На конi й пiд конем
страница №7
...в як живий: i одяг, i зброя, i чоботи. Подивившись на портрет, вiн задоволено крекнув, несмiливо запитав:— А коли його можна взяти?
— Берiть хоч зараз, — великодушно дозволив художник. — Тiльки обережно несiть, щоб не розмазати фарбу.
Дядько Андрiй побожно взяв портрет i понiс iз церкви. Нiс лицьовою стороною од себе, щоб усiм було видно, i коли я забiг наперед, менi здалося, що портрет раптом ожив та й пiшов вулицею: тiльки ноги мелькали спiднизу. Дядьки аж шапки скидали, побачивши той портрет.
Вперше я сидiв за столом iз дорослими. На почесному мiсцi — художник, поруч — дядько Андрiй, а я — на рiжечку, але все одно — за столом. Ми ïли пряжену яєшню, я запивав ïï смачним холодним узваром, а дорослi — горiлкою. Портрет стояв на покутi, i дядько Андрiй не зводив з нього очей.
Пiсля обiду настав час розрахункiв. Дядько Андрiй дiстав засмальцьованi кредитки. Послинивши пальцi, порахував, простягнув художниковi:
— Оце вам копiєчка в копiєчку. За дiкорацiю, за гасла i знову ж — за мене...
Аполорiй Олександрович не став рахувати грошi: недбало згорнув, поклав до кишенi.
— А скiльки ви заплатите моєму асистентовi?
Я так i завмер. Грошi? Менi? Нi, то, мабуть, вчулося... Те ж саме здалося, мабуть, i дядьковi Андрiєвi. Вiн поблимав, поблимав, потiм спитав:
— Якому асистентовi?
— А от йому, — показав на мене художник.
— Йому? — звiв брови дядько Андрiй. — А хiба йому що положено?
— Положено, — твердо вiдповiв Аполорiй Олександрович.
Пiсля довгого торгу зiйшлись на троячцi.
— Ти, милий, зайди завтра, бо сьогоднi у мене немає.
Завтра то й завтра. Краще б, звичайно, сьогоднi, але що ж поробиш: почекаю до завтрього. Стрiчав хлопцiв, хвалився:
— А я трояка заробив!
— Бре?
— От тобi й бре. У дядька Андрiя, завтра вранцi й оддадуть!
I хлопцi, повiривши, йшли за мною, як прив'язанi: цiкавились, що я на ту фантастичну суму купуватиму.
— Купуй цукеркiв. Отих, що в обгортках.
— Тю, дурний! Краще цигарок.
Бiломорканал.
Я обiцяв купити i те i друге. Адже не якихось там десять копiйок — цiлiсiньку троячку одержу завтра у голови!
Прийшовши додому, не витримав — похвастався й перед мамою:
— Ага, а я три карбованцi заробив!
— От i добре, — вiдповiла неуважно мама, що писала саме листи. — Помий руки та сiдай ïсти.
Не повiрила.
Ну, нiчого. Ось принесу завтра троячку — повiрить. Цiлiсiньку нiч менi снились грошi.
Прокинувся, ледь почало сiрiти. Лежав, нетерпляче чекаючи, поки розвидниться, потiм пiдхопився, швиденько одягся i побiг до дядька Андрiя.
Там iще спали. Ну, нiчого, я не гордий, я почекаю.
Став бiля ворiт, жду.
Мимо жене корову Соньчина мати — запитує:
— А ти чого тут притулився? Мати з дому вигнала?
Розказую ïй усе по порядку: i як заробляв грошi, i як оце маю ïх отримати.
— Ну, заробляй, заробляй! — смiється вона. — Багатого зятя матиму!
Дiждетесь! — дивлюся ïй в спину. — Так i оженюся з вашою ротатою, щоб дiлитися з нею троячкою!
Не поспiшаючи, тьопає вулицею дiд Оксентiй: повертається iз сторожування.
— А ти кого тут стережеш? Розповiдаю i йому.
— Купуй воли, — раïть менi дiд. — Альбо корову... Ну, лишайся здоровий!
Дiд Оксентiй чвала собi далi, а я стою i стою. Сонце все вище та вище, а в хатi дядька Андрiя — анiтелень! Чи вони там повмирали?
Аж ось i хлопцi. Заспанi, аж поприпухало попiд очима. Пiдходять, питають:
— Є троячка?
— Ще немає... Ще не прокинулись...
Хлопцi сiдають поруч зi мною. Починають обмiзковувати, що можна купити на оту троячку.
Стукнули дверi — ми так i пiдхопилися! В розхристанiй сорочцi на ганок вийшов голова сiльради. Побачив нас, здивовано запитав:
— Ви, хлопцi, чого?
Я вiддiлився од гурту, несмiливо зайшов у двiр.
— Доброго ранку. Ви казали, щоб я зайшов за грошима...
— За якими грошима? А, за грошима!.. Так у мене зараз нiчого немає: всi учора вiддав. Ти, хлопче, завтра зайди.
Розчарований, повертаюся i йду з двору. Добре, що хоч хлопцi чули розмову, а то не повiрили б.
Ще нiколи не тягнувся так час, як того дня. Сонце немов приклеïлось до неба: все не хотiло спускатися на захiд. Я ледве дiждався, коли почало смеркатися, i скорiше — у лiжко.
Мама, здивована тим, що я так рано вклався спати, пiдходила до мене, стурбовано прикладала до лоба долоню, питала, чи я не захворiв.
— Нi, — заспокоював я маму. — Я просто набiгався.
— А ти поменше бiгай, — сказала мама. Вона сiла бiля мене, провела по моïй головi теплою ласкавою долонею, тихо мовила:
— Ти вже ж у мене великий...
I менi стало затишно й хороше, i я подумав про себе, що ось одержу троячку i куплю мамi подарунок. Який, ще не знав i сам, тiльки виберу такий, щоб вона дуже втiшилась, щоб розгладились зморшки на ïï втомленому обличчi...
— Ти знову тут? — здивувався дiд Оксентiй, побачивши мене вранцi бiля ворiт. — Ще грошi заробив, чи що?
Я похмуро вiдповiв, що й тих ще не одержав.
— Ото воно так, — сказав дiд, вибиваючи об ворота люльку, — беруть — цiлують, вiддають — плюють. А ти не плохуй: раз заробив, то хай хоч iз колiна виколупає, а вiддає!
Як i вчора, сходились хлопцi, сiдали рядком коло мене. Вiдповiдали дружно дорослим, якi зупинялися та питали, чого ми тут зiбрались, що Толька має одержати зароблену троячку.
— Прийшов? — з досадою запитав мене голова. — Я ж сказав, що завтра!
Яке ж iще завтра, коли завтра — це сьогоднi!
— От завтра й приходь... або ще краще — пiслязавтра, — сказав дядько Андрiй.
Повертаючись од голови, я мало не плакав. Легко сказати: два днi i двi ночi! Як я ïх переживу?
Пережив. Перемучився, а таки дiждався того
пiслязавтрата й зустрiв сонце коло знайомих ворiт.
— I досi не вiддав? — спитав вражено дiд. — I де в людей совiсть! Ну, та сьогоднi оддасть. До трьох разiв обiцяють, а на четвертий по шиï дають...
Дiд як у воду дивився. Побачивши мене, голова скривився так, наче розгриз недозрiле яблуко-дичку:
— А ти вже тут? От бiда менi з тобою: нема в мене грошей. Не получив... Зайди, хлопче, десь так через тиждень, отодi й вiддам.
Через тиждень?!
Повiсивши голову, я поволiк ноги з двору.
— Ну, що, вiддав? — питають мене хлопцi.
— Сказав: через тиждень...
— Аж через тиждень!
Розчарованi, вертаємось од голови. Мiркуємо, що робити, аби примусити дядька Андрiя оддати троячку.
— Помазати ворота дьогтем! — раïть Микола.
— Кому — головi? — заперечує Ванько. — А до тюряги не хочеш?
— Тодi вкрасти картину?
Але й це не пiдходило. Як ти ïï вкрадеш? Ще застука на гарячому та рубоне шаблюкою по спинi!
Лишалось одне: набратись терпiння й чекати.
I я, набравшись терпiння, ждав, поки мине тиждень.
Щоранку йшов пiд отi ворота, як на службу: сiдав i чекав, поки вийде з двору дядько Андрiй. Нiчого йому не казав, удавав навiть, що не помiчаю, що просто йшов, натомився та й сiв вiдпочити, а в душi аж тьохкало: ану ж вiн зараз пiдiйде та й скаже:
— Оце отримав-таки грошi вчора. Бери, хлопче, свого трояка та знай мою добрiсть!
Сидiв i всiм, хто проходив мимо та цiкавився, чого я тут, розповiдав усе по порядку. Як був асистентом, помагаючи художниковi малювати картини та гасла. Як заробив три карбованцi. I як голова не хоче ïх оддавати.
Люди — хто смiявся, хто обурювався, а дiд Овсiй додавав:
— Воно так: кому охота одривать власну сорочку од тiла!
Я б таки дiждався кiнця отого ненависного тижня — витримав би, не помер, але не витримав дядько Андрiй. Четвертого дня вiн вибiг рано-вранцi з хати i сердито тицьнув менi троячку до рук:
— Забирай ïï к бiсу та не мозолься бiля моïх ворiт! I де ти взявся на мою голову: на все село ославив!
НОВИЙ КОСТЮМ
Перший у життi новий костюм я надiв уже в шостому класi.
Збираючи мене до п'ятого класу, мама сказала:
— Боже, як тебе вигнало!
Вона помовчала, розглядаючи штани, що пiдскочили менi майже до колiн, потiм рiшуче хитнула головою:
— Доведеться справляти тобi, Толю, костюм. Вiдкладатиму трохи iз зарплати — от до Нового року й назбираю.
До Нового року нiчого не вийшло: в благенькому бюджетi сiльськоï вчительки прорвалася чергова дiрка, i ïï треба було термiново залатати.
— Нiчого, — втiшила сама себе мама, якiй, мабуть, бiльше, анiж менi, хотiлося того костюма, — зараз вiн тобi не так i потрiбний. Все одно з-пiд пальта не видно. А от хай прийде весна, отодi ти й пiдеш у новому костюмi!
Прийшла весна, зодягнула лiси i поля у новi одежини, а я все ще доношував тiснi на мене штани, такi тiснi, що раз як стрибнув через парту, то вони iззаду так i лопнули! Розпоролись якраз по шву, i я просидiв решту урокiв як приклеєний, не виходив навiть на перерви, аж поки Ванько збiгав до мене додому та й принiс зимове пальто.
— Треба-таки купувати костюм, — сказала зажурено мама, зашиваючи найтовстiшими нитками подранi штани. — Доведеться в когось позичити грошей...
Але невдовзi мало прийти лiто, коли всi поряднi хлопцi ходять лишень у старому, тож мама вирiшила не влазити у борг, а почекати, поки на нашому городi вродить картопля, аж тодi вже на вторгованi грошi придбати обнову.
— Тепер уже вiд тебе залежить, як скоро ми справимо костюм,— сказала менi мама. — Будеш старатися, от i вродить бiльше, i вторгуємо тобi на костюм.
I я шпарко заходився коло городу.
Ще з ранньоï весни, позичивши у Миколи вiзка, взявся удобрювати пiщану землю, щоб краще вродило. Корови ми не тримали, тож доводилося тягати гнiй iз колгоспного двору, та ще й пильнувати, щоб не потрапить на очi бригадировi. Накладав повен вiзок, стромляв зверху вила i котив городами, минаючи вулицю.
Зате ж i картопля вродить! — тiшив я себе, витираючи пiт. — От зберемо по вiдру з-пiд куща — буде i на костюм, i ïсти...
Потiм я садив iз мамою картоплю; потiм нетерпляче чекав, коли iз землi видзьобаються першi листочки, бо менi все здавалося, що ми щось зробили не так i картопля загине. А там непомiтно пiдкралося лiто: з ясними днями, з теплими дощами, коли земля аж розбухає од зеленi, i скiльки ж менi довелося повоювати з бур'янами, що намагалися заглушити тендiтне картоплиння! Скiльки разiв доводилося жертвувати i рiчкою, i далекими мандрами, сапаючи пересохлу землю, обгортаючи молоденькi ще кущики!
Щоразу, приходячи на город, ревнивим оком озирав я свою дiлянку, порiвнював з iншими i тiшився думкою, що наша картопля — найкраща.
Потiм ми копали картоплю, i вiдро не вiдро, а по пiввiдра таки з-пiд куща вигортали. Картопля була як перемита: одна в одну, рожева та чиста, а коли мама зварила для проби, то розсипалась, мов цукор, — так i танула на язицi.
Але мама так i не повезла продавати картоплю. Наче менi на зло, правлiння колгоспу раптом розщедрилося та видiлило вчителям поросята. Тож мама одного разу, ввiйшовши до хати, весело сказала:
— Оце, Толю, не будемо продавати картоплю, бо все одно вона пiде зараз за безцiнь, а краще вигодуємо кабанчика та продамо половину, от i будемо i з м'ясом, i з грошима.
Мамi було весело, менi щось не дуже. Неприязно позираючи на порося, яке рохкало бiля столу, я думав про те, що й цього року доведеться ходити до школи в полатаних штанях.
Минула осiнь, настала зима. Порося наше росло i росло, з'ïдаючи всю дощенту картоплю, i ось уже мама сушить голову, де б дiстати ячменю, щоб пiдгодувати кабанчика перед тим, як колоти. А там уже з'ïдене i яшне борошно, i настав нарештi день, коли до нас прийшов нiмий з вузьким гострим колуном i паяльною лампою. Бо в той час кожен, хто рiзав свиню, мусив здати шкiру, а сало без шкiри продавалося набагато дешевше, тож голова сiльради дозволив мамi потай обсмалити кабанчика.
— Тiльки щоб нiхто не побачив, бо нагорить i вам, i менi. Тепер же такi грамотнi стали: як що — так i донос!
Закололи кабана, спродали сало i м'ясо. Мама кiлька разiв ïздила до району, та все поверталася з порожнiми руками. То костюми були дорогi, не по наших грошах, то якраз по цiнi, але замалi або завеликi. Чекати на ту обнову вже набридло не тiльки менi, а й старенькому моєму пiджаку: вiн аж трiщав, коли я його цупив на себе, i мама зажурено говорила:
— I куди тебе жене, горенько моє! Нi вдiти тебе, анi взути!
Я винувато мовчав, а мама зiтхала.
Одного разу, якраз перед Першим травня, мама повернулася додому з великим пакунком. I коли я прийшов iз школи, вона зустрiла мене ще на порозi:
— Толю, а йди швидше сюди!
У мами було якесь незвичайне, освiтлене, враз помолодiле обличчя.
— Дивись, що я тобi купила.
На столi, любовно випрасуваний мамою, лежав костюм. Сiрий. З крамницi. З кишенями й гудзиками. Окремо — пiджак. Окремо — штани. Без жодноï плями чи латочки. Новий-новiсiнький.
Кинувши на лаву книжки, я обережно пiдступав до столу. Так обережно, наче костюм той — жива iстота, i я можу ïï налякати.
— Це менi?
— Тобi, синку, тобi!
— Гу, гу!..
— Зажди, не шарпай, бо помнеш, — лагiдно каже мама, одбираючи в мене пiджак. — Давай краще помiряємо.
Я не примушую довго вмовляти себе. Раз-раз — черевики гуркотять аж пiд лаву. Раз-раз — i штани вслiд за ними.
— Скидай i сорочку. Хiба не бачиш: я тобi купила нову! Лише зараз помiчаю сорочку, що аж виблискує синiм кольором, виграє перламутровими гудзиками. Ох, i мама ж!.. Ну, й мама ж!.. Нi в кого нема такоï мами, як у мене!..
А вона осмикує на менi костюм, крутить мене i так i сяк, все не може намилуватись мною.
— Трохи великуватий, та це не бiда. Я якраз i купувала на вирiст.
— Можна, я вийду надвiр?
— Потерпи до Першого травня, — вiдповiдає мама, обережно скидаючи з мене пiджак. — Вийдеш у новому вже на свято.
Я не пробую заперечувати. Покiрно роздягаюся i лiзу за осоружними старими штанами, що ображено згорнулись пiд лавкою.
Гаразд, походимо й у цих. Вже не довго лишилось до свята.
От тiльки щоб дощу на Перше травня не було.
Настав Першотравень. Радiсний сонячний ранок трохи зiпсував Сергiй: ревiв, як труба, що вiн пiде в старому, а я — у новому. Заспокоïвся лише тодi, як я йому вiддав п'ятикутну зiрку, що вимiняв за самопал у одного хлопця. А той зняв ïï крадькома з кашкета свого брата, що приïхав у гостi з армiï.
Цiлий ранок тiльки й балачок було, що про мiй новий костюм.
Пiдходила Галина Iванiвна, хвалила обнову.
— Ти вже справжнiсiнький кавалер, — сказала вона. I хлопцi вiдразу ж стали дражнити
кавалером.
Iз заздрощiв, звичайно!
— Посмотрите, какой красавец! — помiтила мiй новий костюм i Варвара Iванiвна.
Вiктор Михайлович, схвально оглянувши мiй одяг, сказав:
— Iтимеш у першiй шерензi.
Навiть Павло Степанович не пропустив мимо уваги моєï обнови. Коли всi вишикувалися в одну довгу колону та винесли з кабiнету директора прапор, завуч пройшовся вздовж рядiв i побачив мене.
— Вийди з колони!
I коли я, гарячково пригадуючи, про яку чергову шкоду стало вiдомо Павловi Степановичу, залишив колону, вiн менi сказав:
— Iди ставай попереду. Нестимеш прапор.
Прапор!
Мене аж кинуло в жар од щастя. Бо хто iз нас не мрiяв хоч раз у життi пройтись попереду шкiльноï колони з прапором у руках!
— Втримаєш? — запитав Павло Степанович, даючи менi важкий прапор до рук.
— Втримаю!
Коли скiнчився мiтинг, я з жалем однiс прапор до школи, поставив у кабiнетi директора. Вийшов надвiр i задумався, не знаючи, що його робити далi.
Звичайно, я знайшов би що робити, он хлопцi вже майнули до лiсу, але я ж був у новому костюмi, а мама якнайсуворiше наказала:
— Дивися ж: задумаєш iти до рiчки чи в лiс — переодягнися в старе!
Та я й сам добре розумiв, що нову рiч треба берегти. Не маленький.
Тiльки менi хотiлося ще побути в новому костюмi.
I я, принiсши у жертву i рiчку, i лiс, повагом простую вулицею, точнiсiнько так, як це роблять дорослi. До цього зобов'язує мене новий костюм.
Новий-новiсiнький!
Зупиняюся аж на греблi, коло ставка. Тут зовсiм мiлко, тiльки дуже грузьке, замулене дно, а вода густо вкрита ряскою та жабуринням. Обережно, щоб не заляпати нового костюма, опускаю ногу i носком черевика пробую розiгнати ряску.
— Ти будеш купатися?
Я оглядаюся. За мною стоïть Свiтланка — п'ятилiтня дочка Павла Степановича. Я дуже люблю Свiтланку, а вона як побачить мене, то так i летить менi назустрiч.
З нагоди свята Свiтланка прибрана в бiле платтячко, в бiлi шкарпетки i черевички, а в кучерявому волоссi — бiлий бант. Свiтланка зараз дуже красива, мене так i тягне взяти ïï на руки.
— Ти купатимешся? — запитує ще раз вона, серйозно дивлячись на мене.
— Купатимусь.
— Тут?
Свiтланка недовiрливо дивиться на ряску i жабуриння, а менi стає смiшно. Однак я стримуюсь i, зробивши якомога серйознiше лице, вiдповiдаю:
— Отут.
— А чого ж ти не роздягаєшся? — трохи подумавши, запитує Свiтланка.
— Бо я купатимусь у костюмi.
— У костюмi?
Очi Свiтланчинi стають круглi, як гривеники. Вона з таким подивом дивиться на мене, що я не витримую: смiючись, хапаю ïï на руки i починаю гойдати.
Свiтланка задоволено верещить.
— Ще!.. Ще!.. — вимагає вона. — Покрути!
Я кручу ïï довкола себе! Свiтланка бiлим метеликом пурхає в повiтрi.
Потiм, втомившись, поставив Свiтланку на землю.
— Ти не будеш купатися?
— Не буду... А ти хочеш скупатися?
— Хочу.
— Тебе кинути у воду?
— Кинь!
Я вирiшив трохи налякати Свiтланку. Вхопивши ïï за руки, крутнув перед собою так, щоб вона злетiла над ставком. I чи то в мене були слизькi долонi, чи новий костюм тому виною, тiльки Свiтланка раптом одiрвалась од мене, полетiла в ставок.
Iз ставка вилазила вже не Свiтланка. Якесь сiре жабеня, заляпане тванню, облiплене жабуринням та ряскою, вигрiбалось до берега i щосили кричало.
Вже нiчого не тямлячи, я кинувся навтiкача. Бiг так, наче за мною гнався сам Павло Степанович з сокирою або ножем у руках. Ускочив у двiр, пометався, пометався, шукаючи, куди б заховатися, та й видерся на горище.
Х-ху!
Серце моє як не вискочить, у вухах ще вiддзвонює крик бiдолашноï Свiтланки. Що я наробив!
Сиджу, бовдур бовдуром, i вже не радiю новому костюмовi. Коли б не вiн, я не пiшов би на оту греблю, не зустрiв би Свiтланку, не гойдав би ïï, лякаючи, над водою.
Згодом чую крик дружини Павла Степановича: вона йде сваритися iз мамою. Забиваюся в найтемнiший куток горища, прислухаюсь до глухих голосiв, що доносяться з хати.
Ось дверi сердито грюкають, мама виходить на ганок i щосили гукає:
— То-оля!.. То-олю-у!..
Я весь зiщулююсь, мовчу. Перестаю навiть дихати.
— Бiжи поклич менi Тольку! — наказує мама братовi i знову заходить до хати.
Сергiïще, чую, побiг. Гукає як недорiзаний:
— То-олько-о!.. То-олько-о!.. Тебе мама кли-иче-е!
Чого рота дереш?! Знаю й так, що кличе!
Дружина Павла Степановича нарештi пiшла. Мама, проводжаючи, все пробачалась перед нею, наче не я, а вона впустила Свiтланку в ставок.
I чого я такий нещасливий? Чому менi так не таланить?
Сиджу, похмурий, сердитий, i вже менi не милий увесь бiлий свiт.
Я дуже пильно розглядав павутиння, що звисало з лати перед моïми очима, коли залунав голос брата:
— Ма-а, його нiде немає!
Ич — немає! А ти на горищi шукав?
Пiдходжу до отвору, дивлюся вниз. Менi видно шматочок подвiр'я i згорблену Сергiєву постать. Ставши на колiна, вiн щось довбає в землi.
Iз заздрiстю спостерiгаю за ним. Йому, бач, не страшно нiчого! Копає собi!
Дiстаю рогатку, що ïï прихопив iз собою на свято. Не знав тодi, для чого брав, а воно, бач, i пригодилося!
Рогатка у мене незвичайна, такоï нi в кого нема. Мама цiлiсiнький тиждень шукала новi пiдв'язки, якi щойно привезла iз району, та все допитувалась, чи ми не брали. Однак не догадалася полiзти до мене в кишеню, i я, розрiзавши кожну пiдв'язку, припасував ïх до рогачика.
Вийшла рогатка на славу!
Набоï — пiд рукою. Сухих глиняних грудочок — бери скiльки хочеш.
Вибираю кругленьку грудочку, закладаю в шкураток, старанно прицiляюся. Бринь!
— Ой!
Сергiяка схопивсь як ошпарений. Крутить туди-сюди головою, кричить:
— Хто мене вдарив? Хто мене вдарив?!
Стримуючи смiх, шукаю грудку бiльшу. Чекаю, поки брат знову нахилиться над ямкою, i ще раз прицiлююсь.
Над Сергiєвою головою враз виростає глиняна хмарка. Зiрвавшись на ноги, брат хапається за свою балбешку i ойкає так, наче вона в нього ось-ось розколеться! Потiм бiжить до хати i ще в сiнях кричить:
— Ма!.. Ма!.. Там хтось стрiляється!..
Минає хвилина, друга, брат не появляється. Рогатка моя заряджена, а стрiляти нi в кого. Менi знову стає нудно.
Та ось у дворi з'являється Сонька. В синiй спiдницi i бiлiй кофтинi. Зупинилась якраз навпроти, так що я ïï бачив усю, тож добре мiг i прицiлитись.
Бринь!
Лусь!
Сонька ухопилася за праве плече, закричала щосили:
— Только! Ось я матерi скажу!
I вже до мами, що вийшла на голос:
— А ваш Только стрiляється!
— Де вiн?
— Та на горищi!
— Только, злазь менi зараз! Злазь, бо я не знаю, що з тобою зроблю!
Я не став дожидатися, поки мама здереться на горище. Вискочив у слухове вiкно на дах, з даху — на горiх, з горiха — на землю та й подався у лiс.
Зупинився аж бiля джерела. Там саме були хлопцi, моï однокашники. Закачавши повище холошi, вони бродили по рiчечцi — вицiляли розщепленими палицями минкiв.
— Толь, iди до нас!
Ванько. Побачив мене, махає рукою.
Не роздумуючи прилучився б до них, але ж на менi — новий костюм. I чому я його вiдразу не скинув?
Наловивши минкiв, хлопцi збираються до залiзницi — кататись на шпалах.
— Ти з нами пiдеш?
А куди ж менi ще дiватись!
— То пiшли!
Бiля залiзницi, недалеко вiд переïзду, чорнiють двi величезнi ковбанi. Хто ïх викопав, навiщо, нiхто з нас не знає. Та ми тим i не цiкавимось. Нам досить того, що ковбанi повнi води, вiрнiше, не води, а мазуту, а зверху плавають шпали, на яких так цiкаво кататися!
Хлопцi один споперед одного захоплюють шпали, що при березi. Менi ж лишилися тi, що плавають посерединi.
— Хлопцi, — кричу, — пiдженiть!
Учора вони пiдiгнали б, а сьогоднi не хочуть. Причиною тому мiй новий костюм i прапор, що його я нiс на демонстрацiï.
— Сам пiдганяй! — вiдповiдає менi Микола i замахується дрючком на Ванька: — От тiльки спробуй — так по головi й торохну!
Гаразд, обiйдуся й без вас!
Iду понад берегом, вибираючи, яка шпала поближче, а хлопцi глузливо кричать:
— Ге, боïться! Вирядився у нове та й боïться!
Кричiть, кричiть, я зараз вам покажу, як боюсь! Вибираю шпалу, що плаває метрiв за два од берега. Примiряюсь, розганяюсь, стрибаю...
Я стрибнув дуже ловко: прямо на шпалу. Та вiд мазуту шпала слизька, наче крига. I я поïхав-поïхав по нiй та й шубовснув у воду.
Пiрнув з головою. Хлопцi надривали од реготу пупи, я ж щодуху вигрiбався до берега, розбризкуючи на всi боки мазут.
Вилiз iз ковбанi бiльше схожий на шпалу, анiж на людину. Мазут стiкав по менi густими потьоками, на мiй новий костюм страшно було й глянути. Коли б мама мене оце побачила, вона вмерла б!
Хлопцi перестають реготати. Сповняються спiвчуття до мого великого горя, забувають навiть, що я нiс прапор. Один по одному пристають до берега, пiдходять до мене.
— Буде ж тобi!
— Його треба випрати...
— Де?
— У струмковi.
— Дурний! Хiба ж у водi одпереш!
— А в чому?
— У гасовi!
— Де ж ти стiльки гасу вiзьмеш? Треба бочку, не менше...
Потiм Микола каже:
— Давайте хоч викрутимо!
Я скидаю пiджак, штани i сорочку. В менi жеврiє квола надiя, що якось удасться врятувати костюм.
Хлопцi викручують, аж сопуть, мазут так i ляпотить на пiсок, i мiй костюм уже не чорний, а рудий. Рудий, як собака. Весь у смугах, у плямах, i Микола безнадiйно махає рукою:
— Нiчого в нас, хлопцi, не вийде! Хiба що спалити...
— Еге, спалити! — мало не плачу я. — А ти його купував?!
Беру штани, беру пiджак та ще й сорочку. Плентаюсь до струмка, хоч наперед уже знаю, що нiчого з того не вийде...
— Знаєш, мамо, — сказав я своïй матусi другого дня, коли переколотилось та перемололось, — не справляй менi бiльше нових костюмiв! Бо вiд них одна бiда!
Оце поки що й усе про блакитну дитину.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ. НА КОНI Й ПIД КОНЕМ.
МИ ВСТУПАЄМО У ВОСЬМИЙ
— Ти вже у мене дорослий.
Мама поправляє на менi комiрець, намагається пригладити непокiрну чуприну.
— Зовсiм, зовсiм дорослий.
Вона все ще плекає надiю, що одного гожого ранку розплющить очi й побачить мене дорослим. Отаким солiдним, як, наприклад, Павло Степанович, який недавно сказав:
— Сiдай! Тобi нiколи не бути математиком.
Iншi вчителi теж час вiд часу урочисто проголошували, ким я не буду. Якщо ïм вiрити, то менi не свiтила жодна професiя, якоï тiльки прагне нормальна людина. Я не стану нi географом, нi лiтератором, нi iнженером, нi iсториком — вони це знали напевно. Не знали лише, ким же я стану...
— Давай посидимо перед дорогою.
Мама замислена й трохи печальна. Сумота огортає ïï збляклi вуста, гусне в дрiбних зморшках довкола очей.
Скiльки моïй мамi рокiв?— уперше запитую я, бо досi над цим не задумувався. Менi мама здається безсмертною.
Хоч я давно вже вивчив, що земля кружляє навколо сонця, однак пiдсвiдомо ще вiрю в те, що весь видимий свiт обертається довкола мами. Тож мама не може померти, бо це означало б кiнець усього свiту.
Цi думки не заважають менi потай куйовдити чуприну. Вчора ввечерi мама довго вичiсувала з моєï голови
залишки од лiтнiх канiкул. Товстий роговий гребiнець аж трiщав, я хапався за маминi руки, а вона сердилась та казала, що в моïй чупринi хоч граблями греби.
— Боже, i реп'яхи! Чи ти на головi все лiто ходив?
Потiм мама змила менi голову луговою водою, зачесала волосся назад, а на нiч примусила пов'язатись хусткою. I коли я вранцi заглянув у люстро, то мало не плюнув з огиди: лобище великий, вуха стирчать, i волосся прилизане, мов у дiвчини.
Та щоб я отак вийшов на вулицю? На очi всього чесного люду?
Потай од мами слиню долоню i куйовджу волосся.
— Що ж, сину, рушимо.
Мама зводиться, оглядається довкiл, начебто не менi, а ïй доведеться на три роки розпрощатися з домiвкою, де все таке рiдне й звичне. I порiзаний, подовбаний, залитий чорнилом трудяка–стiл, за яким ми часто збиралися втрьох: я, мама й Сергiйко. I ослони з мiцними дубовими нiжками: якщо вже вони витримали, не поламалися, то невiдомий нам тесля й справдi змайстрував ïх не за страх, а за совiсть. I пiч — годувальниця та зiгрiвальниця, без якоï ми хтозна, що й робили б. I пощербленi миски та чашки, i понадкушуванi дерев'янi ложки, якими так ловко ïсти, а ще краще битись, коли мами немає поруч. I пузатий комод, потрiсканий i облуплений: вiн нагадував старезну людину, яка зажилася на свiтi. Часто, прокинувшись, я чув, як вiн тихенько постогнував. I зметений до самiсiнькоï ручки вiник, який не раз танцював по наших спинах: моïй i Сергiйковiй. I вiдра, полудженi джерельною лiсовою водою i од того аж свiтлi всерединi. I вичовганi нашими спинами стiни, i вiкна, i дверi — все це сьогоднi проводжає мене у далеку дорогу.
Менi чомусь пощипує в носi, i я, насупившись, кваплю маму:
— То ходiмо вже, чи що?
I ще раз запитую:
— Сумочку не забула?
В чорнiй клейончатiй сумцi — моє свiдоцтво про закiнчення семирiчки. Оцiнки не такi вже й поганi, хоч мама й твердить, що вони могли б бути кращими. Я теж iз нею згоден, що могли б, але то вже не моя провина, бо не я ж виставляв усi тi оцiнки!
— Коли б ти стараннiше вчився... — мовить мама.
Ге, стараннiше! Як iще стараннiше, коли зараз менi здається: всi сiм рокiв я тiльки те й робив, що гибiв над книжками та зошитами.
— ...ти був би таким же круглим вiдмiнником, як Оля Чровжова.
Так i знав! Мама нiяк не може второпати, що я хлопець, а не якась там зубрилка, що тiльки й знає: носа в книжку, пальцi у вуха.
— Зате має тiльки дуже добрi оцiнки, — заперечує мама, — i вже кого, кого, а ïï таки приймуть до восьмого класу. А от коли не приймуть тебе...
Тепер усе менi зрозумiло: мама просто боïться, що я залишусь поза середньою школою. I тодi — прощай вища освiта, яку вона мрiє дати синовi.
— Як не приймуть — що ти робитимеш?
— Пiду в ФЗУ. Ванько ж он пiшов!
Признатись, заздрив я Ваньковi. Йому вже видали форму: шинелю, картуз i ремiнь з пряжкою. Коли Ванько вийшов на вулицю, ми понiмiли. А вiн iще й нахвалявся:
— Ось одержу стипендiю — куритиму тiльки
Казбек.
Ваньковi судилася казкова доля: ходити у формi, курити
Казбекi водити поïзди. А менi, бач, знову до школи...
— Дурненький,— каже лагiдно мама.— Я ж хочу для тебе як краще...
Сергiйко озивається аж iз городу. Забився в кукурудзиння i там щось майструє. Вiн завжди як не струже, то щось збива, i мама каже, що Сергiйко буде iнженером. Я ж переконаний, що мiй молодший братунь виросте найупертiшим у свiтi ослиськом. Вiн i зараз як упреться на чомусь, то хоч ти його вбий. А що ж буде далi?..
— Ти хочеш провести Толю?
Сергiйко спершу дивиться на дощечку, яку щойно стругав, потiм на мене. Я добре розумiю брата, якому страх не хочеться кидати почату роботу. Але мама, яка нiколи не була хлопцем, вражено допитується:
— Ти не хочеш провести брата?
— Хочу, — знехотя вiдповiдає Сергiйко. Стромля дощечку за пасок i — що ж iз вами поробиш! — чалапа за нами.
Вулиця, якою ми простуємо, довга–предовга. Немов хтось узяв та й розламав навпiл наше село. Трiщина засипалась пiском, наповнилась пилюкою, поросла споришем i стала вулицею. Одним кiнцем вона вибiгає на луг, а другим упирається в лiс.
Мама йде у святковому платтi, в отому самому, з якого я колись поспорював гудзики i програв потiм Миколi. Плаття дуже ошатне, нi в кого немає такого, мама аж розквiтла в ньому. Привiтно вiтається з жiнками, охоче розповiдає, куди оце ми зiбралися.
— Гляди ж, щоб добре вчився! — напучують мене жiнки. — Та не злигайся там iз бандюгами...
Всi вони твердо переконанi, що в кожному мiстi, великому чи малому, бандитами аж кишить.
Аж ось i Соньчина мати. Думав, хоч сьогоднi без неï обiйшлося, та хiба од такоï втечеш?
— Ой зятько дорогий, на кого ж ти нас полишаєш?
Вдає, що журиться, а сама аж тремтить од смiху. Рада, мабуть, що я печу рака.
I чого вона в'язне до мене, з отим зятем? I так хлопцi проходу не дають. Як що, одразу:
— Зятько! Зятько!..
Нi, доведеться–таки оддухопелити Соньку. Дати ïй так, щоб i вона, i мати ïï вiдчепились од мене.
Вулиця, на моє щастя, скiнчилась. Позаду — село, попереду — лiс. Величезнi сосни пнуться одна з–перед одноï, аж навшпиньки стають, щоб попрощатись зi мною.
Мама зупиняється, каже Сергiйковi:
— Провiв брата — вертайсь додому.
Але Сергiйко, який досi плентався за нами, як на зарiз, тепер уже не хоче вертати додому.
— Ти ж утомишся!
— Не втомлюся.
Стоïть, наставив упертого лоба, як той бичисько. I я вже знаю: тепер хай мама хоч лає, хоч б'є, а вiн таки пiде за нами.
— Гаразд, — здається мама. Ïй, либонь, в такий день не хочеться псувати настрiй нi собi, нi нам. — Проведеш нас i одразу ж додому... Та гляди, щоб усе було гаразд. А я тобi привезу гостинця...
Сергiйко мовчки киває головою. Я вiдстаю трохи од мами i йду поруч з братом.
— Що то в тебе?
Брат засунув дощечку глибше в штани.
— Самопал, — тихо, щоб не почула мама, каже вiн. Бо наша мама — принциповий ворог будь–якоï зброï. Особливо коли вона потрапляє до наших рук.
— А де ж трубка?
— Ванько сказав, що дiстане. Отаку–о... Жменя сiрки влазитиме!
Я уявляю, як бабахкатиме той самопал, i мене проймає образа на Ванька, що не менi, а Сергiйковi пообiцяв трубку. Ну, зажди ж, попросиш щось у мене!..
— Сiрникiв тiльки мало, — журиться брат.
— Сiрникiв? Та я тобi привезу скiльки хочеш! У мене тепер будуть грошi.
— Де ж ти ïх вiзьмеш?
— А на харчi, що мама даватиме. По карбованцю в день... I тодi ще на поïзд. Проïхав раз зайцем — от тобi й сорок сiм копiйок у кишенi!
— Що ж ти там ïстимеш? — цiкавиться брат. — Цукерки? Вiн навiть уявити не може, щоб за звичайнiсiнький харч — борщ чи кашу — платити грошi.
— Я б купував тiльки цукерки, — замрiяно каже вiн. — Горошок i халву...
Халва була для нас найбiльшими ласощами. Раз у два чи три мiсяцi мама привозила iз райцентру величезну бiлу хлiбину i кiлограм халви. Халву дiлила на три частини: одну маленьку i двi бiльшi, бо мамi чомусь вона не дуже подобалась, хлiбину ж нарiзала великими щедрими шматками. I ми заходжувались бенкетувати: кусали, скiльки могли, запашний м'який хлiб i потрошку халви...
Врештi дiйшли до полустанка.
— Тепер уже можеш вертатись, — каже братовi мама. Але вiн того й чути не хоче: протьопати отакий шмат дороги i не побачити паровоза! До того ж тут усе таке незвичне, не те що в селi. Блискучi безконечнi рейки — аж гарячi од сонця. По них добре ходити, розставивши для рiвноваги руки. Задовго до того, як покажеться поïзд, вони починають ледь чутно гудiти. Ми не раз, бувало, лягали на колiï i намагались вiдгадати, який поïзд iде: пасажирський чи товарний. I були серед нас мастаки, якi нiколи не помилялись.
Я дивлюся на брата, що балансує на рейцi, i моє серце поволi пронизує смуток. Менi чомусь здається, що ми поïдемо не за тридцять кiлометрiв, а за тридев'ять земель. Що й оцей полустанок зi скромною дерев'яною будкою, яку помiчають лише робочi поïзди, а пасажирськi гордовито минають, i дорога до села, i саме село, i рiчка, i луг — все назавжди пiде з мого життя. Менi стає тривожно й незатишно, хоч я й не зiзнався б у цьому нiзащо.
Швидше б поïзд, — приречено думаю я, i, наче накликаний, праворуч, там, де колiя, зливаючись у нитку, губиться в лiсi, з'являється поïзд. Спершу видно клубок диму, вiн пiднiмається все вище й вище, тягнучи за собою невелику пузату мурашку. Та мураха, наближаючись, росте на очах, ось уже видно трубу, i колеса, i невеличкi, мов iграшковi, вагони. Все те мчить прямо на нас i з пахкотiнням, брязкотом, стукотом зупиняється поруч.
Ми бiжимо до найближчих дверей, бо поïзд стоïть усього хвилину, видираємось на високi схiдцi i ледь встигаємо залiзти в тамбур, як паровоз свистить, рiзко смикає вагони й мчить далi.
Тримаючись щосили за поручень, я дивлюсь на Сергiйка. Вiн стоïть бiля колiï i махає нам рукою. Чим далi ми вiд'ïжджаємо, тим меншає, дрiбнiшає Сергiйкова постать, i менi стає жаль брата.
— Ма, — кажу я тихенько, вмощуючись на лавцi, — чому ми не взяли Сергiйка?
Мама мовчить. Може, не почула, а може, й не знає, що вiдповiсти. Тодi я пiдсуваюсь до вузького вагонного вiкна i притуляюсь лобом до шибки.
Середня школа, в якiй я мав навчатися, стояла посеред залiзничного висiлка, забудованого чотириквартирними дерев'яними бараками, що всi як один були схожi на пенали для ручок та олiвцiв. Я йшов i дивувався: як люди, що мешкають в цих будинках, вiдрiзняють ïх один вiд одного. Всi пiд плескатими дахами, пофарбованими в червоний колiр, всi огородженi рiденькими штахетиками, в кожному дворi — невеличкi деревця, що ледь хирiли на неродючому пiщаному грунтi.
Пiсок був усюди: в дворах, на вулицях, у моïх черевиках. Iти по ньому було важко.
Добралися нарештi до школи. Вона теж стоïть на запiсоченому подвiр'ï, хоч дерев тут густiше i штахетний паркан набагато новiший. Саме ж примiщення школи схоже на палац: двоповерховий величезний будинок з такими великими вiкнами, що для стiн майже не лишається мiсця. Я дивлюсь на величезнi шибки i дивуюся, як вони досi вцiлiли. Хiба учнi цiєï школи не мають рогаток?
— Отут ти вчитимешся, — побожно каже мама. I одразу ж додає: — Якщо тебе ще приймуть.
Мама хвилюється. Витирає хустинкою долонi, пригладжує волосся. Мовби ïй, а не менi вступати до восьмого класу. Та ось доходить черга й до моєï особи:
— Застiбни верхнiй гудзик... Вiчно вiн у тебе не застебнутий! Боже, а волосся! Та не крути головою, дай хоч трохи причесати... А вуха! Вчора ж мила... Хiба можна йти до директора з отакими вушищами?
Менi здається, що директор мав би дивитися в мiй атестат, а не заглядати у вуха. Однак мама iншоï думки i ретельно тре моï вуха хустинкою.
— Гляди ж менi: сидiтимеш у директора — не човгай ногами, — востаннє напучує мене. — I руки тримай на колiнах. I не крути головою, а дивись на директора.
Я мовчки киваю.
Кабiнет у директора такий же величезний, як i вся школа. Ми з мамою вклякли бiля дверей, не смiючи ступити на килимову дорiжку.
Директор сидить за масивним столом, спиною до вiкна, обличчям до нас. Вiн, мабуть, невисокого зросту, бо над столом видно тiльки його плечi й голову. Я не можу вiдвести од неï зачудованого погляду. Скiльки живу, не бачив такоï блискучоï лисини. Вона була схожа на облуплену крашанку. Не зводячи заворожених очей з директоровоï голови, я опустився на стiлець i завмер, стуливши ноги й поклавши на колiна руки, як учила мама...
Виходимо з школи веселi й щасливi. Мама аж сяє — горда за мене, що став восьмикласником.
— Знаєш що, Толю? Давай–но пiдемо в кiно!
У кiно? Ух ти, в кiно!..
— Але спершу зайдемо в ïдальню, — гасить мою радiсть мама. — Ти ïсти хочеш?
Звичайно, хочу. Та ще у ïдальнi! Цiкаво ж подивитись, як i що там ïдять.
У ïдальнi людей, мов бджiл, а помiж ними, збираючи посуд, метушаться жiнки в сiрих халатах.
Ми повiльно просуваємось у черзi до каси. Я затискаю в руцi двi виделки, двi ложки i двi чайнi ложечки, що ïх дав нам при входi сердитий на вигляд дядько. Та ще й попередив, щоб, коли будемо виходити, обов'язково здали iншому, тому, що стоïть навпроти. Не здамо — не випустять з ïдальнi.
— Навiщо це? — дивується мама. — Хiба не можна на столi залишити?
— На те, дамочко, щоб не розкрадали. Один совiсть має — залишить, а iнший — в кишеню. Та ще й чужих пару прихопить...
Тепер я вже пильную, щоб хтось часом i нашi виделки–ложки не покрав. I вже позираю пiдозрiло на парубiйка, який напирає на мене. У засмальцьованiй робi, руки в мазутi, кепочка ледь тримається на кучмi волосся: отакi, мабуть, за ложками й полюють. Рiзко вiдхиляюся од нього i тут же дiстаю запотиличника.
— Що я тобi — котлета, що ти пiддiваєш виделкою?!
Я одскакую, а дядько, якого я ненароком штрикнув, голосно лається:
— Чортiв вилупок — пiввиделки застромив!
Навкруги, звiсно, регiт, а в мене у головi гуде од мiцного ляща. Та ще мама вичитує по дорозi до столу:
— З тобою й на люди потикатись не можна!
Я винувато мовчу. Хоч, якщо розiбратись, то не так уже я й завинив. Хiба краще було б, якби отой шмаровида поцупив виделки?
Мама не ризикнула узяти гуляш чи ростбiф, якi значилися в меню, — страви невiдомi та й до того ж дорогi. Натомiсть замовила двi порцiï котлет i двi склянки какао.
Котлети менi доводилось куштувати, какао ж не пив нiколи. Хоч бачив якось потолочену порожню коробку з–пiд нього, на якiй було написано:
Золотий ярлик. Пахла вона таємниче й хвилююче, i в моïй уявi виникали заморськi краï, каравани верблюдiв, пузатi кораблi, засмаглi пiрати. I ось цей казковий напiй стоïть передi мною, i я його питиму, тiльки доïм котлету.
— Не поспiшай, — каже мама, нiяково оглядаючись довкола. — Ти наче сто днiв не ïв.
Проковтнувши похапцем котлету, я беру свою склянку з пахучим напоєм...
Повертались додому аж надвечiр, бо таки побували в кiно. I хто б, ви думали, нам потрапив на очi, як тiльки ми вийшли з вагона? Сергiйко!
Мама як глянула — очам не повiрила:
— Ти як тут опинився? Мовчить — нi пари з вуст.
— Та ти хоч вдома був?
Про це б мама могла й не питати: Сергiйко був весь у мастилi, як сажотрус.
— Чого ж ти мовчиш? — уже починає сердитись мама. — Язик проковтнув?
Пiдiйшов колiйний обхiдник, мамин знайомий:
— То це ваш синок? А я його ганяв цiлий день, щоб не вештався на колiï. Попаде пiд поïзд — менi ж дiстанеться...
Мама дякує обхiдниковi, i ми всi втрьох вирушаємо додому. Сергiйко наминає величезний окраєць, що його мама вiдламала од хлiбини, i очi його аж горять.
Впоравшись з окрайцем, Сергiйко вiдстає од мами, пошепки запитує в мене:
— Що менi мама купила?
Аж тепер я зрозумiв, яким мотузочком був прив'язаний брат до залiзничноï колiï.
ДОМНА ДАНИЛIВНА, Я, ЦАП I ФЕДЬКО
Мама довго шукала для мене квартиру: щоб i недалеко од школи i не дуже дорого. В сiльськоï вчительки — яка зарплата? Два ж лобуряки на руках, спробуй ïх вдягти та взути, коли одяг–взуття так i горить, не те що на людських дiтях. А ще книжки–зошити та ïсти щодня.
Одного вечора мама сповiстила:
— Я, Толю, знайшла тобi квартиру з харчами. Ти Шульгу знаєш?
— Якого Шульгу?
— Федька. Що навчається у дев'ятому класi.
Ще б не знав! Там такий задавака. Як учився в сiльськiй школi, ще у сьомому класi, то в нього одного була справжнiсiнька портупея з великою мiдною пряжкою. На пряжцi тiй — зiрка. Начищена, аж горить!
Щоразу на свята Федько надiвав портупею i нiс червоного прапора.
— Я розмовляла з його матiр'ю, — провадила далi мама, — вони знайшли для нього квартиру, щоб жити i разом харчуватись. То Федькова мати пообiцяла домовитись i про тебе. Це ж так зручно: не доведеться марнувати часу в ïдальнi. Та й дешевше обiйдеться.
Мама радiє, а я не дуже. Плакали моï по карбованцю в день i намiри купити те й оте!
Але що вдiєш: якщо мама вирiшила, то не менi сперечатися з нею. До того ж я розумiю, як важко мамi викручуватись. Тож i ми знали цiну копiйцi i не канючили на ласощi, що роками лежали в нашiй крамницi, злипаючись од довгого невжитку або кам'янiючи, як отi пряники, що ïх дядько Никифор, крамар, пiд веселу руку давав розгризати таким же дядькам. Розгризеш — твоє щастя, а нi — клади трояка на пiвлiтру!
З нами крамар в цю комерцiю не вступав, про нас вiн казав:
— Цим тiльки дай! Цi й камiння потрощать!
— А потрощать, — охоче погоджувались нашi батьки. — I що воно за причина така: мале, а зуби, як обценьки. А виросте та вб'ється в лiта, то вже й зуби не тi.
Тож нiхто з нас i не подумав би просити в мами грошi на цукерки чи пряники. Грошi — знали ми твердо — заробляють для того, щоб витрачати ïх на прожиття, а не на якiсь там ласощi...
Гаразд, спробую заощадити хоч на залiзницi. На отих проïздах до мiста й назад.
I я потай од мами вирiшую задачку.
Отже, дорога в один кiнець — сорок сiм копiйок. На мiсяць — шiсть вихiдних. Шiсть разiв додому, шiсть iз дому. Якщо хоч половину проïхати
зайцем, то скiльки це буде?
— Два вiсiмдесят два! — каже Сергiйко i з повагою дивиться на мене: подумати тiльки — майже три карбованцi щомiсяця!
— Я теж скоро виросту, — додає вiн заздрiсно. — I пiду до восьмого класу...
Поселилися ми на квартирi у переддень нового навчального року. Будинок невеличкий: двi кiмнати i кухня, та ще коридорчик, де пiд ногами — ляда у погрiб, а над головою — ляда на горище. Не раз доводилось менi чи Федьковi, а то й обом разом вискакувати у вiкно, коли треба було йти до школи, а хазяйка, як на зло, саме полiзла в погрiб по капусту чи огiрки. Пiднiме важкенну ляду, пiдiпре нею дверi: хоч лобом бийся об них — не одчиниш!
Двiр теж невеличкий — повернутися нiде. До того ж весь забудований: тут i сарай, i курник, i хлiв. Так що для нас iз Федьком лишалася тiльки вузенька дорiжка та ще вужча лавочка. Це коли б нам забажалося подихати свiжим повiтрям.
У меншiй кiмнатi стояло лiжко й диван. Диван оббитий чорним дерматином, з високою спинкою i таким вузеньким люстерком, що коли дивитися в нього, то обличчя розрiзається навпiл: видно або лоба й пiвноса, або пiвноса й пiдборiддя.
Iще в того дивана було два валки, твердючi, мов iз каменю. I сталевi пружини, що мали властивiсть впинатися в тiло, мов шпаги.
Скiльки я повоював iз ними в довгi осiннi i ще довшi зимовi ночi! Скiльки попомучився! Не встигнеш приборкати одну, а вже iнша впинається в бiк. Iнодi, доведений до вiдчаю, я молотив кулаком по дивану, i вiн гудiв, як старий рояль. А Федько, який одразу ж захопив лiжко i розкошував на ньому, прокидаючись, лаявся, що я не даю йому спати.
— Пограй ще, пограй — по шиï заробиш!
Як я ïх у цей час ненавидiв: диван i Федька!
Диван дошкуляв менi своïми пружинами, а Федько щоночi хропiв, аж слухати моторошно!
— Федь!.. Федь!
— Га?
— Не хропи!
— А хiба я хропу?
Отак я й мучився з ночi в нiч тижнiв зо два. Мучився б i довше, коли б не вiрний друзяка Ванько.
Зустрiв його у вагонi, коли ïхав додому. На головi в нього була така заяложена кепочка, наче ïï три днi полоскали в мазутi.
— Обмiняв на нову, — признався Ванько, бо я все одно не повiрив би, що вiн встиг отак заносити свою.
Кепка менi сподобалась: Ванько був у нiй справжнiм робiтником. А коли вiн дiстав з кишенi пачку
Казбекута встромив цигарку до рота, я навiть слину ковтнув од заздрощiв.
— Закурюй! — сказав недбало.
Я потягнувсь по цигарку, хоч досi не курив, i мама казала, що це єдине, чого я ще не додумавсь робити. Нинi ж не мiг вiдмовитись: не дозволяла чоловiча гордiсть.
— Ну, як?
— Смачна, — вiдповiв я, давлячись димом.
Ми деякий час мовчки курили i здавались самi собi солiдними й дорослими чоловiками, яким не грiх i закурити пiсля роботи.
Погасивши цигарку, Ванько запитав:
— Ну, як життя?
— Та нiчого, — вiдповiв я йому. Потай, щоб не помiтив товариш, зiм'яв цигарку й кинув пiд ноги. — От тiльки Федько спати не дає: хропе як собака!
— А ти вiдучи.
— Як його одучиш?
— А запросто! Як тiльки захропе, ти йому й сипони махорки пiд нiс. Разiв зо два скуштує, то й iншим закаже.
— Правда?
— От побий мене грiм! — забожився Ванько. — Тiльки махру вибирай мiцну. Приходь завтра до мене, я тобi дам тiєï, що мiй дiд курить.
Дiставши у Ванька перетертоï на порох махорки, я ледь дiждався наступного дня, коли треба було повертатись до мiста. Пiсля вечерi одразу ж пiрнув у постiль, а Федько, як на зло, все не лягав.
Врештi вiн погасив свiтло i зарипiв лiжком.
Затаïвши подих, я чекаю, коли залунають знайомi рулади. Потiм обережно зводжусь i ще обережнiше сповзаю з дивана, боячись розбудити Федька.
Ось я вже стою над Федьком, який лежить горiлиць. Бачу його розтулений рот, двi нiздрi, нацiленi прямо в мене. Розгортаю кульок i щедро посипаю Федькового носа. Потiм одним стрибком кидаюсь на диван.
У кiмнатi на мить запада могильна тиша. Потiм наче щось вибухає: то починає чхати Федько. Чхав Федько до самiсiнького ранку.
Нашi господарi мешкали в прохiднiй, значно бiльшiй кiмнатi. Тут стояв круглий стiл, застелений плюшевою скатертиною, дубова шафа, пузатий буфет i таке широчезне лiжко, що на ньому, здається, мiг би помiститись увесь наш восьмий
Вклас. Лiжко було теж дерев'яне, на слонових ножищах, з високими рiзьбленими спинками. I на ньому горою лежали перини, подушки й подушечки, яким не було лiку.
Менi воно нагадувало нашу хазяйку Домну Данилiвну.
Вдома, в кiмнатi, особливо ранком, Домна Данилiвна ходила здебiльшого в самiй сорочцi, так ïй було жарко. Пiт зрошував ïï кругле обличчя, i вона раз по раз витиралася рушником, мов пiсля лазнi.
У першi днi я соромився, коли бачив хазяйку в такому вбраннi, i, потупивши очi, намагався швидше прошмигнути повз неï. Згодом звик i не звертав уваги.
Чоловiк Домни Данилiвни, Iван Iванович, був худий та миршавий i скидався на пiдлiтка поруч iз своєю могутньою половиною, яку називав Домною Данилiвною i звертався завжди на
ви.
Хазяïн наш був залiзничником. Домна Данилiвна вважалась домогосподаркою, хоч сусiдка, якось посварившись iз нею, обiзвала ïï вiдьмою та спекулянткою.
Щодо вiдьми — не знаю, що ж до спекулянтки, то тут сусiдка не дуже погрiшила супроти iстини. Домна Данилiвна частенько дiставала по магазинах рiзний крам, а потiм перепродувала з–пiд поли на базарi.
Але цього ïй було замало, i вона вишукувала все новi джерела збагачення. У дворi з'являлись то свинi, то кролi, то кури, то гуси, яких вона пiдгодовувала на продаж. Вся ота живнiсть вимагала неабиякоï уваги, i Домна Данилiвна частенько кликала на допомогу мене та Федька.
Ми сiкли буряки й гарбузи, чистили хлiв, рвали кролям траву. Бувало, тiльки прийдеш зi школи, тiльки розгорнеш пiдручник, а Домна Данилiвна уже тут як тут:
— Хлоп'ята, хто з вас поможе знести картоплю до погреба? Ану, хто спритнiший!
Я дивлюсь на Федька, Федько — на мене. Обом нам страх як не хочеться виявляти свою спритнiсть, але куди ж нам подiтись?
Вiсiм отакенних чувалiв чекають на нас бiля погреба. Навiть Федько не може пiдняти жодного з них, хоч як силкується, тож доводиться переносити картоплю вiдрами.
— Щоб вони ïй подохли! — лається тихенько Федько, маючи на увазi свиней.
Я ношу мовчки. Пиряю, аж чуб мокрий.
Може, хоч дасть добре повечеряти, — втiшаю себе. Кажу про те Федьковi.
— Як же, роззявляй рота! — вiдповiдає сердито Федько.
Наша хазяйка чомусь вва...
