На конi й пiд конем
страница №3
...нець у мене зовсiм уже замакiтрилося в головi. Мелькали великi корови й малi кози, валилися на мою бiдну голову то однi, то другi лiтри, i щедро лилось молоко, яке конче треба було вимiряти, бодай воно скисло!Зневiрившись, я взяв зошит i почимчикував до Ванька. Ванько мусив-таки вирахувати, адже вiн уже мав колись мороку з отакою задачкою. Там розповiдалося, що один господар мав три барани i чотири кози.
То скiльки ж всього було голiв?— запитувалося пiд кiнець.
Ванько, що саме стояв бiля дошки, недовго думав. Взяв шмат крейди, звiвся навшпиньки i вивiв на дошцi: 3 барани додати 4 кози — буде 1 голова.
— Як одна? — здивувалася вчителька. — Ану порахуй: три додати чотири, то скiльки буде?
Наморщивши лоба, Ванько почав рахувати на пальцях.
— Буде сiм.
— От бачиш!.. То скiльки буде всього голiв, коли до трьох баранiв додати чотирьох кiз?
— Один голова!
Як не билася з ним учителька, вона так i не могла втовкмачити, що худобу можна рахувати на голови. Ванько знав лише одного голову — сiльради i не хотiв поступатися цим, хоч у ступi товчи.
Повертаючи зi мною додому, вiн все бубонiв:
— Хiба ж у баранiв голови бувають?.. То тiльки в нашому селi є голова — дядько Никифор... I який дурень триматиме у себе аж три барани, та ще до них чотири кози додаватиме? — хазяйновито запитував вiн. — Двох баранiв i чотирьох кiз треба продати, а натомiсть купити овець. Отодi вже й зводити ïх докупи...
Тож я й пiшов до Ванька як до людини, що вже мала справу з отакими химерними задачками.
Ванько довго зiтхав та шморгав носом над зошитом. Врештi пiдвiв голову i запитав:
— А знаєш, чого в кози молоко холодне?
— Чого?
— Бо в неï хвiст задертий. Вiтер туди дує i молоко студить.
Я погодився, але вiд того вирiшення нашоï задачки не просунулося вперед.
— Треба до Соньки йти, — сказав згодом Ванько. — Вона, мабуть, знає: у неï ж коза є.
— Пхi, я вже давно вирiшила! — сказала нам Сонька.
— Ану, покажи!
Сонька розгорнула зошит, i ми побачили: 16 лiтрiв + 2 лiтри = 18 лiтрiв.
— Тю, дурна, так ïх же так не можна додавати!
— А то чому?
— Бо в кози ж лiтри меншi. Коза ж менша вiд корови, то й лiтри меншi!
Сонька подумала-подумала, почмихала-почмихала, а таки мусила погодитися з нами.
I вже втрьох билися ми над проклятущою задачкою.
— Знаєте що, — сказав очманiлий Ванько, — давайте спiймаємо козу, подоïмо ïï та подивимось, скiльки ж буде того молока.
Сказано — зроблено. Сонька взяла невелике горнятко, а я i Ванько метнулися до кози. Ми таки подоïли б козу, бо уже встигли схопити ïï за роги, а Сонька вчепилася в дiйки, коли б не тiтка Одарка, яка мала звичку появлятися саме тодi, коли ïï найменше ждуть.
— А що ото ви, песиголовцi, затiяли?! — закричала вона, хапаючи лозину. — А нащо ото над твариною iзнущаєтесь?! Чи вам нiкуди руки прикласти, щоб вони вам повсихали?!
Так i не вирiшили ми задачки про корову та козу. I довго ще вчителька не могла нас переконати, що лiтр молока з-пiд корови анiскiльки не бiльший вiд лiтра молока з-пiд кози.
БIЛЯ ЯЛИНКИ
Незадовго перед Новим роком мама покликала нас до себе i запитала:
— Дiти, ви пам'ятаєте Ганну Григорiвну, оту, що приïжджала до нас минулого року з мiста? Так от, цього року в неï буде ялинка. Ганна Григорiвна запрошує нас до себе...
Гой-га! В нестримному захватi ми застрибали по хатi, здiймаючи куряву, i мама вiдразу ж мусила нас охолодити:
— Але дивiться менi, не пустуйте! Ти чуєш, Толю?
Звичайно, чую! Та я, коли треба, буду тихше води, нижче трави.
Мама щось не дуже йняла менi вiри, бо додала:
— Дивися ж, як тiльки Сергiйко хоч раз поскаржиться менi, що ти його кривдиш, — не вiзьму на ялинку.
Це вже справа складнiша. Не бити Сергiйка я нiяк не мiг. З тiєï простоï причини, що такого вреднющого брата не було, мабуть, вiдколи й земля стоïть.
— Ти ж дивися тепер менi, не бiгай до мами, — застерiг я його. — Ти чув, що мама сказала: як тiльки поскаржишся, так i не поïдемо на ялинку до мiста...
Чи то Сергiйко добре затямив мою пересторогу, чи я менше штурхав його, тiльки ми витримали до Нового року, i ось уже сидимо в санях, закутанi ковдрою, притулившись одне до одного.
Сани скриплять i погойдуються, конi весело трюхикають, вiзник веде з мамою непоквапну розмову, а ми виглядаємо крiзь невелику щiлину у ковдрi в бiлий свiт, де спалахують холоднi iскринки, танцюють понад заснiженими полями. Нам затишно й весело, невiдоме мiсто й ялинка, що чекають на нас, заполонили всi нашi думки, i ми тiльки сопемо вiд повноти почуттiв.
Час вiд часу мама нахиляється до нас веселим почервонiлим на морозi обличчям в опушенiй бiлою памороззю вовнянiй хустцi i турботливо питає:
— Не померзли, дiтки?
Ми заперечливо крутимо головами, боячись, що мама заверне сани додому.
Аж ось i мiсто. Пiд'ïжджаємо до великого, пiд залiзним дахом будинку з високим ганком, вступаємо поперед мами спершу в коридор, а потiм у кiмнату i застигаємо, враженi, приголомшенi, зачарованi: прямо перед нами, гордовито пiдiймаючись до стелi, стоïть ялинка.
Вiдразу неможливо й роздивитися всi iграшки на нiй. Це щось казково блискуче, сяюче, незвичайно привабливе, що iскриться срiблом i злотом, спалахує червоними, зеленими, синiми, жовтими вогнями, побожним трепетом сповнює нашi душi. Ми стоïмо, онiмiлi, нiчого не чуючи й не бачачи, крiм оцiєï ялинки, яка, немов казкова царiвна, прилетiла з-за глибоких морiв та високих гiр, з-за тридев'яти земель, прилетiла та й стала, чекаючи нас.
— Ну, знайомтеся ж, дiти! — наче з-за рожевого туману, долинає до мене мамин голос.
Обережно зiтхнувши, щоб не налякати казкове видовище, я вiдриваю зачарованi очi од ялинки i бачу перед собою хлопця мого вiку в красивiй матросочцi з бiлим вiдкладним комiрцем.
— Оце Юрась, Ганни Григорiвни синок, — пояснює нам мама. — А це, Юрасю, Толя i Сергiйко.
— Подайте один одному руки, — говорить Ганна Григорiвна, що стоïть поруч у розкiшнiй темно-вишневiй сукнi.
Та ми упираємося, наче бичиська, набусурмачено поглядаючи один на одного. Ноги моï немов приросли до пiдлоги, менi соромно й дуже незручно.
Дорослi ж тихенько пiдштовхують нас одне до одного, i врештi нашi руки стикаються.
— Ось i гаразд. Тепер ми з вашою мамою пiдемо в ту хату, а ви залишайтесь бiля ялинки. Приймай своïх гостей, Юрасику!
I дорослi пiшли. Юрась стояв навпроти нас, закопиливши губу, широко розставивши ноги в коротеньких штаненятах, i уважно дивився на мене.
— Ви з села? — запитав вiн раптом.
— А то ж звiдки! — не досить привiтно вiдповiв я. Менi вже здавалося, що вiн насмiхається з нас, селюкiв.
Ми знову замовкли.
— Це ваша ялинка? — запитав згодом Сергiйко.
Вiн уже дивиться не на Юрася, а на ялинку, i в очах його виграють всi отi святковi вогники, все срiбло i злото.
— Це — моя ялинка, — поправив Юрась. — Це мама i папа для мене зробили.
Папа? Я ледве не пирснув вiд смiху, що вiн називає тата папою, наче хлiб.
— Хочете, я вам ïï покажу.
Ще б не хотiти! Ми аж горiли бажанням пiдiйти до неï ближче.
За якiсь пiвгодини ми гралися навколо ялинки. Я вже добре роздивився ялинковi багатi прикраси, вони так i просилися до моïх рук.
Особливо причарували мене великi срiблястi пряники, що звисали на нижнiх гiлках майже до самоï пiдлоги. Я просто-таки не мiг вiдiрвати очей, менi здавалося, що пряники тi мусять бути найсмачнiшими в свiтi ласощами. Та попросити у Юрка я не наважувався, тим бiльше що вiн ревниво погримував на нас, як тiльки ми пiдходили дуже близько до ялинки.
— Давайте у поïзда гратися, — запропонував згодом Юрко. — Я буду паровозом, а ви — вагонами.
Вiн став рачки, ми пристроïлися за ним, i поïзд рушив навколо ялинки. Юрко гудiв i пихтiв, наслiдуючи паровоз, ми голосно цокотiли i незчулися, як в'ïхали пiд саму ялинку. Перед моïм носом загойдався срiблястий пряник, i я вже не мiг втриматися вiд спокуси: рука сама собою простяглася до нього, швидко зiрвала i пiднесла до рота.
— А-а-а! — помiтив те Юрко. — Ва-а-а! Вiддай пряник! Вiддай!
Видер у мене пряник, та побачивши, що вiн надкушений, Ще дужче закричав, затупотiв ногами, затрiпотiв руками.
Вбiгли дорослi. Я стояв, похнюпивши голову. Юрко кричав як недорiзаний. Мама сварила мене, а Ганна Григорiвна разом з чоловiком намагалися заспокоïти свого синочка, тицяли йому до рук якiсь цяцьки та цукерки.
Коли Юрко втихомирився, його мати запропонувала на знову погратися. Та менi вже було не до гри. Я раптом побачив своï та Сергiiйковi благенькi штанцi, i черевики, почищен сажею, i мамине простеньке плаття, порiвняв усе те з парадним одягом Юрася, якого встиг зненавидiти, з розкiшно сукнею його матерi, — менi стало так незатишно, як ще не було нiколи.
I ялинка, й кiмната, й господарi — все стало чужим ворожим. Захотiлося раптом додому, де лише глиняна долiвка, та стiл, та ослiн, але все це своє, близьке i рiдне.
ЯБЛУНЕВА ЛОМАКА
Зустрiв я Миколу по дорозi на город. Вiддуваючи щоки вiн пройшов мимо, наче й не помiтив мене.
— Ти куди, Миколо?
Микола замугикав, наче нiмий, тицьнув пальцем у вiддуту щоку, а потiм показав на город. Зацiкавлений, я пiшов за ним.
В кiнцi городу, в розпушенiй землi, стирчала суха вишнева палиця. Микола присiв бiля неï, нахилив голову i, розкривши рота, полив водою.
— А то нащо?
— Щоб росла, — вiдповiв непоквапно Микола, витираю долонею рота.
— Палиця?
— Еге ж, палиця.
— Та вона ж суха!
Я простягнув до неï руку, але Микола швидко вiдштовхнув мене:
— Не чiпай! Вона вже досi корiння пустила.
I знову присiв бiля палицi, дбайливо вминаючи землю.
Вражений, я дивився то на Миколу, то на вишневий патик. Я знав, що коли вирубати з верби кiлок та ввiткнути його в сиру землю, то за якийсь час вiн пустить корiння, простягне до сонця тоненькi гiлочки. Але ж то вербовий кiлок, та ще й щойно вирубаний! А тут суха вишнева палиця!
— I вона ростиме? — все ще не вiрив я.
— Ростиме, — впевнено вiдповiв Микола. — Про це й у книзi написано.
— У книжцi?
— Еге, у бiблiï... Там отакенна, — розвiв руками Микола. — Тато ïï щовечора вголос читають. Там i написано...
— Що ж там написано?
— Як один святий з рота суху гiлку поливав, а вона й розцвiла.
Моя зневiра похитнулася. Коли це написано в книжцi, та ще в такiй великiй, то, мабуть, таки правда. Але ж навiщо носити воду ротом? Хiба немає вiдра?
Перш нiж вiдповiсти, Микола подумав, чухаючи ногою ногу.
— Бо в ротi слина... У вiдрi немає.
— I ти давно поливаєш?
— З учорашнього дня. Вiдро води вже переносив.
Я з повагою дивлюся на Миколу. Переносити в ротi вiдро води — це вам не жарт!
— А менi... можна?
— Тобi?
Вiн подивився на мене так, наче оце вперше бачив.
— Мабуть, можна... Тiльки ротом воду носити! — закричав вiн услiд, бо я вже щодуху бiг додому.
Знайшовши велику яблуневу ломаку (якщо вже поливати, так щось варте уваги!), я понiс ïï на город, ввiткнув у м'яку землю. А потiм побiг у сiни по воду.
I зовсiм не важко! — подумав я, повертаючись з повним ротом води. — Так i сто вiдер переносити можна!
Згодом я вже жалiв, що в мене такий малий рот.
От якби такий, як у вола, — заздрiсно мрiяв я, плутаючи помiж картоплинням. — Щоб одразу пiввiдра набирати.
Пiд кiнець менi здавалося, що язик мiй розбух вiд тiєï води, наче губка. Та що язик! Намагаючись набрати якомога бiльше води, я часто ковтав ïï, i в животi у мене хлюпало, як у бочцi.
Досить,— вирiшив я, коли вiдро спорожнiло на третину. Мене трохи канудило, але я заснув задоволений. От завтра встану, вийду на город, а ломака вже обросте гiллям, набубнявiє бруньками, обкидається рожевим цвiтом. Загудуть бджоли, появиться зав'язь, а там i яблука. Отакi, як добра головешка, червонобокi та смачнi...
Вранцi я побiг на город. Але ломака стояла така ж суха та безлиста, як i вчора. Ще не вiрячи власним очам, провiв я по сухiй корi рукою, а потiм тихенько висмикнув iз землi. Корiння теж не було.
Сердитий, я побiг до Миколи.
— А ти хрестився?
— Нi.
— Ото ж то й воно. Треба перед тим, як воду брати, лоба хрестити!
— Чого ж ти вчора не сказав? — мало не плакав я з великоï досади.
— Бо й сам повинен знати! — вiдрiзав Микола.
I я знову до вечора носив ротом воду.
Тепер уже конче прийметься, — думав я, лягаючи спати. — Лоба хрестив, воду ротом носив — якого ж ще дiдька ïй треба!
Але й на другий ранок мене чекало розчарування. Ломака стояла суха, хоч пiдпалюй, i вперто не хотiла пускати корiння.
I я знову побiг до Миколи.
Знайшов його пiд хатою. Тримаючи ножа, вiн майстрував нове пужално.
— Ти чого води не носиш?
— Бо менi вже не треба, — вiдповiв Микола, ховаючи очi.
— Як-то не треба?
— Бо в мене уже прийнялася.
— I корiння пустила?
— I корiння...
— I гiлляки є?
— I гiлляки...
— I зацвiла?
— Та зацвiла...
Отже, я щось робив не так, коли мене спiткала невдача, — журився я, повертаючись додому. — Бач, у мене суха, а в Миколи вже прийнялася.
Незчувся, як опинився на Миколиному городi. Дiйшов до гiллячки i остовпiв. Вона стояла така ж суха, як i позавчора. Я обережно потягнув ïï до себе, i вона легко висмикнулася — внизу не було жодного корiнця.
Потiм я пiшов на свiй город. Висмикнув суху яблуневу ломаку i рушив бити Миколу.
Щоб знав, як обдурювати чесних людей!
ТРОХИ IСТОРIÏ
Уже в четвертому класi ми почали вивчати iсторiю. Про Киïвську Русь, про варягiв та грекiв, про оту всю сиву давнину, що зачаровує, як найцiкавiша казка.
Готували уроки з iсторiï втрьох, бо мали всього один пiдручник. Збиралися найчастiше у Соньки, розкривали книжку з малюнками i довго ïх розглядали.
Особливо вразив нас малюнок, на якому був зображений князь Олег з своєю дружиною. Так i було написано:
з дружиною, i ми, спантеличенi, довго шукали помiж вусатих, озброєних мечами та списами дядькiв, що сидiли на конях, оту князеву дружину.
— Вона, видно, десь позаду, — врештi вирiшив Ванько. Сонька не була б Сонькою, коли б не заперечила:
— I зовсiм не позаду! Вона вдома залишилась: князевi борщ варить.
Ми далi роздивлялись малюнок.
— А навiщо в них ото вiдра на головi?
— Тю, дурна! То ж шоломи! Щоб голiв ïм не повiдрубували.
— Я собi теж такий меч зроблю.
— Де ж ти залiза вiзьмеш?
— А я з дерева.
Ванькова думка нам сподобалась, i кожен вирiшив про себе змайструвати меч.
— Ну, давайте вже вчитися! — з жалем одiрвався вiд малюнка Ванько.
Вивчивши урок, ми закрили книжку. Розходитись нам не хотiлося, а сидiти просто так було нудно.
— Давайте гратися, — запропонувала Сонька. — У пiжмурки.
Я згадав пiч i одразу ж вiдмовився.
— Краще давайте у князiв гратися, — обiзвався Ванько. — Вiзьмемо мечi, сядемо на коней i будемо рубатися мечами.
Не довго думаючи, ми збiгали надвiр — висмикнути з тину по хворостинi на конi. Сонька i я озброïлись замiсть мечiв качалками, а Ванько доп'яв рогача замiсть списа. Ми вже були розiйшлися в кутки, щоб кинутися один на одного, як Ванько вигукнув:
— Стiйте, а шоломи!
I справдi, якi ми князi без шоломiв?
— У мене нехай картуз буде за шолом, — сказав врештi Ванько.
— I в мене.
В Соньки ж картуза не було. Вона вибiгла в сiни i згодом повернулася з полив'яним горнятком на головi. Я розсмiявся, а хазяйновитий Ванько зауважив:
— Краще скинь. Ану ж хто вцiлить — мати тодi й нога повисмикує!
Сонька вiдразу ж погодилась. Вона знову пiшла до сiней i цього разу ввiйшла з новiсiньким чавунцем на головi.
— Цього вже нiхто не розiб'є!
Я заздрiсно подивився на чавунець. Вiн так i блищав на Соньчинiй головi, не те що нашi кашкети.
— Ти ж дивися по головах не бий, — попередив Ванько. — А то тобi тепер не страшно.
Ми знову роз'ïхалися в кутки, повернули
конейi з бойовими вигуками помчали одне на одного.
Що то був за бiй! Всi киïвськi князi попереверталися б у своïх домовинах вiд заздрощiв, коли б почули, як заторохтiли нашi мечi та списи, як заiржали конi, коли б побачили, яка курява пiднялася до самого неба, закриваючи сонце. Ми врубувалися у ворожi лави, лишаючи за собою трупи, наскакували одне на одного з таким войовничим запалом, що вже забули, хто i що ми, i почали рубатись по-справжньому.
Сонька перша щосили вдарила мене качалкою по плечу, аж я в'юном закрутився на мiсцi. Тодi чесний Ванько, перейшовши вiдразу на бiк потерпiлого, пiшов у наступ i пiдчепив князеву дружину рогачем пiд ребра. Та не лишилася в боргу i рубонула свого супротивника качалкою по головi.
Схопившись за голову, Ванько засичав, як гусак. Потiм, пiднявши догори рогача, рушив на Соньку.
Побачивши, що непереливки, Сонька кинула качалку i метнулася до дверей. Та вже було пiзно. Розгнiваний Ванько нагнав ïï на порозi i з усього маху вперiщив рогачем по чавунцевi.
По хатi пiшов дзвiн, як у кузнi. Сонька йойкнула i очманiло закрутилася на мiсцi. Бiгти далi вона не могла: чавунець налiз ïй аж на плечi. Вхопившись обома руками, Сонька смикала його догори, а менi раптом здалося, що вона ось-ось вiдiрве його разом з головою. З переляку я забув навiть про власне плече i пiдбiг до Соньки:
— Болить?
— Чавунець не скину-у! — заголосила Сонька, шарпаючи щосили посудину.
Я вiдразу ж узявся ïй помагати. Кинувши рогача, пiдiйшов i Ванько.
Вже удвох смикали ми той чавунець, не жалiючи Соньчиноï шиï.
Втомившись, ми опустили руки i безпорадно подивилися один на одного. Нам стало страшно. А що, як не вдасться звiльнити Соньку вiд клятоï посудини i вона ввесь вiк змушена буде ходити з чавунцем на головi. Сонька ж голосила, як на похоронах. Але голос ïï долiтав до нас глухо, наче з невеликоï дiжки.
— Ой, я нiчого не ба-ач-у! — побивалася вона. — Ой, що менi вiд мамки бу-уде-е!
— Треба чимсь змастити, — здогадався нарештi Ванько.
Ми знайшли пляшку олiï, поставили Соньку рачки, нахилили ïй голову донизу i почали лити прямо з пляшки, намагаючись змастити чавунець. Мотаючи головою, Сонька пирхала й вiдкашлювалася, та ми не зважали на те.
— Хватить, — сказав Ванько, коли пляшка спорожнiла наполовину.
Але не помогла й олiя, хоч возили ми Соньку в чотири руки мало не по всiй хатi.
Зморенi, ми сiли бiля Соньки й зажурилися.
Так i застала нас Соньчина мати — посеред хати на долiвцi.
— О господи! — сплеснула вона руками, побачивши, яку шапку надiла ïï дочка. — О святий Миколаю-угоднику! Та що ж це ви, гаспидськi душi, тут сочинили?!
Ми мовчали, бо й так було все зрозумiло. Тiтка Одарка теж нiчого не вдiяла, хоч мало не скрутила в'язи своïй дочцi.
— Боже мiй, боже! — бiдкалася вона. — Та я ж його щойно з базару принесла, аж три карбованцi заплатила! То для того, щоб ви в нього своï дурнi голови пхали, щоб вони вам попухли!
Та як ïй не жалко було чавуна, а довелося-таки вести Соньку до коваля, щоб розпиляв посудину.
Штовхаючи невидющу дочку в спину, тiтка Одарка гнала ïï поперед себе до кузнi. Ми йшли назирцi, хоч тiтка й кричала до нас, щоб ми щезли з ïï очей, не доводили до грiха. Та нам жаль було Соньки. До того ж ми боялися, щоб коваль не вiдпиляв ïй разом з чавуном i голову.
Дибаючи поруч зi мною, Ванько всю дорогу бубонiв:
— Краще б вона оте горнятко надiла. Горнятко хоч розбилося б.
I вiдразу ж, щоб заглушити, мабуть, совiсть, пiдiймав кашкет, обережно торкався рукою голови:
— Ось помацай, яку вона гуляку тiєю качалкою набила!
З ЧУЖИХ ЗУБIВ
Нiколи у нас вже не було кращого пса, нiж Котько.
Мама принесла його, маленького, в кульку з газети, i вiн як висунув свою коричневу мордочку, як глянув своïми блискучими очима-намистинками, так i приворожив нашi душi
На свою бiду принесла мама оте цуценя. Воно чомусь не хотiло ночувати в будцi, а все просилось до хати, i нашi серця не витримували. Потай вiд мами впускали ми Котька, а що надiйнiше заховати, то брали у лiжко. I як же гнiвалася мама вранцi, коли дурний Котько брав та й вилазив з-пiд ковдри на маминi очi! Скiльки разiв збиралася вона вiднести цуценя назад, але ми голосили як недорiзанi, i мама не витримувала:
— Ну, гаразд, цього разу залишу, цитьте тiльки. Але дивiться менi: знайду ще раз Котька у когось пiд ковдрою — тодi хоч кричiть, хоч плачте, все одно вiднесу!
Ми дружно клялися, що не братимемо Котька на нiч, i клятви тiєï нам вистачало... до наступноï ночi.
Рiс Котько разом з нами, гасаючи лiсами та луками, бiгаючи купатись на рiчку, дiлячи нашi радощi й болi. I не було вiрнiшого друга, нiж Котько. Дiстанеться, було, котромусь iз нас на горiхи, заб'ється з своєю бiдою на город, а Котько тут як тут. Хвостом помахає, лапи на плечi покладе, в носа лизне — тiльки й того, що слова не скаже! Поскаржишся йому на свою гiрку долю, i полегшає на душi.
Так непомiтно i вирiс Котько. А що не знав вiн нi ланцюга, нi бiйки i рiс помiж нами, то не було, мабуть, в усьому свiтi пса добродушнiшого вiд нашого. До всiх родичався, хто не заходив до двору.
— I що то за собака, що й не гавкне нiколи! — ремствує, було, мама. — Обберуть колись злодiï — вiн i оком не моргне.
Та ми не дуже журилися з того, тим бiльше що й красти в нас не було чого. Не мали ми нi корови, нi овець, нi свиней. Був лише Котько та кiт на хазяйствi.
Одного разу прийшов я додому злий, як оса: учителька пообiцяла розповiсти мамi, що я бешкетував на уроках. Побився б iз Сергiйком, щоб хоч трохи вiдвести душу, але брата, як на грiх, не було, i я, кинувши на лавку книжки, вийшов у двiр.
Стояла тепла та сонячна погода — тим похмурiше було в мене на душi. Пожбурив грудкою в горобця, що цвiрiнчав у кущах, показав язика Соньцi, яка кликала мене до себе у двiр, i похмуро почвалав у соняшники, ладен заховатися вiд усього бiлого свiту.
Тут i надибав Котька. Вiн лежав на пухкiй землi i, мружачи вiд насолоди очi, гриз здоровенну кiстку. Кiстка та, мабуть, була дуже смачна, бо Котько не випустив ïï з пащеки навiть тодi, коли вгледiв мене.
Я заздрiсно дивився на нього. Щасливий Котько! Нi тобi урокiв, нi вчительки, нi школи! Знай, гасає собi по надвiр'ï, без турбот i гризоти, i нiхто не вiзьме його за вуха, не потягне до хати, примовляючи:
— Ану, розкажи, чому ти уроку не вивчив! Ану, поясни, навiщо ти парту чорнилом облив! — наче так легко оте розказати та пояснити!
Ех, чому я не Котько!
А Котько, не звертаючи на мене жодноï уваги, все гриз кiстку, що аж трiщала пiд iклами.
Менi стало досадно. Тут людина гине, а вiн наче нiчого не бачить!
— Дай сюди кiстку!
Котько тихенько загарчав, не перестаючи, однак, помахувати хвостом.
— Чуєш, дай сюди!
Пес загарчав уже дужче, скосивши на мою руку почервонiлi очi.
— А, то ти так!
Я сердито вхопив кiстку за вiльний кiнець. Вона раптом здалася менi дуже потрiбною, прямо-таки необхiдною. Котько теж перехопив кiстку зубами, ближче до моєï руки, i люто гарчав, уже не вимахуючи хвостом. Вiн тягнув кiстку до себе, а я до себе, i обоє були дуже сердитi й не хотiли поступитися один одному.
Врештi я втратив терпець i шарпонув щосили кiстку. Тодi Котько, люто гаркнувши, укусив мене за руку.
Я скрикнув i випустив кiстку. Котько теж вiдскочив i винувато завищав, наче просив мене пробачити йому. Кiстка, яка враз стала непотрiбною нам обом, валялася на землi, а з моєï добре-таки розпанаханоï долонi щедро лилася кров.
Возила мене мама аж у Полтаву — колоти вiд сказу. Хоч менi й було дуже боляче, але я не гнiвався на Котька. Я на все життя запам'ятав, що нiколи не слiд видирати кiстку з чужих зубiв.
Навiть коли це зуби твого найвiрнiшого друга.
НОВI КОВЗАНИ
Радiсть, як i бiда, приходить саме тодi, коли найменше чекаєш на неï.
Ну, хiба я мiг знати, що пiд час зимових канiкул мама збереться в гостi до сестри! Ми теж дуже хотiли ïхати, але в тiтки якраз хворiли дiти на скарлатину, i мама побоялася брати нас iз собою:
— Ще заразитесь, що я тодi робитиму з вами?
I хоч ми й запевняли ïï, що не заразимось, однак мама не повiрила нам i поïхала сама, залишивши нас на сторожиху.
Той тиждень, Поки мама гостювала в тiтки, здався нам вiчнiстю. I як же зрадiли ми, коли одного ранку раптово вiдчинилися дверi i, наче з казки, появилася мама! Як, повторюю, зрадiли ми мамi, а ще бiльше — великiй корзинi, в якiй таки мало щось бути для нас!
Ми ледве дочекалися, доки мама розв'яже хустку, скине пальто. Червона, приємно холодна з морозу, вона здавалася нам iншою, не буденною мамою, яку ми звикли бачити щодня. Тим бiльше, що поруч iз нею стояла таємнича корзина.
Що ж у тiй корзинi?
Мама дiстає невелику рушницю з червоним прикладом.
— Це, Сергiйку, тобi. Ти не бешкетував тут без мене?
— Нi, — шепоче Сергiйко, щосили пригортаючи подарунок. Зараз вiдiрвати його вiд тiєï рушницi можна було б хiба що тiльки шматками.
Маминi руки знову в корзинi. Менi здається, що вона навмисне порпається так довго, зловживаючи моïм терпiнням.
— А це, Толю, тобi.
Щось гаряче блиснуло на сонцi, засяяло, немов дзеркало.
Ковзани! — так i тьохнуло у мене всерединi.
Мама щось говорить, але я вже нiчого не чую, роздивляючись розкiшний подарунок. Справжнiсiнькi фабричнi ковзани, з гвинтами та
лапками, ковзани, що не потребують нi мотузок, анi соснових цурупалкiв, якими стягують отi мотузки.
I якi ж вони красивi! Блискучi, з високими, круто загнутими носками, — такi не бояться жодноï дороги, понесуть тебе хоч на край свiту!
— Це менi тiтка подарувала? — вдесяте запитую маму.
— Звичайно, тiтка.
— Яка вона хороша!
Не минуло й години, як я виïхав на нових ковзанах iз хати. Надворi стояла вiдлига, було по-весiнньому тепло, сонце свiтилося з кожного озерця, що розлилися по вулицi. Та мене нiщо не могло зупинити. Ковзани самi винесли з двору, i я поïхав, як ото кажуть, не питаючи дороги: калюжа то й калюжа, снiг то й снiг. Розiгнавшись, я нахилявся, милуючись, як ковзани ловко розсiкають воду, як залишаються позаду двi поздовжнi хвильки, трикутником розходячись одна вiд одноï.
Згодом за мною бiгала цiла валка дiтлахiв. Вони стрибали на своïх дерев'яних, не зводячи зачарованих очей з моïх ковзанiв. А Сонька хоч i крикнула вiдразу:
Пхi, моï кращi!, однак теж чомусь не одставала вiд мене.
— Дай, я проïдусь разок! — врештi не витримала вона.
— Твоï ж кращi!
— Але ж моï не залiзнi! — не розгубилася Сонька. — Дай, я тобi теж щось дам, коли ти попросиш.
Однак жодна сила не примусила б мене сьогоднi позбутися хоч на хвилину нових ковзанiв. Я невтомно кружляв, переïжджаючи з одного кiнця вулицi на другий, i вся ватага, сопучи, вимахуючи руками та штовхаючись, як пришита, сунула за мною.
Аж ось нам назустрiч, iз свого двору, вийшов директор школи. Це був суворий на вигляд, лiтнiй уже чоловiк, його ми, учнi, поважали й боялися, здається, дужче боялися. I як же було тут пропустити нагоду похизуватися новими ковзанами перед самим директором школи!
— Розступiться! — вигукнув я, хоч i так нiхто не заступав менi дороги.
Розiгнавшись з усiєï сили, я помчав через широчезну калюжу — прямо на директора.
Добридень, Iване Степановичу!— дзвiнко вигукнув би я, хвацько його обминаючи.
О, то в тебе новi ковзани! — здивувався б Iван Степанович. — Ану, покажи, покажи...
Так би воно й сталося, коли б не чорт, який завжди бiгав за моєю спиною. Вiн i тут зробив свою пiдлу справу: на мiй шлях до Iвана Степановича, встелений тiльки трояндами, взяв та й кинув каменюку.
Тiльки я випростався, щоб набрати хвацького вигляду, тiльки розкрив рота — вигукнути оте:
Добридень!, як ковзани наскочили на каменюку, i я, наче з гармати вистрiлений, гепнувся Iвановi Степановичу просто пiд ноги. Директор, хоча й був людиною суворою та поважною, опинився, однак, у тiй калюжi швидше, нiж я встиг його привiтати...
Увечерi, похмурий та нещасний, вийшов я з сокирою на вулицю. Справи моï були не дуже веселi: мама заховала до скринi ковзани i сказала, що не вiддасть, поки я гарненько не перепрошу Iвана Степановича.
Знайшовши оту каменюку, я вирубав ïï з примерзлоï калюжi i довго гамселив по нiй обухом, зганяючи злiсть. Потiм заткнув сокиру за пасок i пiдняв каменюку. Вона була важка, але я таки допер ïï до ставка i втопив, прокляту, в ополонцi!
КIТ НА ДОРОЗI
Я i Ванько йдемо до школи.
Пiд ногами скрипить влежаний снiг, мороз хапає за носа, i Ванько щосили розмахує довжелезними рукавами чумарки, пошитоï на вирiст, щоб хоч трохи зiгрiтися.
Щойно ми пройшли нашу вулицю i повернули на iншу, як попереду, так крокiв за двiстi, вийшов iз двору величезний чорний котище. Вiн трохи постояв, наче роздумуючи, переходити нам дорогу чи нi, а потiм обережно зiйшов iз стежки у снiг.
— А тпрусь, проклятий! — закричав щосили Ванько. Вiн замахав руками i кинувся навперейми котовi. Тодi кiт, поставивши хвоста трубою, дременув до протилежного двору.
— Все! — сказав Ванько, коли я пiдбiг до нього. Обличчя його було нещасне й налякане.
— Що — все?
— Не можна нам вулицею йти. Хiба не бачиш?
I ткнув пальцем у котячi слiди, що рiвненьким ланцюжком перетинали вулицю.
Я чув, що коли кiт перейде дорогу, то чекай якоïсь напастi. Але, признатися, не дуже вiрив у це, бо мама сказала, що то забобон. Однак забобон забобоном, а коли прямо тобi на очах перейде дорогу отакий котище, то це вже iнша справа.
Ще коли б вiн був хоч не чорний, — подумав я, наче виправдовуючись перед мамою.
— Може, переступимо?
— Еге ж, переступимо! — мало не плачучи, заперечив Ванько. — Воно тебе як переступить!..
— Що ж його робити? Нам же в школу треба!
— Пiдожди, може, хто пройде перший, то всю напасть на себе вiзьме, — пораяв Ванько.
Ми стали чекати. Мороз дедалi злiшав i вже починав забиратися в чоботи, а на вулицi, як на грiх, анi душi. Я боявся запiзнитися в школу i тому не витримав перший:
— Може, таки пiдемо?
— Еге ж, пiдемо! Воно тебе пiде!
Врештi Ванько, ляснувши себе по лобi, закричав:
— Тю, дурнi! Давай обiйдемо. Поза хатою, городами.
Повеселiшавши, ми перелiзли через тин i, грузнучи в глибокому снiгу, вийшли на город. Вийшли i зупинилися: за сараєм, дивлячись на нас, сидiв отой капосний кiт.
— Таки накличе бiду,— прошепотiв Ванько, блiднучи на виду. — Давай потихеньку, може, обiйдемо.
Але кiт не чекав, щоб ми рушили далi. Не встигли ми й кроку ступити, як вiн, знову задерши хвоста, майнув донизу — через рiвчак, на город, одбiг i сiв, оглядаючись на нас.
Ми у вiдчаï подивилися один на одного. Тепер i я переконався, що кiт навмисне не дає нам дороги.
— Я знаю цього котяру, — бубонiв сердито Ванько. — Це баби Горпини кiт, такий же вреднющий, як i баба.
— Що ж його робити? — зажурився я.
— Давай ще раз обiйдемо, — похмуро вiдiзвався Ванько.
Робити було нiчого, i ми побрели по снiгу — навздогiн котовi. Раз у раз провалюючись в борозни, витирали спiтнiлi лоби. Тепер уже про те, щоб, махнувши на кота рукою, пiти прямо в школу, ми й не думали. Той нелегкий шлях, що ми його пройшли вiд городу до рiвчака, просто-таки забороняв нам поступатись котовi.
— Я свого кота, як прийду зi школи, то повiшу! — сказав згодом Ванько.
Я з ним мовчки погодився.
Ми таки обiйшли чортового кота, хоч i були наче скупанi. На урок, цiлком зрозумiло, запiзнилися i, що найгiрше, нiяк не могли пояснити — чому.
Розгнiвана нашим мовчанням, учителька поставила нас до дошки, i ми протягом уроку стояли, як стовпи, похнюпивши голови.
— Бач, обiйшли, i то лиха набралися, — сказав потiм Ванько. — А що б то було, коли б ми прямо через отой слiд поперлися!
ОДВIЙКИ
Ще нiколи, здається, не було такого щедрого лiта, як того року. Кукурудза стояла як лiс, у картоплi не можна було пройти, помiдори росли великi та ряснi, помiж густим огудинням дозрiвали смугастi кавуни та динi-дубiвки з зеленою потрiсканою корою. Гарбузи ж виросли такi, що ïх важко було й поворушити.
Та найбiльше радували мене соняшники. Вони стояли в один ряд навколо нашого городу, як золотоголова сторожа, опускаючи донизу величезнi круглi решета, набитi тугими зернятами. Я вже смакував наперед, як прийде зима i ми будемо вечорами лускати смачне насiння. Я дуже любив соняшникове насiння, особливо коли воно прямо з бляшаного листа, таке гаряче, аж обпiкає долонi, та ще до того й трохи посипане цукром. Жоднi ласощi не зрiвняються з таким насiнням!
Тож усе лiто, доки тi соняшники дозрiвали, я часто навiдувався на город, проганяючи нахабних горобцiв, що викльовували зернята. Кидав у них груддям, стрiляв iз рогатки, ганяв ïх по всьому городу i навiть поставив опудало з вiхтем соломи замiсть голови та старим, подертим кашкетом.
Не дивно, що коли мама сказала якось, що ми на два тижнi ïдемо в гостi до тiтки, я в першу чергу запитав:
— А соняшники?
— Нiчого з ними не станеться, з твоïми соняшниками, — заспокоïла мене мама. — Я попросила Васютиху, вона ïх позрiзає i виб'є.
Я заспокоïвся. Якщо тiтка Васютиха, тодi iнша справа.
Васютишин город межував з нашим. Це була кремезна тiтка з червоним обличчям, з ласкавим, аж солоденьким, голосом. Ми часто поралися на городах в одну i ту ж пору, i вона, спершись на сапку, не втомлювалася вихваляти мене перед мамою:
— Та й роботящий же у вас, учителько, синочок, дай йому, боже, здоров'я! Та й золотi ж у нього ручки!
Я червонiв од задоволення i аж пихтiв, намагаючись показати перед оцiєю симпатичною тiткою, на що я здатний. Тiтка Васютиха пiсля кожноï отакоï розмови здавалася менi все приємнiшою.
Тож, почувши, що тiтка Васютиха буде збирати насiння, я поïхав у гостi з спокiйною душею.
Швидко минули два тижнi в гостях. Так швидко, що ми нi разу не встигли й побитись як слiд iз своïми двоюрiдними братами. I ось ми вдома.
В перший же день побiг я на город. Соняшники стояли з позтинаними головами, i менi стало сумно. Але, пригадавши, яке смачне смажене насiння, я повеселiшав i подався до мами:
— Коли ми заберемо насiння вiд тiтки Васютихи?
— Забирай хоч сьогоднi, — вiдповiла мама. — Тiльки дивись, не бери багато за один раз, а то пiдiрвешся.
Забачивши мене, Васютиха зрадiла так, наче зустрiла рiдну дитину:
— То ви вже приïхали? А я тут скучала-скучала без вас! Ану, покажися, який ти вирiс! От у матусi синочок, дай ïй, боже, здоров'я та щастя!
Я врештi вiдважився нагадати ïй про насiння.
— Зiбрала, аякже, зiбрала. Я ваше в першу чергу збирала, щоб, борони боже, чого з ним не сталося. Еге, еге, я така: своє хай пропадає, а за чужим уже догляну! Як твоя матуся сказала, так i зробила. Ще й провiяла.
— То можна забирати?
— А чого ж не можна!
Вона повела мене в сiни, де стояло жлукто з насiнням, а поруч — великий мiшок.
— Оце ось, синку, i ваше насiннячко, — показала вона на мiшок. — Я його у мiшечок зсипала, щоб, борони боже, яка курка не клюнула!
Я попробував пiдняти мiшок. Важкенький, але нести можна.
По дорозi зустрiв Ванька. Вiн допомiг менi донести насiння додому, а натомiсть я йому сказав:
— Приходь увечерi, будемо насiння смажити. Iз цукром.
Ще не встигла мама, що повернулася з школи, й порiг переступити, а я вже до неï:
— Смаж насiння!
Мама дiстала листа й почала набирати насiння.
Взяла одну пригорщу, другу... Потiм понесла те насiння до свiтла. Вона довго роздивлялася його, тодi ще раз пiдiйшла до мiшка, заглянула в нього i гiрко розсмiялася.
— От, сину, якi люди на свiтi! — наче дорослому, сказала вона менi. — Не насiння — одвiйки вiддала нам Васютиха. З свого i нашого насiння.
Все ще не вiрячи, я кинувся до мiшка. Всi насiнини були плескатi i порожнi. Так ось чому так легко було його нести!
Сльози так i бризнули з моïх очей. Я вибiг з хати i наткнувся на Ванька, що йшов до нас бенкетувати.
— Давай ïй вiкна повибиваємо! — запропонував вiдразу ж Ванько.
Та я не погодився. Що вiкна! Вiкна вона вставить, а насiння ж у неï залишиться! Буде смажити й лускати всю зиму, а ми дивитимемось на одвiйки.
У-у, як ненавидiв я в ту хвилину тiтку Васютиху!
I я таки придумав, чим ïй вiддячити.
Пiдстерiгши, коли вона пiшла з двору, ми з Ваньком вiдчинили сiнешнi дверi i пiдiйшли до жлукта. У Ванька була торбина з попелом, а в мене — цеберка з водою. Швидко висипали попiл у жлукто, прямо на насiння, залили зверху водою, ще й перемiшали кописткою.
Хай тепер лускає!
МОРГУН
Якимсь побитом дiстав я книжечку Нечуя-Левицького i прямо-таки проковтнув чудовi отi оповiдання. Все сподобалося менi: i баба Палажка, i баба Параска, i веселi парубки та дiвчата, якi щовечора сходились на вечорницi, спiвали пiсень та переморгувалися.
Гм, переморгувалися... Вiдклавши дочитану книжку, я задумався. Не знав, навiщо ото треба переморгуватися, але то, мабуть, дуже цiкаво й потрiбно, коли в книжцi пишеться.
Не довго думаючи, дiстав я зi столу невелике люстеречко i спробував моргнути. Спершу одним оком, потiм — другим, а тодi вже й обома.
Не минуло й години, як я мiг викликати на герць всiх отих парубкiв та дiвчат.
Я моргав, пiдморгував, переморгувався, i хоч пiд кiнець у мене таки добре заболiли повiки, однак я був дуже задоволений собою.
Вiдставивши люстро, майнув на вулицю хвастатись. Першою здибав Соньчину сестру — Ганнусю. Вона злякано подивилася на мене, а потiм запитала:
— Ти очi пiском засипав?
— Тю, дурна! — щиро образився я. — То ж я моргаю!
— Моргаєш?
Ганнуся, видно, нiчого не зрозумiла, бо засунула до рота пальця. Я махнув на неï рукою i побрiв собi далi.
Що воно, дурне, тямить! От коли б Сонька!..
Уже уявляв, як будемо з Сонькою переморгуватись. Я стану на подвiр'ï, а вона в сiнях, точнiсiнько так, як у тiй пiснi:
Дiвка в сiнях стояла,
На козака моргала...
Однак менi не щастило: не встиг я пройти кiлька крокiв, як з нашого двору виглянула мама.
— Толю, а йди-но сюди!
— Чого? — неохоче повернувся я.
— На тобi грошi, збiгай до крамницi по сiль. Тiльки швиденько: одна нога там, друга — тут.
У крамницю саме привезли цукор, i набилося повно жiнок. Я пристроïвся у хвостi i став терпляче чекати на свою чергу.
А все ж, як воно на тих вечорницях? — роздумував я. — Певно, дуже цiкаво. I для чого ото треба моргати?.. Ану, чи я не розучився?..
Я моргнув у спину тiтцi, що стояла передо мною, раз, моргнув удруге.
Нi, не розучився.
Тiтчина спина раптом зникла, натомiсть вирiс прилавок, а за прилавком — тiтка Настя, висока, дебела молодиця, жiнка крамаря.
— Що тобi треба, малий?
Отут i сталося несподiване. Замiсть вiдповiсти я заморгав ïй прямо в обличчя. Все в менi похололо, а тiтка Настя закам'янiла, витрiщивши на мене очi.
Червоний як рак, я не знав, куди подiтись вiд сорому, а клятуще око взяло та й ще раз пiдморгнуло.
Тут тiтка Настя охнула, вхопилася обома руками за живiт i, задихаючись вiд смiху, повалилася на прилавок. Я кулею вилетiв з крамницi.
— А чого ти такий червоний? — поцiкавилась мама. — Принiс сiль?
— Немає солi, — збрехав я, боячись, що мама знову пошле мене до крамницi.
Мама почала лаяти нi в чому не повинного крамаря, а я при згадцi про випадок у крамницi ладний був повиймати собi очi.
Та на цьому не скiнчилися моï муки.
Другого дня, пiсля урокiв, мене наздогнав однолiток Василь, тiтчин Настин син.
— Ти нащо до моєï мамки моргав? — запитав вiн люто.
— Я не моргав.
— Брешеш, моргав!
— Сам ти брешеш!
Слово по слову, i ми взялися за чуби. Згодом Василь, витираючи соплi i сльози, побiг додому, а я сумовито побрiв слiдом.
А вранцi, щойно вчителька зайшла до класу, Василь пiдняв руку:
— Варваро Петрiвно, а учительчин Толька до моєï мамки моргав!
Довго ж не мiг навiть чути про Нечуя-Левицького, хай йому легенько на тiм свiтi гикнеться!
ОБРАЗА
В тi далекi часи менi здавалося, що немає нiчого на свiтi смачнiшого, нiж пироги з квасолею.
Мама пекла ïх дуже рiдко, лише на великi свята. Може, тому, що берегла борошно, а можливо, й через те, що квасоля погано родила. Бо не всяка квасоля годилася в тi пироги. Треба було вибирати велику та бiлу, не поморщену, одна в одну. Розпарена в гарячому тiстi, вона так i танула на язицi! Iнодi, було, вже наïсися, а все одно довбаєш начинку та тихцем, щоб не помiтила мама, носиш до рота.
Пеклися тi пироги у печi, прямо на поду, на кленовому чи капустяному листi. Пишнi й великi, з запеченою нижньою шкоринкою, iнодi трохи обсипанi попелом, а то й з маленькою вуглинкою, пахли вони пiччю, маминими руками. Добре взяти такого пирога, ще гарячого, i, перекидаючи з долонi в долоню, вiдкушувати по маленькому шматочку. А ще краще трохи остудити, сунути за пазуху, майнути на вулицю.
Ось подивiться, не тiльки у вас пироги печуть!
Правда, в багатьох сiм'ях пироги пекли з бiлiшого борошна. Iнодi навiть з крупчатки. Але все одно нашi були найсмачнiшi.
Та одного разу маминому пироговi була завдана велика образа.
Ходив по нашому селу жебрак Овсiй. Був це невисокий сивенький дiдок з рiденькою борiдкою, на диво мовчазний. Ховаючи очi пiд кошлатими бровами, ходив вiн од хати до хати i стукав кийком у вiкно. Йому виносили, чим багатi i радi, — чи то окраєць хлiба, чи шматок сала, чи картоплi. Все те Овсiй мовчки брав i складав у величезну торбу, що звисала через плече. I так же мовчки, не попрощавшись, не подякувавши навiть, iшов з двору.
Влiтку вiн ходив завжди простоволосий, у розхристанiй на грудях бруднiй сорочцi, i сиве кучеряве волосся покривало всi його груди.
Ми, дiтлахи, його боялися. Нам здавалося, що Овсiй знав якесь незвичайне, зле слово, вiд якого можна закам'янiти, як у казцi.
Ходив Овсiй не сам, а iз старим, аж спопелiлим псом, таким же мовчазним та понурим, як i його господар. Говорили, що жебрак нiколи не розлучається з собакою, навiть спить з ним i ïсть з однiєï миски.
Отже саме тодi, коли мама дiставала пироги, а ми, принишклi, не зводили з печi очей, Овсiй постукав до нас.
Мама вибрала найбiльший пирiг i подала менi:
— Бiжи, синку, дай йому пирiжок.
Тримаючи пирiг, як святиню, вибiг я на вулицю. Був переконаний, що нiколи не подавали такоï розкошi Овсiєвi. Тож яке було моє розчарування, коли Овсiй байдуже взяв пирiг i подибав iз двору, а за ним, опустивши голову, — нерозлучний собака.
Я стояв прикро вражений. Як, вiн навiть не покуштував, а отак собi пiшов, наче тримав у руцi звичайнiсiнький кусень хлiба? Нi, того не може бути! Вiн просто вдає iз себе байдужого, а вийде за двiр, одразу ж учепиться зубами в той пирiжок.
I я пiшов назирцi за жебраком.
Була саме обiдня пора. Вийшовши на спорожнiлу вулицю, Овсiй трохи постояв, похитуючись, а потiм завернув пiд тин, на спориш.
Скинув торбу, сiв i почав дiставати нажебрачене. I чого тiльки там не було! I пишнi бiлi кренделi, i макiвники, i пирiжки, i шматки пасок, i крашенi яйця. Кожна хата свiдчила про своï достатки в отiй жебраковiй торбi.
Та ось Овсiй дiстав i наш пирiг. Потримав його в руцi, наче зважуючи, гмикнув, сердито й презирливо, i кинув... собацi.
Носив я у своєму серцi образу на жебрака Овсiя, аж доки вiн не помер.
ЯКИЙ ТЕРПЕЦЬ У НАШОГО ВЧИТЕЛЯ
Лiтнi канiкули завжди зливаються в моïй уявi з лiсами та луками, з теплим пiском i ласкавою водою — з усiма отими благами, що чекають на тебе по трудах праведних протягом довгих мiсяцiв шкiльного життя. Смажить тебе з ранку до вечора сонце, вибiлюють вiтер та вода, огортає ноги м'яка дорожня порохнява, манить у своï блакитнi безмежжя навколишнiй простiр. I нi тобi книжок, нi домашнiх урокiв, нi досить-таки тяжкоï необхiдностi вставати щоранку о сьомiй, нi маминого сердитого подиву, — звiдки, мовляв, воно й узялося, отаке ледащо, якого ще й у роду не бувало. Все те зникає в лiтнi канiкули, в безконечне тримiсячне свято, переповнене купанням на рiчцi — до синiх пупiв, гасанням по лiсу — до корчiв у литках, ласуванням всiлякими ïстiвними та неïстiвними травами i зеленими плодами — до лютоï оскоми на зубах.
— I нечистий ïх не вiзьме, саранчат ненаситних! — лаялись дядьки, оглядаючи обнесенi нами яблунi, мало що не вiдразу пiсля зав'язi. — Бач, як оббили, бодай вас божа сила била!
Та ми напихали бездоннi пазухи своï зеленими яблуками, i нечиста сила нас не брала, i божа сила не била, бо набридли ми, мабуть, i боговi, i чортовi ще гiрше, нiж нашим батькам чи нашому вчителевi, який забiг од нас на час канiкул аж за тридев'ять земель, до своєï рiднi.
Ех, коли б оце лiто та було безконечним! — не раз мрiяли ми, повертаючись з рiчки чи лiсу. — Не треба було б iти до школи, готувати уроки, без яких, здається, теж можна жити на свiтi.
Отак думали ми на початку канiкул.
Та минав мiсяць, минав другий, i ми починали нудьгувати за школою. За свiжопофарбованими партами, за веселим галасом на перервах i тишею на уроках, за новими пiдручниками, за учителем, який теж, мабуть, уже занудився без нас.
I тодi починали гратися в школу.
Викопували в пiску ямки для нiг — це були парти, сiдали попарно — це були учнi, а перед ними ходив, надимаючи для бiльшоï солiдностi щоки та суплячи вибiленi брови, голопузий хлоп'як: це — вчитель.
Цього разу вчителем був я.
Намазав глеєм борiдку i вуса, як у Iвана Петровича, взяв до рук палицю — вказiвку i повагом зайшов до
класу.
— Здрастуйте, дiти! — привiтався я басом.
Ванько, Сонька, Сергiйко й Ганнуся дружно пiдвелися з-за парт.
— Сiдайте, дiти.
Я помахав вказiвкою, потiм постукав по уявному столу, вимагаючи тишi.
— Дiти, хто менi скаже, що було задано додому?
Ванько i Сонька вiдразу пiдняли догори руки. Дивлячись на них, простягнули до мене вибрудненi долонi й Сергiйко та Галя.
— От нехай Галя скаже. Що було задано додому, Галю?
Галя стояла мовчки. Галя ще не ходила до школи i тому не знала, що вiдповiсти
вчителевi. Тодi Сонька, приклавши долонi до рота, голосно зашепотiла:
— Кажи, задачки, дурна!
— Задачки, дурна, — слухняно повторила Галя.
У
класiвибухнув регiт. Мене теж розбирав смiх, але я вчасно згадав про свою вчительську гiднiсть i, постукавши палицею, суворо звернувся до Соньки:
— Омельченко Софiя, не пiдказуй!
— Я не пiдказую! — вiдрiзала Сонька.
— Як не пiдказуєш? — щиро обурився я оцiй безсоромнiй брехнi. — Я сам чув!
— Мало що кому вчулося!
— То ти своєму вчителевi отак вiдповiдаєш? Ану вийди з-за парти!
— Не вийду!
— Нi, вийдеш!
— Нi, не вийду!
— Нi, таки вийдеш!
— Нi, таки не вийду! — вже почервонiла Сонька. — Ось тобi, якщо я вийду!
Вона швидко зсукала гостреньку дулю i ткнула менi нею пiд самого носа.
Такоï явноï зневаги я не мiг стерпiти. До того ж мiй учительський авторитет остаточно загинув би, коли б я поступився Соньцi.
Я пiдскочив до Соньки, вхопив ïï за вухо i щосили потягнув з-за парти. Сонька зло верескнула, крутнулася в'юном i боляче вкусила мене за пальця. У вiдповiдь я свиснув ïï палицею по головi — учениця разом з
учителемпокотилися в пiсок, годуючи одне одного штурханами.
Вiд остаточноï поразки врятували мене Ванько i Сергiйко. Спiльними силами вiдтягли вони Соньку од
учителя, надавали ïй духопеликiв i прогнали геть.
Важко дихаючи, я повернувся до
класу. Щемiла рука, болiло колiно, але я героïчно продовжував урок:
— Так хто, дiти...
Менi так i не судилося докiнчити фрази. Величезний кавалок глею, пущений мстивою Соньчиною рукою, залiпив менi обличчя.
Розлючений, кинувся я навздогiн за Сонькою, а за мною побiг увесь
клас.
Сонька бiгала, як коза. Коли ми, захеканi, зупинилися, вона пританцьовувала на однiй нозi, показувала язика i сукала дулi.
— Бiс iз нею, iз Сонькою, хай вона здохне! — сказав нарештi Ванько. — Ходiмо догравати в школу.
Та я вже не мiг учителювати. У мене пропав увесь запал, до того ж на зубах трiщав пiсок, i я змушений був раз у раз спльовувати слину.
— Давайте краще купатися.
Вертався до рiчки i думав, який ото пекельний терпець у нашого вчителя, що нiколи не кидає уроку та не втiкав з класу.
В ПОТI ЧОЛА
З посiрiлого, вилинялого неба проливалася така спека, що нам здавалося: сидимо ми у величезнiй печi, з якоï щойно вигорнули жар. До того ж я i брат побилися, не подiливши iржавого, знайденого на попелищi гвiздка, i тепер сидiли у куцому затiнку пiд сараєм, похнюпленi та нещаснi: нам було нудно.
— Хлопцi! Гей, хлопцi! Соньчина голова виросла над тином.
— Iдiть-но сюди.
Вона доти кивала гострим пiдборiддям, поки ми не пiдiйшли до тину.
— Там Микола здурiв!
— Де-е?
Нудьгу нашу наче вiтром видуло.
— Тамечки, у ставку, — ковтаючи слова, квапилася Сонька.
Нам так захотiлося побачити здурiлого Миколу, що за хвилину ми вже були бiля ставу. Притуливши до великого рота пальця, щоб ми мовчали, Сонька зiгнулася в три погибелi i почала скрадатися до греблi. Ми порачкували за нею.
Попереду пролунало якесь ляскання, наче чимось м'яким ударили кiлька разiв по водi.
— Дивiться.
Микола стояв в очеретi, спиною до нас, по пояс у водi, закотивши сорочку аж пiд шию. Стояв непорушно, а навколо тихенько крутилася потривожена ряска, i вiд греблi по водi простяглася каламутна стежечка. В правiй руцi Микола тримав довгу палицю з повислою на кiнцi мокрою ганчiркою.
— Вiн рибу ловить? — пригадав, мабуть, Сергiйко своє знайомство з Ваньком.
— Тс-с-с! — засичала на нього Сонька.
Микола стояв довго. Так довго, що ми вже почали втрачати терпiння. Врештi вiн, ляснувши востаннє ганчiркою, повернувся до берега i вийшов з води, весь п...
