож не менi його й затирати. А вчитель тим часом просить дiстати пiдручники з iсторiï i починає урок.
Розповiдав вiн цiкаво, навiть не заглядаючи в книжку. Я пiдпер пiдборiддя кулаком i наладнавсь уважно слухати. Та тiльки зосередивсь, як лясь щось по вуховi! Наче з рогатки дробиною.
Я аж пiдскочив. Тру вухо, оглядаюся — хто? Та хiба ж дiзнаєшся! В усiх такi невиннi обличчя. Тодi обережно, щоб не помiтив учитель, скошую очi пiд парту, намагаюсь розшукати те, чим мене вдарили... Анiчогiсiнько!
Тiльки почав слухати, як знову по вуховi — лясь!
Оглядаюсь рiзко — тi самi невиннi обличчя. Та ледь повернувся до вчителя, як знову — лясь, лясь!
Починаю вже сердитись. Що боляче, а що й заважають слухати вчителя. Ну, почекайте ж!
Гарячково нишпорю в кишенi... Ага, ось вона!
Резинка. Тонка, пругка, з двома петельками на кiнцях: надiвати на пальцi.
Кладу резинку на колiна, видираю iз зошита клапоть паперу. Краще було б картонкою, та для першого знайомства вистачить i папером.
Мiй сусiда так очима й пасе. Вiн помiтив, що мене методично обстрiлюють, i тепер аж горить од цiкавостi: що ж я лаштую у вiдповiдь? Забув навiть стерегти свiй кордон.
Я мiцно згортаю клапоть паперу, потiм перегинаю навпiл, закладаю в резинку. Надiваю петлi на великий i вказiвний пальцi, натягаю щосили i, не цiлячись, стрiляю з–пiд лiктя назад.
— Ой!..
Поцiлив!
Кононенко аж шипить, давлячись смiхом, а я боюсь i моргнути — дивлюся прямо на вчителя.
— Що сталося? — невдоволено запитує вiн. — Голобородько, чого ви кричите?
— Хтось по губi вдарив! — скаржиться Голобородько.
— Ви як маленький! — кидає з досадою Григорiй Вiкторович. Однак Голобородько не вгаває:
— Еге, маленький... Вас би так вдарили!
— Гаразд, розберемося потiм, — нетерпляче обриває його Григорiй Вiкторович. — Кононенко, ви що, вдома не виспались?
Мiй сусiда одриває од парти голову й вiдповiдає, що виспався.
Урок триває, триває i обстрiл. Щоправда, вiн не такий уже iнтенсивний: я прикрив долонями вуха i отим, що позаду, тепер не так цiкаво поцiляти в мене. Слухаю вчителя i обiцяю собi прийти завтра з готовими набоями: з картону, а не з паперу. Отодi хай начуваються!
На перервi, щойно вчитель залишив клас, до мене пiдiйшов Голобородько. Той самий, що я його почастував паперовим гостинцем. Вiн був на голову вищий од мене i мав довгi, мов у горили, руки.
— Це ти мене вдарив?
— Не я...
— А що в тебе в партi?
I не встиг я отямитись, як Голобородько висмикнув мою торбу.
— Хлопцi, м'яч!
Зцiпивши зуби, я кинувсь до нього:
— Оддай!
— Хлопцi, ловiть! Гоп–ля!
Портфель став лiтати по класу. Я кидавсь вiд одного учня до iншого, але бачив лише порожнi руки, а за спиною моєю лунало веселе й дике: Гоп–ля!
Врештi портфель знову потрапив до рук Голобородька. Вiн почекав, поки я пiдскочу до нього, пiдняв догори руки.
— Оддай!
— А ти спробуй дiстань!
Я не витримав i щосили штовхнув його в груди. Портфель полетiв на пiдлогу, а Голобородько вчепився менi в чуприну...
Розборонив нас дзвоник.
Пiсля того менi було не до урокiв.
— Вiн тебе битиме, — передав на наступнiй перервi Кононенко. — Сказав, що й кiстки тобi потовче.
— Ну й хай... Бачив таких!
Однак на душi в мене було незатишно. I не так лякала бiйка, як те, що всi тут менi чужi, всi проти мене. Навiть мiй сусiда, навiть Олька Чровжова.
На великiй перервi iду шукати Федька. Якщо й вiн зречеться мене, тодi не варто жити на свiтi...
— Голобородька я знаю,— каже Федько. — То коли ж вiн збирається тебе бити?
— Сьогоднi пiсля урокiв. — I додаю, щоб Федько не подумав, що я дуже боюся: — Вони всi там за нього, усi проти мене.
— Я пiду з тобою, — вирiшує Федько. — Ти без мене не йди, чуєш?
Коли скiнчилися заняття, Федько чекав мене у коридорi. Всю дорогу раïв:
— Вiн вищий од тебе, так ти бий його пiд дихало...
Скiльки ми бились, не знаю. Дзвенiло тiльки в головi i миготiло в очах. Та ще повiтря було мов розпечене. Потiм мене хтось обхопив за поперек (то був Федько), а я все молотив кулаками, хоч ворог мiй зник, наче провалився крiзь землю.
— Молодець! — хвалив мене по дорозi Федько. — Голова не болить?
Я мацав болючi гулi й вiдповiдав, що не болить.
Другого дня я прийшов до школи, увiнчаний лаврами переможця. Та ще над ким — над Голобородьком! Найсильнiшим учнем восьмого В.
Хлопцi, якi вчора майже не звертали на мене уваги, тепер поспiшали першими привiтатись зi мною. Тиснули щосили долоню, наче хотiли пересвiдчитись, чи такий уже я силач.
Ось до класу влетiв Кононенко — червоний, захеканий, збуджений. Кинув портфель пiд парту, голосно привiтався:
— Тюлько, здоров!
I не встиг я образитись, як вiн тицьнув мене кулаком пiд бiк, сказав захоплено й весело:
— Та й здорово ж ти отiй драбинi навiшав! Так йому й треба!
Я не допитувавсь, чому саме треба, менi досить було щирого захоплення, що свiтилося в очах Мишка. А що обзиває мене тюлькою, так то, мабуть, не вiд злостi. Отож i сердитись нiчого.
Однак радiсть моя тривала недовго: з першого ж уроку мене покликали до директора.
Я йшов i думав, за що лаятимуть? Бо скiльки вчився, жодного разу не викликали для приємних розмов. Учительська для мене завжди була мiсцем спокути, суворих доган.
— А, це ти... Ану пiдiйди ближче!
Повiльно наближаюсь до величезного блискучого столу, за яким зловiсно сяє директорська лисина.
— Ну, розказуй, що ти вчора накоïв пiсля урокiв.
Аж тепер став ясно, чого викликав директор. Хтось таки донiс про вчорашню бiйку. Але чому ж тодi мене покликали одного?
Я опускаю голову. Не знаю, що казати директоровi, до того ж не хочу, щоб вiн побачив моï синцi.
— Билися? — допитується вiн. — Ти що, язик проковтнув? Чи не хочеш розмовляти зi мною? За що ви бились?
Я мовчу. Як розповiсти про те, що сталося, щоб вiн зрозумiв?..
— Отже все, що сказав менi Голобородько, правда?
Голобородько?!
Менi аж подих забило вiд обурення. Чого–чого, а такоï пiдступностi я не чекав. Мене охоплює похмурий вiдчай. Тепер нехай лає, нехай карав мене, як йому заманеться, я не скажу бiльше жодного слова. Бо все одно не повiрить.
Опускаю ще нижче голову, щоб директор не помiтив слiз болю й образи. Ковтаю ïх нишком, гiрко думаю: Ну й гаразд, ну й хай...
— Так i будемо мовчати? — сердито питав директор. По паузi каже: — Гаразд. Зважу на те, що це твое перше порушення. Але май на увазi: якщо iще хтось на тебе поскаржиться — вижену зi школи! Хулiгани менi не потрiбнi.
Потiм щось пише на аркушi паперу. Акуратно згортав, вкладає в конверт, заклеює.
— Одвезеш матерi... Йди!
Вийшов я од директора зовсiм прибитий. Конверт пiк менi руку, а ще бiльше — образа, вiдчуття того, що мене несправедливо покарано.
Думаю про те, що доведеться, мабуть, залишити школу. Зайти востаннє до класу (щоб вiн завалився!), зiбрати книжки (хай вони погорять!) i, не глянувши на жодного iз восьмикласникiв, пiти геть.
Заходжу до класу, сiдаю за парту. Вiдчуваю, що всi дивляться на мене. Мабуть, такий маю нещасний вигляд.
— Був у директора?
Кононенко забув про кордон, пiдсувається ближче до мене. Тепер всi хорошi, а хто найголоснiше кричав, коли мiй портфель лiтав по класу?
Одвертаюсь од нього, вдаю, що заглибивсь у пiдручник. Хоч не можу прочитати жодного слова: лiтери так i стрибають.
— Що вiн тобi казав?
— Лаяв, — вiдповiдаю, аби одчепивсь. I не витримую, кажу щиро: — Листа написав матерi. За вчорашнє...
— А звiдки вiн дiзнався?
— Голобородько поскаржився.
— Голобородько?!
Кононенко чи вдає, чи й справдi не вiрить. Похапцем висмикує аркуш iз зошита, роздирає навпiл, ще навпiл, гарячково щось пише. Я не намагаюсь прочитати — менi тепер байдуже до всього: вирiшив розпрощатись зi школою.
Кононенко тим часом згортає папiрець i кладе на сусiдню парту:
— Прочитай i передай далi...
Згодом у класi виникає якийсь рух. Непомiтний, невловимий, прихований од учительського ока. Чути, як шарудить папiр, риплять пера, з парти на парту перелiтають записки. Ось уже й учитель починав вiдчувати, що в класi щось не гаразд, раз по раз уриває розповiдь. Але як не приглядається — не помiчає нiчого. Адже протягом семи рокiв учнi пройшли неабияку школу конспiрацiï.
Лунає дзвоник. Щойно вчитель залишив клас, як Мишко вихором зiрвався з–за парти, помчав до Голобородька.
— Ти донiс директоровi?
— А твоє яке дiло? — буркнув Голобородько.
— Так, значить, донiс? — сiкався до нього Мишко. — Ходiм до директора!
— Сам iди, як тобi так хочеться!
— I пiду. Хлопцi, хто зi мною? Гаврильченко, пiдеш?
— Пiду.
Високий хлопець iз гладко причесаним бiлявим волоссям пiдiйшов до Кононенка, став поруч.
— Я теж пiду!
Дiвчина, що сидiла з Олею Чровжовою, вийшла з–за парти i теж стала поруч з Кононенком.
— Може, й мене битимеш? — з викликом спитала Голобородька.
— Давай сюди лист! — наказав Кононенко. — Ми йдемо до директора.
Неохоче оддаю листа. Менi чомусь незручно, особливо перед дiвчиною.
Крiм них трьох, нiхто бiльше не пiшов. Хто сидiв мовчки, а хто розмовляв, сперечався, однак усi нетерпляче чекали, чим ця iсторiя скiнчиться. I коли делегати з'явилися у дверях i Кононенко од порога закричав: Наша взяла!, клас вибухнув таким дружним ура!, що менi аж вуха заклало. Кричали всi: й тi, що за мене, й тi, що за Голобородька; мовчали лише Голобородько i я.
Того дня я не чекав Федька пiсля урокiв, щоб iти разом додому. У мене з'явилися новi друзi. I Кононенко, й Гаврильченко, i Нiна Рибальченко, ота дiвчина, яка сидiла поруч з Олею Чровжовою, i ще один хлопець, який мав незвичне iм'я Кiм, тобто, Комунiстичний Iнтернацiонал Молодi. У Iнтернацiонала було нiжне дiвоче обличчя i такi густi вiï, що ïм би позаздрила кожна дiвчина.
Всi вони жили у тому ж кутку, що i я. Ми йшли веселою галасливою ватагою, i менi ще нiколи не було так хороше, так свiтло й легко на душi.
ВЧИТЕЛI, ВЧИТЕЛI...
З перших днiв занять найбiльше запам'яталися уроки фiзики. I то зовсiм не тому, що я палав особливою любов'ю до цього предмета. Якщо вже признатись по щиростi, то з усiх дисциплiн серцю моєму була наймилiша ота, що мала звабливу назву канiкули. Коли б за неï виставляли оцiнки, я б завжди був круглим вiдмiнником.
Що ж до iнших предметiв, то я дивився на них, як на кару господню, наслану нам невiдомо за якi грiхи. Як на довголiтню спокуту, не пройшовши яку, нiколи не виростеш та не станеш дорослим. Отiєю неймовiрно щасливою iстотою, якiй не треба нi готувати уроки, нi складати екзамени, нi висиджувати за партою по чотири–п'ять годин щодня.
Хiба можна порiвняти наше життя з життям Тома Сойєра та Гека Фiнна, яким судилися такi карколомнi пригоди. Якось наприкiнцi канiкул перед шостим класом, прочитавши обидвi тi книжки, я вирiшив повторити подвиг героïчних хлопцiв i рушити нашою рiчкою на плоту в далекi мандри. Куди, не знав iще й сам, але не ближче Чорного моря.
Плiт будували ми з Ваньком, якого я пiдбив на мандрiвку. Для цього ми серед ночi поцупили в дядька Юхима, що жив коло самоï рiчки, новi ворота, i другого дня розлючений дядько ловив кожного хлопця й допитувався, чи не його рук то робота. Ми ж вiдтягли ворота у лозняк i цiлiсiнький тиждень в'язали до нього палiччя, щоб не пiрнути одразу пiд воду.
За дядьком Юхимом настала черга моєï мами i Ванькового тата хвилюватися: тепер вони допитувались, яка це личина тягне майже щодня то пшоно, то сало, то хлiб. Щойно лежала цiла хлiбина, а вже половини нема. Потiм став зникати посуд, бо треба ж у чомусь готувати ïжу, а пiд кiнець i одяг. Ванько навiть захопив батькiв кожух, мотивуючи свiй вчинок тим, що хоч зараз i лiто, але хто його зна, скiльки ми будемо плисти, чи не застукає в дорозi зима.
Вiдчалили ввечерi, коли добре смеркло, щоб нас не помiтили та не витягли на берег. Ванько все допитувався: де нас завтра шукатимуть як утопленикiв — на плесi, проти села, чи нижче, у кручi...
Пливли ми не менше двох годин. Було дуже цiкаво й трохи моторошно, особливо коли поруч сплескувалась велика рибина. А потiм ми потрапили на бистрину, плiт понесло так, що замиготiло в очах, ударило щосили об корч. Плiт став цапа, i ми з Ваньком шубовснули в темний вир. Не потонули тiльки тому, що плавали, як качки. Усе наше начиння пiшло на дно, менi пощастило врятувати лише тичку, а Ванько ще довго брьохався у круговертi i все допитувавсь, чи не бачив я кожуха.
Потiм ми чалапали, мокрi й нещаснi, додому. Я нiс тичку, хоч до ладу не знав, нащо вона менi. Ванько журився за кожухом: що вiн скаже татовi, як влуплять морози...
Але все це було давно, а зараз я з нетерпiнням чекаю уроку фiзики, бо вже багато начувся про Iвана Даниловича, який викладав цей предмет.
Вiн з'явився у класi, щойно пролунав дзвоник. Легко й пружно пройшов до столу, повернувся до нас, неголосно привiтався.
Вдягнений вiн був надзвичайно акуратно: вишита сорочка iз стоячим комiрцем, чорний пiджак i синє галiфе — без жодноï зморшки, жодноï складочки, наче Iван Данилович щойно вийшов з–пiд праса.
Та найбiльше вразили мене чоботи. Я ще не бачив таких дзеркально–блискучих чобiт. I хоч би тобi якась порошинка на них! А на вулицi од пiску аж курить.
Намилувавшись чобiтьми, переводжу погляд на обличчя учителя. Воно суворе й зосереджене. Сiрi очi уважно вивчають клас — парта за партою. Ось вони зупинились на менi.
— Новенький?
Я пiдвiвся, кивнув головою.
— Наступного разу причешiться як слiд. Або обстрижiться, якщо не вмiєте користуватися гребiнцем. Школа — не вулиця.
Сiдаю обпалений соромом. Уже шкодую, що куйовдив волосся, коли мама пригладжувала його. Тим часом Iван Данилович наказав:
— Дiстаньте пiдручники.
Всi як один поклали перед собою новенькi книжки.
— Розкрийте на тридцять шостiй сторiнцi. Закреслiть третiй од верху абзац. Там неточне витлумачення деяких фiзичних явищ.
Вiн назвав нам iще кiлька абзацiв, i ми з насолодою ïх перекреслили...
Урок вiн почав так:
— Згадайте, як ви цього лiта купались. Вилазили, мабуть, на вишку або на кручу i стрибали у воду. Чому ви стрибаєте головою чи ногами донизу, а не боком, животом, спиною?
— Щоб не забитись! — дружно вiдповiдає клас.
— Правильно, щоб не забитись. Ви щоразу намагаєтесь стрибнути так, щоб опiр води був найменший. Тобто використовуєте один iз законiв фiзики...
Ти диви! Оце здорово!..
Поступово фiзика стає найулюбленiшим моïм предметом.
Iван Данилович терпiти не мiг зубрил. Вiн нiколи не опитував за пiдручником, а, викликавши до дошки, давав якусь карколомну задачу, над якою добре треба було поморочитись, щоб розв'язати.
Писав на дошцi умову й одразу ж сiдав до столу. Ми поспiхом хапалися за ручки, бо кожному iз нас потай хотiлося впоратися якнайшвидше.
Майже завжди першою була Нiна Рибальченко. В неï не мозок, а якась лiчильна машина: не iснувало, мабуть, такоï задачi, щоб вона не могла розв'язати. Лузала ïх, як насiння.
Менi нiколи не щастило вирватись першим. Але й заднiх я не пас.
Пiдсумовуючи нашi успiхи наприкiнцi першого мiсяця, Iван Данилович разом з Нiною Рибальченко та ще кiлькома учнями згадав i мене. Вiн, правда, мого прiзвища не назвав, але й так було зрозумiло, коли сказав:
— Iще один iз новеньких непогано засвоює матерiал.
I хоч у нашiм класi було троє новеньких, однак я був певний, що Iван Данилович мав на увазi мене. А якщо так, то я постараюся i обов'язково вiдкрию новий закон, про який ще нiхто не чув i не знав. Та не просто закон, а всiм законам закон. Щоб без нього не можна було й ступити. Щоб Iван Данилович, уже старий, сивий i згорблений, завжди починав свiй перший урок у восьмому класi з мого прiзвища:
Ось за цiєю партою i сидiв наш славетний учений. Я досi не можу собi простити, що одного разу забув його прiзвище: назвав просто новеньким. Адже тепер уся фiзика базується на його генiальному законовi!
А щоб у майбутньому мою парту легко було розшукати, я вирiзав на нiй своï iнiцiали.
Може, я й справдi став би фiзиком, якби Iван Данилович не пiшов з нашоï школи.
Новий учитель фiзики був не стiльки переобтяжений знаннями, скiльки роками. Можливо, в нього й були знання, але вiн тримав ïх у суворiй таємницi i, вiдповiдаючи на несподiванi нашi запитання, прикривавсь, мов щитом, пiдручником фiзики. В нас одразу ж виникла пiдозра, що вiн викладав якийсь iнший предмет, а за фiзику взявсь лише тому, що треба ж було кимось замiнити Iвана Даниловича.
Трохи згодом ми дiзналися, що йому перевалило за шiстдесят i що вiн жде не дiждеться пенсiï. Що єдина пристрасть у нього — це квiти: вдома не сад, а квiтник, не кiмнати, а оранжереï. Вiн сам розповiдав нам про це пiд час уроку, i ми потiм частенько зловживали його захопленням. Поцiкавимось, бувало, звiдкiля з'явились у нас троянди. Або щось запитаємо про тюльпани. I вiн, ураз забувши фiзику, залюбки розповiдав про рiдкiснi квiти i отямлювався лише тодi, коли лунав дзвоник. Похапцем заглядав до пiдручника i вже iншим голосом, буденним i байдужим, казав нам, щоб ми вивчили такий–то роздiл.
Звали його Юрiй Сергiйович, ми ж охрестили Юсом, бо вiн мав звичку кожну фразу починати з ну–с.
— Ну–с, то що ми будемо вiдповiдати сьогоднi?
Сидить, слухає, киває головою. Що хоч мели, тiльки не збивайся. Замовкнеш, а вiн ще киває.
— Все, Юрiю Сергiйовичу.
— Добренько–с... Давайте щоденник.
Ставив оцiнки залежно вiд того, що ти одержав з iншого, попереднього предмета. Якщо задовiльно, то хоч проси, хоч моли, вищоï оцiнки не доб'єшся нiзащо.
— Юрiю Сергiйовичу, я ж усе вам вiдповiв!
— А оце у вас що? — тицяв пером у щоденник.
— Так то ж з мови! При чому тут фiзика?
— А при тому–с, що треба все вчити! — починав сердитись Юс. — Все, молодий чоловiче!
I що дивно: ми на нього навiть не ображались. Якби якийсь iнший учитель спробував дiяти так, ого, який галас ми зчинили б! До директора дiйшли б. А тут тiльки знижеш плечима i пiд веселий регiт товаришiв сядеш за парту.
Юс пробув у нас до кiнця навчального року: добив — таки до пенсiï i повернувся до своïх улюблених квiтiв.
ПРО ПАРАШУТНУ ВИШКУ I ПРО ТЕ, ЩО ТАКЕ ЗАЙЦI I З ЧИМ ÏХ ÏДЯТЬ
Я ще не стрiчав у своєму життi такого серйозного хлопця, як Васько Гаврильченко. Здається, нiхто не мiг вивести його з рiвноваги, навiть Мишко Кононенко, мiй невгамовний сусiда, в якого енергiя так i кипiла. Вiн нiколи не сердився, коли Мишко в'язнув до нього, тiльки, бувало, спокiйно подивиться й скаже:
— Ти менi заважаєш.
I Мишко, од якого не так легко було одчепитись, зразу вiдходив i бубонiв:
— Подумаєш, Сократ! Дiоген у бочцi...
Чому саме в бочцi — нiхто з нас не знав. У Мишковому мисленнi годi шукати логiки, вiн не дотримувався жодних канонiв, це був анархiст i стихiйний бунтар. Його майбутнє губилося в такому ж непроглядному туманi, як i моє.
Цього не можна було сказати про Васька Гаврильченка. Досить було глянути на його книжки й зошити, щоб не лишилося жодного сумнiву, ким стане Гаврильченко по закiнченнi середньоï школи.
Скрiзь — на полях, на обкладинках, на промокашках красувалися лiтаки найрiзноманiтнiших конструкцiй. Од важких бомбовозiв до в'юнких винищувачiв. Лiтаки на землi й у повiтрi, лiтаки, що виконують мертву петлю i падають у пiке, лiтаки, якi заходять один одному в хвiст i мчать лоб у лоб. Ескадрильï, армади крилатих машин заповнювали Василевi пiдручники й зошити, i не раз бомбили, збиваючи чесно заробленi добрi оцiнки. Бо Марiя Федорiвна, наприклад, нiяк не могла подiлити Василевого захоплення i, повертаючи зошит з украïнськоï мови, щоразу з докором казала:
— Ви знову понамальовували своï жахливi лiтаки! Довелося за це знизити вам оцiнку.
Гаврильченко мовчки брав зошит, який бiльше скидався на аеродром, i сiдав на мiсце. Не намагався навiть сперечатись з учителькою: приносив свiдому жертву улюбленiй справi.
Помiж лiтаками частенько траплялись i планери та парашути: Гаврильченко вiдвiдував гурток планеристiв. Вiн єдиний iз восьмикласникiв пiднiмавсь у повiтря, i Мишко мене переконував, що не кожен iз десятикласникiв може похвастатись тим, що йому вже дозволили самостiйно лiтати на планерi.
— Вiн i з парашутом стрибав!
Дивлюсь на Гаврильченка з потроєною повагою. Хто б мiг подумати: звичайнiсiнький хлопець — i вже парашутист! Тепер менi зрозумiлий той спокiй, з яким вiн сприймав занижену оцiнку з украïнськоï мови. Я на його мiсцi теж i оком не зблимнув би.
Менi дуже хочеться потоваришувати з Гаврильченком. Люто заздрю хлопцям, якi тримаються з ним запанiбрата. Метикую, що б його собi зробити таке, аби привернути Василеву увагу.
Допомогла Оля Чровжова, з якою у нас був вiдновлений мир. Тож на радощах, що ми помирились, Оля i вигукнула моє прiзвище, коли обирали редколегiю стiнноï газети.
Я, звичайно, удав, що менi байдужiсiнько: оберуть — не оберуть, але потайки хотiв, щоб обрали.
I мене таки обрали. Тут уже я постарався, щоб газета сподобалась Василевi: намалював поверх заголовка отакенний лiтак, а внизу — криголам iз челюскiнцями. Ще й вiрша написав. Величезного, на цiлу колонку. Виклав усе, що знав про челюскiнцiв, про героïв–пiлотiв, якi визволяли ïх з крижаного полону. А закiнчив тонким натяком на Гаврильченка: i в нас, мовляв, навчається майбутнiй льотчик, треба буде — полетить на край свiту.
Гаврильченко довго роздивлявся газету, а я стояв поруч i вдавав, що дивлюсь в iнший бiк. Потiм повернувся до мене, тицьнув пальцем у вiрш:
— Ти написав?
— Я.
— Молодець! — Помовчав i признавсь: — Я теж одного вiрша склав... Про авiацiю. Тиждень мучився. Ух, i важко вiошi писати! А тобi не важко?
— Менi? Раз плюнути! Я оцей за п'ять хвилин написав! — збрехав я, хоч сидiв над ним майже цiлу нiч.
Васько з повагою дивиться на мене. Потiм каже:
— Я б хотiв, щоб ти прочитав мого вiрша.
— То давай!
— Вiн у мене вдома. Хочеш, принесу завтра? Або знаєш що: пiдем пiсля урокiв до мене!
I ось я в гостях у Гаврильченка, в його окремiй кiмнатi. Тут панує такий iдеальний порядок, що я боюсь зайвий крок ступити, щоб не наслiдити. Аж тепер бачу, якi в мене жахливi черевики: давно не чищенi, в пилюцi, з обдертими носками. Знав би, хоча б витер чимось.
— Ти почекай, я зараз.
Василь вийшов, а я став оглядатись довкола. Тут є на що подивитись. На етажерцi, на високих пiдставках, навiть на шафi — моделi планерiв та лiтакiв. Стiни завiшанi фотографiями. На них теж лiтаки й уславленi льотчики. Он усмiхається Чкалов — я його впiзнав одразу, он Водоп'янов, он Беляков... А то хто? А, Кокiнакi, той самий, про якого складено вiрш, що його знає вся краïна:
Бравый генерал Араки
Всюду ищет с нами драки.
Если надо, Кокинаки
Долетит до Нагасаки
И покажет всем Араки,
Где и как зимуют раки.
Заходить Васько не сам, а разом iз високою бiлявою жiнкою, дуже на нього схожою.
— Познайомся, мамо, це мiй товариш.
Жiнка простягла менi руку, я знiяковiло вiтаюсь, пам'ятаючи про бруднi черевики. Бо менi здається, що Василева мати на них тiльки й дивиться.
— Ходiмте пообiдаєте з нами, — запрошує привiтно вона. — Ви ж прямо зi школи?
Я гаряче одмагаюся.
— Ну, не хочете, як хочете, — здається Василева мати. — То подивiться тим часом книжки.
Вони виходять, а я лишаюсь. Сиджу, прислухаюсь, як брязкотить посуд, i менi аж голова обертом iде — так хочеться ïсти.
Врештi вони пообiдали, i муки моï скiнчилися. Але настрiй не полiпшився. I коли Василь читав свiй вiрш, я його майже не слухав, тому зразу нiчого не мiг сказати. Побачивши його розчароване обличчя, одразу ж почав викручуватись:
— Вiрш сподобався, не сподобався тiльки заголовок,
— Правда?
Обличчя Василя рожевiє, вiн щасливий. Розповiдає ще раз, як мучився над цим вiршем. Особливо не давалась одна рима. Там, де самольот, весь час лiпилось iдiот.
Ми весело смiємось, i я думаю, який славний хлопець цей Васько, i як здорово, що ми з ним подружилися! Зараз я не промiняв би його нi на кого, навiть на Олю Чровжову.
Вiн провiв мене майже додому. Розповiдав про своє захоплення лiтаками, про гурток планеристiв. Пообiцяв завтра взяти з собою.
— Подивишся, як лiтають на планерах. Наступного дня ми подалися на аеродром.
Власне, це було звичайне поле, на якому стояв старенький тренувальний лiтак i кiлька планерiв. Лiтак — куценький, пузатий, мов джмiль, планери ж тонкi, наче оси, з вузькими довгими крилами. Бiля них метушилися хлопцi, тягнули товсту довгу линву, що звивалася по травi, як полоз. Василь пояснив менi, що то амортизатор, за його допомогою запускають планери. Вiн запросто ручкався з усiма, знайомив зi мною:
— Це мiй товариш. Поет.
На поета, однак, нiхто не звернув уваги: такi всi були заклопотанi.
Потiм Василь сидiв у планерi, а я разом з iншими натягав линву i щосили кричав: Ну, раз!.. Ну, два!.. Линва раптом ослабла, i я покотився в траву. Хлопцi, якi встигли вiдскочити, реготали, але я нiскiльки не образився, а, задерши голову, стежив за планером, у якому летiв мiй товариш.
Повертаючись з аеродрому, запитав Василя, чи правда, що вiн стрибав з лiтака iз парашутом. I був трохи розчарований, коли той вiдповiв, що стрибав, але не з лiтака, а з парашутноï вишки.
— Ти не думай, що з вишки так просто стрибнути, — додав Василь. — Якщо хочеш, давай на тiй п'ятиденцi пiдемо. Тiльки прихопи сорок копiйок. За те, що стрибнеш, треба платити.
Федько, якому я похвалився, що збираюся стрибнути з парашутноï вишки, єхидно запитав, чи заготовив я собi дощок на труну. Бо там, мовляв, кожен третiй як не розбивається на смерть, то обов'язково калiчиться.
— Гаврильченко ж стрибав! I цiлий–цiлiсiнький.
— То йому просто пощастило. Ти знаєш, якi там стропила? Обриваються запросто. Бо з гнилого мотуззя. Або обiв'ються кругом горла — не треба й шибеницi. А тодi ще й приземлитись треба вмiти. Як ноги не так наставиш, то й колiна повилiтають.
— Ти що, стрибав?
— Не стрибав, зате бачив, як iншi калiчаться.
Я не знав, вiрити Федьковi чи нi, бо ж вiн був великим брехуном. Однак хоча б це була й правда, менi все одно вiдступати нiкуди. Краще стати калiкою, анiж навiки зганьбити себе в очах Гаврильченка.
Треба тiльки дiстати сорок копiйок. Отож менi не лишалося нiчого iншого, як пошитися в зайцi.
Мушу попередити, що зайцi, про яких iтиме мова, — це не тi безбiлетники, якi подекуди трапляються в нашi часи. Коли я подибую сучасного зайця, мене мимоволi поймає смуток: як здрiбнiло це плем'я! До якого ганебного занепаду докотилося воно, коли звичайнiсiнька тiтонька з пов'язкою ревiзора може впiймати не те що одного, а двох або й трьох зайцiв одразу!..
Пiднiмалися удосвiта, щоб встигнути на роботу, а поïзд iшов годину або двi, зупиняючись через три–чотири кiлометри. То кожен i намагався захопити мiсце на горiшнiй полицi, поспати хоч трохи.
Назад, коли поверталися з роботи, спали менше. Старшi, правда, i ввечерi займали полицi: шапку пiд вухо, куфайку на голову, i хропи до своєï зупинки. Молодшi ж грали в дурня, в козла, а то й у шалабана.
Остання гра була особливо популярною. Бо, по–перше, не потрiбно нi карт, нi домiно, тiльки руки й голови, а по–друге, у нiй могла взяти участь необмежена кiлькiсть народу.
Гра полягала в тому, що одному комусь наказували нахилити голову й заплющити очi. Решта ж ставала довкола i — раз! раз! — по головi шалабанами. Потiм усi наставляли руки iз задертими догори великими пальцями i питалися — хто?.
Угадаєш одразу — твоє щастя, б'єш уже ти. Не вгадав — пiдставляй знову голову. Поки доïдеш, то навiшають стiльки гуль, хоч неси на базар.
Я теж не раз приставав на ту гру. I мама спершу нiяк не могла втямити, чого це у мене вся голова у гулях.
— Чи ти нею гвiздки забиваєш?
Просвiтила маму Миколина мати:
— То вони, песиголовцi, в шалабана грають! Моєму геть розум вибили — вже заïкатися став...
Пiсля того мама пригрозила, що як iще хоч одну гулю привезу додому, не подивиться, що я восьмикласник...
Але то все ще попереду. А поки що я перший раз ïду зайцем: рука у кишенi, сорок сiм копiйок у спiтнiлiй долонi. А в головi — палка мрiя: може, ревiзори не зайдуть, поминуть вагон. Iншим хоч би тобi що: розмовляють, смiються, я ж щоразу здригаюсь, коли грюкають дверi i хтось заходить iз тамбура. Нiби й справдi нап'яв заячу шкуру.
Ось воно!
— Громадяни, приготуйте квитки!
Визираю: проходом iдуть два ревiзори. А в протилежному кiнцi — ще один. Ноги розставив, дверi спиною пiдпер. Проскочити — годi й надiятись!
— Ваш квиток! Ваш квиток!
Гарячково мiзкую, що ж його робити. Подертись наверх? Помiтять одразу. Сидiти на мiсцi? Теж не врятуюсь...
— Ваш квиток! Ваш квиток!
Все ближче й ближче. Клацає, мовби по серцю.
— Що, безбiлетник?
Один з роботяг спiвчутливо дивиться на мене. Сам, мабуть, колись отак тремтiв.
— Паняй, хлопче, пiд лавку. Може, проскочиш.
Я полiз. Картуз поглибше на вуха, зошити й книжки до грудей — i помiж ногами контролерам назустрiч. Тут тiльки до того кiнця вагону добратись, до отих дверей...
— Ваш квиток! Ваш квиток!
I раптом перед очима рука. Червона, велика, наче лопата. Ворушить пальцями, суне прямо на мене. Я од неï подалi, подалi, а вона — цап мене за плече!
— Ще один є!
Щосили впираюсь, вчепившись за чийсь чобiт. Чобiт одбрикується, хтось люто кричить:
— Хто там ногу викручує?!
Та я не вiдпускаю, щоб утриматись пiд лавкою. Тодi ще одна рука хапає мене за штани. Раз! Мене так смиконуло, що тiльки мелькнула роззута нога, замотана в синю онучу. В об–нiмку з чоботом кулею вилiтаю з–пiд лавки.
— Чобiт украли! — лунає розпачливий голос, i до нашого купе вривається дядько: одна нога боса, а друга взута.
У купе набивається повно цiкавих.
— Що там таке?
— Чобiт украли! Роззули на ходу!
— Який чобiт? Зайця впiймали!
— А чого ж воно тодi чобiт з людини стягло?
Вибухає суперечка: однi доводять, що я — звичайнiсiнький заєць, iншi ж твердять, що злодiй. Та ревiзори не зважають на галас, ведуть мене у сусiднiй вагон i впихають у службове купе.
Тут повнiсiнько спiйманих зайцiв. Однi похмурi, наляканi, iншi безтурботнi, навiть веселi: ïм, видно, не первина. Один з таких досвiдчених одразу ж пiдсiдає до мене:
— Закурить є?
— Немає...
— Ех, хоча б смальнути з досади... Та ти не журися: тримайся за мене — не пропадеш!
Очi в хлопця злодiйкуватi, обличчя в ряботиннi, нiс так i посмикується. Пiдсiдає ще ближче, цiкавиться:
— Де ти живеш?
Я сказав.
— Так i я ж живу поруч! Слухай, давай пiдривати...
— Що пiдривати?
— Утiкати, дурний! Тебе як звати?.. Толька? Ти диви, i мене звати Толькою!
Новий знайомий менi дедалi бiльше подобається. До того ж у менi пробуджується надiя, що вдасться якось порятуватись. Бiльше нiколи не поïду зайцем,— даю собi клятву. — Якби тiльки вдалося втекти!
А поïзд мчить та мчить, лишаючи за собою зупинки. Ось i нашу минули, попереду вузлова станцiя, де нас одведуть у мiлiцiю.
— Слухай, — шепоче приятель, — як будуть виводити, то ти першим не йди, а старайсь посерединi. Як смикну за рукав — кидайся пiд вагон.
— А як упiймають?
— Та вони й ловити не будуть: iншi розбiжаться. Слухайся мене, то ночуватимеш удома.
Ось i станцiя. Ревiзори стали на порозi.
— Ану виходьте!
Я iду слiдом за товаришем.
Тiльки ми ступили на перон, вiн смик мене за рукав та пiд вагон.
— Сюр–р–р! Сюр–р–р! Лови! Держи!
Лечу за тезкою, аж шпали миготять. Проскочили попiд одним ешелоном, другим... Скотились iз насипу в молодi сосонки, аж затрiщало.
Ух, здається, втекли!
Лежимо, нiяк не можем оддихатись.
— А ти що думав? Зi мною не пропадеш! — одсапується мiй товариш.
— Як же ми тепер додому доберемось? — журюсь я.
— Додому? Та простiше простого! Сядемо на вантажний — довезе, як панiв. Стрибати на ходу вмiєш?
Вiдповiдаю, що вмiю. Раз якось стрибнув, то три днi одпльовувався: так наïвся пiску.
— Вибирай тiльки, щоб насип був високий та пiщаний. Тодi швидкiсть не страшна. Ноги вперед, голову в руки, щоб не закотилась, — смiється хлопець, — i мотай...
Ми таки сiли на товарний поïзд i ïхали, як пани. I я таки мотонув: покотився з височенного насипу так, що перемiшалися земля й небо, тiльки...

Страницы

• #
• 1
• 2
• 3
• 4
• 5
• 6
• 7
• 8
• 9
• 10
• 11
• 12
• 13