На конi й пiд конем
страница №9
... мелькали руки та ноги. Добре, що не трапилось якогось пенька по дорозi, а то була б смерть i пеньковi, й менi. Потiм звiвся i довго стояв, п'яно похитуючись, бо все ще гойдалася земля i йшло обертом сонце.Отямившись, позбирав книжки–зошити та й рушив додому. Йшов деякий час уздовж залiзничноï колiï — спiвали, видзвонювали блискучi, натертi важкими колесами рейки. I десь удалинi, в лiсовiй гущавинi, завмирало лунке чахкотiння, танув кучерявий димок.
Нещодавнi пригоди, що сталися зi мною, втрачають своє похмуре забарвлення. До того ж у гарячiй долонi — чесно заробленi сорок сiм копiйок. А попереду ж iще стiльки поïздок до мiста й назад!
Заячi вуха моï, досi прищуленi, знову пiдiймаються вгору. Я збiгаю з насипу на дорогу, що веде до села, крокую, бадьоро й весело, i на весь лiс заводжу популярну пiсню про льотчикiв:
Мы рождены, чтобы сказку сделать былью,
Преодолеть пространство и простор,
Нам разум дал стальные руки — крылья,
А вместо сердца — пламенный мотор!
Тор! Тор! Тор! Трум–ба–бум–ба–тор!
Парашутна вишка стояла недалеко вiд Палацу культури залiзничникiв, на горбу посеред парку. Височезна дерев'яна споруда, широка внизу i вузенька вгорi — там, на п'ятачковi, ледь вмiщалося двоє людей. Ото звiдти й стрибали.
Видираюся крутою драбиною вгору, з кожним щаблем усе вище й вище, i в животi моïм аж холоне, i ссе пiд грудьми од самоï думки, що доведеться звiдси стрибати.
Добре, хоч немає поруч Гаврильченка. Я вирiшив, що спершу спробую сам. Тим бiльше, що й грошей у мене — сорок сiм копiйок.
Ось я нагорi. Хапаюсь за поручнi, кидаю несмiливий погляд донизу. У–у–у...
Люди там, як сiрники. Навiть найвищi дерева зараз менi по колiна. Видно далеко–далеко, обрiй наче розсунувся, а мiстечко — мов на долонi.
— Ти що, тут ночувати зiбрався? — запитує мене парубiйко в синьому, на босонiж, галiфе, в сорочцi навипуск. Хлопець — тонкий i високий, та я його iншим i не уявив: раз вишка така висока, то й вiн повинен бути високим. — Ану давай стрибай! — командує вiн i показує на парашут, що надимається над прiрвою, А стропи тонкi–претонкi, та ще Федько казав, що вони з гнилого мотуззя.
Парубiйко ïх ловить, розмотує лямки.
— Давай сюди!
Вiдступати нiкуди. До того ж i грошi заплаченi — сорок копiйок... Швидко сiдаю й починаю розшнуровувати черевики, щоб хоч трохи полегшати.
— Ти що робиш? — дивується парубiйко.
Та менi не до розмов. Похапцем скидаю лiвий черевик, правий, зводжуся, тримаючи ïх у руках.
— Ти навiщо роззувся?
— Так, — вiдповiдаю, все ще не знаючи, що робити з черевиками. Залишити на вишцi? Ану ж парубiйко потiм не оддасть, скаже, що скинув слiдом за мною! Кинути донизу? А як хто вкраде?..
— Ти сьогоднi стрибатимеш? — уже сердиться хлопець, i я, так нiчого й не вирiшивши, лiзу покiрно у лямки. Вiн застiбає щось у мене за спиною, пiдводить на край п'ятачка, командує:
— Стрибай! Тiльки в штани, дивись, не того...
Менi треба було б одразу й стрибнути. Я ж, завозькавшись, глянув донизу, в моторошну порожнечу, i рiшучiсть моя стала маленька, як макове зернятко.
Задкую назад, упираюся п'ятами в гарячi дошки, а парубок, якого я ледь не зiпхнув з вишки, молотить кулаками в мою дугою випнуту спину, перелякано кричить:
— Ти що, здурiв?! Стрибай, бо й голову тобi одiрву!
Набираюсь духу, лiзу через перила.
— Куди? — репетує. — Прямо стрибай!
Еге, прямо!.. Прямо найстрашнiше!
Тодi парубок оддирає мене од перил i штовхає з вишки.
Блиснув окутий залiзом
п'ятачок, мелькнули перила, метнулись назустрiч гостроверхi дерева. Мене трусонуло, крутнуло й загойдало, мов у колисцi. Хочу вчепитись у стропи, щоб не випасти з парашута, i лише зараз до мене доходить, що в руках моïх по черевику. Притискаю щосили ïх до грудей i, погойдуючись, пливу до землi...
Федько нiзащо не хотiв повiрити, що я стрибав iз вишки:
— Не смiши, а то вмру!
В мене аж сльози на очах од такоï образи.
— Ходiмо тодi до вишки, сам спитаєш!
— Буду я кудись ходити! Що я — вишки не бачив?
Вiдходжу од Федька. Так його зараз ненавиджу, що аж У грудях пече.
Втiху знайшов у Гаврильченка: той менi повiрив одразу. Тiльки спитав, чому без нього. Я йому щось наплiв про товариша, який нiяк не наважувався сам стрибнути. Отож менi й довелося вести його до вишки, силомiць спихати вниз.
Кононенко теж повiрив. Але зауважив, що коли вже стрибати, то одразу з лiтака. Та я його за цей час трохи розкусив: для Мишка взагалi не iснувало середини. Вiн якби стрибав, то тiльки з такого лiтака, який пiдняв би його аж у стратосферу.
МАСКУЛIНУМ, ФЕМШIНУМ, НОЙТРУМ
Коли б мене хто спитав, яка дисциплiна найосоружнiша, я не задумуючись назвав би нiмецьку мову. Досi не стрiчав учня, який би любив цей предмет. Та i як його можна любити, коли вiн вимагав суцiльного зубрiння, заучування слiв, якими ми нiде й нiколи не користувалися: нi на iнших уроках, нi, тим бiльш, поза уроками. Лише одного разу я й скористався нiмецькою мовою.
Було це в сьомому класi, десь пiд Новий рiк. У нашому клубi з'явився бiльярд: великий стiл, оббитий зеленим сукном. Яким побитом вiн потрапив у сiльський клуб, нiхто не знав. Можливо, наш клуб перерахував саме грошi на духовi iнструменти, а iнструменти не надiйшли, то нам i накинули бiльярд. Досi пригадую таку сцену: бiля вантажноï машини, що повернулась iз району, стоять завiдуючий клубом, рудий парубiйко Iван, i голова сiльради, дядько Андрiй, який сердито допитується:
— В тебе в головi клепка є? Що ти оце привiз?
— Та це ж бiлярд...
— Бiлярд, бiлярд... Труну тобi з нього зробити — от тобi й буде бiлярд!
Та хоч як би там було, а не вiдсилати ж назад, раз привезли. I дядько Андрiй, покричавши, махнув рукою.
Бiльярд збирали два теслi: морочились кiлька днiв. Де молотком, де обушком, де пiдiгнали, а де й пiдтесали. I пiсля того кулi котились, як з гiрки: всi пiд один борт, до однiєï й тiєï ж лузи. Парубки ходили з киями довкола, штрикали то в одну кулю, то в iншу, ми ж лише заздрiсно поглядали збоку. Нам аж руки судомило взяти киï, однак Iван уперто гнав нас од бiльярда: берiг зелене сукно.
Врештi одного дня вiн сказав менi й Ваньковi, що дасть по кiлька разiв ударити, якщо ми прочистимо в снiгу дорiжку од клубу до дороги.
Снiгу тодi навалило чимало, вiд дороги до клубу було не менш чотириста крокiв, i ми з Ваньком таки попопрiли, поки впорались. А Iван час од часу виходив на ганок i гукав:
— Поширше прочищайте! Щоб i машина проïхала!
Вiд нас так i валувало парою, коли ми, впоравшись, зайшли до клубу. Тут Iван завагався:
— А як сукно подерете? Хто платитиме?
I хоч як ми його запевняли, що не подеремо, хоч як благали, Iван нас так i не пiдпустив до бiльярда.
— I не просiть, хлопцi, нiчого не вийде! Краще на балалайцi пограйте.
Ображенi до слiз, вертались ми з Ваньком додому. Серця нашi палали жадобою помсти. Ванько пропонував узяти лопати й засипати снiгом дорiжку, ще й полити на нiч водою, щоб Iван гриз ïï потiм зубами; я ж розхолодив товариша, сказавши, що хiба нас тiльки двоє отаких дурнiв у селi? Та Iван тiльки свисне — i зубами вигризуть! Нi, якщо вже мститись, то треба придумати щось iнше. Щось таке, щоб Iвановi i в носi закрутило...
I я таки придумав.
Iван був закоханий у нашу вчительку нiмецькоï мови, молоденьку Параску Михайлiвну. Коли вона з'являлася в клубi, Iван ставав наче п'яний: заточувався на рiвному й навiть забував питати квитки. Ми часто цим користалися: сунули за Параскою Михайлiвною. Поки Iван отямиться, нас добрий десяток i прорветься до клубу.
Iванова закоханiсть не становила таємницi й для Параски Михайлiвни. Та вона чомусь не тiшилась, а гнiвалась i не раз сердито вичитувала Iвановi, щоб вiн кинув витрiщати на неï очi, бо й так зробив ïï посмiховиськом на все село.
Тож я вирiшив написати йому, наче вiд Параски Михайлiвни, записку, щоб вiн знав, чого вартий насправдi. Писав спершу прозою, та розгнiвана душа моя вимагала високих емоцiй i, перекресливши кiлька рядкiв, я вдався до вiршованоï форми. По годинi напруженоï працi вийшло от що:
В тебе пика, як у жаби.
В тебе голос, як у баби,
В тебе очi, як у рака,
А сам рудий, як собака!
Прочитав Ваньковi, тому дуже сподобалось. Тодi зробив конверт, заклеïв вареною картоплиною i дав Ваньковi, щоб однiс у клуб i сказав, що вiд Параски Михайлiвни.
Та Ванько уперся: а як Iван встигне прочитати це
любовне посланняперш нiж вiн намастить п'яти?
Отодi я й додумався переписати вiрша нiмецькими лiтерами. Адже Iван зроду–вiку не вивчав нiмецькоï мови, то поки щось розкумекає, ми з Ваньком встигнемо одбiгти на безпечну вiдстань.
Не гаючи часу, ми сiли до столу, взяли пiдручник нiмецькоï мови i взялися за справу. Жодного домашнього завдання не робили з такою запопадливiстю.
Врештi працю було завершено. Я старанно переписав вiрша, ще й пiдписавсь по–нiмецькому
Paraska Mychaylivna. В хiд знову пiшла картоплина, конверт був старанно заклеєний, але менi цього здалось мало, я ще намалював серце, пробите стрiлою.
— Здорово! — похвалив Ванько. I, поморщивши лоба, додав: — А тепер пiдпиши:
Жду отвєта, как соловєй лєта.
Було дописано й це.
— А може, вiн уже знає нiмецьку мову? — допитувавсь по дорозi обережний Ванько.
— Звiдки йому знати? Вiн же кiнчив усього чотири класи.
Домовились, щоб даремно не ризикувати, дременути одразу ж, як тiльки Iван розпечатає конверт.
Iвана застали посеред клубу: розставляв саме лави перед кiносеансом.
— О, хлопцi! — зрадiв вiн. — Ану, поможiть!
— Нам нiколи. Ми тобi листа принесли.
— Якого листа?
— Од Параски Михайлiвни.
Зачувши про Параску Михайлiвну, Iван став ще рудiший. А коли узяв з моïх рук конверт та побачив серце, пробите стрiлою, та прочитав, що Параска Михайлiвна жде
отвєта, как соловєй лєта, то й зовсiм загорiвся. I ми, щоб не опинитися посеред пожежi, дременули з клубу.
— Хлопцi! Гей, хлопцi! — Iван стоïть уже на ганку, вiдчайдушно махає рукою. — Записку поможiть прочитати! У бiльярд дам пограти!
— Хай когось дурнiшого кличе, — бубонить зловтiшно Ванько. — А здорово ми з тобою придумали!
Я вважав, що здорово, особливо, коли Iван розшукає когось грамотнiшого од себе та ознайомиться з тим, що написано в листi. Звiдки ж я мiг знати, що в нього таки справдi не вистачало клепки у головi. Що вiн, так i не знайшовши серед дорослих вiдвiдувачiв клубу знавця нiмецькоï мови, дочекався Параски Михайлiвни i вручив ïй записку. Та якби тiльки записку, а то й конверт iз написом i серцем, пробитим стрiлою.
Параска Михайлiвна не стала читати послання. Вона тiльки спитала Iвана, що аж плавивсь од щастя, хто приносив листа, i подалась одразу з клубу.
Пiсля того випадку я остаточно охолонув до нiмецькоï мови.
У восьмому ж класi викладала цей предмет Клара Карлiвна. Вона й зовнi була типова нiмкеня: свiтлошкiра, свiтловолоса, з рiдкими бiлими вiями над холодними свiтлими очима. Розмовляла виключно нiмецькою мовою i тiльки зрiдка давала пояснення росiйською. Я часто не розумiв i перепитував Кононенка.
Кононенко коли перекладав, а коли верз якусь нiсенiтницю. Я, звiсно, сердивсь, а Клара Карлiвна, помiтивши наше перешiптування, стукала довгим сухим пальцем по столу, строго приказуючи:
— Но! Но!
Клара Карлiвна зацiкавилась моєю особою в перший день нашого знайомства. Коли вона наказала менi прочитати новий текст з пiдручника й замало не знепритомнiла од моєï
нiмецькоïвимови.
— Генуг! Генуг! — аж стогнала вона.
Пiсля мене викликала Олю Чровжову, у якоï вимова була не краща. I тодi вона вирiшила прикрiпити до кожного новенького по гарному учневi з нашого ж восьмого класу.
— Как ето говорiтся? Взат... Взат...
— На буксир, — догадалася першою Оля.
— Я, я, на пуксiр!
Я одразу ж зацiкавився: кого назве Клара Карлiвна? Дуже хотiлося, щоб Васька Гаврильченка. От тiльки гарний вiн у неï учень чи нi?
Нiна прекрасна дiвчина, але учитель з неï нiкудишнiй. Можливо, ïй не вистачає терпiння. Або нервiв, як каже моя мама.
— Ти просто неможливий! — раз по раз вибухає Нiна i зривається з мiсця. Щоки ïï палахкотять, губи посiпуються, очi виблискують гнiвними вогниками. — Дер! Розумiєш: дер, а не дi!
Я теж серджуся: чому iменник чоловiчого роду в нiмецькiй мовi раптом стає жiночого?..
Чим далi ми забирались з Нiною в хащi нiмецькоï граматики, тим частiше сварилися. I не раз Нiна, пожбуривши пiдручник, кричала, що вона бiльше не може. Що я своïми
чому?кого завгодно доведу до слiз.
— Скажу завтра Кларi Карлiвнi, хай когось iншого прикрiпляє до тебе!
— Ну й кажи. Подумаєш — учителька! Ти й сама нiчого не знаєш!
— Ах, так!..
Нiна хапала пiдручники, сердито совала в портфель, вибiгала з класу.
— Пiсля цього я тебе й знати не хочу! — кидала з порога.
Але я знав, що погрози не будуть здiйсненi, що наступного дня Нiна нiчого не скаже Кларi Карлiвнi, а знову сяде зi мною на першу парту пiсля урокiв. Бо ïй, як i менi, уже чогось не вистачало б, аби раптом обiрвався отой щоденний
буксир. Я, котрий спершу лишавсь пiсля урокiв на зло Олi Чровжовiй, згодом вiдчув, що навiть нiмецька мова може бути привабливою. Це коли ми з Нiною схилялись над одним пiдручником i ïï волосся торкалося моєï щоки. Нiколи не думав, що може бути таке приємне, таке нiжне волосся. I, каюсь, частенько–таки казав Нiнi, що забув свiй пiдручник удома...
Тож як би там не було, а моя нiмецька вимова поступово виправлялась. Я вже досить пристойно читав, правильно вимовляв слова i не блукав, як у трьох соснах, в отих артиклях, в означниках однини й множини. Навiть Клара Карлiвна якось сказала, що вона задоволена моïми скромними успiхами. При цьому я мимоволi оглянувсь на Нiну. Очi ïï сяяли, вона явно пишалася мною. Адже це був ïï перший успiх у педагогiчнiй дiяльностi: Нiна спала й бачила себе вчителькою. Не нiмецькоï, правда, а математики...
Закiнчивши черговий урок, ми збиралися додому. Нам було по дорозi, кiлька кварталiв ми йшли разом, i зараз, через багато рокiв, коли я пригадую отi нашi спiльнi прогулянки, менi чомусь здається, що ми завжди були освiтленi сонцем, I в тому сонячному свiтлi, чистому й радiсному, я бачу Нiну: вiд бiленьких парусинових черевичкiв до свiтлого, аж золотистого волосся, що вiльно спадало на плечi. Тодi була така мода, дiвчата безжально чикрижили коси i якось особливо незалежно та гордо струшували розпущеним волоссям.
Всю дорогу ми розмовляли. Про що — не мало iстотного значення, нам було радiсно, ми весь час смiялися, часто й самi не знаючи з чого. I менi дуже хотiлося, щоб дорога од школи з кожним днем ставала все довшою, а час щоб не збiгав так непомiтно.
Якось Нiна передала менi записку. Записки писалися у нашому класi лише пiд час урокiв, коли не можна було розмовляти. Цi своєрiднi поштовi листiвки передавались iз парти на парту, поки доходили до адресата. Треба було лише пильнувати, щоб не помiтив учитель, бо тодi могла бути неприємнiсть i авторовi, й адресатовi, й листоношi.
Писалося про що завгодно. Були й дiловi, наприклад:
Дай списати задачку. Й iнформацiйнi:
А Калюжний цiлував учора Ольку. Пiд час нiмецькоï. I знущально–лайливi:
А ти — йолоп набитий! Хi–хi–хi!Одержиш таку хiхiкалку й оглядаєшся потай, яка це, пробачте, свиня написала, бо почерк обов'язково пiдроблений: хоч розбийся — не вгадаєш!
Нiнину записку не можна було назвати дiловою:
Толик! (Серце моє тьохнуло: нiхто ще мене так не називав). Я дiстала два квитки у кiно. На.Щорса. Пiдемо? Н.
Я одразу ж озирнувся, зустрiвся з усмiхненими Нiниними очима, закивав головою. Потiм видер цiлу сторiнку iз зошита i величезними лiтерами через увесь аркуш навскiс написав:
Угу. Т.
Ще нiколи не дiставалося так моïм черевикам, як у той день. Од роду нечищенi, вони аж давилися ваксою. Потай од Федька, щоб не допитувавсь, куди я зiбрався, винiс ïх на ганок, узувся i подавсь у кiно.
Ось i Палац культури. А он i Нiна. Ще здалеку побачила мене, вимахує зрадiло квитками.
Сидiли у десятiм ряду, посеред величезного залу. Кiнофiльм захопив нас, ми вже не належали собi, а тим легендарним подiям, що розгорнулися на мерехтливому екранi.
Пiсля кiно якийсь час iдемо мовчки. Сонце давно вже сховалося, мiсяць iще не зiйшов, i було б зовсiм темно, якби не лiхтарi, порозвiшуванi на стовпах за пiвсотнi метрiв один вiд одного. Довкола кожного стовпа наче розлитi свiтлi озерця, ми то випливаємо на них, то знову поринаємо в темряву, я то виразно бачу Нiну, то вона раптом огортається сутiнками, немов це зовсiм не вона, моя спiвучениця, а якась таємнича iстота, i те, що вона йде поруч зi мною, здається менi чудом.
Коли ми дiйшли до хатини, в якiй я мешкав, Нiна вже хотiла попрощатися зi мною, але я хоробро вiдповiв, що проведу ïï аж додому.
То був з мого боку дещо необачний крок, на який не кожен би хлопець зважився. Адже Нiна жила не в нашому Верхньому висiлковi, а в Нижньому — зовсiм iншiй державi, куди нам, верхiвцям, i вдень небезпечно було потикатись. А вже як уночi спiймають, та ще й з дiвчиною, тодi зовсiм бiда.
Тож я, зопалу визвавшись провести Нiну, невдовзi мав повну нагоду розкаятись. Коли вона, попрощавшись, грюкнула хвiрткою, збiгла на ганок i зникла в домi, менi враз здалося, що якась пастка замкнулася за мною. Темрява, лиховiсна й ворожа, одразу ж поповзла з усiх завулкiв, i я, глибше насунувши кепку, рушив у зворотну путь.
Отак, мабуть, почувалися розвiдники на чужiй територiï. Так пробирались вони, прислухаючись до кожного шереху. Ось попереду немов хтось перебiг вулицю. Ось наче затупотiло позаду. I я, боячись оглянутись, звернув у якийсь завулок, щодуху помчав уперед.
Додому добрався аж опiвночi: блукав завулками i городами, нiяк не мiг вибратись iз Нижнього висiлка. Одчинив хвiртку, прокравсь до вiкна: зачинене!
Прилипаю обличчям до темноï шибки — аж сюди чутно, як сопе Федько. Тарабаню обережно у скло, гукаю:
— Федь, одчини!
Хоч би тобi писнув.
Одходжу од вiкна, роздумую, що ж його робити? Гучнiше стукати — хазяïв розбудиш. Почнуть розпитувати, де бродив до пiвночi...
Никаю подвiр'ям, не знаючи, де притулитись. А спати хочеться — так у подушку i влип би!
Проходжу мимо хлiвця. Хлiвець — не хлiвець, а маленький сарайчик на курячих нiжках. Там угорi, на тичках, сидить iз десяток курей, а збоку, праворуч... Стривай, що ж збоку? Та сiно ж! Цiлiсiнька копиця торiшнього сухого сiна!
Довго не роздумуючи, забираюсь у сарайчик, лiзу на сiно. Кури стривожено кудкудакають, допитуються одна в одноï, кого це принесло. Одсуваюсь подалi од краю, пiд бантину. Це ж як прокинусь, то не треба рiзко пiдхоплюватись, а то й лоба розiб'ю...
Лежу горiлиць, потихеньку дрiмаю. Кури сокотять, нiяк не вгамуються, та ось озвався пiвень, щось сердито крикнув на них, i вони враз замовкли. Потягуюсь солодко, мiцнiше заплющую очi й одразу ж провалююсь у сон...
Прокинувся од несамовитого пiвнячого крику. Схопився мов навiжений i врiзався лобом у бантину. Iз стогоном сповзаю донизу. Лоб аж горить, в очах стрибають iскри, потенькує у потилицi. Намацую дверi, виповзаю надвiр. Чимчикую до колодязя, до широкого корита, з якого хазяйка напуває кiз. Встромляю лоба у воду, довго стою над коритом, час од часу торкаючись набитого мiсця, — чи не стухає гуля.
Надворi тiльки свiтає, я знову iду до курника i лiзу на сiно, може, ще засну хоч годину.
Тiльки лiг, тiльки вмостився, як знов озвався пiвень:
Ку–ку–рi–ку!
Кричить як дурний, аж хвiст опускає донизу. Ну, зажди ж, я тобi покажу!
Виходжу надвiр, виламую замашну хворостину. Повертаюсь назад i, добре прицiлившись, б'ю пiвня по одвислому хвостi.
Якби це було десь надворi, то пiвень залетiв би за хмари. А так тiльки врiзавсь у солом'яний дах i шаснув донизу. I вже там заволав як недорiзаний. А слiдом за ним закудкудакали й кури...
Так менi й не вдалося заснути. До самiсiнького ранку просидiв на лавцi пiд хатою. Мацав набитого лоба i думав: хай воно згорить, отаке парубкування!
Хоч ми й далi залишалися з Нiною пiсля урокiв, але успiхи моï з нiмецькоï мови були досить сумнiвнi. I хто знає, чи не спiткала б i мене доля Голобородька — лишитися ще на рiк у восьмому класi, якби не Карацупа, не Iндус i не
Пионерская правда.
В тi роки не було учня, який би не марив Карацупою — уславленим прикордонником, грозою всiх шпигунiв i диверсантiв. Не було пiонера, який би не мрiяв завести таку собаку, як Iндус. Його бачили в газетах поруч iз прикордонником Карацупою: найгарнiший, найсильнiший, найрозумнiший од усiх псiв у свiтi. Сто сорок порушникiв — ось бойовий рахунок Iндуса!
А згодом у
Пионерской правдестали розповiдати про учнiв, якi взялися виховувати для прикордонникiв сторожових собак.
Ми з братом теж вирiшили допомогти прикордонникам. Уявляли, як виростимо схожого на Iндуса собаку, як навчимо його брати слiд i обеззброювати порушникiв, як поïдемо потiм на кордон, щоб з рук у руки передати нашого вихованця якомусь прикордонниковi. Ми навiть придумали кличку — Дiк, тож лишалося тiльки дiстати цуценя.
Це була не така проста справа, як здавалося на перший погляд. Адже для служби на кордонi була придатна тiльки нiмецька вiвчарка, отож i цуценя мало бути цiєï породи. Тим мiським пiонерам, що про них писала газета, було, звiсно, легше — в нашому селi вiвчаркою i не пахло. Було повно Бровкiв, Полканiв, Котькiв, вони чесно несли свою собачу службу i брали участь у наших розвагах, але жоден не мав щонайменшого шансу потрапити в прикордоннi вiйська, бо всi вони були безпорiднi.
Ми довго розпитували хлопцiв, чи немає у кого нiмецькоï вiвчарки, i вже почали втрачати надiю, як одного разу наш товариш Микола сказав, що в сусiднiм селi у його рiдного дядька є потрiбна нам вiвчарка, яка от–от приведе цуценят.
Микола мiг вигадати будь–яку iсторiю, тому ми поставились до його розповiдi з деяким сумнiвом:
— А звiдки ти знаєш, що то нiмецька вiвчарка?
— Бо мiй дядько сам служив на кордонi. Думаєте, вiн мало шпигунiв там затримав?.. А як вертався додому, то й собаку з ним одпустили.
Нашi сумнiви розвiялись. Але як дiстати цуценя?
— А що менi за те буде? — став торгуватись Микола. — Ви як собi гадаєте: дядько задарма оддасть?
Ми запевнили, що не постоïмо за цiною: вiддамо все, що маємо.
I ось настав довгожданий день: Микола сказав, що сьогоднi принесе цуценя. Тiльки попередив, щоб не виходили його стрiчати, а чекали вдома. I ми годин чотири висiли на воротях, виглядаючи.
Нарештi!
Миколина пазуха оддималась, там щось ворушилося, тихенько поскiмлювало.
— Тримайте вашу вiвчарку! — каже Микола i суне руку ва пазуху.
Нашi нетерпляче наставленi руки враз опускаються. Те, що дiстав з–за пазухи Микола, нiскiльки не скидалося на вiвчарку. Це було попелясте, капловухе й неймовiрно закудлане цуценя. Воно тремтiло й жалiсно скiмлило.
— Оце вiвчарка?
— А то хто ж!
— А чого воно сiре?
— Бо ще мале. Виросте — враз порудiшає... Та ви будете брати, чи односити дядьковi?
Так вiдбулося наше знайомство.
Передусiм ми вирiшили цуценя скупати: в нас iще жеврiла надiя, що як одмиється бруд, воно стане рудiше. Коли ми витягли цуценя iз миски i витерли, до кiмнати зайшла мама.
Я вже давно переконався, що дорослi мають звичку з'являтися саме тодi, коли ïх найменше чекаєш.
— Що це таке? — запитала пiдозрiло мама.
— Вiвчарка...
— Це для кордону...
— Ми його щойно скупали...
— Не слiпа: бачу, що скупали, — зауважила мама. — Чим ви його витирали?
Ми всi: я, Сергiйко, мама i навiть щеня — глянули на рушник.
— Так, — сказала по важкiй паузi мама, — не вистачало ще менi цуценяти. Давно я вас лiкувала од лишаïв?
Ми пригнiчено мовчали: я, Сергiйко i цуценя. Якась спiльна ниточка поснувалась мiж нами, од серця до серця, i цуценя раптом стало нам таке дороге, таке рiдне, що нас уже могла розлучити хiба що служба в прикордонних вiйськах. Це вiдчула й мама, тому натомлено мовила:
— Ви й дня не проживете, щоб не притягти якусь капость до хати... Хай уже цей, — красномовний кивок у бiк Сергiйка, що з усiх сил притис до грудей: цуценя,— а ти?.. Ти ж уже у восьмому класi! Чи є в тебе щось у головi: витерти цуценя рушником, яким самi утираємось!
Я був згоден з мамою. Тут я, звичайно, не подумав. Треба було дiстати чистий рушник з комода, витерти ним, акуратно згорнути i сховати назад.
Росли ми, пiдростало i цуценя. Ми з нетерпiнням приглядались до нього: коли його сiра шерсть почне, набувати рудуватого вiдтiнку, вуха пiднiмуться вгору i хвiст, що закручувавсь бубликом, стане рiвний, як палиця. Однак нас ждало жорстоке розчарування: Микола нас пiдло обдурив. У нього не було нiякого дядька, що служив на кордонi, а той неiснуючий дядько нiколи не тримав нiмецькоï, вiвчарки.
Так загинула наша надiя виростити собаку для прикордонноï служби. I
Пионерская правда, яка довго тримала мiсце для нашого фото (я, Сергiйко i Дiк), змушена була видрукувати знiмок зовсiм iншого собаки й iншого щасливого власника справжньоï нiмецькоï вiвчарки.
Однак ми й не подумали б розлучитися з Дiком. Вiн проводжав нас кожного ранку, коли ми йшли до школи, терпляче чекав, коли повернемось, гавкав пiд дверима, коли засиджувались над пiдручниками. I останнiй, кого; ми бачили, вже йдучи спати, знову ж був Дiк. А коли наставали канiкули, то ми й на хвилинку не розлучались.
А який вiн був розумний! Навiть мама, i та не раз казала, що в Дiка в головi розуму бiльше, нiж у мене й Сергiйка.
I от Дiка не стало.
У серединi травня, коли я готувався дома до екзаменiв, а Сергiйко вже з головою поринув у лiтнi канiкули, Дiка покусав собака. Ми зразу ж кинулись промивати йому рани, заливати ïх йодом та ще й оббинтовувати.
На ранок Дiк зник iз двору. Ми знайшли тiльки закривавленi, перемазанi йодом бинти i весь день никали по селу, по лугу й по лiсу та все гукали в надiï, що вiн. озветься, але, так i не знайшовши, повернулись додому.
В той вечiр ми i ïсти не ïли, i пить не пили. Дивилися в темнi вiкна, i нам ввижався Дiк: одинокий, нещасний всiма покинутий.
А третього дня прийшла стривожена мама, й сказала, щоб ми збиралися до району в лiкарню. Дiка покусала таки скажена собака, собаку ту вже вбили мисливцi, а ми, промиваючи Дiку рани, теж могли заразитись.
Ми вперше бачили, щоб мама так хвилювалась, нам же було анiскiльки не страшно. Я тiльки запитав, а як же тепер з екзаменами, i дуже потiшився, коли мама сердито вiдповiла, що екзамени хай почекають, нiкуди вони не дiнуться, а тут треба рятувати дiтей. Я теж був згоден iз мамою, що екзамени нiкуди не дiнуться, про мене хоча б ïх i зовсiм не було, земля од того не завалилася б, i вже зовсiм повеселiлий, став квапливо збиратися у дорогу, щоб мама часом не передумала.
В лiкарнi ми пробули цiлiсiнький мiсяць. Нас через день кололи в живiт, i уколи тi були дуже болючi, зате там було таке нам привiлля, стiльки в бiблiотецi цiкавих книжок, такий розкiшний сад довкола, годували нас так смачно i не треба було нiчого вчити, що ми ладнi були хоч i весь вiк прожити в лiкарнi.
Але нас таки виписали. Менi видали довiдку, мама одвезла ïï в школу, i мене без iспитiв перевели до дев'ятого класу.
В дев'ятому я, мабуть, найбiльше часу просиджував над нiмецькою мовою. По–перше, боявся холодного погляду Клари Карлiвни, по–друге, не хотiлося пiдводити Нiну, яка поручилась за мене. Сказала якось при всьому класовi, що я знатиму нiмецьку не гiрше од декого. А може й краще.
Не знаю, на кого натякала Нiна, тiльки пiсля тiєï заяви на неï чомусь образилась Оля Чровжова. I Нiна пересiла вiд неï: помiнялась мiсцем з Калюжним. Сидить тепер одразу за мною, i Кононенко каже, що нам дуже повезло, бо тепер у неï можна буде списувати задачки пiд час контрольних.
I ще Кононенко сказав, що Нiна у мене закохана. Я з ним побився, i ми кiлька днiв не розмовляли, а потiм нас помирив Васько Гаврильченко. Вiн вислухав спершу мене, потiм Кононенка i сказав, що ми обоє погарячкували.
Ми з Мишком помирилися, i дружба наша стала ще мiцнiшою.
АНЖЕЛIКА МИХАЙЛIВНА, ПТАХ ФЕНIКС, ФIЗКУЛЬТ–УРА I КИШЕНЬКОВА АРТИЛЕРIЯ
Кохання прийшло до нас у тому ж таки дев'ятому класi, в другому пiврiччi. Це було якесь дивне кохання: воно спалахнуло, як пошесть, i за якийсь день–два охопило всi старшi класи, а точнiше — ïхню чоловiчу половину.
Тож ми кохали всiм класом i ревнували всiм класом: не до якогось конкретного Сашка, Миколи чи Iгоря, а до дев'ятого
А, десятого
Бчи восьмого
В. Бо закоханiсть була особливою i мала свою неповторну iсторiю.
Почалося все з того, що з нашоï школи виïхав учитель хiмiï. Ми байдужiсiнько сприйняли цю звiстку, навiть радiсно, бо це ж поки знайдуть нового вчителя, то можна буде трохи побайдикувати. Нарештi настав день, коли ми дiзналися, що новий хiмiк уже в школi i має сьогоднi прийти до нас на урок. Сидимо на мiсцях, вп'ялися очима в дверi. Ось вiн, дзвоник! Спершу тiльки чути, як калатають власнi серця, а потiм — легку ходу в коридорi, по той бiк дверей. Кроки завмерли, хтось дзвiнко й мелодiйно спитав:
Це тут?.. Дуже вдячна!Дверi рипнули, i до класу ступила така молода, така гарна дiвчина, що коли б ми зустрiли ïï десь поза школою, то нiзащо не повiрили б, що вона вчителька.
I коли вона сяйнула по класу очима, коли привiталась дзвiнко й весело:
Добрий день!— ми, всi вiсiмнадцять хлопцiв, пiдхопились як один i дружно вiдповiли. А за нами — що ïм лишалось робити? — звелися похмуро й дiвчата.
Анжелiка Михайлiвна (так звали нову вчительку) вiднинi й навiчно заволодiла нашими серцями.
З'являлася вона в нашому класi двiчi на тиждень. I ми, хлопцi, щоразу чекали уроку хiмiï, мов свята. Ще нiколи не була так iдеально витерта дошка, так акуратно викладена крейда, так красиво засланий бiлим папером стiл.
— Ви, якби могли, то й пiдлогу поперед неï лизали б! — дорiкали дiвчата i були недалекi од iстини. Для Анжелiки Михайлiвни ми були здатнi на все. Навiть на те, що бiльшiсть iз нас стала потай голитись.
До цього вчинку спонукали нас не густi бороди, не довгi вуса, а все тi ж на рiк старшi од нас учнi з десятого
Аi
Бкласiв, якi теж були закоханi в Анжелiку Михайлiвну.
Тих, хто поголився, ми пiзнавали одразу по подряпинах i порiзах на щоках i пiдборiддi. Таких не стiльки поголених, скiльки порiзаних хлопцiв з кожним днем ставало все бiльше, а коли й Мишко засвiтив одного разу свiжими подряпинами, я не витримав i вирiшив, що й менi настав час поголитися.
Але як це зробити? Нi в мене, нi у Федька власноï бритви ще не було. Федько голився вдома татовою. Отже, менi не лишалося нiчого iншого, як пiти у перукарню.
Беру грошi, виходжу на вулицю.
Перукарня була недалеко, на розi, в невеликому будиночку з єдиним вiкном. Ïï видно здалеку по голубiй вивiсцi, на якiй намальована вiдрiзана голова, яка перелякано дивиться на страшенних розмiрiв бритву.
Стою, не наважуючись зайти досередини. Врештi прочиняю дверi, обережно просуваю голову.
— Можна?
У перукарнi немає нiкого з вiдвiдувачiв. Тiльки два перукарi, обидва давно не голенi, сидять за круглим столиком, грають у шашки. ïм, мабуть, не до мене, бо один з них, не пiдвiвши навiть голови, нетерпляче махає рукою в бiк крiсла:
— Сiдайте!
Обережно сiдаю, впираюся потилицею у щось тверде i холодне. Бачу себе у потрiсканому дзеркалi, i менi здається, що борода й щоки моï набагато темнiшi, нiж були досi. Невже щось пiдросло по дорозi?
— Амба! — вигукує перукар, що показав менi на крiсло. Одсуває шашки, дiстає простирадло, пiдходить до мене: — Як будемо пiдстригатись: пiд
полькучи пiд
бокс?
— Поголити! — вiдповiдаю рiшуче.
Простирадло вражено зависає в повiтрi. Потiм стрiпується, i той же голос перепитує:
— Ви що, молодий чоловiче, сказали, пiд
полькучи пiд
бокс?
Я ледь не пiддавсь на провокацiю, ледь не вiдповiв, що пiд
польку, та вчасно схаменувся i ще раз повторив, що не пiдстригти, а поголити.
— Та що ти допитуєшся? — кричить другий перукар. — Раз клiєнт каже голити, то треба голити!
— Але що ж тут голити?
— Голи те, що є! Клiєнт за те й грошi платить, щоб ти йому голив те, що є...
Простирадло врештi опускається. Перукар ще раз проводить шорсткою долонею по моєму обличчi, сподiвається, певно, намацати хоч якийсь натяк на бороду. Потiм люто хапає мильницю, сипле туди порошок, ллє воду, встромляє помазок. Затискає жовтими прокуреними пальцями кiнчик мого носа, аж менi сльози бризкають з очей, i починає намилювати обличчя.
Врештi, коли обличчя моє стає схоже на бiлу подушку, перукар змилувався надi мною: одпустив носа i взявся за бритву.
Вiн не стiльки голив, скiльки зчищав пiну. Потiм збризнув мене одеколоном, помахав перед самiсiньким носом серветкою :
— Вищий клас! Готово.
На радощах, що обiйшлося так добре, я оддав йому всi п'ятдесят копiйок. Iдучи додому, весь час водив долонею по обличчi — нiколи шкiра моя не була такою гладенькою i приємною на дотик. Жаль тiльки, що немає жодноï подряпини.
Згодом нам уже було замало двох урокiв на тиждень: хотiли бачити Анжелiку Михайлiвну щодня, щогодини. Досить було ïй з'явитись на шкiльному подвiр'ï, як ми стрiмголов мчали назустрiч:
— Анжелiко Михайлiвно, здрастуйте!
— Добрий день, Анжелiко Михайлiвно!
Вона, наша богиня, все розумiла, все бачила i сприймала наше захоплення з такою милою усмiшкою, що ми ладнi були на будь–який подвиг заради неï.
— Анжелiко Михайлiвно, дайте я вам портфель пiднесу!
— Анжелiко Михайлiвно, я вчора над хiмiєю до пiвночi просидiв. Вивчив усе назубок.
Анжелiка Михайлiвна кожного вислухає, кожному подарує усмiшку, i нашi поголенi обличчя аж сяють од щастя. Вiдчуваємо себе лицарями молоденькоï хiмiчки, ловимо закоханими поглядами кожен ïï жест, кожен порух очей.
Крiм урокiв у класi, в нас iще були й практичнi заняття в кабiнетi хiмiï, що мiстився на першому поверсi, поруч з учительською. Це було просторе, добре обладнане примiщення, заставлене довгими столами з рiзноманiтним скляним посудом: од пузатих колб до тоненьких пробiрок. А в шафах пiд замками стояли хiмiчнi реактиви, з якими й проводились дослiди.
Ми сiдали за столи, бралися змiшувати один розчин з другим, щоб довiдатись, що з того вийде. Анжелiка Михайлiвна походжала поза нашими спинами, i ïï щоразу можна було пiдкликати, i кликали ïï в основному чомусь ми, хлопцi, а дiвчата волiли обходитись власними силами. Нам же хотiлось зробити все якнайкраще, i одного разу, щоб привернути увагу Анжелiки Михайлiвни, я й Мишко взяли з шафи ще один розчин та й долили до того, що вже був у колбi.
Там одразу ж закаламутилось, запiнилось, забулькотiло, над киплячою поверхнею заколихалась тоненька рудувата цiвочка. Вона була схожа на казкового джина, що тисячолiття просидiв у закоркованому бутлi, i ми вже хотiли були гукнути Анжелiку Михайлiвну, щоб i вона помилувалась разом iз нами, та розчин раптом заклекотiв, як вулкан, i з колби повалило таким рудим, таким ядучим димом, що ми з Мишком враз стали кашляти i терти почервонiлi очi.
Потiм закашляли хлопцi й дiвчата, якi сидiли поруч, а тодi уже й тi, що були од нас подалi, а згодом зайшлася кашлем i сама Анжелiка Михайлiвна. I коли вона пiдбiгла до нас, то не могла вже нiчого вдiяти: джин, вирвавшись на волю, заполонив увесь кабiнет, став просочуватись у коридор. А що коридором якраз проходив директор та захотiв довiдатись, хто розпустив нестерпний цей сморiд, то й вiн приєднався до нашого кашлю. А за ним уже й учителi, що ïх лиха доля привела до кабiнету...
Пiсля того Анжелiка Михайлiвна з певною пересторогою ставилась до мене й Мишка: завжди садовила нас подалi од шафи.
Однак навiть цей випадок не похитнув нашого палкого захоплення. Пiдтяло його iнше.
Кость Калюжний належав до тих хлопцiв, що не можуть жити без якоïсь каверзи. Тож не дивно, що багато хлопцiв його терпiти не могло, а Мишко, так той i лiк загубив, скiльки разiв сварився iз Костем.
Цього разу Калюжний допiк Кiмовi. На великiй перервi, перед уроком хiмiï, пiдiйшов до Кiма й спитав:
— Що це у тебе на щоцi?
— Не знаю.
— Та не на цiй, а на тiй... Якась пляма, чи що? Дай–но витру. О, i на лобi! Й на пiдборiддi...
Довiрливий Кiм пiдставляє обличчя, йому й невтямки, що Кость натер перед цим долонi об стiни.
— О, вже нема.
I Кiм проходив майже всю перерву манiя манiєю. Всi вмирали од смiху, а Кiм довго не мiг уторопати, чого ми смiємося. Аж поки Мiля дала йому люстерко, щоб подивився, який гарний.
Кiм, звiсно, запалився вiддячити Калюжному. А що той вибiг з класу, то Кiм, ухопивши бiлу од крейди ганчiрку, яка лежала на дошцi, причаïвся за дверима, щоб ударити нею Костя, як той тiльки з'явиться.
Одлунав дзвоник. Ми сидимо за партами i дух зачаïли. Де ж той Калюжний?
Аж ось, чутно, i вiн iде. Ну, зараз буде!
Дверi вiдчиняються, замiсть Калюжного з'являється Анжелiка Михайлiвна. Кiм уже не може затримати руку, хоч теж бачить, що це зовсiм не Калюжний...
Все сталося так несподiвано, що ми не встигли й охнути.
Затуливши обличчя долонями, Анжелiка Михайлiвна вибiгла з класу. А ми, приголомшенi, навiть не здогадались побiгти слiдом за нею.
Першою отямилась Нiна. Вона майже нiколи не втрачала самовладання, недаремно ж другий рiк пiдряд була старостою нашого неспокiйного класу. Тож i зараз вискочила з–за парти, пiдбiгла до занiмiлого Кiма, видерла ганчiрку i скомандувала:
— Бiгом за парту! — I до дiвчини, що сидiла поруч iз Кiмом: — Витри йому руки! — А тодi до всього класу: — Нiхто нiчого не чув i не бачив!
I тiльки встигла знову сiсти за парту, як дверi широко вiдчинились i до класу вкотився директор. А слiдом за ним, напевно йому на пiдмогу, — завуч, високий i страшенно худий Свирид Остапович, якого ми називали Дон–Кiхотом.
Директор зупинивсь бiля столу. Коли б не стiл, вiн, мабуть, проскочив би наш клас i вилетiв надвiр, такий був розгнiваний.
— Хто?! — грюкнув кулаком об стiл.
Мовчимо, наче нiмi. Адже якщо дiзнаються, хто це зробив, Кiма обов'язково виженуть iз школу. I розмовляти не будуть.
— Я питаю вас: хто?!
Знову мовчанка. Сидимо, пригнiченi лихом, що неждано–негадано звалилося на нас.
— Староста класу!
Нiна зводиться, блiда й рiшуча.
— Назвiть хулiгана, який ударив Анжелiку Михайлiвну!
— Iване Корнiйовичу, я нiчого не бачила.
— Ви що: не були в цей час у класi?
— Була.
— I нiчого не бачили?
— Нiчого...
Нiнин голос тремтить, але вона стоïть на своєму. Ми потай милуємось нею i думаємо, яка вона хоробра: таку хоч до стiнки став, хоч з нагана стрiляй — не признається!
— Сiдайте, ми з вами поговоримо потiм! — каже ïй гнiвно директор. I знову звертається до всього класу: — Хто бачив хулiгана, який ударив Анжелiку Михайлiвну? Пiднесiть руку!
Хулiгана?.. Ну, який же Кiм хулiган! Он вiн сидить нi живий нi мертвий, i немає зараз у цiлому свiтi нещаснiшоï од нього людини.
В нас наростає протест. Протест i образа. Ми зараз не те що Кiма, — нiкого не видали б! Он i дiвчина, яка сидить поруч iз Кiмом, пильнує, щоб вiн себе чимось не зрадив.
Не дочекавшись пiднятоï руки, Iван Корнiйович починає нас лаяти. Ми дiзнаємося, що такого нестерпного класу, як наш, не було i не буде. Що всi ми без винятку злiснi порушники дисциплiни. Нас давно уже треба було вигнати зi школи, i тiльки його доброта заважала йому це зробити. Але тепер терпець його увiрвався. Вiн дає нам останнiй шанс доказати, що в нас iще лишилась якась крихта порядностi: до кiнця уроку подумати, а на перервi пiдiйти i назвати злочинця.
— Це зробить староста.
Директор виходить. За ним рушає й Дон–Кiхот, який не зронив жодного слова, тiльки похитував докiрливо головою.
Ми лишаємось наодинцi з власним сумлiнням. З отiєю крихтою порядностi, про яку говорив щойно директор.
Раптом пiдхоплюється Кiм, вибiгає з–за парти.
— Ти куди?!
Добрий десяток рук одразу ловить його за поли.
— Пустiть! Я до директора!
Але його ще мiцнiше тримають. Обступають з усiх бокiв, умовляють не робити дурницi.
— Я не хочу, щоб весь клас через мене... — упирається Кiм.
Його голос зривається, вiн от–от заплаче. Ми ж його умовляємо, щоб не смiв iти, що директор усьому класовi нiчого не зробить, його ж витурить запросто...
— Ну й хай, — упирається й далi Кiм. — Хай виганяє!
Тодi Васько Гаврильченко спокiйно запитує:
— А ти про свою матiр подумав?
Кiм одразу ж знiчується, перестає видиратись iз рук.
— Що з його матiр'ю? — питаю тихо Мишка.
— Вона сердечниця. Як узнає, що його вигнали зi школи, обов'язково помре...
А Васько, вiдпустивши Кiма, раптом повертається до Калюжного, випалює йому iз злiстю:
— А все через тебе!
— При чому тут я?
Кость iще хотiв щось сказати, але ми йому не даємо, накидаємось на нього з усiх бокiв.
— Хлопцi! Годi вам, хлопцi! — втихомирює нас Нiна. — Та плюньте на нього, не до нього нам зараз...
Ми поступово втихаємо. Лише Калюжний, приголомшений несподiваним нападом, бубонить розгублено й жалiсно:
— При чому тут я?
Але ми вже не звертаєм на нього уваги. Нас непокоïть iнше: незабаром дзвонок. Нiна має йти до директора, а ми й досi не вирiшили, що ж ïй казати.
— Весь клас iз школи не виженуть, — каже Васько Гаврильченко. — А називати Кiма не можна...
На тому й порiшили: Нiна пiде до директора i скаже, що клас так i не знає, хто пожбурив ганчiрку в Анжелiку Михайлiвну...
I тут ми вiдразу подумали про скривджену вчительку, досi ми думали лише про Кiма.
— Треба перед нею вибачитись, — пропонує Мишко, i всi пристають на цю пропозицiю.
— Тiльки не всiм класом iти, а кiльком чоловiкам, — додає Гаврильченко. — Пiду, наприклад, я, Мишко, Анатолiй... I дiвчата...
Дiвчата, на наш подив, вiдмовляються. Всi як одна. Кажуть, нiзащо не пiдуть, а якщо нам так кортить пiдлизатися до тiєï задаваки, то можемо йти i без них.
Дiзнаємося, що Анжелiка Михайлiвна пiшла одразу зi школи. Вирiшуємо не чекати наступного дня, а йти до неï додому.
По дорозi, звiсно, торгуємось, кому починати. Врештi вирiшуємо, що розмову вестиме Василь, а ми будемо притакувати.
Ось i будиночок, в якому мешкає Анжелiка Михайлiвна. Вiн такий же веселий, такий же привiтний, як i наша улюблена вчителька. Сяє бiлими стiнами, блакитною й червоною фарбами, потопає в саду.
Потупцявшись пiд ворiтьми, одчиняємо хвiртку. Йдемо прямою дорiжкою, що стелеться аж до ганку.
— Хлопцi, ви до кого?
З саду, не помiчений нами, виходить лiтнiй чоловiк. В однiй руцi вiн тримає лопату, яка зблискує од червоного призахiдного сонця.
— Анжелiка Михайлiвна вдома?
— Вдома, — вiдповiдає чоловiк i одразу ж гукає у вiдчинене вiкно: — Анжелiко Михайлiвно, тут до вас!
— Хто там? — запитує наша учителька з хати.
— Та якiсь хлопцi!
— Зараз вийду...
Чоловiк стромляє лопату в землю, дiстає гаман, скручує цигарку, бере до рота, а потiм дiстає гнiт i кресало — речi такi архаïчнi, що ми аж роти роззявляєм од здивування. Закуривши, чоловiк питає, хитрувато примружившись:
— З дев'ятого?
— З дев'ятого, — вiдповiдаєм пригнiчено, навiть не дивуючись, що чоловiк одразу ж догадався, хто ми такi.
— Молодцi: мало учительцi очей не вибили!
Ми ще бiльше хнюпимось. А в примружених очах чоловiка — чи то вiд тютюнового диму, чи то вiд сонця — час од часу щось зблискує, товстi губи цмокають миролюбно й дружно.
— Тож треба додуматись! — крутить вiн головою. — Он i ваша вчителька, — каже несподiвано i додає пiдбадьорливо: — Ну, тримайтеся, козаки! А я пiшов, щоб не перепало й менi...
Побачивши нас, Анжелiка Михайлiвна одразу спохмурнiла. Була щойно освiтлена сонцем, а це ступила у тiнь. I що ближче пiдходила до нас, то густiшою й холоднiшою ставала тiнь. Ми майже не пiзнаємо нашоï вчительки, таке в неï зараз недобре обличчя.
— Ну? — запитує вона вороже. Топчемось на мiсцi, не наважуючись почати.
— Чого ж мовчите?
Невже це вона? Наша завжди усмiхнена, завжди весела Анжелiка Михайлiвна з ïï дзвiнким, як пiсня, голосом? Першим набирається духу Гаврильченко.
— Анжелiко Михайлiвно, — починає вiн, i голос його аж дзвенить од хвилювання, — ми прийшли... Принесли вам вибачення вiд усього класу. Ми просимо вас...
Вiн так i не встигає сказати, що ж ми просимо, — Анжелiка Михайлiвна обриває його сердито i владно:
— Хто кинув ганчiрку?
— Анжелiко Михайлiвно, ми не можемо цього вам сказати.
— Ви для цього й пришли?
— Ми прийшли, щоб просити пробачення.
— Не потрiбнi менi вашi пробачення! — вибухає вчителька. Обличчя ïï береться плямами, стає гостре й зле. — Ви повиннi назвати хулiгана!
— Анжелiко Михайлiвно, вiн зовсiм не хотiв у вас влучити... — Бiдний Василь аж спiтнiв. — Чесне комсомольське, не хотiв! Якщо директор дiзнається, хто, вiн його вижене зi школи. Ми вас усi дуже любимо, Анжелiко Михайлiвно...
— Бачу, як любите, — саркастично всмiхається учителька. Потiм гасить посмiшку, холодно каже: — От що. Доки не назвете того, хто мене вдарив, я не хочу i розмовляти з вами. Все! До побачення!
Повернулася й пiшла до ганку.
— Анжелiко Михайлiвно! — розпачливо гукає услiд ïй Василь. — Анжелiко Михайлiвно, у нього ж мати сердечниця!
Навiть не зупинилась. Не оглянулася.
Якийсь час стоïмо, наче громом побитi. Потiм Василь сердито каже:
— Ходiмте!
Обличчя у нього горить, а в Мишка Кононенка вже й вуха палають. I поблискують злi сльози, а очi вiд них, як ножi. Тiльки вийшли з двору, як вiн за цеглину й назад.
— Ти що, здурiв?
Василь схопив його за руки, видер цеглину.
— Не вистачало нам до Кiма ще й тебе!
— Я все одно ïй вiкно висаджу! — аж схлипує Мишко.
— Ну й дурень!
— Хай i дурень! А вона хто? Хто?..
Ми розумiли, що то запитував нас не Мишко, а його смертельно поранене серце. Нам немов наплювали в обличчя, розтоптали найчистiше, найсвятiше почуття, що було в кожного з нас.
Мишко ж перший i висловив наше болiсне обурення:
— Ненавиджу жiнок! Ненавиджу!
Отак згасла наша любов до Анжелiки Михайлiвни. А як ми довiдались, що вона ще й донесла директоровi про нашi вiдвiдини, розповiла йому, що в учня, який ïï вдарив, мати хвора на серце, то недавнє наше палке захоплення переросло в не менш палку ненависть. Бо навiть директор зрозумiв, що це вже занадто, i не став допитуватись, у кого мати хвора на серце. Вiн тiльки переказав Нiною, щоб ми всi прийшли разом з батьками наступного тижня у вiвторок, на восьму вечора.
Я довго вагався: запрошувати маму на тi збори чи нi. Врештi вирiшив, що школа не завалиться, якщо мама й не прийде. Якби ж хоч збори були радiснi, а то — суцiльнi поминки. Навiщо ж зайвий раз завдавати мамi прикрощiв?
До того ж ïй доведеться повертатися вечiрнiм поïздом, а потiм iти самiй лiсом. Серед ночi та ще й мимо кладовища. Уявити тiльки — i то страшно.
Тож я, пожалiвши маму, сказав класному керiвниковi, що вона занедужала. Лежить тяжко хвора, не може ворухнути нi ногою, нi рукою. I змушений був потiм щотижня доповiдати, який у мами стан. Як вона поступово видужує, як уже виходить надвiр, але в школу ще приïхати не може.
Класний керiвник, старенька вже Марiя Федорiвна, щиро менi спiвчуваючи, просила переказати, щоб мама побереглася й не поспiшала на роботу. Я вiдповiв, що мама ïй дуже дякує, i боявся лише одного: щоб вони якось не здибались. Хоча б до того, як я закiнчу школу.
Єдиний, хто виграв на всiй цiй iсторiï, був, як це не дивно, Кiм. Дiвчата за ним вмирали. Носилися як з писаною торбою, казали, що це єдиний хлопець, вартий ïхньоï уваги. I Кiмове щастя, що вiн не став задирати носа, а то б ми з його прихильникiв перетворились на ворогiв.
Нас же, решту хлопцiв, дiвчата просто–напросто бойкотували. Дiйшло навiть до того, що одного дня, вмовившись, помiнялись мiсцями: одсiли всi як одна од хлопцiв. Марiя Федорiвна, яка саме прийшла на урок, довго протирала пенсне та питалась у Нiни, що це все означає. Нiна нахилила голову i сказала, що вона не знає: просто узяли та й пересiли.
Марiя Федорiвна тiльки похитала головою. Не стала бiльше допитуватись, а натомiсть погортала пiдручник та й одклала його набiк. Сказала, що сьогоднi будемо працювати не за пiдручником.
Ми досi навiть не пiдозрювали, що Марiя Федорiвна знає напам'ять стiльки вiршiв. I то яких вiршiв.
Не можна сказати, що Марiя Федорiвна майстерно декламувала. В неï був старечий надтрiснутий голос, вона трохи сюсюкала, деформована постать ïï зовсiм не пасувала до тих високих емоцiй, про якi йшлося в поезiях, але ми не помiчали того нiчого. Ми вiдкривали для себе нового Шевченка i Лесю Украïнку, нового Рильського, Сосюру, Тичину.
О люба Iнно, мила Iнно,
Сестру я вашу так любив
Дитинно... злотоцiнно.
Або:
Мамо, моя мамо.
Сива моя муко.
В'ється перед нами
Шлях, немов гадюка...
Або:
Нiхто ще згадки не зборов,
Вона, як смерть, нема ïй краю...
Моя душа — на крик, на кров
У тузi Дантовiй конає...
А роки йдуть... i все минає...
Та не мине моя любов.
Марiя Федорiвна декламувала й декламувала, бо досить було ïй замовкнути, як ми кричали:
Ще, Марiє Федорiвно, ще!Ми ладнi бул...
