На конi й пiд конем
страница №4
...окритий зеленою ряскою та рiдким, стiкаючим багном.Вийшовши на сухе, Микола почав уважно оглядати себе, а потiм щось оббирати i вкидати до невеликого горнятка, що стояло бiля штанiв.
Ми звелися, як по командi, пiдiйшли до Миколи.
Забачивши нас, вiн одразу ж присiв, прикрив горнятко рукою.
— Ви чого сюди прийшли? — визвiрився вiн. — Ану геть звiдси!
Та ми й не думали кудись рушати.
Тодi Микола, насупившись, узяв горнятко й штани i почалапав вздовж берега. Вiдiйшовши за сотню крокiв, вiн поставив горнятко, прикрив його штанами i знову полiз у очерет.
— А що ти робиш? — врештi наважився я.
Микола мовчав.
— Пхi, ще й мовчить! — заспiвала Сонька. — Здурiв, та й мовчить!
— Сама ти здурiла! — не витримав Микола. — Я п'явки ловлю.
— П'явки?!
Замiсть вiдповiсти, Микола поважно вийшов на берег i знову почав обдивлятися своï ноги.
— Бач, не взялися, — розчаровано пробубонiв вiн. — А там бралися.
— Навiщо тобi п'явки?
— Грошi заробляю. На ножика складаного.
— Хто ж тобi за них грошi дасть?
— В аптецi, — вiдповiв поважно Микола. — Нам учителька вчора з книжки читала... В аптецi за них грошi платять.
Не повiрити Миколi ми не могли: коли вже вчителька, та ще й з книжки!.. I не встиг Микола обчистити з себе жабуриння, як Сонька, задерши спiдничку, рушила у воду. Микола теж поспiшив слiдом, боячись, щоб вона не перехопила у нього здобичi. А я все ще тупцявся на березi. П'явок я не боявся, бо не раз доводилося вiдривати ïх вiд литок, коли бродив по очеретах. Але тодi вони чiплялися самi по собi, коли я й не знав...
— А де ж та аптека?
— В Миронiвцi.
— I за них грошi дають?
— Ото дурний, не вiрить! Та вчителька ж читала!.. От куплю ножика складаного, повiриш тодi!
— Та хай не лiзе, нам бiльше буде! — вигукнула Сонька, i я вiдразу ж полiз у воду.
Сергiйко теж почав був скидати штани, але я прикрикнув на нього: ще втопиться, дурний, на мою голову.
Не можна сказати, щоб то було приємне заняття: стояти й чекати, поки якась п'явка учепиться тобi в литку чи вище. Але на що людина не йде заради свiжоï копiйки! I ми стояли, наче апостоли, доки не синiли губи, а потiм обережно вилазили на берег.
Здобич складали в Миколине горнятко, вирiшивши, що ловити будемо докупи, а потiм чесно подiлимо грошi.
Прийшовши додому, Микола заховав горнятко пiд пiл. Увечерi, коли погасили каганець, всi п'явки якимсь побитом повилазили на волю. Мати з батьком спали на долiвцi, i Микола прокинувся серед ночi вiд материного переляканого крику. Батько голосно чортихався i ляскав себе поза пазухою, вiддираючи якусь нечисть, що повпиналася в тiло.
Дiсталося ж на горiхи Миколi, коли засвiтили каганець i знайшли оте горнятко! Мати скаржилася на бога, що послав ïм до хати отакого харцизяку; батько лупцював гаспида пужалном i бажав, щоб йому стiльки слiз вiдлилося, скiльки з нього за цю нiч виссали кровi п'явки.
Та Микола мужньо стерпiв i цю халепу, як терпiли ми i болючi
курчатана ногах, i пекельне сонце, що пiд ним треба непорушно стояти, чекаючи на п'явки. Сiльськi дiти, ми добре знали, що кожен шмат хлiба, кожна копiйка дiстається тяжкою працею, в потi чола, а не падає до рота, наче грушi з верби.
Нарештi настав день, коли ми понесли нашу здобич в Миронiвку до аптеки. Пiдштовхуючи один одного, ми боязко зайшли до кiмнати з бiлим високим прилавком, з численними баночками та пляшечками, що стояли на полицях вздовж стiн. Марлевi фiранки погойдувалися на вiкнах, було чисто i прохолодно, наче щойно винесли лiд, i ми, сторопiвши, збилися тiсною купкою бiля дверей.
Аптекарка, молода червонощока дiвчина в бiлому халатi i такiй же хустинцi на головi, привiтно запитала:
— А чого ви, дiти?
Онiмiлi, ми лише переступали з ноги на ногу.
— Та кажи ж! — штовхнув я пiд бiк Миколу.
— Ми той... учителька... — почав жувати Микола, виставивши поперед себе мiцно зав'язане горнятко.
— Яка вчителька? — здивувалась аптекарка. — Що там у вас?
— П'явки! — хором уже вiдповiли ми.
Поволi нашi язики розв'язалися, i аптекарка, зрозумiвши нарештi, що нам потрiбно, заглянула до горнятка.
— Так це ж звичайнi п'явки! — вигукнула вона. — А ми приймаємо медичнi. З коричневими спинками... А ви наловили болотяних.
— Болотяних? — по-дурному перепитав Микола.
— Еге ж, — весело ствердила аптекарка. — Як же ви ïх стiльки наловили?
Коли ми розповiли, все ще надiючись одержати грошi, вона дзвiнко зареготалася, мотаючи бiлою головою.
Похмурою ватагою ми залишили аптеку. Менi дуже хотiлося вдарити чимось важким Миколу, а вiн мiцно притискав до грудей горнятко, наче все ще не вiрячи, що п'явки нiчого не вартi.
СЛОВО I ДIЛО
Мама часто мене повчала:
— Нiколи, сину, не бреши та не хвастайся. Знай, що хвастунiв нiхто не поважає й не любить.
Я щиро погоджувався з нею, поки ïï слухав. А вибiгав з хати, i добре мамине слово вилiтало з голови. Так було й зараз.
Ми стоïмо один перед одним i немилосердно хвастаємося. Ми щойно познайомилися, а тепер, як i водиться, набиваємо собi цiну.
Мiй новий знайомий — син лiсника. Мати його — давня мамина подруга, i ми приïхали до неï погостювати.
— А я гадюк ловлю, — говорить Василь. — Отак хватаю за хвоста i кручу, доки в них голова не закрутиться...
— Пхi! — спльовую я на знак власноï зверхностi. — Що гадюк! Он я повен рот жабенят набираю!
— I не ковтаєш?
— А я рот язиком закриваю. Василь морщить лоба i натужно сопе.
— А мене баран минулого року побив, — врештi говорить вiн. — Як звалив у борозну, то мало всi ребра не потовк...
— Що баран! — перебиваю я його. — У нашому селi бугай, як ваша хата, то вiн мене цiлий день на своïх рогах носив!
— I не заколов?
— Нi... я потiм зiрвався...
Василь уже з повагою дивиться на мене. Це додав менi жару, i я пускаюся на ще бiльшi хвастощi:
— Ти знаєш, який я сильний... Мене у нашому селi всi хлопцi бояться!
— Ну-у?
— Не вiриш? От як не вiриш, то поïдь з нами в наше село i запитай там хлопцiв.
— I ти усiх подужаєш?
— Усiх! — i оком не зморгнувши, стверджую я. Менi й самому зараз здається, що це — свята правда.
— От добре! — радiє раптом Василь. Для чогось вiдводить мене у кущi i, оглянувшись, таємниче шепоче: — Пiдемо хлопцiв бити. Давай?
— Яких хлопцiв?
— А пастухiв. Що корови пасуть. Вреднющi такi! Вони мене завжди б'ють.
— А ïх багато?
— Чотири... Та ти не бiйся! Коли ти в своєму селi усiх хлопцiв б'єш, то цих i поготiв!
— Авжеж поб'ю! — бадьорюся я.
— То пiдемо бити?
— Добре,— погоджуюсь я. Та й що менi лишається робити? Не признаватися ж Василевi, що в нашому селi хлопцi мене б'ють частiше, нiж я ïх! — Добре, — кажу я, — тiльки не сьогоднi. Давай завтра вранцi.
— А то чому?
— Вранцi я найсильнiший.
Василь вiдразу ж погоджується. Вранцi то й вранцi.
В ту нiч я довго не мiг заснути. Чомусь муляли подушки, я перекидався з боку на бiк i все думав про хлопцiв, яких мав бити.
Вранцi мене розбудив Василь. — Пiшли!
— Куди?
— Та хлопцiв же бити!
Я довго надягав штани та сорочку, ще довше вмивався та снiдав, зловживаючи Василевим терпiнням.
— Пiшли швидше, а то твоя сила пропаде! — квапив вiн.
Врештi я вийшов iз хати. Василь вiдразу ж побiг у кущi i витягнув два кийки.
— А то навiщо?
— Як навiщо? Таж хлопцiв бити!
Я взяв кийок i почимчикував за Василем. Менi дуже хотiлося, щоб тих хлопцiв не було на пашi.
Але моя щира молитва не дiйшла до бога. Пiд лiсом паслося з десяток корiв, а бiля багаття стояли хлопцi. Забачивши нас, вони рушили назустрiч.
— Ти отого рудого першого бий! — гаряче шепотiв Василь. — Вiн найсильнiший.
Рудий наближався до мене, вимахуючи довжелезним батогом. Я виразно бачив його плескате обличчя, товстий недокурок, що хвацько звисав з нижньоï губи.
Пiдiйшовши до нас, хлопцi зупинилися.
— Ви чого сюди прийшли? — непривiтно запитав рудий.
— А це не ваше поле! — вiдповiв Василь, ховаючись за мою спину. — Iдiть собi геть, а то вiн вам дасть!
— Хто — вiн? — тицьнув у мене пужалном рудий. — Ану, як вiн нам дасть?
— Бий! — штовхнув мене у спину Василь. — Та бий же!
I я, розумiючи, що вiдступати вже пiзно, щосили розмахнувся кийком. Рудий швидко присiв, кийок просвистiв у нього над головою, а я поточився набiк.
Хлопцi наче по командi вiдскочили, засвистiли довгими батогами.
Коротка наша сутичка скiнчилася тим, що я i Василь дременули до лiсу. Хлопцi гналися за нами i батожили з усiх сил. Голосячи, ми стрибали, як зайцi.
Зупинилися аж на галявинi.
— Ти!.. — схлипуючи вiд плачу, повернувся до мене Василь. — Ти!..
Вiд великого болю та злостi вiн не мiг навiть придумати, як найдошкульнiше обiзвати мене.
— Хвалько ти нещасний! — врештi випалив вiн.
— Еге ж, хвалько! — не втримував я слiз. — Звiдки ж я знав, що вони з батога-ами!..
ПУГАЧ
Мама таки придбала для мене отой двоствольний, з двома курками пугач, за яким умирали всi хлопцi села. Сталася, правда, ця радiсна подiя, коли я вже ходив до четвертого класу, в день мого народження.
Я народився в серединi травня, i баба повитуха, яка знайшла мене серед почорнiлих качанiв вiд торiшньоï капусти та принесла до хати, журно хитала головою:
— Ой, не в добрий час воно у вас знайшлося, вчителько! Ото як народиться в маю — весь вiк маятиметься!
Клята бабка як у воду дивилася! Маявся я влiтку i взимку, весною i осiнню. Рясним дощем сипалися на мене напастi, так що я не встигав i носом пiдшморгувати, переживаючи чергову бiду.
Однак я не дуже тим журився, а рiс собi та рiс, усiм повитухам на зло. До того ж моï друзi маялися не менше од мене, i якщо по моïй многостраждальнiй спинi ходив вiник, то Сонька дiставала по литках лозиною, Ванька частували паском, а Миколу, зважаючи на його старший вiк, шмагали вишневим пужалном.
Однак не мало й хорошого мав я у своєму дитинствi. От хоча б пугач!
Сталося це так.
Щойно розплющив я очi, як вiдразу ж побачив на стiльцi картонний коробок.
— Це менi?
— Тобi, тобi, — сказала сяючи мама. — Вiтаю тебе, синку, з днем народження!
Ху-гу! Як опечений, зiрвався я з лiжка, ухопив коробок. Тремтячими руками вiдкрив кришку i остовпiв: там лежав пугач.
Справжнiсiнький. Двоствольний.
З двома курками.
Що то за пугач був, люди!
З обох стволiв грiзно стирчали гострi бойки з гвинтами збоку. Досить ïх вiдтягнути назад, повернути трохи набiк, щоб трималися, — i заряджай, чоловiче, в обидва стволи та йди собi на полювання!
Того ранку я пiшов до школи з зарядженим пугачем при боцi.
Першим зустрiв Миколу.
— А в мене пугач!
Микола аж рота роззявив, побачивши зброю.
— Дай подивлюся!.. А стрельнути можна? — запитав вiн згодом.
— Еге, який хитрий! Я й сам ще не стрiляв.
— То давай удвох стрельнемо. Я з одного, а ти з другого.
Я подумав i згодився.
Микола, насупившись, почав цiлитися в тин, а я затулив долонями вуха.
— Є, попав! — закричав щосили Микола i кинувся до тину. Я побiг за ним. Були впевненi, що знайдемо величезну дiромаху, але там було стiльки дiрок, що годi й шукати пробиту пугачем.
— Оця, мабуть, — ткнув у найбiльшу Микола. — А тепер ти стрiляй.
Я заплющив очi i посунув гвинтик угору. Пугач бабахнув, наче з гармати, а я щосили закричав:
— Є, попав!
Микола вже не вiдставав од мене до самоï школи.
— Пiсля урокiв пiдемо зайцiв стрiляти, — умовляв вiн мене. — За дiдову Стратонову хату, там ïх до погибелi! Сам бачив.
Я згоджувався:
— Тiльки Ванька вiзьмемо, бо хто ж ïх носитиме!
Нiколи ще не здавалися менi такими довгими уроки, як у той день. Сидячи на першiй партi, я слухав i не слухав учителя, з нетерпiнням чекаючи на ту хвилину, коли Пролунає дзвiнок i ми вирушимо на зайцiв.
Врештi я не витримав. Тихенько, щоб не помiтив учитель, дiстав з торби зарядженого пугача, затиснув у руцi пiд партою. Одним оком поглядаю на вчителя, що сидить боком до мене, а другим — на грiзну зброю.
От кiнчаться уроки, вiзьму Ванька та Миколу i пiдемо на зайцiв. Заєць я-ак вискочить з-за вишнi, а я в нього — бабах! — є один. Бери, Ванько, за вуха та клади до торби... А тут другий... Третiй... Ба-бах! Ба-бах!..
Уявляв, як повертатимемось iз полювання, обвiшанi зайцями, як повибiгають i старi, й малi, дивуючись на нас. А ми йтимемо посеред вулицi i навiть не поглянемо нi на кого.
Ех, скорiше кiнчалися б уроки!
Учитель, наче навмисне, все мордує Соньку, що не вивчила уроку. Вона аж упрiла бiля дошки, намагаючись вирахувати задачку. I все наставляє до мене вухо, щоб я пiдказав. Та менi зараз не до Соньки. Я саме полюю на зайцiв, цiлячись з пугача в учителiв черевик, що блищить он пiд столом.
Коли б це був не черевик, а заєць, я б його зараз з обох стволiв: бах! ба-бах! — бери, Ванько, до торби!..
Обережно рухаю гвинтики, що тримають бойки, але вони наче приросли до мiсця.
Чи не зiпсував ïх Микола?— непокоюсь я i трохи сильнiше натискаю на гвинтики. Нi, не зiпсував, бач, уже ïдуть...
Гвинтики ïдуть, ïдуть, а я, наче заворожений, дивлюся на них...
Пугач випалив, наче з гармати. Блискучий черевик пiдлетiв вище столу, а я, вирячивши очi, дивлюся на зблiдлого вчителя.
Настає грiзна тиша.
Потiм, як i водиться, приходить розплата.
Вже червоний, учитель вiдбирає у мене пугача, виводить за вухо iз класу i наказує не приходити до школи без мами. Обеззброєний, знеславлений, тюпаю я вулицею, кленучи свою долю, яка надала менi народитися в мiсяцi маï.
ЧЕРЕЗ МIСТОЧОК
Отак закiнчується казочка, навiяна минулими роками. Та чи закiнчується?
Мiсточок ще провиса над безоднею i манить до себе той берег. Там бiгає босонiж хлопчак, росте, як трава, не ховаючись вiд дощiв та вiтрiв, не боячись нi тучi, нi грому.
Там залишилося моє дитинство.
I доки не щез мiсточок моєï пам'ятi, я буду проходити по ньому, хоча б вiн став такий вузький, як лезо ножа.
ЧАСТИНА ДРУГА. БЛАКИТНА ДИТИНА
Коли мiй син приносить незадовiльну оцiнку, дружина запитує з трагедiйними нотками в голосi:
— Це що?.. Що це таке?!.
I тиче пальцем у сторiнку щоденника, де стоïть двiйка або навiть трiйка, схожа на злющого шершня: така ж маленька голiвка, таке ж велике, хижо нацiлене черевце з гострим жалом на кiнцi. Тож дружина тиче пальцем у того шершня так, немов хоче зiгнати його iз сторiнки щоденника, i все допитується:
— Що це таке, я питаю?..
Син мiй — анi слова у вiдповiдь. Тiльки палахкотять вiдстовбурченi вуха.
Чого вони в нього такi великi й червонi? Невже i в мене колись були отакi?
Не добившись вiдповiдi на перше питання, дружина переходить до iншого:
— Розказуй, що ти там накоïв?
Цього разу голос у неï такий, наче вона запитує: кого ти там зарiзав?
Обличчя сина приходить у рух. Часто склiпують повiки, посмикуються щоки, розтуляються й затуляються губи, посiпується гостреньке пiдборiддя, а розвихрений непокiрний
пiвникна головi стирчить наïвно й беззахисно.
— Ми, той... Я, той... Ну, бiгали... — починає мiй син видушувати iз себе слова. — А тодi, той... каталися...
— На чому каталися?
Син мiй здивовано дивиться на маму: як вона не розумiє найелементарнiших речей! На чому ж iще можуть кататися поряднi хлопцi, як не один на одному!
— Далi! — суворо вимагає дружина, не без пiдстав пiдозрiваючи, що це ще не все.
— Ну, той... Сiв на Олеся, а вiн навiз мене...
— На що навiз?
— На той... На Параску Михайлiвну...
— О боже!..
— Вона, мамо, не впала! — додає швиденько син. — Тiльки побiгла...
— Ще б не побiгти! Два отакi белбаси врiзались у спину! Чи у тебе є що в головi?
Син цього не знає, тому й мовчить.
— А ти чого мовчиш? Поговори хоч ти з ним, бо вiн на мене уже й вухом не веде!
Це вже до мене.
Я швиденько гашу цiкавий вогник у очах (менi страх хочеться довiдатись, як швидко бiгла Параска Михайлiвна!) i, набравши якомога строгiшого вигляду, кажу:
— Це — недобре! Це дуже, сину, недобре!
— Твiй тато нiколи такого не робив! — вставляв дружина для змiцнення мого авторитету.
Син швидко зиркає на мене, i я читаю в його очах чи то здивування, чи то спiвчуття.
— Так, не робив, — видушую я iз себе.
А бабуся, яка самовiддано любить онука, додає, зiбравши обличчя в молитовнi зморщечки:
— Твiй татусь, коли був отаким, як ти, нiколи не балувався.
— I приносив додому вiдмiннi оцiнки! — додав дружина.
— Усi вчителi не могли ним нахвалитися...
— Бо вiн не був хулiганом!..
— Вiн спокiйно сидiв на уроках...
— I не завдавав учителям жодних прикрощiв...
Мiй син усе нижче клонить голову. Блакитна дитина, викликана прямо з небес бабусею та мамою, пурхає над моєю головою, вимахуючи снiжно-бiлими крильцями, сяє рожевими щiчками i докiрливо дивиться на забiяку повними всiх на свiтi чеснот голубими очима.
— Ну, йди, — зжалюється врештi над сином дружина. — Йди i постарайся хоч трохи бути схожим на тата, коли вiн був отаким, як ти!
У бабусi, моєï старенькоï мами, при оцiй фразi починають пiдозрiло посiпуватись губи, а я опускаю очi: менi здається, що зараз у мене точнiсiнько такi вуха, як у сина, — лiхтарi лiхтарями.
Син, важко зiтхнувши, iде роздягатися. Вiн уникає мене поглядом, i я його добре розумiю. Адже коли б оця блакитна дитина залетiла багато-багато рокiв тому в наш п'ятий
Бклас, вона не вирвалася б звiдти живцем. А якщо й вирвалася б, то з обдертими крилами. I найбiльше отого блакитного пiр'я, звичайно ж, лишилося б у моïх жменях!
Весь той день, до пiзньоï ночi, не давала менi спокою ота блакитна дитина. I я врештi-решт зрозумiв, що не спекаюся ïï, поки не розповiм усiєï правди.
Усiєï до кiнця.
Отже, про блакитну дитину.
ПОЧОМУ ЯБЛУКА З ЧУЖОГО САДУ
У дядька Матвiя був найвищий плiт, найзлiший собака, найважчий кийок i найсмачнiшi в саду яблука. Iще дядько Матвiй мав найбiльшi, з лопату, долонi iз зашкарублою, як тертушка, шкiрою, i грубезний голос, а надто коли вiн погрожував:
— Походiть менi, походiть! Упiймаю — голови всiм геть поскручую!
I ми нiскiльки не сумнiвалися в тому, що й справдi поскручує. При одному тiльки поглядi на його страшнi руки у нас починало потрiскувати в шиях, тож ми обходили дядька Матвiя десятою дорогою.
Я, може, i не наважився б полiзти в сад до дядька Матвiя, якби не однокласниця Оля з чудернацьким прiзвищем — Чровжова. Об прiзвище це спотикався кожен новий учитель, поки наламував собi язика.
Пам'ятаю, як появився у нас молоденький учитель географiï, та ще на бiду трохи й заïка. Поки вчитель той викликав нас по одному, щоб познайомитися, все йшло гаразд. Та ось вiн добрався до Олi Чровжовоï.
— Ч-ч-ч-ч...
Все бiльш червонiючи, учитель
чикав, як горобець, поки ми закричали всiм класом:
— Чров-жо-ва!
Вiн, бiдолаха, так i не навчився вимовляти оте рiдкiсне прiзвище.
I ми не раз користувалися цим.
Бувало, захворiє Оля, географ, побачивши порожнє мiсце за партою, цiкавився:
— Ч-чому не п-прийшла Оля?
— Яка Оля? — запитували ми.
Ми добре розумiли, кого вiн мав на увазi, але вдавали, що нiяк не можемо здогадатися. Географ червонiв з великоï досади i починав
чикати, намагаючись вимовити прiзвище Олi.
Робили ми так не тому, що не любили географа. Навпаки, вiн досить швидко встиг зацiкавити нас своïм предметом, розповiдаючи про далекi заморськi краï, про нашу неосяжну краïну так, наче сам оце щойно повернувся звiдтiль i все те бачив на власнi очi. Ми захоплено слухали про таємничих африканських пiгмеïв, про казкову Iндонезiю, всiяну тисячолiтнiми храмами, про тропiчнi лiси Амазонки, в яких ще не ступала людська нога, про мандрiвку Арсеньєва по Уссурiйському краю, i нудний пiдручник з географiï оживав прямо у нас на очах, починав дихати цiкавим неповторним життям. Отже, ми поважали Вiктора Михайловича, але це не заважало нам при кожнiй нагодi примусити його
почикатинад прiзвищем Олi.
Над прiзвищем, яке протягом одного шкiльного року здавалося менi наймелодiйнiшим. Та хiба тiльки менi?
Майже кожен хлопець з нашого класу вважав за свiй обов'язок штовхнути, вщипнути Олю, посмикати ïï за коси. I може, вiд того, що ïх найчастiше смикали, у Олi були найдовшi серед усiх дiвчат коси. Чорнi, товстi, вони звисали до пояса i надавали гордовитого вигляду смаглявому обличчю з великими терновими очима.
Отож якось, коли ми веселим гуртом поверталися з школи, Оля, що почувала себе маленькою царицею серед вiрних васалiв, примхливо сказала, кивнувши гарненьким пiдборiддям на сад дядька Матвiя:
— Як би я хотiла скуштувати отого яблука!
I зиркнула лукаво на мене.
Я одразу простягнув своєму найвiрнiшому друговi Ваньковi книжки й чорнильницю:
— Тримай!
— Ти що, здурiв?!
— Держи i картуз!
Тут уже й хлопцi переконалися, що я не жартую. Якщо вже зняв картуза та вiддав товаришевi, значить, збирається лiзти до саду всерйоз. Бо дядько, впiймавши в саду чи на городi непрошеного гостя, в першу чергу одбирає картуз: єдиний на селi документ, який засвiдчує особу господаря.
Плiт був високий, та менi хотiлося, щоб вiн вирiс до неба. Щоб я лiз по ньому i лiз, а йому не було кiнця-краю. Бо менi здавалося, що дядько Матвiй причаïвся по той бiк i, як тiльки я виставлю голову, так i скрутить менi в'язи!
Осiдлавши плiт, сторожко дивлюся в сад. Залитий сонцем вiн стоïть у свiтлiй тишi, — нi тобi дядька Матвiя, нi навiть лютого Полкана.
А внизу моï товаришi-однокашники: задерли голови, не спускають очей.
I поперед усiх — Оля Чровжова.
Зiбравшись iз духом, зiстрибую в сад. Швидко бiжу до найближчоï яблунi з побiленим стовбуром, мавпою видираюсь наверх. Лiзу все вище i вище, помiж розлоге гiлля, щоб заховатись у листi.
Ху!.. Найстрашнiше, здається, позаду.
Вибираю найстиглiшi яблука, гарячково пакую до пазухи I коли пазуха наповнюється, вирiшую злазити. Глянув униз i обмер.
Пiдi мною, задерши догори морду, стоïть чорний, мов iз пекла, Полкан. Очi червонi, грива наïжачена, з iкластоï пащеки виривається тихе гарчання: злазь, мовляв, злазь, я тебе тут уже зустрiну!
Де вiн узявся? Коли встиг пiдбiгти? Наче сидiв у землi вижидаючи, поки я видеруся на яблуню!
Висну на гiлляцi, не наважуючись злiзти. Полкан же, бачачи, що я не дуже поспiшаю до нього, гарчить усе лютiше, розгрiба заднiми лапами землю.
Отодi я й вчинив помилку, в якiй каюся й досi.
Якби я принишк собi непорушно, Полкан, може, i дав би менi спокiй. Але коли йдеться до погибелi, то сам собi накинеш петельку: я вибрав найважче яблуко i пожбурив униз на Полкана.
Ображене собаче виття переповнило сад. Скажено валуючи, пес пiдскочив до яблунi, почав гризти стовбур, а мене так i винесло на найвищу гiлляку!
На несамовитий гавкiт вибiг дядько Матвiй. Босоногий, у розхристанiй сорочцi, з розпатланим волоссям на непокритiй головi: мабуть, обiдав, а то й дрiмав по обiдi.
— Ану злазь! Злазь, сучий ти сину!..
Я щосили вчепився в гiлку, прирiс до неï всiм тiлом, У вiдчаï дивився на своïх друзiв, якi, вгледiвши дядька Матвiя, дременули так, що тiльки п'яти миготiли та вiддувалися сорочки. Оля ж Чровжова, Оля, заради якоï й затiялась уся ця акцiя, спокiйнiсiнько йшла, вiддаляючись, по той бiк вулицi!
— Злазь, кажу! — кричить до мене дядько Матвiй i, розпалившись не менш од Полкана, починає щосили трусити яблуню.
Яблука падають, а я висну. Яблука густо торохкотять об землю, я ж наче прирiс до гiлляки. Тодi дядько Матвiй приносить довжелезну тичку i намагається мене нею збити.
Гнаний страхом, я пробую здертись ще вище. Гiлка не витримала, i я шаснув донизу.
Я, мабуть, дуже забився б, якби не Полкан. Вiн, видно, хотiв ухопити мене на льоту i поплатився за те власною спиною. Полкан поповз геть, а я опинився в руках дядька Матвiя.
Чому вiн не скрутив менi в'язи в ту першу хвилину, я й досi не знаю. Вiн тiльки ухопив мене, мов обценьками, за руку i поволiк у найдальший куток саду.
Там росла густа кропива. Скiльки я живу, а бiльше не бачив такоï розкiшноï кропиви. Такоï зеленоï, такоï молодоï i такоï жалкоï. Дядько Матвiй нахилився i почав голою рукою рвати оту кропиву. Нарвавши добрячий пучок, скомандував:
— Скидай штани!
— Не скину!
Тодi дядько Матвiй, не питаючи моєï згоди, сам заходився знiмати штани...
Кажуть, що кропивою лiкують од ревматизму. Якщо це так, то я не захворiю на ревматизм, поки й житиму. Дядько Матвiй не випускав мене з рук, поки втер усю кропиву в оте мiсце, заради якого, власне, i носять штани.
— А тепер бiжи!
I я, пiдхопивши штани, ушкварив од дядька Матвiя. Кулею вилетiв iз саду, вихором промчав через село, i коли б не ставок, то не знаю, де б i зупинився. А так ускочив у став та й киснув до самiсiнького вечора. Забрався в очерет, щоб нiхто не бачив, i стояв, аж поки сiло сонце i повернулась iз пашi худоба.
Отам, в очеретi, вимочуючи кропив'яну отруту, я поклявся найстрашнiшою клятвою помститися дядьковi Матвiєвi.
Це була моя перша жорстока образа, моя перша ненависть. I як же вона пекла моє незагартоване серце, якi мстивi картини породжувала в моïй розпаленiй уявi!
Але моя помста так би й обмежилася бажаними серцю картинами, коли б не бiльш практичний Ванько, який разом зi мною переживав мою ганьбу.
Ванько жив недалеко од дядька Матвiя i вже давно запримiтив, як дядько Матвiй щосуботи, коли добре стемнiє, бере клуночок яблук, чимчикує городами до крайнього двору, де жила самогонщиця Олена, та й стрибає через перелаз до неï у двiр.
— Через перелаз?
— Та як собака!
Ледь дiждавшись суботнього вечора, свиснув я Ванька. Вiн вибiг з лопатою, i ми повз городи, левадою, помчали до двору вдовицi.
— Тут, — шепоче Ванько, показуючи на мiсце, де по той бiк перелазу починається стежка.— Ось тут i копай...
Поплювавши на долонi, я шпарко берусь до роботи. Довбаю утоптану землю, кидаю подалi груддя, щоб не лишилося слiду, i ще жодна робота не приносила менi стiльки втiхи, як оця.
Коли я заглибився по колiна, Ванько, що стояв на сторожi, скомандував:
— Досить! А то й ребра потрощить!
I хоч я був не вiд того, щоб дядько Матвiй лишився й без ребер, однак послухав Ванька.
— Може, чимось прикрити?
— Навiщо? Темно буде, вони й так не побачать.
Не побачать, то й не побачать. Зачистивши дно, я вилiз iз ями i разом iз товаришем подався додому.
Довго не мiг заснути в ту нiч: все прислухався, чи не кричить дядько Матвiй, ускочивши в яму.
А на ранок од веселоï новини гуло все село: у викопану мною яму вскочив не тiльки дядько Матвiй, а й голова ССТ (сiльського споживчого товариства) — пiсний на вид чолов'яга, що його люто ненавидiли всi парубки та дiвчата нашого села. Вiн так i пас, хто з ким стоïть, хто кого проводжає з клубу, а потiм доносив батькам.
Тож зрозумiло, чому так реготало село, особливо молодша його половина, коли дiзналося про нiчну пригоду.
— Отак рядком i полягали, голубчики! Не встиг один вiдповзти в гарбузиння, як уже другий до ями — хрясь!..
— Хто ж ïï викопав?
— А бог його знає! Хiба ж воно признається. Невiдомо хто, тiльки якась добра душа...
Отак я помстився дядьковi Матвiєвi та ще й заробив похвалу од людей.
От жаль тiльки, що не можна було признатися, хто копав оту яму!
МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ ГОГОЛЬ, ВОДА Й ТОПОЛЬКА
Я довго сердився на зрадницю Олю. Не мiг ïй простити байдужого вигляду, з яким вона пiшла геть, коли дядько Матвiй лiкував мене кропивою. А вона, помiтивши, що може втратити одного iз своïх вiрних васалiв, почала проявляти до моєï кирпатоï особи посилений iнтерес.
I як вона це майстерно робила! З якою чисто жiночою спритнiстю, ще зовсiм пiдсвiдомо, закидала ласкавенький гачечок своєï прихильностi то з одного, то з iншого боку!
Перше, що вона зробила, це подружила iз Сонькою. Iз Сонькою, яку терпiти досi не могла, з якою не раз билася iще з першого класу, бо вжитися з Сонькою мiг хiба що ангел небесний.
Тепер же вони стали нерозлучними подругами. Ходили пiд час перерви, обiйнявши одна одну за стан, про щось шепотiли, а коли я пробiгав мимо, починали смiятися.
Я вдавав, що те мене нiяк не обходить. Хоч усе бiльше сердився на Олю, а Соньку — ту прямо з'ïв би! Строщив би разом iз ïï великим ротярою, з свiтлими розбишакуватими очима — i кiсточок не лишив би!
Потiм Оля почала ходити до Соньки готувати уроки — i розбила всю нашу компанiю: я не мiг тепер i носа поткнути до Соньки. Ванько, забiгши до мене увечерi, здивовано допитувався:
— Ти чого не приходив?.. Ми тебе ждали-ждали та й жданики поïли...
— Менi краще самому! — вiдповiв я гордо.
— А ти знаєш, яка розумна Оля! — захоплено говорив Ванько. — Лузає задачки, тiльки лушпиння летить! Раз-раз i нема!
— Ну й нехай собi лузає! I що ви причепилися до мене iз своею Олькою?! Подумаєш — Олька!
— Ну, не хочеш, то й не треба, — розсердився врештi-решт мiй товариш. — Проживемо й без тебе!
— I живiть...
Ванько пiшов, а я довго никав подвiр'ям, не знаючи, куди себе приткнути. Вiдчував себе самотнiм, усiма зрадженим дуже нещасним.
Iще уявляв себе запорожцем.
Саме захопився Гоголем, особливо
Тарасом Бульбою. До пiзньоï ночi сидiв над книжкою, неспроможний одiрватись вiд сторiнок, що дихали повним сувороï романтики життям запорозьких козакiв.
Пишучи свого
Тараса..., Гоголь i не пiдозрював, у яку халепу я вскочу через нього. На уроцi математики, коли я, приловчившись, поклав на колiна пiд партою книжку та перенiсся у Сiч, надi мною нависла грiзна тiнь Павла Степановича:
— Чим це ти так захопився?
Застуканий зненацька, я хотiв був сховати книжку, але вимоглива рука вчителя вже тягнулась до мене:
— Дай сюди!
Павло Степанович узяв книжку до рук, подивився на обкладинку, погортав сторiнки.
— Хороша повiсть, — схвалив вiн мiй смак. — Але це не значить, що ïï треба читати пiд час уроку... Повтори те, що я щойно пояснював!
Я мовчав. Жодноï думки не мiг видобути iз своєï голови, запамороченоï запорозьким життям. Жодного слова.
Ох, Гоголь, Гоголь! Микола Васильович! До чого ти звiв найпалкiшого свого шанувальника! I тебе не мучить совiсть, великий письменнику, коли ти бачиш нещасну, похилену постать, з опущеною головою, з жалiсним
брехунцемна худiй потилицi?
— Сiдай,— каже, так i не дiждавшись вiдповiдi, Павло Степанович.
Я опускаюсь за парту, а Павло Степанович несе мого Гоголя до столу. Розкриває класний журнал, щось коротко пише.
— Незадовiльно... Тобi незадовiльно... — котиться шепiт по класу.
Коли б я був запорожцем, — думаю в похмурому розпачi, — я б вам усiм показав!..
Дiставши од мами чергового прочухана, я став обачливiшим: не читав Гоголя на уроках, не засиджувався до пiзньоï ночi при лампi. А роздобув свiчку та й запалював потай, сховавшись iз головою пiд ковдру: в однiй руцi — свiчка, у другiй — книжка.
Читав отак кiлька ночей, поки мама не заходилася коло прання.
— Господи! — жахнулася вона, вгледiвши пропалену ковдру. — А це що таке?
Як я не опирався, мама таки докопалась правди. Знайшла i недогарок свiчки, прихований пiд подушкою...
Тож, начитавшись Гоголя, уявляв себе запорожцем.
У малиновому жупанi, в широких, як море, штанях, на баскому конi, з мушкетом, шаблюкою й списом. Грiзнi вуса прикрашають моє мужнє обличчя, оселедець в'юниться з-пiд смушевоï шапки з шликом та китицею, ще й турецька сережка — срiбний пiвмiсяць — у правому вусi: трофей од самого кримського хана. В'ïжджаю на широке шкiльне подвiр'я якраз пiд час великоï перерви, серед остовпiлоï тишi прямую до ганку, на який вибiгли усi вчителi на чолi з директором.
— Потримай, — кидаю недбало повiд Ваньковi. I поки Ванько намагається втримати гарячого аргамака, я зiскакую хвацько на землю: так iз списом, мушкетом i шаблюкою пiдходжу до директора та й наказую йому провести мене по всiх класах — показати, як навчаються учнi.
Директор передо мною — навшпиньках, учителi не знають, на яку й ступити, а учнi ïдять мене заздрiсними очима. Я ж, дiйшовши до п'ятого
Б, де якраз урок Павла Степановича, заявляю, що хочу трохи послухати, як навчаються дiти.
Недбало сиджу за столом, покручуючи чорного вуса, i коли блiдий од хвилювання Павло Степанович починає викликати до дошки учнiв, показую списом на Олю:
— Ану поспитайте оту дiвчину!
Оля, звичайно, не може сказати нi слова. Вона дивиться на мене i мало не плаче. Вона вiддала б усе на свiтi, аби я простив ïй оту зраду, простягнув ïй руку. Але я добре засвоïв лицарський кодекс запорожцiв, що мiняють жiнок на тютюн та люльку, на гарячих коней та гострi шаблюки. Тож i вдаю, що менi байдужiсiнькi Олинi сльози. Зводжуся, ручкаюся зверхньо з Павлом Степановичем, кидаю:
До побачення, дiти!та й виходжу з класу.
А там сам директор шанобливо пiдводить коня, питає, коли я ще завiтаю до них, куди збираюсь податися.
— Не знаю. Як повоюю Оттоманську iмперiю, так i заïду в гостi. Тож готуйтесь до зустрiчi, скликайте музикiв, варiть мед-горiлку, а я не забарюся!
Та — на коня, та й — бувайте здоровi!.. А мама виходить на ганок, гукає, обриваючи безжалiсно мрiï:
— Толю, я за тебе воду носитиму?!
Стежити за тим, щоб у вiдрах завжди була вода, — один iз моïх обов'язкiв.
Тож я з жалем iзлажу з коня, складаю зброю, скидаю з себе пишне запорозьке вбрання та й шкрьобаю з двома порожнiми вiдрами по воду.
Воду для пиття наш куток носить аж iз лiсу: там вона набагато смачнiша, анiж колодязна. Пiд високими соснами, обнесена товстими дубовими дошками, притулилась криниця, i вода в нiй не темна та моторошна, як у колодязi, а свiтла i радiсна, i прозора така, що видно все дно, встелене чистим бiлим пiском.
По тому дну весь час гуляють пiщанi фонтанчики, появляються, зникають невеликi лiйки: то проривається з глибокого пiдземелля вода, б'є джерелами, омиваючи по дорозi до свiтла корiння оцих сосен, що виросли довкола криницi найвищi, наймогутнiшi на весь лiс.
Вiд криницi стiкає струмок: впадає у невелике лiсове озерце, таке ж свiтле, як i криниця, i неглибоке — всього по пояс. Вода у ньому посерединi блакитно-бiла, од неба та хмар, а по краях — зелена, од вiльхи й лiщини, що жадiбно товпляться понад берегом, пнуться напитись води.
Тут водяться довгi й вузькi, схожi на в'юнiв, рибини, що ми ïх називаєм минками. Тiльки в'юни темнiшi, а минки свiтлiшi i набагато меншi: завтовшки з олiвець. Ми ïх ловимо довгими палицями, розщепленими на кiнцi. Приловчишся, поцiлиш в'юнку рибину та й витягнеш iз води.
Минками, як i ящiрками, добре лякати дiвчат: пускати ïм за комiр. А бiльше нi на що вони, здається, непридатнi; в усякому разi ïх нiхто в нашому селi не ïсть, бридуючи гадючими головами.
Через минкiв нiхто з хлопцiв, навiть найвiдчайдушнiшi, тут не купається. Всi переконанi, що оцi тоненькi рибинки тiльки й ждуть, аби хтось залiз у воду. Не встигнеш як слiд i намокнути, як минок уже в тебе всерединi: забереться непомiтно iзнизу, та й поселиться в животi.
— А тодi виростає в гадюку, — не раз лякав нас Ванько — великий прихильник отаких iсторiй.
— Бре?
— От тобi й бре! От полiзь у воду та й побачиш!
Ми боязко вiдступали, а Ванько переможно кричав:
— Ага, злякалися!.. Он хлопець iз сусiднього села не знав та й скупався, то у ньому отака-о завтовшки гадюка виросла. Пузо було — о, а ïв за трьох. Скiки йому не поставлять — усе вмолотить!..
— То вiн так i живе з гадюкою?
— Та нi, вже не живе... Лiг якось спати в садку, а мати вiзьми та й постав миску iз молоком бiля рота. То гадюка i виповзла на те молоко. Мати i вiдрубала ïй голову...
Враженi, ми довго мовчали. А озерце здавалось нам ще лиховiснiшим.
Пiсля того, набираючи воду, я завжди пильнував, щоб у вiдро не потрапив минок.
Носив я воду, як i всi хлопцi, в руках: коромислами користувалися жiнки та дiвчата, i ми зневажали жiночий той
пристрiй.
Iдеш, було, довжелезною пiщаною вулицею, тримаючи вiдра в руках, i плещуться в них два невеликих озерця прохолодноï, аж у зуби заходить, та смачноï ж пресмачноï води! Весь свiт загляда у твоï вiдра, товпиться напитись: i гаряче лiтнє сонце, i небо та хмари, i дерева, що стоять обiч вулицi, по той бiк тинiв.
Стрiнеш поважного дядька, який повертається з роботи на обiд, привiтаєшся чемно, а вiн i запитає:
— Водичку несеш? А дай, хлопче, покуштувати!
Вiзьме вiдро, поставить на плiт, перехилить, подме, мов на окрiп, та й припаде до металевого вiнця.
— Х-ху, ох i смачна ж!.. Спасибi тобi, хлопче, та великий рости!
Дякує i не витирає вусiв. А там росяними краплинами затрималась вода, i здається, що дядько понавiшував коштовнi намистини. I стає тобi радiсно, i вiдра мовби аж легшають, чи то додається сил од дядьковоï подяки...
Отака в нас вода!
Поставивши у сiнях вiдра, я швиденько виходжу надвiр: пiдiбрати запорозький одяг та зброю, розшукати коня. Але за ними давно й слiд прохолов. Втомлена уява моя не хоче рушати на пошуки, i зрадлива Оля може спокiйно готувати уроки чи гратися з подругами: ïï не будуть забирати татари в ясир, а я не гнатимусь iз оголеною шаблюкою — визволяти з полону...
Пересердивсь на Олю пiзнiше, коли ми всiєю школою розбивали парк на величезному пустирищi помiж сiльрадою i закритою в першi днi колективiзацiï церквою. З церкви тодi ж поскидали хрести, познiмали дзвони, i вона кiлька рокiв простояла пусткою, а потiм ïï пристосували пiд клуб. Побiлили крейдою стiни, розмальованi богами й святими, розвiшали гасла i портрети вождiв, на амвонi влаштували сцену, а там, де стояли богомольцi, розставили лави.
I був би клуб як клуб, коли б у ньому взимку не стояв такий холодище, що люди вже за кiлька хвилин починали тупотiти ногами. Iще одна вада: нелади з акустикою. Коли голова сiльради, колишнiй червоний партизан, скликав урочистi збори з нагоди революцiйного свята i виголошував довжелезну промову, то люди чули тiльки: гу! гу! гу! — така несамовита луна котилася клубом. Тож з огляду на це свята намагались проводити на повiтрi: на вигонi перед крамницею.
Того ранку кожен хлопець прийшов iз лопатою, а дiвчинка — з цеберкою. Нас так i парували: по двоє на яму, i чи то лукава Оля так приловчилася, чи випадково це вийшло, тiльки ми опинилися удвох.
Не дивлячись на дiвчину, я заповзято копав яму, а Оля весь час запитувала:
— Не заморився? Дай iще я покопаю...
Нахилялася, начеб для того, щоб пересвiдчитись, чи багато вже викопано, зазирала в моє обличчя великими усмiхненими очима.
Я вiдповiдав гордо, що нi, не заморився. Що вона собi думає: я ж не баба, щоб раз копнути та й утомитися! I копав заповзято i прокопав би, мабуть, наскрiзь земну кулю та й виткнувся б десь аж у Америцi, коли б не Павло Степанович:
— Годi, Толю, годi! Ця вже й так заглибока. Iдiть по деревце, он уже привезли.
Уже вдвох кинулися ми до воза. А там товкотнеча, а там крик, а там вереск: кожен намагається ухопити деревце побiльше та покраще.
Нам дiсталася тендiтна тополька з набубнявiлими бруньками на гiлочках. Несли ми ïï обережно, пильнуючи, щоб не пошкодити. Оля йшла попереду, я — позаду, i я вiдчував, як тепло наших рук струмувало по деревинi — пiд ïï гладенькою, аж оксамитовою корою. I не було вже у моєму серцi нi образи, анi гнiву.
— Бiжи по воду! — вперше я звернувся до Олi.
Оля зрадiло вхопила вiдро, побiгла до бочки з водою, де знову смiх, i крик, i весела, нетерпляча черга: скорiше б пiдставить цеберку пiд прозорий тугий струмiнь. Ось Оля вже вертається, перехилившись у станi, i не помiчає, як довга коса полощеться своïм кiнчиком у водi. Став над ямкою, сяє до мене очима:
— Лити?
— Лий,— кажу я, i Оля, враз посерйознiшавши, обережно перехиляє вiдро.
Потiм вона тримає деревце, щоб воно стояло прямо, а я пригортаю землею.
Наша тополька здавалася нам найкращою вiд усiх топольок, яворкiв та кленочкiв, що наче позбiгалися з лiсу та зiбралися у веселому гуртi: кожне у своïй ямцi, посеред маленького озерця, вкритого небесною блакиттю. I велетенський пустирище, який стiльки рокiв заростав бур'янами, невпiзнанно змiнився, прикрасившись стрункими рядами дерев...
ЯКI НА СМАК ЖАБЕНЯТА
Навчався разом зi мною син лiсника — Василь Кологойда, i не було в нашому класi хлопця, який би потай не заздрив йому.
Змалечку рiс Василь у лiсi, i все, що там бiгало, лiтало, стрибало i повзало, знаходило з ним спiльну мову. Вiн знав звички усiєï звiроти i птахiв, не боявся навiть отруйних гадюк: спритно хапав ïх за голови та й ганяв нас по лiсу.
У себе вдома тримав Василь ïжака, зайця, лисицю, а на ланцюговi у нього замiсть собаки сидiло вовченя, спiймане пiд час облави мисливцями з мiста. Iще мав Василь великого приятеля — вужа Микитку, що вже не один рiк жив у ïхньому погребi i виповзав на його голос. Кiлька разiв, на наше прохання, приносив його Василь до школи: вуж спав собi за пазухою, хоч би тобi що, i тiльки на голос господаря виставляв iз манишки гостреньку голiвку, показував роздвоєного язика.
Якось наша вчителька, Тамара Оксентiïвна, викликала Кологойду до дошки. Помiтила пiдозрiлий валок, що оддимав сорочку, пiдiйшла поближче, спитала:
— Що там у тебе?
— Микитка.
Учителька розтулила рота, збираючись, мабуть, запитати, що то за Микитка такий, як вуж, почувши своє iм'я, сам виставив до неï цiкаву голiвку.
Ми навiть не могли уявити, що жiнка, а тим бiльше вчителька отак може вищати. Хлопцi, якi бували в мiстi, потiм казали, що так вищать пожежнi машини, коли мчать на пожежу.
Тамара Оксентiïвна так i не довела уроку до кiнця: пiшла в учительську, мабуть, пити воду, i то не ранiше, анiж вiдправила Василя разом iз Микиткою додому:
— Йди i не приходь без батька!
Василевi добре нагорiло од тата, а ми щиро журилися за Микиткою, що його Василiв тато занiс у лiс.
Тодi, щоб хоч трохи нас втiшити, добра душа — Василь принiс повну торбину живих жабенят та й ну лякати ними пiд час перерви дiвчат! Посадить двоє-троє в рота, пiдiйде, розтулить губи, мовби хоче щось сказати, а жабенята — стриб! — у саме обличчя!
Того ж дня, повертаючись iз школи, Ванько поцiкавився:
— Слухай, а ти взяв би жабу до рота?
— Пхi, ще б не взяти! — вiдповiв я хвалькувато, хоч, признатися, не був дуже впевнений у цьому. — Менi це як раз плюнути!
— А я нiзащо не взяв би! — зiтхнув сумовито Ванько.
— Чому?
— Бо вiд жаби — бородавки. От усипле язик бородавками — що будеш робити?
— Дам полизати собацi. Собака як полиже — всi до одноï бородавки пощезають!
— Добре, як буде лизати... А то вiзьме та й одкусить! Хамкне разок — тiльки його й бачили, твого язика!
Бiсiв Ванько завжди отак: тiльки зберешся зробити добру справу, як вiн i пiдкотиться iз своïми сумнiвами!
Я, можливо, й не заходжувався б коло тих жабенят, якби Ванько, гордий за товариша, другого дня та не похвастався перед хлопцями:
— А Толька теж може в ротi жаби тримати!
Хлопцi до тiєï новини поставилися скептично.
— Бреше твiй Толька!
— От i не бреше!
— А не бреше, тодi хай покаже!
Що менi лишалось пiсля цього робити?
— Сьогоднi в мене жаби немає... Хай завтра упiймаю та й покажу...
— Покажеш?
— Покажу!
— Хлопцi, гей, хлопцi! Толька завтра у ротi жаби носитиме!
Повернувшись iз школи, я вiдразу ж подався на луки.
Вирiшив почати iз пуголовкiв: у них все ж двi ноги, а не чотири, — не так шпарко стрибатимуть у ротi. Знайшов невелике озерце, наловив пуголовкiв, вибрав найменшого, сполоснув добре у водi i, набравши якомога бiльше у груди повiтря, обережно поклав пуголовка на висолопленого язика. Точнiсiнько так, як клав гiркi жовтi пiлюлi од малярiï.
Пуголовок попався ручний та смирний: не стрибав, не рвався з рота, а тiльки ворушив хвостиком.
Ïй-богу можна тримати!
За якусь годину жабенята вiльно гуляли в мене по язицi, весело стрибали у воду.
— Де це ти пропадав? — сердито запитала мама.
— Гуляв.
Мама почала сварити мене за те, що я бiс його зна де тиняюся,
а уроки хто за тебе вчитиме?, але навiть це не могло зiпсувати мого святкового настрою. Коли б мама знала, чого я сьогоднi навчився, то в неï не вистачило б, певне, духу менi докоряти!
Але в мене вистачило розуму змовчати. З гiркого досвiду знав, що дорослi мають своï, вiдмiннi од наших, погляди на речi, i те, що нам здається нормальним та бажаним, часто-густо викликає у них роздратування.
Незрозумiлi вони, оцi дорослi! Так, наче забули, як самi колись ходили до школи.
Хоча й люблять раз по раз нагадувати про це.
— Коли я була маленька, учителi не могли мною нахвалитися.
— Нi, у мiй час таких, як ти, дiтей не було! Були дiти, як дiти, а не такi шибеники, як ти! Хоч на ланцюг тебе припинай!
А Ванькiв тато, так той не забуває нiколи додати:
— Бо на нас батьки лози не жалiли! От ми й повиростали людьми!
Хоч за моïм глибоким переконанням i зараз лози переводять не менше, анiж колись.
На другий день я пiдхопився до схiд сонця та й подався бiгцем до ставка. Спiймав трьох жабенят i гайда до школи.
Хлопцi вже виглядали мене.
— Принiс?
— Принiс.
— Ану покажи!
Я розгорнув ганчiрочку, пильнуючи, щоб жабенята не повискакували на дорогу.
— I посадиш до рота? — хтось недовiрливо.
— Посадю! От хай тiльки дiвчата надiйдуть!
Ми вишикувались бiля шкiльних ворiт, виглядаючи дiвчат.
Пройшла одна зграйка учениць, пройшла i друга.
— Давай же! — квапили мене нетерплячi.
Та я все ще не розгортав ганчiрочки: чекав на Олю. Бо перед ким же, як не перед нею, похвастатись своïм досягненням!
Ось, нарештi, i вона. Iде з Сонькою, розмахує сумкою.
Я розгорнув ганчiрочку, вихопив жабеня та швиденько до рота. Притиснув до пiднебiння язиком, ще й зцiпив зуби, щоб не вистрибнуло передчасно.
Стою, жду, поки Оля пiдiйде поближче.
— Доброго ранку, дiти!
Павло Степанович! Пiдiйшов з iншого боку так, що ми й не помiтили, стоïть, жде, поки ми привiтаємось.
Хлопцi вiдповiдають йому невпопад, а я тiльки вирячую очi.
— А ти чого не вiтаєшся? — дивується Павло Степанович.
У мене, мабуть, дуже вже незвичний вигляд, бо Павло Степанович кладе менi на чоло долоню:
— Що це з тобою? Ти не захворiв? Я заперечливо трясу головою.
— Так чого ж ти мовчиш?
Язик мiй, втративши пружнiсть, згорнувся ганчiрочкою, i жабеня, мов шалапутне, застрибало по ротi. З усiх сил намагаюся притримати язиком жабеня i — ковтаю його разом iз слиною, що наповнила рот...
Ух!
Очi моï лiзуть на лоба: я вiдчуваю, як жабеня, пiрнувши в живiт, починає веселий свiй танок десь аж бiля пупа...
На кiлька днiв я стаю героєм усiєï школи. Слава сяє довкола моєï голови, i навiть семикласники, цi неймовiрнi в наших очах iстоти, якi от-от попрощаються iз школою... навiть вони проявляли посилений iнтерес до моєï скромноï особи. Зупиняли посеред шкiльного подвiр'я чи в коридорi, недовiрливо допитувались:
— Це ти живi жаби ковтаєш?
Я, сяючи, кивав головою.
— I велику ковтнеш?
— Ковтне! — запевняли гордi мною однокласники. — Вiн i вола проковтне!
Я ж скромно вiдмовчувався. Не хотiв заперечувати, щоб не розчаровувати своïх друзiв. I нiзащо не зiзнався б, що часто просинаюся посеред ночi та прислухаюсь: чи не вистрибує оте жабеня у мене в животi?
САМОСТIЙНИЙ ТВIР
Але не тiльки веселi пригоди траплялися в моєму життi.
Коли б дорослi знали, як тяжко жити пiдлiтковi, скiльки неприємностей звалюється на нього, якi прикрощi чекають його на кожному кроцi, вони ставилися б до нас iз бiльшим спiвчуттям i не так часто хапалися б за ремiняку, лозину чи вiник.
Спокiйнiсiнько ходять вони будь-якою вулицею, i нiхто не смикне ïх за чуба або косу, не залiпить грудкою в спину, не пiдставить ноги та не повалить у пилюку. А спробували б вони отак хоч раз побитися, коли — соплi з носа, сльози з очей, ще й не реви, а то засмiють — дражнитимуть до смертi!
Вiн завжди перестрiвав мене, коли я повертався з водою.
За вiщо вiн мене так зненавидiв, я й досi не знаю. Нiчого йому злого не заподiяв, а от чимось не сподобався й квит!
Вiн — це Грицько, менший син глухонiмого чоботаря, точнiсiнька копiя батька: такий же довгорукий, кремезний, такi ж близько посадженi очi по обидва боки вузького носа, конопате обличчя. Мав руде волосся i червонуватого вiдтiнку шкiру.
Був вiн одного росту зi мною, але набагато сильнiший. До того ж зовсiм нечутливий до болю. Казали, що до цього привчив своïх дiтей нiмий: не чуючи ïхнього крику, випускав iз рук лише тодi, коли бачив кров.
Перша моя сутичка з Грицем сталася ще напровеснi: повертаючись од джерела, я нiс воду, а вiн вискочив iз двору та й наплював у вiдра.
Що менi лишилось робити, як не поставити вiдра на землю?
— Ти чого?
— А нiчого!
— Ти нащо наплював?
— А так... Захотiв та й плюнув! От захочу — ще наплюю!
— Тiльки спробуй!
Грицька не злякала моя похмура погроза: вiн засмiявся нахабно i знову чвиркнув у вiдро.
Зчепившись, ми покотилися в пилюку.
Розборонила нас якась тiтка: стягла за комiр Грицька, що духопелив мене — не жалiв кулакiв. Я теж одбивався, що було сили, але менi перепало набагато бiльше.
I коли тiтка, надававши нам обом потиличникiв, спровадила Грицька у двiр, а мене погнала по воду, я, правду кажучи, не витримав: заплакав. Нiс у однiй руцi порожнi вiдра, а другою витирав очi i все промовляв крiзь сльози:
— Начувайся!.. Я тобi покажу!.. Ти ще знатимеш!..
Й не так болiли менi натовченi ...
