На конi й пiд конем

страница №5

боки та розпухла губа, як пекла безсила образа.
Вiдтодi Грицько не минав жодноï нагоди зчепитися зi мною. Коли б я не проходив бiля його двору, вiн завжди вистрибував iз-за тину, налiтав на мене з кулаками.
Скiльки разiв котилися моï вiдра з водою в пилюку! Скiльки разiв розбороняли нас дядьки i тiтки! I скiльки разiв менi доводилося повертатись по воду!
I — диво дивне: я мiг би спокiйнiсiнько ходити iншою вулицею. Правда, було б це трохи далi, але я спекався б ненависного Грицька. Однак якась невiдома сила примушувала мене ходити повз двiр нiмого, наражаючись раз у раз на бiйку.
Край оцим сутичкам поклав мiй вiрний друзяка — Ванько: вiн разом зi мною почав ходити по воду, i в перший же день ми одлупцювали Грицька. Правда, i зараз сили нашi були майже рiвнi, але в нас було чотири кулаки, а в Грицька — тiльки два. До того ж Ванько не розводив особливих церемонiй: вибравши зручну хвилину, торохнув щосили вiдром по головi супротивника!
I хоч Ваньковi дiсталося потiм од батька за погнуте вiдро, поле бою лишилось за нами: подряпаний, побитий, Грицько ганебно втiк у двiр. Вже звiдти, з-за тину, кричав нам услiд, щоб ми начувалися, та ми навiть не оглянулись. Взявшись за руки, рушили вулицею, i жоднi воïни свiту не несли з такою гордiстю бойовi нагороди, як ми синцi та подряпини, здобутi у чеснiм бою з супротивником.
А хiба доводилося дорослим повертатись додому з розпанаханою до пупа сорочкою? Iти, як на страту, стуляючи отi двi розiдранi половинки докупи — в марнiй надiï, що вони якось самi по собi зростуться? Iти й гарячково думати, як пояснити мамi, наскiльки необхiдно, прямо-таки кров з носа треба було здертися на сосну з гладеньким стовбуром, де першi сучки так високо, що й кашкет упаде з голови, коли на них тiльки глянути? I то тiльки глянути! А я мав iздертись, забратися аж на верховiття. Цього вимагала моя хлоп'яча гiднiсть, бо коли б вiдмовився, товаришi моï сказали б, що я — боягуз, i менi тодi проходу не було б!
I я таки видряпався так, що надi мною було тiльки небо, а пiдо мною — гострi верховiття сосен, бо ця, на яку я залiз, була найвища.
Дув вiтер, сосна рiвномiрно погойдувалась, i я, вчепившись у тонкий стовбур, летiв у блакитний простiр, мов на велетенськiй гойдалцi, аж дух менi забивало i лячно лоскотало в грудях. А внизу — страшно було й глянути! — ввiткнутими в землю сiрниками стояли моï друзi з задертими догори головами.
А ти, мамо, замiсть того щоб пишатися оцим подвигом сина, починаєш суворо допитуватись, як це я примудрився розпанахати навпiл нову-новiсiньку сорочку!
— Ну, я полiз на сосну... — починаю жувати слова.
— На сосну!.. Чого ж тебе понесло на оту сосну та ще в новiй сорочцi?
Тут я вже зовсiм втрачаю мову. Вiдчуваю ж бо: що не скажу, мама все одно не зрозумiє, що нова сорочка i сосна мають мiж собою найтiснiший зв'язок. Що коли б я був у старiй, заношенiй льолi, то, можливо, i не подерся б на сосну.
Тодi мама, втративши надiю почути од мене хоч слово, дiстає голку й нитки та й тиче менi до рук:
— На сам i зшивай! Сам собi будеш латати, як на тобi все так i горить!
I я, нiчого не поробиш, беру голку, нитку та й сiдаю кравцювати.
Не знаю також, чому дорослих не чiпали собаки, не товкли барани, не хвицали конi. Чи вони, дорослi, знали якесь слово, що кожного разу, цiлi та неушкодженi, повертались додому?
Менi ж досить було появитися бiля найсмирнiшого цюцi, як той ставав як скажений. Гавкав, аж вив, пiднiмався на заднi лапи, напинаючи ланцюг, бризкав лютою пiною. I, не дай боже, — зривався! Гнав тодi мене вподовж вулицi, поки я або врятуюсь од нього, злетiвши на тин чи на дерево, або вiн таки ловив мене та й вихоплював ззаду отакенний шмат штанiв! I добре, як тiльки штанiв, а то, бувало, прихопить i шкiру.
Чому вони мене так ненавидiли? Не чiпав же ïх нiколи, хiба що кинеш там грудочкою, намагаючись поцiлити межи очi, особливо коли очi тi мiцно заплющенi, а ïх власник солодко дрiмає, пригрiвшись на сонечку. Або постукаєш палицею по паркану чи, просунувши в дiрку, шуряєш нею туди-сюди, поки з собаки й пiна пiде...
Все життя пам'ятатиму один прикрий випадок, чисто психологiчного, так би мовити, плану.
Галина Iванiвна була дуже молода i дуже красива. Така красива, що ми аж завмирали, коли вона заходила до класу.
I як же ми готували ïï уроки з украïнськоï мови та лiтератури! Як намагалися один з-поперед одного пiднести догори руки, щоб Галина Iванiвна помiтила нас та запитала! Яким дружнiм добридень щораз зустрiчали ïï, бо i в найпохмурiший день до класу разом iз нею наче входило сонце!
I як жалкували, що ми — не дорослi! Щоб отак, як Вiктор Михайлович, єдиний ще неодружений серед учителiв, запросити Галину Iванiвну до клубу в кiно або на виставу та й сидiти з нею поруч.
Одного разу Галина Iванiвна задала нам додому письмову роботу. Ми мали написати, як помагаємо своïм батькам. Твiр той треба було здати за два тижнi.
Я довго думав, що писати. Мамi я помагав, хоч iнодi й не так охоче, як мамi хотiлося б. Особливо влiтку, коли рiчка аж кричить — кличе до себе купатись, а тут поли осоружну кукурудзу чи пiдгортай картоплю! Однак я не ухилявся од працi, як не кривився. Бо хто ж його все те переробить, якщо я не помагатиму своïй мамi?
Але про це ж напишуть усi. Менi ж хотiлося написати щось особливе. Щось таке, про що нiхто в нашому класi написати не зможе.
А для цього треба зробити щось незвичайне. Чого я досi нiколи не робив.
Нагода здiйснити цей намiр випала навiть швидше, анiж я сподiвався: маму викликали на дводенну нараду до району, а ми iз Сергiйком лишалися на хазяйствi удвох.
Проводжали маму до залiзничноï станцiï: через лiс за три кiлометри. Дорiжка спершу бiгла помiж соснами, i тут iти по нiй було важко: гарячий пiсок так i пересипався пiд ногами. Потiм стежка гулькнула лiворуч, униз, попiд вiльхи, i нашi босi ноги заляпотiли по пругкому прохолодному чорнозему. Поруч, ховаючись у густих заростях папоротi, бiг прозорий струмок. Колись тут протiкала справжня рiчка. Вона починалася на тому самому мiсцi, де тепер залiзничний мiсток, що його чомусь у нас називають котлованом. Там били величезнi джерела, але коли прокладали залiзницю, то ïх загатили. Вкинули туди, кажуть, не одну сотню мiшкiв клоччя ще й привалили зверху величезними брилами, i тепер з-пiд камiння б'ють тiльки маленькi джерельця, даючи початок струмковi.
Вода там така ж смачна, як i в криницi, з якоï ми носимо воду, i Микола клявся-божився, що на власнi очi бачив, як зупинився пасажирський поïзд i пасажири, всi до одного, висипали з вагонiв та й побiгли iз насипу: пити воду.
— А вантажнi поïзди, — запевняв Микола, — так тi завжди зупиняються. Бо всi машинiсти знають, яка там смачна вода.
Тож ми йдемо понад струмком, i мама все наказує, звертаючись до мене:
— Ти ж, Толю, дивися! У печi стоïть борщ. Коли поïсте, то вiднеси в погрiб, щоб не закис... А кашу розiгрiєте та й будете ïсти з молоком...
— Та не забувай годувати порося! — вже з вiкна кричить менi мама.
Мама поïхала, i ми залишились удвох. Стояли посеред колiï i дивилися, як зникають удалинi цяцьковi вагончики: такi маленькi, як сiрниковi коробки. Аж не вiриться, що в них — люди. I наша мама.
Сергiйко часто зблимує свiтлими вiями: от-от розреветься, i тодi я смикаю його за руку, сердито кажу:
— Гаразд, пiшли! За витрiшки тут грошi не платять! По дорозi повчаю брата:
— Чув, що мама казала? Щоб ми не бешкетували, не билися, порались по хазяйству... Дивися ж менi!
Сергiйко тiльки сопе, поспiшаючи за мною. Хоч вiн уже в першому класi, та все нiяк не росте: такий же, як i два роки тому. Однак упертостi йому не позичати. Як що, так: Я сам! I одпихає мене кулаками.
За це ми найчастiше й заводимось. Бо я страх не люблю упертих людей!
Хоч — яка вiн людина? Так, першокласник, витиральник.
Витиральниками прозвали першокласникiв за те, що дуже вже зручно витирати руки об ïх стриженi голови! Як забруднив руки, так i шукаєш якогось шкета з першого класу.
Мама, коли я поб'юся з братом, все докоряє:
— Ти ж старший! Будь розумнiший — поступись!
А сама, бач, нiколи не поступиться!
Пам'ятаю, як брат почав ходити до школи,— леле, що тодi було! Боячись запiзнитися, вiн схоплювався, ще коли було темно, i, не ïвши, не пивши, бiг до замкненоï школи. Сiдав на ганку i, скулений, ждав, поки-то одчинять школу!
Одного разу його приволiкла сторожиха. Саме приволiкла, бо Сергiйко всю дорогу орав ногами i кричав так, наче його рiзали.
— Марiє Олексiïвно, заберiть-но дитину! Сидить пiд школою, як старченя, — ще простудиться!
I що мама з ним тiльки не робила! I вмовляла, i била — не помогло!
Отаке золото — мiй молодший брат!
Бач, iде, мовчить, удає, немов i не чує. Немов i не йому я все те кажу!
Перший день минув без особливих пригод. Ми пообiдали борщем, а кашу вирiшили з'ïсти увечерi. Замiсть неï я дiстав два шматки колотого цукру, твердого, як камiнь, i дуже солодкого, i ми влаштували бенкет: випили з отим цукром уприкуску по три кухлi води. Сергiйко, так той пив у приглядку, поклав цукор перед собою, дивився i пив. Со-олодке!
Пили б iще, та бiльше не лiзло. В Сергiйка аж очi почервонiли, i коли вiн устав, то вода булькала в ньому, як у закритiй посудинi.
Спати полягали пiзно: брат не хотiв роздягатися, та й мене все тягло до книжки. До того ж трохи лячно було гасити свiтло i лишатись у темрявi.
Другого дня, повернувшись iз школи, я вирiшив прибрати в хатi, щоб мама, зайшовши, побачила i змитий стiл, i чистий, акуратно розставлений посуд, i помиту пiдлогу. Сергiйко, правда, спершу огинався, але коли я йому пригрозив, що розповiм мамi i вона не дасть йому гостинця, — погодився.
Я прибирав — брат виносив смiття. Повертаючись до хати, з надiєю питав:
— Уже?
— Уже, уже! — сердито перекривляв я його. — Тобi б усе ганяти! На ось винеси брудну воду, бо я пiдлоги не домию. Та щоб одна нога була там, а друга — тут!
Сергiйко взяв вiдро, неохоче посунув надвiр. А я стояв посеред кiмнати, i кiмната аж сяяла, особливо там, де вже була змита пiдлога. Лишалося зовсiм небагато, якийсь клаптик, та ще в сiнях. Потiм я викручу ганчiрку, як завжди робить мама, та й постелю на порозi, щоб не наносити грязi до хати.
Але де ж це Сергiй? Чому його так довго немає? Чи не гайнув кудись гратися, кинувши вiдро? Ну, я ж йому! Сердитий, вибiгаю на ганок, кричу:
— Сергiйку!.. Сергiйку-у!..
Мовчить. Хоч голову даю на вiдруб, що вiн мене чує.
— Сергiю! — гукаю ще раз, уже й не надiючись, що вiн обiзветься.
От же вреднющий!
Знаходжу брата аж на городi. Ще здалеку бачу його схилену постать: стоïть на колiнах, щось робить, а поруч — вiдро.
Тихенько пiдходжу. Брат такий заклопотаний, що навiть не помiчає. Нагорнув греблю, вилив туди брудну воду, пустив на маленьке озерце листок iз калачика — човен. Нахилився i дмухає, ганяючи зелений човник вiд берега до берега.
— Ти що робиш? — питаю сердито у нього.
Брат зводить на мене втiшенi очi:
— Озеро...
Тут я вже не витримав! Раз-раз ногою по греблi — ось тобi озеро! Лясь-лясь по потилицi — ось тобi човен! Ще й доброго штурхана пiд бiк: знай, як воду виносити!
Брат iз ревом — на мене! Так i цiлиться вчепитись зубами в руку. В нього звичка така: кусатися. Раз як ухопив за пальця — мало не вiдгриз.
Я побiг од нього до хати, а брат лишився надворi.
Гаразд, обiйдусь i без нього. От хай тiльки мама приïде, я ïй розкажу, як вiн менi допомагав!
Набрав пiввiдра чистоï води, домиваю пiдлогу. Аж дверi — гурюк! — брат заскочив у хату! Лице перекошене, в руках — палюга. Я не встиг i на ноги схопитися, як вiн — повз мене, та до комода, та — торох по кофейниковi!
Менi аж в очах потемнiло, аж руки затiпались, коли я побачив, що вiн наробив!
Кофейник! Мiй улюблений кофейник! Порцелянова посудина, бiла, як лебiдь, розмальована розкiшними, немов щойно зiрваними трояндами! Скiльки годин просидiв я перед ним, змальовуючи отi троянди, скiльки втiхи мав я од нього! Коли ж перейшов iз четвертого класу до п'ятого, сяюча мама пiднесла його менi в подарунок.
— Назовсiм?!
— Назовсiм...
I ось лише черепки валяються на пiдлозi, i Сергiïще товче ïх палюгою на борошно...
До цього часу я чомусь думав, що комини викладаються з мiцнiшоï цегли. Або принаймнi цегла ота кладеться у два-три ряди, а не ставиться на ребро. Можливо, по iнших хатах так комини й складенi, тож вони i досi стоять цiлi-цiлiсiнькi.
Наш же розвалився, мов iграшковий, коли ми розлюченим клубком накотились на нього.
Пiсля того як гуркiт ущух, як чорна ядушна хмара попелу, сажi та паленоï глини трохи осiла, покриваючи пилом усi речi в хатi, ми, наляканi, приголомшенi нежданою бiдою, розчепили руки i подивилися один на одного. Стояли посеред цегли, перемазанi, як чорти, i коли б нас оце побачили Ванько або Сонька, вони реготали б до слiз.
Але менi було не до смiху.
Зовсiм не до смiху.
Бо про що ж я писатиму в тому самостiйному творi?
АТОС, ПОРТОС, АРАМIС, ПАРАШУТ, РАКЕТА Й ПОТЯГ
Нещодавно, перебираючи папери, я знайшов старе поблякле фото: молода ще жiнка сидить на ганку, освiтлена вечiрнiм, при заходi, сонцем. В пенсне з тоненькими шнурочками (такi тепер не носять), простоволоса, у стоптаних капцях. То — моя мама. А побiля неï, схiдцем нижче, примостився пiдлiток, у темнiй сорочцi, в штанях, iз яких вiн давно вже вирiс, i скуйовджена, непригладжена чуприна його стирчить на всi боки. Пiдлiток читає книжку, для нього, здається, не iснує нiчого на свiтi, крiм отих сторiнок, засiяних густими рядками лiтер. Зайде сонце, все темнiше ставатиме довкола, а вiн пожадливо ковтатиме рядок за рядком, пiдносячи книжку все ближче i ближче до очей, бо вже зливаються лiтери, розпливаються, втрачаючи чiткi своï обриси.
А коли зовсiм стемнiє, вiн з жалем одiрветься вiд читання i побреде, немов п'яний, до хати. I разом iз ним, товплячись у вузьких сiнешнiх дверях, чiпляючись шпагами й шпорами, пiдуть веселi, хоробрi, життєрадiснi мушкетери його величностi короля Людовiка Чотирнадцятого та й, посiдавши до столу, стукотiтимуть нетерпляче великими кухлями, кличучи корчмаря.
— Ось я тебе постукаю! Ти що: хочеш останню чашку розбити?
Атос, Портос, Арамiс i д'Артаньян перелякано ховаються пiд стiл, а я одсуваю поспiшно чашку, тим бiльше що не вина наллє туди мама — напою, гiдного справжнiх мужчин, — а кислого молока.
Швидко п'ю оте молоко, заïдаючи черствим куснем хлiба, так же швидко прочищаю мiсце — ближче до лампи, i знову — носом у книжку. Якiсь пiвгодини пiсля вечерi, поки мама порається бiля посуду, я маю законне право посидiти з книжкою. То вже потiм, як мама ляже, буду канючити в неï трошки, ще трошки, ще остiлечки, ось до цього рядочка, а зараз я боюся прогавити хоча б хвилину.
— Вiдчепись! — бурчу до брата, який лiзе до мене.
Але Сергiйковi нудно самому. Вiн бере виделку i кладе ïï на книжку — якраз туди, де я читаю.
Я нетерпляче скидаю виделку на пiдлогу.
Сергiйко лiзе пiд стiл, довго там нишпорить, потiм знову пiдсуває менi виделку.
— Вiдчепись, бо заïду! — сичу я сердито i жбурляю виделку додолу.
Брат, здається, дав менi спокiй. Знайшов виделку, чаклує з нею бiля лампи. Та не встиг я забутись за книжкою, як вiн ще раз суне менi перед очi оту прокляту виделку.
Тут я вже не витримую. Люто хапаю виделку, щоб пожбурити ïï в брата,— i виделка сама летить на пiдлогу, а я стрибаю по хатi, розмахуючи рукою: Сергiяка не даремно чаклував бiля лампи! Вiн розпiк крадькома ручку виделки та й поклав менi на сторiнку.
Брат переревiв, я пересичав, студячи опечене мiсце розтертою картоплиною, мама, подивившись на пальцi, сказала, що нiчого не буде — заживе до весiлля, i ми тихо-мирно вляглися спати. Але я ще довго не можу склепити повiк.
Перед очима юрмляться хоробрi мушкетери, дзвенять у поєдинках шпаги, бабахкають пiстолети, спливає прекрасне обличчя пiдступноï мiледi, — казковий, яскравий, такий неподiбний до нашого сiльського життя свiт. Я намацую пiд подушкою книжку — непоказну, зачитану, з обшарпаними палiтурками, — яка схожа на чарiвну скриньку: досить розгорнути ïï — i звiдти з мелодiйним дзвоном простягнеться добра, мудра рука письменника, поведе за собою. I я нетерпляче заплющую очi: хоч би швидше минула оця нiкому не потрiбна нiч та настав ранок!
Книжки брав у шкiльнiй бiблiотецi, а потiм менi пощастило: я натрапив на скарб.
У комiрчинi, в найтемнiшому та найдальшому од дверей кутку стояли один на одному два великi ящики, збитi з грубих дощок. Я довгий час не звертав на них уваги, а потiм зацiкавився i запитав про них маму.
— Це — речi вчителя, який виïхав од нас,— пояснила мама, ïй, мабуть, не сподобався вираз моïх очей, бо вона вiдразу ж додала: — Дивись менi: не смiй i торкнутись тих ящикiв! Чуєш?
— Та чую, — нехотя вiдповiв я i вiдiйшов, замислений, од мами.
Два отакеннi ящики! Цiкаво, що в них може бути? От би заглянути до них хоч краєчком ока!
I чого невiдомий той учитель не ïде по них? Коли б там був посуд чи одяг, вiн давно вже забрав би ïх до себе.
Що ж там може бути?
Якiсь цiкавi прилади? Мiднi трубки, наприклад, що за ними полюють усi хлопцi села: дiстають на самопали. Один кiнець заплескується, потiм просвердлюється дiрочка, потiм прикрiплюється дротом до дерев'яноï ручки — i зброя готова! Тепер черга за сiркою.
I довго не може здогадатися мама, куди дiваються сiрники. Не встигне купити десяток коробок, як уже й нема.
То, може, там мiднi трубки? Або вогнепальна зброя?
Хвастається ж Микола, що знайшов у себе пiд стрiхою наган iз набоями. Обiцяв показати, навiть вистрелити, та все зволiкає, випробовуючи наше терпiння.
Отi таємничi ящики менi як бiльмо на оцi.
Кiлька разiв, користуючись маминою вiдсутнiстю, залазив я в комiрчину, обмацував грубi, погано обструганi дошки.
Врештi не витримав. Вибравши годину, коли мама пiшла на батькiвськi збори, а Сергiйко погнав iз товаришами до лiсу, взяв сокиру, прокрався до комiрчини. Запалив свiчку, прилiпив на край дiжки.
Ящики стояли один на одному, загадковi i таємничi. Видно було, що з того часу, як ïх поставив отут учитель, нiхто до них не доторкався: дошки аж сивi од пилюки, а з одного боку бородою старезного дiдька звисає густе, обсипане пилом павутиння.
Обережно просуваю лезо сокири в щiлину, починаю пiдважувати верхню дошку, мiцно прибиту гвiздками. Дошка вищить так, наче я видираю ïй зуби, i я, шарпонувши раз-другий, завмираю та прислухаюся, чи нiхто не почув отой скрип.
Нарештi помiж дошкою та стiнкою ящика утворилась щiлина, достатня для того, щоб просунути руку. Вiдклавши сокиру, обережно просуваю долоню i намацую твердi палiтурки книжок.
Перше почуття, яке мене охопило, — це прикре розчарування. Я чомусь вирiшив, що то пiдручники, i менi здалося, що учитель навмисне набив ними ящики, аби поглумитися з мене.
Уже й сам не знаю, для чого дiстав верхню книжку. Вийняв, пiднiс до свiчки i — завмер. Джек Лондон! Оповiдання й повiстi!..
Я часто мрiяв про скарби. Важкi золотi дукати i драхми. Перснi iз смарагдами i дiамантами, кубки i чашi, всiянi коштовним камiнням. Шаблi, пiстолi й мушкети, оздобленi золотом. Але тiльки зараз я зрозумiв, що може вiдчути шукач скарбiв, коли наткнеться лопатою на залiзну посудину. Коли вивалить iз ями казан, зiб'є нетерпляче кришку i побачить коштовностi!..
Менi зараз здалося, що свiчка спалахнула ясно i весело, осяяла найтемнiшi закутки. Тремтячими пальцями перегортав пожовклi, читанi-перечитанi сторiнки, — неждане, казкове багатство, що звалилось на мене.
Увесь верхнiй ящик був набитий книжками. Обережно, одну по однiй, дiставав я ïх протягом лiта й осенi, i чим менше лишалося непрочитаних книжок, тим важче було до них добиратися.
Я так i не встиг довiдатись, що ж запаковано до нижнього ящика: в груднi приïхав отой учитель та й забрав обидва ящики iз собою.
Коли я повернувся з школи та довiдався про це од мами, то вiдразу ж побiг у комiрчину: нiяк не мiг повiрити, що ось зайду i не побачу мовчазних своïх друзiв, якi терпляче чекають на мене.
Але там було порожньо. Тiльки звисало iз стiн порване павутиння та гостро пахло зачерствiлою пусткою: цiлий свiт поïхав од мене, запакований в отi грубi ящики, i я стояв, жорстоко пограбований, без шеляга в кишенi.
Печально зiтхнув i вийшов, зачинивши щiльнiше за собою дверi...
Щоб бiльше нiколи сюди не вертатися...
Хоч i гнiвався дуже на отого вчителя, який не мiг почекати хоча б до весни, однак не мiг не вiдчувати i певноï вдячностi до нього. Адже якби не вiн, не отi його ящики, я хтозна-коли змiг би читати такi цiкавi книжки.
Що приносили менi стiльки втiхи.
Що породжували в моïй розпаленiй уявi звабливi мрiï.
В тi далекi часи не було ще супутникiв i польотiв у космос: людина пiднялася трохи вище хмар на звичайнiсiньких поршневих лiтаках, тож ми i мрiяти не могли про космiчнi мандрiвки, хоч з ракетною технiкою уже зав'язували практичнi стосунки.
Разом зi мною вчився якщо не майбутнiй Цiолковський, то принаймнi Головний конструктор потужних ракет, за допомогою яких людина одiрвалася од Землi та й полинула в космос. I якщо його iм'я не стало уславленим у нашi днi, то в цьому винна вiйна: Гриць Побiгай дев'ятнадцятилiтнiм юнаком загинув на фронтi.
У той час єдиною вiдзнакою, яка засвiдчувала, що Гриць має справу з пiротехнiкою, була густо всiяна порохом права щока. То Гриць випробовував нове пальне для ракети, i воно загорiлося ранiше, анiж вiн встиг вiдскочити. Постраждав разом iз Грицевою щокою i курник, в якому потай од батькiв провадились дослiди, — дощенту згорiв, але то вже дрiбницi, що про них не варт i згадувати!
Мати тулила до обпаленоï синовоï щоки мокру ганчiрку, тато знiмав паска: не для того, звичайно, щоб гладити ним синка по голiвцi! Але що людина не витримає, на що вона не пiде заради науки!
Тож Гриць, ще не встигло як слiд охолонути мiсце, настьобане батьком, взявся робити нову ракету. Щоб вона була отака-о, щоб пiднялася аж отуди-о, а впала щоб аж отам-о!
До створення ракети вiн залучив мене, Ванька i Миколу.
Майже мiсяць ми так i ходили, нерозлучнi, злютованi спiльною справою. Уриваючи кожну вiльну хвилину, пробиралися в лiс, у густий молоденький сосняк, посеред якого була влаштована таємна майстерня. Там ми рiзали, пиляли, стругали, збивали, склеювали — з наших рук не сходили синяки та подряпини.
I ось ракета готова. Довжелезна, iз соснини, з загостреним попереду корпусом, з короткими крилами i трубчастим хвостом. Вона нагадує нам велику стрiлу, нацiлену в небо. Гриць розвертає рейки так, щоб ракета летiла в глиб лiсу, але я заперечую:
— Там як упаде — довiку не найдеш! Давай на село!
— А як кому на голову? — запитує обережний Ванько.
— А ти не на наше — на сусiднє давай!
Гриць слухняно нацiлює рейки на сусiднє село: туди хай летить, чужих голiв нам не жаль.
В ракетi — чотири склянки пороху й сiрки, перемiшаних, щоб не так швидко горiло. З вузенького сопла звисає змочений гасом гнiт. Вiн тягнеться через увесь стартовий майданчик, щоб ми, пiдпаливши, встигли одбiгти та поховатись за тим он горбом.
— Ну, давай! — нетерпляче квапить Микола.
Та Гриць, як i всякий справжнiй конструктор, не поспiшає: причiпливо оглядає ракету, смикає навiть за крила, перевiряючи, наскiльки вони мiцно приклеєнi.
— Та годi тобi! — не витримую врештi i я, а Ванько додає:
— Полетить... Як не розвалиться, то полетить.
Гриць нарештi дiстає сiрники, кричить: Старт! i запалює кiнець гноту. Ми щодуху мчимо до сховища.
Попадали. Притулились до землi. Завмерли.
Глухими молотами гупали нашi серця, вiдлiчуючи повiльнi секунди. I коли нам почало здаватися, що гнiт давно вже погас, що ракета так i не полетить, — розколовши тишу, пролунав оглушливий вибух, i вище сосон злетiли уламки ракети...
Розчарованi, пригнiченi невдачею, ми пiдiйшли до стартового майданчика. Микола покопирсав босою ногою уламок рейки, подивився презирливо на приголомшеного Гриця:
— Конструктор!.. Ех, ти!..
А ще я мрiяв стати парашутистом.
У той час вся наша краïна захоплювалася парашутним спортом. У кожнiй майже газетi друкувалися фото парашутистiв-рекордсменiв. Ковтаючи заздрiсну слину, ми розглядали вольовi мужнi обличчя, стрункi постатi в комбiнезонах з парашутами на грудях i на спинах. Кожен iз нас, не вагаючись, не задумуючись, стрибнув би з лiтака. Адже це так просто: потягнув за кiльце — i чекай, поки над твоєю головою снiжно-бiлою квiткою розпуститься шовк!
Я не раз стрибав у мрiях. Стояв на крилi, i вiтер бив менi в груди, i пiлот махав рукою, що пора вже покидати лiтак. Але я вирiшив побити всi свiтовi рекорди i вперто показував йому пальцем у небо:
— Вище! Ще вище!.. Iще!..
У пiлота аж зеленiє од страху обличчя, бо так високо вiн ще нiколи не залiтав, i тодi я, махнувши йому на прощання рукою, кидаюся головою униз.
Каменем падаю до землi, не розкриваючи парашута. Кiлометр. Другий... Десятий... Двадцятий... Тридцятий...
А на землi застигли люди. Не вiдриває очей Павло Степанович, завмер Вiктор Михайлович, верещать од страху дiвчата, стискає руки поблiдла Оля. А я падаю, падаю, падаю, i лише тодi, коли до землi — рукою подати, розкриваю парашут...
Опускаюся посеред шкiльного подвiр'я. Вiдстiбую лямки i, нi на кого не дивлячись, прямую до Наркома Оборони, який спецiально примчав iз Москви, щоб прийняти мiй рапорт.
— Товаришу Нарком, парашутист Толя стрибнув iз висоти п'ятдесят кiлометрiв!
Нарком обiймає мене i дарує малокалiберку... Або ще краще: справжню гвинтiвку, шаблюку й маузер. З вiдповiдними написами на кожному з подарункiв, щоб не одiбрав голова сiльради, коли я з гвинтiвкою через плече, з шаблюкою та маузером при боцi походжатиму поважно селом.
Мрiï, мрiï! Якi вони далекi од реальноï дiйсностi! Бо не благородний шовк — звичайнiсiньке полотняне простирадло, тихцем поцуплене з комода, пiшло на виготовлення парашута. Простирадло з акуратно прорiзаною дiркою посерединi, прихоплене по кiнцях вiрьовкою, що на нiй мама розвiшує сушити бiлизну, а тепер маю повиснути я.
I не крило лiтака пiдi мною — дах звичайнiсiнького сарая. Натовп людей замiняє Сергiйко, а Наркома Оборони — босонога Сонька.
— Стрибай! — гукає нетерпляче Сонька. — Довго ми тут стирчатимем?
— Зачекай, — вiдповiдаю ïй згори. — Хай трохи стихне вiтер.
Вiтер — просто зачiпка. Нiяк не можу одiрватись вiд даху. Коли б це було крило лiтака, я давно б уже шугонув униз головою, адже там не видно нiчого. А тут я бачу i цеглу, розкидану по землi, i пеньок — трохи праворуч, i смiтник — трохи лiворуч. Ану ж приземлюся на отой пеньок або стукнуся об оту он цеглину!
— То я пiшла! — кричить менi Сонька. — Як надумаєшся — пришлеш Сергiйка!
— Зараз стрибаю!
Вдихнувши якомога бiльше повiтря, мiцно заплющую очi та й вiдштовхуюсь од даху.
Чи то заплутались стропи, чи забракувало висоти, тiльки парашут не розкрився, i я штопором урiзався в смiтник!
Не сигналили тривожно санiтарнi машини, не бiгли до мене санiтари з носилками: я сам вигрiбся наверх, весь у помиях, як манiя, а Сонька реготала, аж качалась по двору.
Парашут ми потiм спалили. Не класти ж назад у комод простирадло з отакою дiромахою посерединi! I мама довго грiшила на сусiдку, недорахувавшись одного простирадла.
Та ще Сергiй, коли ми з ним сварилися, час од часу погрожував:
— А я мамi скажу... Ага!
Хоч вiн же сам бiгав по сiрники, щоб розпалити вогонь, що на ньому згорiв парашут...
А одного разу заманулося нам зупинити поïзд.
Якось Микола прийшов до школи, шкутильгаючи на перев'язану ногу.
— Де забив?
— У лiсi. За мною паровозна бригада ганялася, то я на пеньок налетiв!
— Чого ж вона за тобою ганялася? — А я поïзд зупинив!
— Бре?
— От тобi й бре! — аж образивсь Микола. I як ми до нього не приставали, нiяк не хотiв розповiсти, яким робом зупинив отой поïзд.
Врештi розповiв-таки.
— Стою ото я бiля котлована, аж iде товарняк. Чах-чах! — на пiдйом, важкий, вагонiв на сорок... Я взяв каменюку та — трах! — по вагону! А тодi по другому — трах! Тут вiн i зупинився. Я — навдьори, а вони всi за мною. Кондуктор попереду, за ним — машинiст, а позаду вже кочегар... Якби спiймали — на шмаття роздерли б!
— Ну-у-у?
— От тобi й ну! А ти як собi думаєш: це ж не пiдвода — поïзд!
— I довго вони за тобою ганялися? Микола прискалив око, подивився на сонце:
— Та так що з годину... Вже як другий поïзд пiдiйшов i почав тутукати, вони облишили мене та й повернулися.
Цiлий день Микола ходив героєм, пригадуючи все новi й новi деталi неймовiрноï iсторiï. I ми з Ваньком, аж позеленiлi од заздрощiв, домовились i собi зупинити поïзд. Тiльки вже не вантажний, а пасажирський, щоб ганялася за нами не лише бригада, а всi до одного пасажири. Так чоловiк iз чотириста!
Вiдразу ж пiсля урокiв подалися до залiзницi. Вже бiля котлована Ванько вийняв iз кишенi ганчiрочку, розгорнув, простягнув менi жменю товченоï крейди:
— Маж морду!
— Навiщо?
— Щоб не впiзнали.
Нашмарували крейдою обличчя, ще й розвернули кашкети: козирками назад, щоб зручнiше драпати лiсом. Взяли по добрiй каменюцi, стоïмо, чекаємо.
— А мо' не буде?
— Буде... Вiн завжди о цiй порi приïжджає... О, чуєш, уже пихкотить!
Я прислухався. I справдi, за поворотом лунало глухе чахкання. Ось воно ближче... ближче... з-за повороту виткнувся паротяг, пихкаючи димом, помчав прямо на нас, тягнучи за собою зеленi вагони. Менi вже видно машинiста, що виткнувся з будки, — дивиться вздовж залiзницi. Ось вiн побачив нашi обличчя, розреготався, i так, смiючись, промчав мимо, а потiм замигтiли вiкнами пасажирськi вагони.
— Кидай! — закричав вiдчайдушно Ванько.
Я розмахнувся, пожбурив каменюку, щодуху метнувся до лiсу. Ванько летiв попереду, тiльки лопотiла сорочка та миготiли чорнi п'яти. Гiлки боляче стьобали по обличчю, по грудях, кущi аж трiщали, та ми зупинилися не ранiше, нiж одбiгли добрi пiвкiлометра.
Стали, нашорошили вуха. Нiхто нiби не женеться. Не трiщать гiлки, не лунає сердита лайка. Тiльки чахкає, вiддаляючись, поïзд.
Невже не зупинився?
Почекавши ще трохи, обережно пiшли назад.
— Ти ж iз кущiв одразу не витикайся! — повчав по дорозi Ванько.— Може, вони когось висадили та й од'ïхали подалi, щоб ми подумали, що ïх уже нема... А тодi — цап-царап! — та й у тюрягу!
До узлiсся, зважаючи на таку можливiсть, пiдповзали рачки.
Пiдповзли, довго придивлялися та прислухались.
Мовби нiкого. Аж тодi обережно, готовi щомитi дременути назад, вийшли до залiзницi.
Колiя була порожня. Ми, розчарованi, стояли на нiй, не розумiючи, чому ж не зупинився пасажирський поïзд. Адже цiлились ми на совiсть, та й машинiст же нас бачив...
Ще раз виходили ми до колiï — пробували зупинити отой пасажирський, i тiльки даремно пробiглись лiсом.
Тодi наш однокласник Петро, у якого батько працював на залiзницi, сказав:
— Тю, дурнi, хiба ж так зупиняють? Так ви довiку його не зупините!
— А Микола ж зупинив!
— Бреше Микола, от що! Хiба ви його не знаєте? Вiн посмiявся з вас. Щоб зупинити поïзд, треба з червоноï хустки зробити прапор, стати посеред колiï та й махати, поки паровоз тобi у пузо впреться.
— Еге, впреться... А як розчавить? — засумнiвався Ванько.
— Ще можна салом... Натерти салом колiï — паровоз забуксує i стане.
Нам припав до смаку другий спосiб, а не перший. Бо моя мама не носила червоноï хустки, у Ванька ж не було й матерi. Можна позичити хустину в Соньки, але ми боялися, що вона розплеще. Баба ж, а не чоловiк!
Крiм того — справдi було трохи лячно! Добре, як машинiст не зазiвається — вчасно зупиниться. Ану ж не встигне загальмувати!
Нi, салом таки безпечнiше. Безпечнiше i, мабуть, надiйнiше.
У Ванька не було вдома сала: давно поïли. Хрюкав тiльки у хлiвi пiдсвинок, так його Ванькiв тато збирався рiзати аж на рiздво. У нас же вдома лежало старе сало: мама заправляла ним борщ.
— Нiчого, згодиться й старе! — розвiяв нашi сумнiви Петро.
Я забрав усе сало, бо його було не так уже й багато. До того ж нi я, нi Сергiйко не любили, коли мама заправляла борщ салом, нам бiльше подобався борщ iз олiєю.
Не жалiючи сил, натирали ми рейки. Навiть шпали помазали шкуратками.
I знову нас ждало гiрке розчарування: поïзд i не думав буксувати на рейках. Промчав мимо нас, хоч би тобi що!
— А скiльки ви змазали? — поцiкавивсь Петро, коли ми другого дня стали йому докоряти.
— По цiлiсiнькiй рейцi!
— Ге, по рейцi! По рейцi мало... Поïзд проскочить i не оглянеться!
— По скiльки ж треба?
— По кiлометру, якщо не бiльше!
— По кiло-ометру? Що ж ти, свиня така, зразу не сказав? Я б же оте старе сало i не переводив даремно!
— Нiчого, ти не журися, — втiшив мене потiм Ванько. — Може, твоя мати ще на тебе й не подумає... От зачекай, тато заколють на рiздво кабана, тодi й два кiлометри змажемо!
Так i не вдалося нам зупинити поïзда. I не тому, що на кабановi, якого заколов Ванькiв тато, бракувало сала. Просто iншi клопоти обсiли нашi неспокiйнi голови, бажання зупинити поïзд потроху вiддалилось, зникло на безкiнечних рейках часу.
ТРIШКИ ПРО АЛГЕБРУ, ТОВАРIЩЕЙ ТА ГАЛИНУ IВАНIВНУ
З усiх учителiв ми найбiльше боялися Павла Степановича, завпеда, що викладав у нашому класi алгебру.
Високий, ставний, вiн мовчки проходив шкiльним подвiр'ям, строго поблискуючи скельцями окулярiв, i, коли це траплялося пiд час перерви, гамiр одразу вщухав, i навiть найбiльшi забiяки ставали тихi та смирнi, як тi овечки.
А коли, бувало, якийсь школяр розлетиться — наскочить на Павла Степановича, учитель не лаяв, не кричав на нього. Вiн тiльки серйозно дивився на порушника спокою i коротко запитував:
— Ну?
I цього було досить, щоб учень вiдразу втратив увесь свiй запал.
Найбiльшою карою у нас вважалося, коли викликали до Павла Степановича на розмову.
Я теж кiлька разiв стояв у кабiнетi завуча: маленькiй кiмнатцi з столом, двома стiльцями та книжковою шафою. I прямо скажу, вiдчував там себе препогано.
Павло Степанович мав звичку довго не помiчати викликаного учня. I чим бiльшою була шкода, тим довше тривала мовчанка.
Стоïш, було, коло дверей, переступаючи з ноги на ногу в смертельнiй нудьзi, а Павло Степанович, нахиливши велику посивiлу голову, щось пише та й пише, i тiльки чутно, як рiвномiрно скрипить перо, виводячи чiткi строгi лiтери. Врештi зведе голову, гляне на тебе так, наче не вiн тебе викликав, а ти сам напросився до нього, коротко кине:
— Ну?
I ти, переминаючись, склiпуючи, шморгаючи, ковтаючи закiнчення слiв, починаєш белькотати про Вальку, яка пробiгала мимо тебе, i про свою ногу, яка вiзьми та й простягнися ïй на дорозi?
— Ну, далi?
Що ж далi. Далi вiдомо: Валька гепнулась на пiдлогу, а ти он стоïш...
— Все? — запитує Павло Степанович, i глузливi вогники починають спалахувати в його очах.
Ти ще бiльше похнюплюєшся, усiм своïм єством показуючи, що бiльше нiчого не маєш сказати.
— Герой! Ну, герой! Бiгла дiвчина, а вiн ïй — пiднiжку! Я нiколи не думав, що ти отакий боягуз. Бо тiльки боягузи знущаються iз слабших, iз тих, хто не може дати ïм здачi.
Все стискається в тобi в якийсь слизький, бридкий клубочок. Стоïш i не знаєш, куди й дiтись од сорому. Павло ж Степанович, ще трохи подивившись на тебе, так же тихо скаже:
— Можеш iти!
I ти виходиш од нього, ледь переставляючи ноги. Особливо оту, що через неï перечепилася Валька. I треба ж було ïй пробiгти саме повз тебе! Нiби iнших хлопцiв не було на той час у коридорi.
Нiколи не кричав на нас Павло Степанович, а боялися ми його бiльше за всiх учителiв.
Тож цiлком природним був мiй вiдчай, коли Павло Степанович став викладати в нас алгебру i я нiяк не мiг ïï зрозумiти.
Я-то ïï розумiв, але не так, як iншi. Ну, нiяк не мiг уявити, як це можна додавати, вiднiмати, множити й дiлити не цифри, а лiтери! I коли я списував iз дошки, що A+B=C, все моє єство бунтувало, кричало, i менi хотiлося задушити кожну оту лiтеру, як найлютiшого ворога!
На другий день у мене в єдиного не було виконане домашнє завдання. Я мiг би просто-напросто списати у Ванька, але отой бунтарський протест був сильнiший вiд страху одержати незадовiльну оцiнку.
Павло Степанович мовчки вислухав моï плутанi пояснення, так же мовчки пiшов од моєï парти до столу. На загальний подив, вiн не розкрив класний журнал, не вивiв проти мого прiзвища незадовiльну оцiнку. Про щось хвилинку подумав, потiм, наче нiчого й не трапилося, став пояснювати наступнi правила.
Тiльки пiсля дзвiнка наказав:
— Пiсля урокiв зайдеш до мене.
— Попаде ж тобi на горiхи! — журився разом зi мною Ванько. — Вiн тебе до смертi занукає.
Коли скiнчились уроки, я несмiливо постукав у дверi завуча.
— Увiйдiть!
Павло Степанович, на мiй великий подив, цього разу i хвилини не тримав мене бiля дверей.
— А, це ти! Ну, проходь!
I коли я пiдiйшов до столу, показав на стiлець:
— Ну, сiдай!
Я сiв — на самiсiнький краєчок. Дивився на облiзлi, аж бiлi, носки своïх черевикiв, а всерединi у мене все стискалося в сiренький клубочок.
Павло Степанович пройшовся сюди-туди по своєму тiсному кабiнетi, зупинився бiля мене, поклав на моє плече руку:
— Так не виходить нiчого з алгеброю?
Я наважився звести голову, подивитися в обличчя вчителя: очi його смiялися. Спалахували за скельцями веселими вогниками, i не було в них звичноï строгостi.
Павло Степанович пiдсунув iнший стiлець, сiв поруч.
— А знаєш, я колись точнiсiнько так не мiг сприйняти, щоб лiтерами можна було оперувати, як цифрами... А потiм алгебра стала найулюбленiшим моïм предметом. Ну, давай помiзкуємо удвох.
За годину я вийшов од Павла Степановича... Та де вийшов — вилетiв! Ушкварив таким галопом, що мало не збив iз нiг Ванька, який терпляче чекав на мене.
— Ну, що? Що вiн там тобi сказав?
Я ухопив його кепку за козирок, насунув ïï йому аж на очi, закричав щосили на вухо:
— А плюс Б дорiвнює С!
З того дня Павло Степанович не здавався менi таким суворим, як ранiше. Хоч поважав я його вiд того не менше.
А от нашого класного керiвника Вiктора Михайловича ми зовсiм не боялися, зате дуже любили. Прямо-таки жити без нього не могли! Вiн-то без нас ще мiг би прожити, а ми без нього — нiяк!
Я вже говорив, що Вiктор Михайлович був дуже молодий. I, незважаючи на оту свою молодiсть, вiн зовсiм не ганявся за напускною солiднiстю, як це робила бiльшiсть молодих учителiв. Вiн був нам скорiше старшим товаришем, анiж строгим керiвником, i тому в нас майже не було од нього таємниць.
Пам'ятаю, як взимку, на великiй перервi, наш п'ятий Б воював iз шостим А. Нас було менше, i шестикласники, незважаючи на нашi вiдчайдушнi зусилля, зламали наш опiр та й погнали з поля бою.
— Ур-р-а!
Ми ганебно втiкали, а нам у спини, в потилицi гупали снiжки ворожих воякiв.
Тодi Вiктор Михайлович, який стояв саме на ганку, не витримав. Скинув пальто, метнувся нам навперейми.
— Ану, хлопцi, за мною!
Схопив грудку снiгу i перший побiг назустрiч ворожому вiйську.
Тепер уже наше ура лунало над полем бою. Кричали ми так грiзно, бiгли за нашим учителем так дружно, що шестикласники пiсля короткоï, але лютоï сутички кинулись навтiкача.
— Стiйте, хлопцi, лежачих не б'ють! — пiдняв Вiктор Михайлович руку, коли ми, загнавши ворогiв у примiщення, поривалися добити ïх у коридорi.
Розчервонiлi, гордi, поверталися ми з великоï перерви.
I як же ми пишалися нашим керiвником! З яким захопленням дивились на нього! Такого ж червоного, як i його учнi, з нiг до голови залiпленого снiгом. Бо шестикласники, одбиваючись, у першу чергу намагалися поцiлити в нашого командира.
От який наш Вiктор Михайлович!
Дуже подобалось нам i те, що вiн нiколи не звертався до нас iз ненависним, остогидлим нам словом дiти. Воно, оте слово, принижувало нашу гiднiсть. Бо як полоти чи копати город, носити воду, рубати дрова, пасти худобу, прибирати в хатi, так ми вже не дiти, ми вже дорослi, нас уже й женити пора й вiддавати скоро замiж. А як у класi, за партою, так — дiти!
Особливо допiкала нам отими дiтьми учителька росiйськоï мови та лiтератури Варвара Iванiвна. Здравствуйте, дети, тише, дети, дети, будьте внимательны, кто скажет мне, дети, когда родился Пушкин... Дети, дети, дети,— так i сипалося з ïï вуст. I одного разу ми змовились мовчати, коли вона буде називати нас дiтьми.
— Здравствуйте, дети!
Ми стоïмо i нi пари з вуст.
Варвара Iванiвна, що звично розiгналась до столу, зупинилася, вражена. ïй, мабуть, здалося, що вона просто не почула нашоï вiдповiдi.
— Дети, здравствуйте!
Ми й далi затято мовчимо.
По обличчю вчительки поповзли червонi плями.
— В чём дело, дети? Почему вы молчите?.. Ваня Петренко, отвечай мне, в чём дело!
Вона завжди зверталась до Ванька, коли траплялася якась подiя в класi. Чомусь була переконана, що мiй товариш причетний до всiх витiвок.
А все — Ванькова чесна натура. Нiколи не може змовчати, завжди так i вискочить iз своïм дурним язиком.
Якось ми писали диктант. З росiйськоï мови.
— Полы сыры, — диктувала нам учителька. — Написали, дети?
Банько, червоний як рак, пiдняв руку.
— В чём дело, Петренко?
— Варваро Iванiвно, я цього не буду писати!
— Почему?
— Бо воно соромiтне...
Так i зiрвався диктант через Ванькову заяву. Ми давилися смiхом, хихотiли, пiдштовхували один одного лiктями, показуючи отi злощаснi два слова, що на них звернув свою цнотливу увагу Ванько, i наробили стiльки помилок, що у Варвари Iванiвни аж волосся сторч стало!
Вiдтодi Варвара Iванiвна завжди з певною пiдозрою ставилась до Ванька: чи не викине вiн чергового коника!
Тож не дивно, що зараз учителька в першу чергу звернулась до Ванька:
— Отвечай же, Петренко!
Ванько зiтхнув, звiв на вчительку чеснi очi:
— Варваро Iванiвно, ми вже не дєтi!
— Кто же вы? — вражено запитала Варвара Iванiвна.
— Ми товарiщi!
Я й досi дивуюся, як у Варвари Iванiвни вистачило педагогiчноï витримки не розреготатися, дивлячись на деяких товарищей, що стояли за партами — от горшка — два вершка! Однак вона не розсмiялася, навiть iскорцi смiху не дозволила пробитись на своï очi. Вона тiльки трохи помовчала, а потiм серйозно сказала:
— Хорошо, быть по сему: я к вам буду обращаться, называя вас товарищами... А вы знаете, что такое товарищ? Какие большие, неимоверно большие обязанности накладывает это слово на тех, кого так называют? И что нужно делать, чтобы быть достойным этого обращения? Ибо слово товарищ произносили, обращаясь к великому Ленину. С этим словом шли под пули, под пытки, на смерть бойцы революции, герои гражданской войны. Слово это помогало возводить Днепрогэс и Магнитку, преобразовывать нашу великую Родину... Вот что значит — товарищ, товарищи дети!
Як зачарованi, слухали ми вчительку — боялись дихнути. I спасибi вам, Варваро Iванiвно, що ви не розгнiвались на наш отой вибрик, не кричали, не кликали директора або Павла Степановича. Спасибi за те, що, скiнчивши запальну промову свою, ви серйозно звернулися до нас:
— А теперь — здравствуйте, товарищи!
Задзвенiли шибки, стеля здригнулась од нашого здравствуйте!
I принаймнi весь той навчальний рiк ми вели перед по успiшностi з росiйськоï мови та лiтератури.
До того нас зобов'язувало горде, високе слово товарищ...
Вiктор Михайлович, звертаючись до нас, називав не дiтьми, не товаришами, а просто хлопцями i дiвчатами, як своïх молодших друзiв. I, ïй-богу ж, це страшенно подобалось нам i нiскiлечки не пiдривало його авторитет!
А як вiн умiв нас запалити, зацiкавити найнуднiшою, здавалося б, справою!
Пригадую, як ми, старшокласники, пiд час жнив ходили збирати колоски.
Виходили на колгоспне поле дуже врочисто: в колонах, клас за класом, пiд червоним прапором, директор i завуч — попереду, учителi — збоку, кожен бiля свого класу. На краю скошеного поля, всiяного копами, зупинялися, i директор, витерши хустиною змокрiлого лоба, звертався до нас iз коротенькою промовою.
Потiм до нас пiдходив бригадир — дядько Iван, Миколин батько, i розводив нас по полю.
— Так, значиться, так: щоб не лишилося пiсля вас жодного колосочка! Ясно?
— Ясно! — кричали ми врiзнобiй.
Вiктор Михайлович з таємничим обличчям помахав нам рукою, скликаючи до себе.
— Знаєте, що кажуть про нас семикласники? Що нас не треба було i в поле виводити, бо ми ще не доросли колоски разом з ними збирати... То що будем робити?
Микола, не довго думаючи, запропонував упiймати хоч одного семикласника i оддухопелити.
— Нi, так не годиться, — заперечив Вiктор Михайлович.— Побити ïх треба, але не одного, а всiх... I не кулаками ïх треба бити...
— Кийками? — здогадався Ванько.
— Колосками, а не кийками! От вони хвастають, що сильнiшi од нас. А ми давайте гуртом дружно вiзьмемось та й назбираємо бiльше од них колоскiв. Ну, як, згода?
— Згода! Згода! — закричали ми, вимахуючи торбинками.
— Тiльки без галасу! Петренко, куди побiг? Я ще не все вам сказав. Про Гавроша читали?
— Читали! Читали!
— От i уявiть, що кожен iз вас — Гаврош. А семикласники — буржуйськi вiйська. Колоски ж — розсипанi по полю набоï. Кожен зайвий колосок — це пострiл у ворога з боку комунарiв, що засiли на барикадах. I чим бiльше ви назбираєте отих набоïв, тим повнiшою буде перемога Паризькоï комуни над ворогом... Ясно?
— Ясно! Ясно!
— А раз ясно, то — вперед!
— Гур-р-ра!
I двадцять дев'ять гаврошiв, войовниче вимахуючи торбинками, кинулися на стерню...
В той день наш клас здав найбiльше колоскiв. Назбирали ми ïх стiльки, що вистачило б на всiх семикласникiв району.
А що ж! Хай знають, як-то ми не доросли, буржуï задрипанi, хай не лiзуть воювати паризьких комунарiв!
Навiть Павло Степанович, здивований, допитувався у нашого керiвника:
— Чим ви ïх так запалили, Вiкторе Михайловичу? Зiбрати удвоє бiльше колоскiв, анiж семикласники!
Вiктор Михайлович так i не виказав нашоï таємницi. Як я не продав йому Соньки.
Бо Сонька зiбрала набагато бiльше колоскiв, анiж кожен iз нас, п'ятикласникiв. Знаючи добре Соньку, я нiяк не мiг повiрити, що тут обiйшлося без хитрощiв. Приставав до неï, поки вона не витримала: одвела мене набiк та й показала ножицi.
— Ну й що? — витрiщився я на зовсiм не польовий iнструмент.
— Чик-чик! — клацнула Сонька ножицями та й показала на копи.
— Ти копи обстригала?!
— Не кричи, дурню! — засичала Сонька сердито.
— А як помiтять — знаєш, що нам буде? — перейшов я на шепiт.
— Нiчого не буде! — заперечила Сонька. — Хiба я така дурна, щоб на нашiй половинi стригти! Я он отi, що в семикласникiв...
Бiльше я не цiкавився: користується Сонька ножицями чи нi. Мабуть, користується, бо якось дядько Iван, коли почали звозити копи, бiгав по полю, кричав та допитувався, яка то тварюка пообстригала снопи, як пiд час голодовки. Що якби вона йому попалась до рук, то вiн iз неï i шкуру спустив би!
Але я i тут не виказав Соньки. Бо не хотiв, щоб дядько Iван злупив iз неï шкуру. А потiм: не собi ж збирала отi колоски Сонька, не за себе вболiвала душею, коли стригла снопи, а за п'ятий Б — за нашу перемогу над ворогом!
Приïхавши до нашого села, Вiктор Михайлович поселився у Миколиних батькiв — займав невелику кiмнату, що виходила вiкнами в садок, i ми знали про кожен крок нашого вчителя. Як вiн рано встає, робить зарядку, як обливається потiм холодною, прямо з колодязя, водою, а взимку обтирається снiгом. Що вiн ïсть, i як йому Миколина мати все пiдсипає в тарiлку, бо вас же захарчували на мiських тих харчах, там i поïсти як слiд не дадуть, — все ми знали про Вiктора Михайловича, навiть те, з чим вiн крився од усiх: що Вiктор Михайлович безнадiйно закоханий у Галину Iванiвну.
Правда, вiн не смикав ïï за коси, не штовхав у спину, не давав ïй пiднiжку i навряд чи наважився б узяти заради неï жабеня до рота, але й без цих видимих знакiв уваги нам було як божий день ясно, що Вiктор Михайлович не може i дня прожити без Галини Iванiвни...
Першими помiтили це нашi дiвчата. Помiтили та й почали перешiптуватись помiж собою, страшенно гордi тим, що вони знають щось, невiдоме нам, хлопцям.
Але хiба жiнота створена для того, щоб зберiгати секрети? Тож не минуло й дня, як i друга, чоловiча, половина п'ятого Б була втаємничена в сердечнi справи нашого керiвника.
З того дня, як наш клас дiзнався про сердечнi справи Вiктора Михайловича, нас дуже цiкавило все, що протягом минулоï доби сталося помiж нашим керiвником та Галиною Iванiвною.
— Вiктор Михайлович провiв Галину Iванiвну пiсля школи додому!..
— Галина Iванiвна чомусь розсердилась на Вiктора Михайловича!..
— Учора вони помирилися!..
Десятки пар уважних очей пильнували Вiктора Михайловича та Галину Iванiвну. Очей, вiд яких нiщо в свiтi не може сховатися.
Потiм на безхмарному горизонтi стосункiв Вiктора Михайловича та Галини Iванiвни з'явилася третя постать, i весь наш клас аж закипiв од благородних ревнощiв.
Цiєю постаттю став один iз аристократiв нашого села, визнаний ватажок паруботи машинiст паровоза Федiр Бурлака. Та не просто собi машинiст, а уславлений рекордсмен, фото якого друкувалося навiть у районнiй газетi. Ми на власнi очi бачили ту газету i портрет Бурлаки на першiй сторiнцi, так що тут не було вже жодних пiдробок.
Дiзнавшись, що у Вiктора Михайловича появився такий грiз

Страницы

Подякувати Помилка?

Дочати пiзнiше / подiлитися

Зараз читають у роздiлi

Читають online